Главная | Обратная связь

Формування інституційного середовища

Державна діяльність із забезпеченняекономічної безпеки країни передбачає наступні заходи:

• створення інформаційної бази для об'єктивного і всебічного моні­торингу економіки й суспільства та його проведення з метою виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтер­есам об'єктів економічної безпеки;

• розробка комплексу оперативних і довготривалих заходів щодо по­передження і нейтралізації внутрішніх і зовнішніх загроз, оцінка резуль­татів їх здійснення;

• організація роботи із реалізації комплексу державних заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

Здійснення цих функцій вимагає використання системи індикаторів економічної безпеки.

Економічна безпека досягається здійсненням єдиної державної полі­тики, узгодженої, збалансованої, скоординованої системою заходів, адек­ватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без вироблення єдиної дер­жавної політики забезпечення економічної безпеки неможливо домогти­ся виходу з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Політика економічної безпеки буде ефективною за умов визначення стратегії і тактики економічної безпеки.

Стратегія економічної безпеки є відносно постійною складовою по­літики економічної безпеки і передбачає визначення мети і завдань сис­теми забезпечення національної економічної безпеки, напрямів їх вирі­шення, а також форм і способів застосування відповідних сил і засобів, можливість їх перегрупування, створення необхідних резервів для ней­тралізації та локалізації можливих загроз.

Тактика економічної безпеки - це найбільш рухлива частина полі­тики економічної безпеки, яка змінюється залежно від дії внутрішніх і зовнішніх загроз, зміни пріоритетності національних економічних інте­ресів тощо. Складність та мінливість економічної та соціальної ситуації вимагає застосування різноманітних тактичних заходів щодо забезпечен­ня економічної безпеки.

Важливо чітко визначити стратегічні цілі і не плутати їх з тактичними заходами, інколи навіть вимушеними, але необхідними задля досягнення певних стратегічних цілей.

З метою забезпечення ефективності стратегії економічної безпеки має бути сформовано повноцінну систему державного впливу на економіку, котра буде здатна взяти на себе функцію управління і підтримки економі­ки країни на безпечному рівні. При цьому слід чітко визначити кордони і критерії (умови) державного втручання в економіку: зокрема, кордони державного сектора, а також забезпечити розвиток ефективних методів державного управління.

Ряд вказаних елементів діяльності держави із забезпечення еко­номічної безпеки повинен реалізовуватися в державних прогнозах і про­грамах соціально-економічного розвитку України та при розробці дер­жавного бюджету на кожний наступний рік.

Державна стратегія в галузі забезпечення економічної безпеки здій­снюється через систему безпеки, яку утворюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, громадські та інші організації і об'єднання, посадові особи, які беруть участь у забезпеченні безпеки згідно з чинним законодавством, що регламентує відносини в сфері безпеки.

Система забезпечення економічної безпеки повинна відповідати таким основним вимогам:

• функціонування в межах, визначених законом;

• забезпечення надійного захисту національних інтересів;

• прогнозування і своєчасне відвернення загроз економічній безпеці;

• ефективне функціонування як у звичайних, так і в надзвичайних умовах;

• наявність чіткої структури і функціональне розмежування органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влад;

• відкритість і гласність у необхідних межах щодо діяльності відпо­відних органів, що входять в зазначену систему.

Забезпечення економічної безпеки особи, суспільства, держави здій­снюється на основі розмежування повноважень між суб'єктами системи, в якій:

Верховна Рада України:

• створює правові заходи функціонування системи національної еко­номічної безпеки;

• визначає бюджетні асигнування на фінансування державних орга­нів, загальнодержавних програм, заходів, спрямованих на забезпечення економічної безпеки;

• заслуховує не рідше одного разу на рік доповідь Президента України про стан забезпечення економічної безпеки України в контексті щорічного Послання про внутрішнє та зовнішнє становище України;

• визначає основи економічної безпеки України, зокрема приймає Концепцію економічної безпеки, законодавчі акти та загальнодержавні програми у цій сфері;

• формує життєво важливі національні економічні інтереси і закрі­плює це законодавчими актами;

• ратифікує міжнародні договори та угоди, що стосуються сфери на­ціональної та міжнародної економічної безпеки;

• здійснює контроль за діяльністю органів державної влади у сфері економічної безпеки.

