 |
|
Екологічні проблеми збереження біологічного та ландшафтного різноманіття
Охорона біологічного різноманіття починається зі збереження генофонду живих організмів планети. Збереження повинно стосуватися усіх живих істот планети. В охороні загального біологічного різноманіття ключову роль відіграє збереження рослинного покриву, який проводить первинний синтез органічних речовин та є їжею для тварин. Без збереження рослин та рослинності неможливо зберегти види тварин.
Перелік видів рослин та тварин, що потребують охорони, наводять в так званих Червоних книгах. Перша Червона книга була видана у 1966 році за ініціативою Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП). Крім того, наукове узагальнення інформації в галузі охорони окремих видів рослин, грибів, тварин, відображено в Європейському Червоному списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), Червоних книгах окремих країн.
Червона книга України - основний державний документ, в якому узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних рослин і тварин у країні, на підставі якого розробляються наукові і практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне використання.
Мета заснування Червоної книги - поліпшення охорони рідкісних та таких, що знаходяться під загрозою зникнення видів рослинного і тваринного світу; є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин.
Перший том - «Червона книга України. Тваринний світ» - складається з 11 розділів, що включають статті про 382 види тварин.
Другий том Червоної книги України - «Рослинний світ» вийшов з друку у 1996 році. Він складається з 5 розділів, що включають статті про 541 вид (підвид, різновидність, форма) рослин і грибів.
В залежності від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин, рослин та грибів, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії:
þ зниклі (0) - види, про які після неодноразовий пошуків, проведених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про їх перебування в дикій природі;
þ зникаючі (І) - види, що знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан.
þ вразливі (ІІ) - види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія факторів, що виливають на
їх стан.
þ рідкісні (III) - види, популяції яких невеликі, які у даний час не відносяться
до категорії «зникаючих» чи «вразливих», хоча їм і загрожує небезпека.
þ невизначені (IV) - види, про які відомо, що вони відносяться до категорії «зникаючих» чи «рідкісних», однак достовірна інформація, яка б дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони відносяться, — відсутня.
þ недостатньо відомі (V) - види, які можна було віднести до однієї з вище перерахованих категорій, однак у зв'язку з відсугністю повної достовірної інформації питання залишається невизначеним.
þ відновлені (VI) - види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і вимагають постійного контролю.
Зниження біологічного різноманіття на планеті пов'язане з деградацією біомів і, в першу чергу, угруповань рослин - фітоценозів. Деградація природних систем - це загальне явище і тому ценози потребують охорони не менше, ніж окремі види, Більш того, така охорона більш актуальна, оскільки поза ценозами види існувати не можуть.
Українські ботаніки першими в світі поставили питання про необхідність охорони рослинних угруповань та розробили методологічну основу їхньої реєстрації у Зеленій книзі. Перший список рідкісних рослинних угруповань Карпат, які потребують охорони, був надрукований у 1977 році, а перша Зелена книга України була видана в 1987 році.
Зелена книга України виділяє як рідкісні та зникаючі ценози (всього - 127), що потребують охорони, так і типові ценози різного рангу. Серед них лісових угруповань - 51, степових - 26, лугових - 16, водних - 16, болотних - 12 та чагарникових - 5. Охорона рідкісних ценозів може здійснюватися тільки як частин відповідних екосистемта ділянок біосфери.
Найефективнішим засобом охорони біорізноманіття унікальних та типових природних комплексів є заповідання.
Організаційно-правові основи ведення заповідної справи визначено Законом України «Про природно-заповідний фонд України» та актами законодавства, прийнятими відповідно до нього.
Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною, і включає 6721 територію та об'єкти загальною площею 2504,5 тис. га, що становить 4,07% площі України (дані 1999 року).
У відповідності до Закону «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду належать:
· природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні запові-дники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказни-ки, пам'ятки природи, заповідні урочища;
· штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи мети і необхідного режиму охорони:
· заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;
· пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Концепція розвитку заповідної справи України передбачає зростання її суспільного значення для держави та народу, оптимізацію і розширення системи територій та об'єктів природно-заповідного фонду з метою забезпечення охорони біологічного різноманіття, типових та унікальних ландшафтів України, сприяння підтриманню екологічної рівноваги на її території, зміцнення бази для проведення моніторингу навколишнього природного середовища, наукових досліджень, екологічного та патріотичного виховання громадян.
