Главная | Обратная связь

Центр щорічно привласнював з України 100 млрд крб. За останні 24 роки з республіки викачали 2 400 млрд дол.

Сільське господарство України давало 23 % валового виробництва сільгосппродукції СРСР. З 42 млн угідь орні землі займали 32 млн га. Головним напрямом розвитку галузі було рослинництво, під зерновими було – 16,4; млн га, під буряками – 1,7; соняшником – 1,6; картоплею – 1,6; кормовими культурами – 10,6 млн га. З 1975 по 1990 рік урожайність з одного гектара не зміню­валася і утримувалася на рівні 25–35 центнерів. Використання тракторів у цей період збільшилося з 317 тис. до 408 тис. шт., зер­нових комбайнів – із 81 до 111 тис. шт. Зростали ціни на запасні частини, техніка часто виходила з ладу, значно підвищувалися ці­ни на добрива. Ірраціональне використання продуктивних земель призвело до того, що 10 млн га були з підвищеною кислотністю, 12 млн га вражені водною, а 19,2 млн га – вітряною ерозією. Що­річно з полів змивалося 600 млн т ґрунту, 45 млн т гумусу. Крім того, за останні десятиліття вміст гумусу в ґрунтах знизився з 6–9 до 2–3 %. 20 млн га землі вражено радіацією. Рівень рентабель­ності виробництва зменшився: 70 % колгоспів та радгоспів були збитковими.

Економічна думка першої половини ХХ ст.
(О.В. Чаянов, М.Д. Кондратьєв) та складання
радянської політичної економії

У 20-х роках ХХ століття світового рівня набули економічні погляди талановитих учених: Олександра Васильовича Чаянова (1888–1937) та Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892–1938). Ряд проблем економічної теорії, зокрема теорії сімейно-трудового гос­подарства, порушив Олександр Чаянов у таких працях: “Сутність і межі науки”, “Порівняння статистичних методів з методами при­родничих наук”, “Чи існує принципова різниця між дослідами і методами статистичного дослідження”, “Нариси з теорії трудового господарства”. Світову славу та визнання принесли Кондратьє­ву такі праці, як – “Великі цикли кон’юнктури”, “Великі цикли економічної кон’юнктури”, “План і передбачення”, “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юнктури”, “Світове господарство і його кон’юнктура під час і після війни”.

Олександр Чаянов у своїх працях запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства. Організаційний план, або суб’єктивне відображення селянином системи цілей та засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів та обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балансу ґрунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до зрос­тання загального доходу, відповідно до виробництва і споживан­ня, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного роз­поділу праці та прибутку впродовж усього року. На відміну від радянської системи поділу селян (куркуль – середняк – бідняк), Чаянов запропонував власну класифікацію, що містила шість ти­пів господарств: капіталістичне, напівтрудове, заможне сімейно-трудове, бідняцьке сімейно-трудове, напівпролетарське, пролетарське. Соціальні протиріччя на селі, підвищення ефективності аграрного секторe передбачалося вирішувати через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит, але не через державну кооперацію. Вигоди кооперації вчений вбачав у відносно низьких цінах на продукцію та додаткових прибутках її членів. До кооперативів повинні відходити ті види діяльності, технічний потенціал яких перевершував можливості окремого селянського господарства.

Микола Кондратьєв розробив концепцію змішаних форм впливу на економіку з боку держави, торговельно-підприємниць­ких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв виходив із потреби у поєднанні на основі непу планових і ринкових принципів, висунув ідею тісного зв’яз­ку та рівноваги аграрного та індустріального секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним надати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, спроможних стати основою економічного підйому в країні. М.Д. Кондратьєв був прихиль­никомактивного державного втручання в економічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіг­рає економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання.

У праці “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юктури” (1924 р.) М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який ґрунтувався на виділенні двох якісно різ­норядних груп кон’юктурних процесів: з одного боку, зворотних, хвилеподібних, з іншого – незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, йдеться про циклічну і тривалу складову економічного зростання.

Вивчаючи зворотні процеси, М.Д. Кондратьєв виділяв такі пе­ріоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промисловіцикли тривалістю 7–11 років,а такожвеликі цикли кон’юктури–50–60 років. Така класифікація на сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, а тоді тільки здобувала визнання. У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли (тривалістю близько трьох років), великі цикли (вісім-десять років) і так звані довгі хвилі, які отримали назву “хвилі Кондратьєва”. Подібні хвилі охоплюють довгі періоди економічних коливань – близько півстоліття, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрічаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8–10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цикли. Датуючи перехід від висхідної до спадної фази великого циклу на межі 20-х років, учений у 1922 р. передбачав Велику депресію, що охопила Захід у 30-х роках.