Президент України:

• виступає гарантом забезпечення економічної безпеки України;

• визначає цілі економічної безпеки і стратегію на ближчу і далеку перспективи;

• видає укази та розпорядження, спрямовані на захист національних економічних інтересів та здійснення системи заходів із забезпечення еко­номічної безпеки особи, сім'ї, суспільства, держави;

• утворює, реорганізує відповідно до чинного законодавства органи ви­конавчої влади, що утворюють систему забезпечення економічної безпеки;

• звертається з доповіддю до Верховної Ради України про стан забез­печення економічної безпеки в контексті щорічного Послання про вну­трішнє та зовнішнє становище України;

• веде переговори та укладає міжнародні договори України у сфері економічної безпеки.

Рада національної безпеки і оборони України:

• забезпечує здійснення єдиної державної політики у сфері економіч­ної безпеки;

• координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері економічної безпеки;

• розробляє стратегію економічної безпеки і організовує підготовку відповідних державних програм;

• здійснює постійний моніторинг національних економічних інтере­сів, комплексну оцінку та прогноз потенційних і реальних загроз еконо­мічній безпеці;

• аналізує стан і тенденції розвитку економічної ситуації в Україні та за її межами, а також визначає на цій основі пріоритетні напрямки забез­печення економічної безпеки;

• планує, організовує і контролює здійснення заходів з метою локалі­зації та нейтралізації загроз економічній безпеці;

• розробляє пропозиції Президенту України щодо вдосконалення системи національної економічної безпеки та забезпечення економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави;

• прогнозує наслідки рішень державних органів з питань внутріш­ньої та зовнішньої політики в сфері економічної безпеки;

• розробляє рекомендації щодо запобігання виникненню надзвичай­них ситуацій у соціально-економічній сфері.

Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства:

• забезпечують економічну самостійність України та її економічну безпеку;

• забезпечують виконання Конституції України, законів України, ак­тів Президента України у сфері національної та міжнародної економічної безпеки;

• розробляють і виконують в межах своїх повноважень державні програми, спрямовані на забезпечення економічної безпеки та захист на­ціональних економічних інтересів;

• забезпечують здійснення державної політики у сфері економічної безпеки;

• здійснюють аналіз загроз економічній безпеці, розробляють та вжи­вають заходи щодо локалізації та нейтралізації цих загроз.

Конституційний суд України, суди загальної юрисдикції:

• здійснюють правосуддя щодо забезпечення економічної безпеки особи, суспільства, держави;

• забезпечують судовий захист суб'єктів економічної безпеки, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю із забезпечення економічної безпеки.

Органи прокуратури:

• здійснюють нагляд за дотриманням Конституції України та чинно­го законодавства органами, які забезпечують економічну безпеку.

Органи місцевої державної влади, місцевого самоврядування, під­приємства, організації:

• забезпечують виконання державних програм, спрямованих на забезпечення економічної безпеки;

• розробляють і здійснюють у межах своїх повноважень заходи із забезпечення економічної безпеки.

Громадяни та об'єднання громадян:

• отримують у відповідності з чинним законодавством інформацію про діяльність державних органів із забезпечення економічної безпеки та беруть безпосередню участь у забезпеченні економічної безпеки;

• привертають увагу суспільства та державних органів до небезпеч­них явищ і процесів у сфері економічної безпеки;

• захищають власні права щодо реалізації особистих економічних інтересів засобами, які передбачені чинним законодавством.

Особливу увагу нині слід звернути на таку вимогу до системи націо­нальної економічної безпеки, як законність її функціонування. Ця закон­ність повинна грунтуватись на відповідній нормативно-правовій базі, що забезпечуватиме ефективне функціонування системи.