Висновки Отже, політика щодо навколишнього середовища - це сукупність усіх дій, спрямованих на уникнення втручання в навколишнє середовище, на його зменшення та на усунення пошкоджень довкілля, що вже стались.
Конкретні цілі та програми стосуються насамперед:
· визначення граничнодопустимих значень шкідливих для навколишнього середовища викидів;
· економії енергії;
· сприяння використанню відходів тепла;
· утилізація старих матеріалів, а також відходів;
· підтримання здоров'я лісів та природної сили самоочищення водойм;
· впровадження автомобілів з мінімальною кількістю відпрацьованих газів і бензинів без вмісту свинцю;
· заохочення бережливого ставлення споживачів до навколишнього середовища.
Заходи щодо поліпшення довкілля, а саме:
1) технологічні — розробка і впровадження нових технологій, очисних споруд, видів палива;
2) архітектурно-планувальні — озеленення населених пунктів, організація санітарно-захисних зон, раціональне планування підприємств і житлових масивів;
3) інженерно-організаційні - зниження інтенсивності руху транспорту на перевантажених автомагістралях, організація екологічно-патрульного контролю;
4) економічні - вкладання коштів у розвиток нових, ресурсозбережуваних технологій;
5) правові — прийняття і додержання законодавчих актів щодо підтримання якості атмосфери, водойм, ґрунту;
6) освітянсько-виховні - формування екологічної культури, насамперед у молоді.
Охорона рослинного й тваринного світу Охорона флори. Рослинний світ, або флора, дуже чутливо реагує на зміни екологічних факторів і є чітким показником обсягу антропогенного впливу на природу. Рослини — найбільш беззахисні перед діяльністю людини, й з урахуванням сучасного стану біосфери їх охорона стала нині важливим комплексним міжнародним завданням. У 1948 р. при ООН було створено спеціальну постійну Комісію з охорони щезаючих видів рослин і тварин, а згодом — Міжнародну Червону книгу, куди заносяться всі рослини та тварини, яким загрожує вимирання. У 1982 р. Закон про Червону книгу прийнято і в Україні. Сьогодні до неї занесено понад 800 видів рослин і тварин з метою їх охорони і збереження, оскільки їм серйозно загрожуєвимирання або знищення через людську діяльність. Природні умови України сприяли розвитку дуже багатої та різноманітної флори. Тут зростає близько 5 тис. видів рослин природної флори та близько 1 тис. видів культурної та заносної флори. Найбагатшою є флораКарпат та Криму (близько 2 тис. видів). 200 років тому життєдайні ліси вкривали більше половини всієї площі України, сьогодні — лише 14 %. Незважаючи на величезне екологічне значення лісу й прийняття постанов і законів щодо його охорони, вПоліссі та Карпатах ліси, як і раніше, хижацьки знищуються, а відтворення лісового фонду здійснюється дуже повільно й недостатньо. Слід зазначити, що останнім часом ліси через перевантаженнявідпочиваючими, з їх дикунським ставленням до природи, винищення рідкісних лікарських рослин, ягід, грибів, вирубування дерев, спричинені людьми пожежі втрачають свої оздоровчі та рекреаційні властивості. Ліс не витримує напливу людей у густонаселених районах, страждає, хворіє й гине від промислових забруднень, внаслідок діяльності нафтовиків, будівельників, гірників. За даними ООН, щорічно на планеті вирубується понад 3 млрд. м3 лісу, й ця цифра до 2000 р. зросте в 1,5 раза. Особливо тривожить доля Амазонських і Сибірських лісів, що відіграють найважливішу роль вочищенні атмосфери Землі. Основними заходами захисту лісів є такі: раціональне (з урахуванням екологічної ситуації) обмежене їх вирубування; висаджування нового лісу на місці вирубаного; повна переробка деревини й супутньої сировини з метою збільшення виходу продукції з одиниці площі; раціональне збереження ягідних, кормових, лікарських, технічних рослин; проведення селекції та насіннєвих дослідів для створення видів лісової флори,продуктивніших і стійкіших до хвороб і забруднень середовища; створення лісозахисних і водоохоронних лісосмуг, рекреаційних і заповідних лісових і лісопаркових зон і масивів; боротьба з кислотними дощами; підвищення рівня екологічної освіти та виховання свідомого ставлення населення, особливо молоді, до лісу. Іншим важливим компонентом природи України є степи. В нашій державі вони майже на 100 % розорані (крім заповідників). Колись високопродуктивні, багаті гумусом степові чорноземні ґрунти України в наш час значно виснажені через екстенсивне господарювання, інтенсивне випасання худоби, неправильну меліорацію, переущільненняважкою сільськогосподарською технікою, перехімізацію. Велике значення в Україні мають болота — важливий гідрологічний і кліматичний регулятор Полісся, зона поширення багатьох рідкісних і цінних видів рослин (зокрема, реліктів льодовикового періоду). Масовенауково не обґрунтоване осушення боліт, що розпочалося з 50-х років XX ст., викликало значне пониження рівня ґрунтових вод, всихання навколишніх лісових масивів, зникнення деяких цінних болотних трав.Нині, коли життя показало хибність політики масового осушення болотних масивів, змінюється оцінка ролі боліт. Розпочато роботи для їх збереження, охорони й відтворення. Кілька боліт оголошено заповідними —вони виконують функції еталонів болотних екосистем.