Кондратьєв розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустив­ши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу та науково-технічний прогрес. Йдеть­ся про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлення відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна “основних капітальних благ” потребує значних накопичень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.

Крім цього, М.Д. Кондратьєв 10 років своєї праці віддав розробці основ планового управління народним господарством. У своїй концепції плану він проводив чітку межу між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР та регулюванням господарства у капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійних засад в економіці, а план – раціональним началом, учений підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійни­ми процесами не є синонімом руйнівних, некерованих сил. У про-цесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об’єктивний критерій правильності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон’юктури досліджень, прагнувши до відображення на­віть слабких сигналів ринку. Побудова перспективних планів охоплювала взаємопов’язані етапи або елементи: по-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей та економіки в цілому, виходячи із аналізу об’єктивної господарсь­кої діяльності і тенденцій її стихійного розвитку; другий етап (еле­мент) – планування, являє собою активну, перетворюючу функцію плану, що охоплював побудову системи заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло. Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного зростання, включаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господарс­твом на хід соціально-економічних процесів. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, проте рекоменда­ційний характер і не були нав’язуванням “зверху” обов’язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим зав­данням керуючих органів, що здійснювали економічну політику і ”брали на себе” його директиви.

Одним із перших творців радянської політичної економії був М. Бухарін. У праці “Економіка перехідного періоду“ він стверджував, що кінець капіталістичного товарного суспільства буде і кінцем політичної економії, відкидав поняття товару та вартості при соціалізмі. Проблему виміру витрат і результатів пропонував розв’язати за допомогою натуральних показників. Зокрема, вираження величини продукту в енергетичних одиницях.

Представник нового покоління радянських теоретиків М. Воз­несенський у праці “До питання про економіку соціалізму” (1931) одним із перших вжив поняття “політична економія соціалізму”. Він стверджував, що відбувається революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючимпролетаріатом.

У 1932 р. відомий економіст С. Струмилін зазначив, що планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших “об’єктивних”, тобто незалежних від волі суспільства, “со­ціальних” законів не знає. Як одиницю виміру, пропонував “трудову одиницю (тред)” – трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100 %.

На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки – соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон “первісного нагромадження“, у другому – закон вартості. У законі вартості концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового ка­піталістичного ринку.

У повоєнний період багатьма вченими піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Зокрема, у праці “Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни” М. Вознесенський наблизився до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. Радянське суспільство у СРСР має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах. Засоби виробництва та робоча сила, на його думку, є товаром і в соціалістичній економіці. Закон вартості, зазначав учений, діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства.Радянська торгівля виключає зі сфери при-ватних купівлі-продажу основні засоби виробництва та робочу силу. Звідси фактично був один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва та робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання згодом було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання “експлуатації трудящих” при соціалізмі. Логіка наукового аналізу всту­пала у протиріччя з офіційною ідеологією. Спочатку ця книга була відзначена Сталінською премією, а потім вилучена з обігу, а сам М. Вознесенський у 1950 р. був розстріляний.

У 60–80-х роках у радянській науці відбувалася полеміка навколо моделей системи виробничих відносин соціалізму. У ній брали активну участь – Н. Цагалов, Я. Кронрод, А. Покритан, Л. Абалкін та інші.У підручниках широко висвітлювалася двоелементна модель, у якій виділялося два види виробничих відносин – організаційно-економічні відносини, які безпосередньо ґрун­туються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (розподіл, спеціалізацію, рівень усуспіль­нення), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціаль­на структура власності, система інтересів), що надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам. Вихідними категоріями системи висувалися – соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці тощо. Разом з тим усі схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарсь­ку практику. Крім того, утвердилася думка, що власність – основа виробничих відносин, з неї виростають усі елементи системи. У подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування та розвитку економіки. Загаль­нонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалася у власність правлячої еліти.

У ході господарських реформ на початку 60-х років розгорнулася полеміка щодо проблем товарно-грошових відносин та ціноутворення, удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва тощо. Широковідомою стала позиція

Г. Лисичкіна щодо перетворення класичного ринкового механізму у повноцінно діючий регулятор господарства (“План і ринок” (1966). Лисичкін вважав, що для ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві потрібно забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Соціалізм розглядався як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва. Подібну точку зору розділяв Н. Петраков у книзі “Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання” (1966).

Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувалися вченими різні: розподіл праці (Г. Худокормов), різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у межах єдиної державної власності (І. Кузьмінов), специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоретиків відобразити реальний характер економічної системи, яка наприкінці 80-х років отримала назву “державного соціалізму”.