Нормативно-правова база з забезпечення економічної безпеки на­ціональної економіки повинна виконувати такі основні функції:

• встановлювати та регулювати взаємовідносини між суб'єктами на­ціональної економічної безпеки, визначати їхні права, обов'язки та від­повідальність;

• встановлювати порядок створення та застосування сил і засобів за­безпечення національної економічної безпеки.

Конституційне закріплення терміну «економічна безпека» стало важ­ливим кроком до створення системи економічної безпеки та розробки відповідної законодавчої бази.

Концепція економічної безпеки України - це документ, який виступає стратегічним орієнтиром на 10-20 років та закладає основи економічної безпеки на більш тривалий період. Концепція економічної безпеки ви­значає життєво важливі національні економічні інтереси, індикатори та загрози економічній безпеці, передбачає створення системи національної безпеки, вказує механізми забезпечення економічної безпеки.

На базі Концепції економічної безпеки розроблено Закон України «Про економічну безпеку України». Таким чином, ці два документи ви­ступають підґрунтям для розробки національного законодавства у сфері економічної безпеки. Зазначені концепція і закон покликані стати своє­рідними орієнтирами, за якими звірятимуть свої дії всі, починаючи від вищих посадових осіб держави та вищих органів державної влади до державних службовців, органів місцевої державної влади і місцевого са­моврядування, підприємств, установ і організацій. Підлягатимуть кори­гуванню відповідно до цих основних документів всі раніше прийняті за­кони, укази, постанови, програми тощо.

Надалі видається за доцільне розробити також Концепцію законо­давства у сфері економічної безпеки та відповідну Програму підготовки нормативно-правових актів, пов'язаних із забезпеченням економічної безпеки, що дасть можливість уникнути хаотичності та безсистемності в цій справі.

 

Економічна безпека

Безпеку можна визначати як якісну характеристику об'єкта (системи), здатність об'єкта до існу­вання і розвитку та його захищеність від внутрішніх та зовнішніх загроз.

Місце, роль та пріоритет кожного елементів безпеки визначаються об­ставинами, що реально складаються на певний період часу всередині й зовні об'єкта. Зі зміною ситуації життєво важливого значення об'єктивно можуть набувати різні її властивості.

При визначенні економічної безпеки національної економіки слід роз­межувати поняття національної безпеки, економічної безпеки та еконо­мічної безпеки держави.

Національна безпека будь-якої держави - це системна категорія права, політичної економії та політології, тісно пов'язана з категоріями територіальної єдності й недоторканності, агресії та примусу, економіч­ної незалежності та економічного суверенітету тощо.

Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відображає причинно-наслідковий зв'язок між економічною мо­гутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв'язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних пара­метрів обороноздатності.

Таким чином, економічна безпека - це спроможність національної економіки забезпечити свій вільний і незалежний розвиток, стабільність громадянського суспільства та його інститутів, достатній оборонний потенціал країни за всіляких несприятливих умов і варіантів розвитку подій, а також здатність держави до захисту національних економічних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Економічна безпека держави - це стан рівноваги і соціально-орієн­тованого розвитку національної економічної системи, що досягається ре­алізацією сукупності форм та методів економічної політики.

Державна безпека і національна безпека є однопорядковими поняття­ми з позиції горизонтальної структури, у вертикальній структурі держав­на безпека - один з рівнів національної безпеки.

З точки зору національної економіки економічна безпека описує такий її стан, за якого забезпечується захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, сус­пільства, держави.

В основу науки про економічну безпеку національної економіки по­кладена теорія потенційних конфліктів (ТПК), що набула останнім часом загального поширення.

Суттєвість ТПК грунтується на ствердженні, що все існуюче в сві­ті - це, насамперед, різні форми існування енергії, що знаходяться одна з одною та з усіма іншими формами в постійних потенційних конфлік­тах. Отже, світобудова базується на перетворенні однієї форми енергії в іншу зі зміною рівнів їх потенціалів. Виходячи з положень ТПК, поява нової незалежної держави на арені світового співтовариства водночас по­роджує її конфліктність з іншими державами.