Заповідна справа — комплекс організаційних, правових, наукових, економічних і виховних заходів, спрямованих на збереження унікальних та типових ландшафтів чи окремих природних об'єктів з науковою, природоохоронною та іншою метою.
Заповідна справа в Україні бере початок з часів Київської Русі (зокрема, Ярослава Мудрого), коли здійснювалися перші спроби виділення територій, в межах яких суворо регламентувалися мисливство, вирубування лісу, рибальство та інша господарська діяльність. У XVII-XIX століттях видано ряд законодавчих актів. Становленню заповідної справи значною мірою сприяли наукові дослідження вчених В.Докучаєва, І.Бородіна, Г.Кожевникова, Г.Танфільєва, В.Талієва, Д.Анучина, Г.Висоцького, Г.Морозова та інших, а також діяльність природоохоронних товариств, створених за їх активною участю у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Харкові, Полтаві, Одесі, Миколаєві, на Волині тощо.
У 20-х роках XX століття створено мережу заповідників, яка включала Асканію-Нову, Кончу-Заспу, Академічний Степ, Кримський заповідник, Парасоцький Ліс, Хомутовський Степ, Кам'яні Могили, Надморські заповідники. До складу надморських заповідників входили сучасний Чорноморський біосферний заповідник, Азово-Сиваське заповідно-мисливське господарство, заказники Обиточна коса та Білосарайська Коса, Михайлівська Цілина, піщані заповідники у пониззі Дніпра.
Дальшого розвитку набула заповідна справа після війни Значну роль у цій справі відіграли українське товариство охорони природи і Комісія АН України з охорони природи, яка працювала в 1955-1967 pp. під керівництвом академіка І. Підоплічка. В 1961 р. степові заповідники об'єднано і разом з Чорноморським передано до АН України, що сприяло піднесенню рівня наукових досліджень в них.
Протягом 1977-1990 pp. площа територій та об'єктів природно-заповідного фонду збільшилася і становить 1,2 млн га (близько 2% території країни). В їхніх межах охороняються практично всі рідкісні і такі, що знаходяться під загрозою зникнення, види рослинного і тваринного світу, занесені доЧервоної книги України. З метою збереження природних умов цінних болотних масивів з притаманними їм рослинним і тваринним світом, гідрологічним режимом заповідано 240 тис. гектарів. Ці території разом з встановленими навколо них охоронними зонами виключено з меліоративного фонду. Створено понад 200 заказників площею 4,5 тис. гектарів для збереження місць поселення природних опилювачів сільськогосподарських культур. Для збереження і відновлення запасів лікарських рослин заповідано понад 130 тис. гектарів.
Заповідник — територія (акваторія), виділена з метою збереження у природному стані типових або унікальних природних комплексів з усією сукупністю їхніх компонентів, вивчення природного ходу процесів і явищ, що відбуваються в них, та розробки наукових основ охорони природи. Державна природоохоронна установа створена для виконання зазначених завдань. В Україні заповідник є однією з категорій територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Ділянки землі, її надр і водних просторів з усіма природними об'єктами у межах заповідника вилучаються з господарської експлуатації і передаються йому у безстрокове користування. В Україні налічується 15 заповідників.