Главная | Обратная связь

Спроби ревізії канону Нового Завіту

З часу німецької Реформації в досить рішучій формі були висловлені сумніви щодо канонічного достоїнства деяких новозавітних книг. Лютер назвав апокрифами Апокаліпсис і Послання до Євреїв; слідом за ним інші лютеранські богослови назвали сім спірних творів давньої церкви — Друге послання Петра, Друге і Третє послання Іоанна, послання Якова, Іуди, послання до Євреїв і Апокаліпсис надавали лише другорядне значення; не викидали їх з Канону, але визнавали второканонічними.

У такому становищі питання щодо Канону знаходилося до половини XVIII століття. З того часу раціоналізм накопичив безліч заперечень проти істиності, цілісності і вірогідності як окремих книг, так і щодо Св. Писання взагалі. Головними діячами в цьому напрямку були: Землер, Гризбах, Михаеліс і Ейхгорн. Вони зустріли відсіч від католиків, таких як Ян Гус, і від ортодоксальних протестантів таких, як Генгетенберг, Гефернік, Герне, Делич і Каспарі.

Справу старих раціоналістів продовжували — Бертольд, Де–Бетте, Креднер, Рейс і багато хто інші. Вони висловили багато особистих поглядів і в самій раціоналістичній школі спірних; втім, школа визнає за безсумнівно доведену неістинність Послання до Євреїв і неістиність 2–го послання ап. Петра, а крім того, що Євангеліє Іоанна й Апокаліпсис належать двом різним авторам.

Зовсім нову епоху в царині негативного напрямку становлять праці Фр. Хр. Баура і заснованої ним Тюбингенської школи. Баур відкинув і церковні, і колишні раціоналістичні положення, від зовнішньої критики перейшов до внутрішньої, що зосереджує всю увага на дусі, характері і тенденції книги, і завдяки своєї методиці зробив у Каноні великі спустошення. Не можна заперечувати філософську глибину мислення і дивну дотепність, що придушує вченість і непереможну діалектику творця Тюбингенської школи, але слід визнати, що результати, добуті його роботами, не відрізнялися міцністю і стійкістю. Не говоримо, як висловилася з цього приводу ортодоксальна наука; і раціоналісти не прийняли повністю положень Баура, і навіть у самій Тюбингенській школі результати його досліджень були значно обмежені і пом’якшені. Так, школа не визнала безсумнівним і остаточно доведеним неапостольське походження Послань до Колоссян, до Филипян, 1–го до Фессалонікійців і до Филимона. Так само не прийняте положення Баура і про час походження Новозавітних Писань. Баур визнає, що Євангелія і більшість інших новозав. книг з’явилися в другій половині II ст.; але інші вказують на більш раннє походження Новозавітніх Писань.

Представники негативного напрямку не визнають апостольського походження Евангел. Матфея й Іоанна (деякі), а також заперечують з Писань апост. Павла його пастирські послання, до Ефесян і 2–і до Фессалонікійців і всі соборні послання, — разом з першим Петра і першим Іоанна, з найдавніших часів внесених у Канон.

***

Отже, Біблію не створено в одному історичному періоді чи єдиному культурному просторі. Формування старозавітного і новозавітного канонів вимагало певного часу й охопило багато століть. Прикметно, що канонічне визнання книг Святого Письма відбувалося вже після прийняття релігійною громадою тих чи інших текстів. З різних причин включення окремих книг до канону мало випадковий характер, наприклад, Дідахе (Повчання Дванадцяти Апостолів), своєрідний підручник моралі і християнської практики, попри його непохитний авторитет, не було включено в канон; натомість «сумнозвісний» Апокриф зрештою знайшов місце у Біблії. У таких випадках не завжди можна напевно визначити критерії вибору канону. Очевидно, основними елементами, які спонукали церкву зачислити певні книги до офіційного канону й вважати їх натхненними, були: власне зміст книги, автор і використання в літературі та церковному навчанні. Хоча науковці не мають односистемності у визначенні авторства та датуванні послань та інших книг. Невипадково в християнській історії були неодноразові спроби ревізії новозавітного канону, про що зазначалося вище.

Компілятивний характер Біблії та співіснування різних літературних форм у священному тексті ускладнює визначення історіографічної вартості самої Біблії. Проте християнські доктрини не вбачають жодної несумісності між визнанням правди біблійного свідчення і фактором прийняття, що вона (правда) висловлювалася в різних формах, властивих для людського спілкування.

У підсумку варто зауважити, що під каноном і канонічними книгами церква розуміє дві дійсності, пов’язані між собою – канон вказує на офіційний список тих книг, які церква офіційно визнає і приймає. Ці книги служать як пророча і апостольська норма того, що є властиве і дозволене в переданні об’явленої правди та у формуванні християнського життя. Проте канонічність книг не можна ототожнювати з натхненням. З одного боку, канонічність додає до натхнення книг печатку офіційного визнання з боку церкви щодо їх натхнення; з іншого – офіційне визнання канону не виключає, що інші писання теж могли бути писані з допомогою і під проводом Святого Духа, а пізніше їх втрачено. Цей висновок має важливе значення також у з’ясуванні джерел канонічного і церковного права.