Людство створило державність з метою свого збереження через від­повідну організацію його діяльності. Наявність декількох держав згідно з ТПК неодмінно мало привести (і призвело) до виникнення конфліктів на цьому рівні існування форм енергії. З метою зменшення збитків для всіх співучасників створювалися міжнародні спілки, які діяли за відповідни­ми угодами та умовами. Спочатку кількість держав в цих об'єднаннях була невеликою. Потім почали створювати світові угрупування та спілки, які зараз, головним чином, спрямовані на збереження людства.

При аналізі економічної безпеки виділяються передусім три основні складові:

1. Економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спро­можність використовувати національні конкурентні переваги для забез­печення рівноправної участі у міжнародній торгівлі.

2. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність інадійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької ді­яльності, стримування дестабілізуючих факторів.

3. Здатність до саморозвитку і прогресу,тобто спроможність само­стійно реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здій­снювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Належний рівень економічної безпеки досягається здійсненням єди­ної державної політики, підкріпленої системою скоординованих заходів, адекватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без такої політики немож­ливо домогтися виходу з кризи, примусити працювати механізм управ­ління економічною ситуацією, створити ефективні механізми соціально­го захисту населення.

До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять:

• дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної без­пеки;

• баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави;

• взаємну відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо за­безпечення економічної безпеки;

• своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів;

• надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру;

• інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною еконо­мічною безпекою.

До об'єктів економічної безпеки відносять не тільки державу, її еко­номічну систему, а й суспільство та особистість. Суб'єктами економіч­ної безпеки України є центральні державні органи виконавчої влади, ор­гани місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації різних форм власності.

Забезпеченням економічної безпеки національної економіки має пере­йматися комплексна система, яка має досить велику кількість напрямів. Для національної економіки України, відповідно до методики розрахун­ку рівня економічної безпеки, що затверджений Наказом міністерства економіки України № 60 від 02.03.2007, розрізняють наступні складові: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, науко­во-технологічна, енергетична, виробнича, демографічна, соціальна, про­довольча безпека.

Макроекономічна безпека - це стан економіки, за якого досягається збалансованість макроекономічних відтворювальних пропорцій.

Фінансова безпека - це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, бан­ківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економіч­ної системи та економічне зростання.

Зовнішньоекономічна безпека - це такий стан відповідності зовніш­ньоекономічної діяльності національним економічним інтересам, що за­безпечує мінімізацію збитків держави від дії негативних зовнішніх еко­номічних чинників та створення сприятливих умов розвитку економіки завдяки її активній участі у світовому розподілі праці.

Інвестиційна безпека - це такий рівень національних та іноземних інвестицій (за умови оптимального їх співвідношення), який здатен за­безпечити довгострокову позитивну економічну динаміку при належно­му рівні фінансування науково-технічної сфери, створення інноваційної інфраструктури та адекватних інноваційних механізмів.

Науково-технологічна безпека - це такий стан науково-технологіч­ного та виробничого потенціалу національної економіки, який дає змогу забезпечити належне її функціонування, достатнє для досягнення та під­тримки конкурентоздатності вітчизняної продукції, а також гарантування державної незалежності за рахунок власних інтелектуальних і техноло­гічних ресурсів.

Енергетична безпека - це такий стан економіки, який забезпечує захищеність національних інтересів у енергетичній сфері від наявних і потенційних загроз внутрішнього та зовнішнього характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в паливно-енергетичних ресурсах для за­безпечення життєдіяльності населення та надійного функціонування на­ціональної економіки в режимах звичайного, надзвичайного та воєнного стану.

Соціальна безпека - це такий стан розвитку національної економіки, за якого держава здатна забезпечити гідний і якісний рівень життя насе­лення незалежно від впливу внутрішніх та зовнішніх загроз.

Демографічна безпека - це такий стан захищеності національної еко­номіки, суспільства та ринку праці від демографічних загроз, за якого за­безпечується розвиток України з урахуванням сукупності збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості відповідно до конституційних прав громадян України.

Продовольча безпека - це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-економічну та політичну стабіль­ність в суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім'ї, особи, а та­кож сталий економічний розвиток держави.

Виробнича безпека - це такий рівень розвитку промислового комп­лексу країни, що здатний забезпечити зростання економіки та її розши­рене відтворення.

 

Власність в умовах ринку

Продуктивність і ефективність національної економіки визначаються насамперед відношенням власності на землю, основний та обіговий капітали і результати праці. Ефективна ринкова еко­номічна система побудована на домінуючій приватній власності і механізмові, який забезпечує нагромадження власності в різних формах її прояву: землі, основних засобах, оборотних засобах, нерухомості, цінних паперах тощо.

Сама власність ще не визначає економічного змісту виробниц­тва і процесів обігу, але вона є основою формування відносин, що забезпечують відповідний господарський зміст.

Власність — об'єктивна економічна категорія. Водночас вона органічно обумовлюється її суб'єктом.

Специфічною властивістю власності є здатність приносити при­буток і нагромаджуватися чи розширюватися завдяки цілеспря­мованій праці. Об'єкт власності як фізична річ сам не може прино­сити прибуток і нагромаджуватися, це можливо лише за відповід­ного спонукання до праці її суб'єкта (власника і невласника) че­рез механізм економічного інтересу, що забезпечує остаточний результат — отримання прибутку чи доходу. Саме завдяки при­бутку чи доходу власник має змогу відтворити і розширити об'єкт власності, а невласник — збільшити свою заробітну платню. Най­ефективніше цей механізм функціонує за збігу інтересів власника і невласника.

Економічний інтерес є рушійною силою виробництва або на­дання послуг. Пріоритетна ланка в діалектичній єдності суб'єкта власності і його економічного інтересу — суб'єкт власності, який і формує свій інтерес, свої наміри. Практикадоводить: чим конк­ретнішим є власник засобів виробництва, тим виразніший його інтерес і тим раціональніше та ефективніше функціонують матеріяльні та грошові ресурси для реалізації цьогоінтересу .

Центральними суб'єктами ринку є власники капіталу, під­приємці, домашнігосподарства ідержава. Обсяг і структура товаровиробництва визначаються потребами домашніх господарств і держави. Власне суспільні потреби є сигналом для виробників: для кого виробляти, що виробляти, як виробляти і скільки вироб­ляти. На ринку ресурсів виробники купують потрібне устатку­вання, сировину, матеріали, працю, технології і виробляють това­ри, яких потребує суспільство. Конкуренція підказує, як здійснювати виробництво, які застосовувати технології, як знизити вит­рати й отримати прибуток, де реалізувати свої товари. Ринок то­варів показує, скільки і яких товарів потребують домашні госпо­дарства і держава. Тобто на кожному ринку кожен його суб'єкт реалізовує власні інтереси. Важливо, щоб ринкові умови були сприятливі для того, інакше можливий спад виробництва і зниження доходів.

Найменше відчуження суб'єкта власності від об'єкта власності пропорційно знижує його (суб'єкта) інтерес до високоефективної праці та виробництва.

Мало того, відсутність можливості в суб'єкта праці задоволь­нити життєво необхідний інтерес неминуче спонукає його до

"тіньових" форм задоволення своїх економічних чи соціальних потреб, до правопорушень.

У приватної власності є конкретний суб'єкт, який не відчуже­ний від об'єкта власності і має чітко визначений інтерес з матеріалізованими кількісними та якісними параметрами, з відповідною стратегією і тактикою їх досягнення. Інтерес суб'єкта приватної власності поширюється на весь процес відтворення: зниження витрат виробництва; оптимізація оплати праці й узалежнення її від за­трат праці та її продуктивності; збільшення чистого прибутку чи доходу. Неприватна власність має неконкретизованого власника, суб'єкти праці відчужені від об'єкта власності, а їхні інтереси зву­жуються до розміру заробітної платні.

Світова практика господарювання доводить, що з огляду на інтереси індивіда, колективу і суспільства адекватно повинні ви­являтися види власності в різних формах. Це не означає, що фор­ми їх вияву мають жорстко встановлені пропорції. Навпаки, їх співвідношення має бути таке, щоб чутливо реагувати на корек­тиви, що їх вносять відповідні економічні та соціальні процеси, тобто ці співвідношення повинні бути структурно динамічними і соціальне та економічно згармонізованими.

Важливою умовою гармонізації структури, сприятливого й ефективного функціонування пропорцій видів і форм власності є їх антимонопольний характер. Створення умов для їх конкурен­ції — запорука сприятливого впливу видів і форм власності на зростання обсягів виробництва і підвищення якості продукції.

Особливістю двох видів власності незалежно від їх форм є різні підходи до управління, розподілу, обміну в межах кожного виду. Це зумовлено передусім тим, що різні види власності спонукають до неоднакової міри вираження економічного інтересу, можливо­стей його досягнення.

Приватна і неприватна власність формують відмінні системи свідомості у виробників-власників і виробників-невласників, си­стеми залучення кожного з них до процесу виробництва, їхнє став­лення до праці та її результатів, системи управління і регулюван­ня тощо, які в підсумку позначаються на остаточних результатах праці, виробництва, обміну і розподілу.

Для кожного типу економічної системи характерні свої органі­заційні форми власності, управління, розподілу, обміну і відповідні ознаки їх вияву через процеси виробництва, якість продукції, структури національних економік тощо.

Ліберально-ринковий тип економіки зорієнтований на ефек­тивність виробництва і пов'язані з нею механізми реалізації, а регламентовано-плановий — на форму її організації і створення відпо­відної інфраструктури та засобів для її обслуговування.

У світовій практиці господарювання ці два типи господарських систем співіснували в економічному суперництві. Планова систе­ма неспроможна була конкурувати з високоефективною ринко­вою, і з початку 90-х років XX ст. країни, де вона існувала, поча­ли трансформування своєї економіки в економіку ринкового типу.

 

Приватизація

Одним з важливих заходів переходу до ринку є роздержавлен­ня суспільної власності та її приватизація. Вона не повинна бути самоціллю, це лише інструмент для формування реальної людини економічної, стимулювання її підприємницької ініціативи і вивіль­нення дії ринкових сил.

У формуванні ефективної моделі ринкової економіки привати­зація має надзвичайно важливе значення. Від характеру її здійснен­ня залежать продуктивність та ефективність приватизованого капіталу. Досвід перехідних економік свідчить: приватизація від­бувається або задля привласнення капіталу й отримання надмірних прибутків, або задля залучення прямих іноземних капіталовкла­день, диверсифікації виробництва і створення збалансованої еко­номічної системи.

Для української моделі ринкової економіки прийнятнішим є дру­гий вид приватизації, позаяк він привабливіший для західних інве­сторів, які володіють новітніми технологіями й ефективними си­стемами організації виробництва. Однак в Україні переважає пер­ший вид приватизації, що характеризується, зрештою, простим привласненням майна підприємств вітчизняними "інвесторами", які. приватизувавши підприємства, отримують прибутки, "тіньові доходи, а структурної і технологічної реорганізації майже не здійснюють. Відчутною є участь у приватизації українських під­приємств російського капіталу, яка має більше політичну, ніж еко­номічну сутність.

Перевага такого типу приватизації свідчить про недосконалість законів, які регулюють цей процес, методів приватизації тощо. Позаяк приватизація в Україні призвела до відносного застою у ринкових реформах, поляризації суспільства з широким діапазо­ном доходів багатих і бідних, вона потребує належного впорядку­вання.

Приватизація здійснюється для:

формування реального власника майна, капіталу, створюва­ного прибутку і забезпечення умов лібералізації його дій;

створення конкурентного середовища та стимулів продук­тивного й ефективного використання праці і капіталу;

наповнення ринків продукцією, на яку є попит, зниження цін на продукцію, зменшення виробничих витрат і зростання прибутків.

Лібералізація і приватизація в Україні, як засвідчує практика, здебільшого здійснювалися без урахування таких цілей. Річ у тому, що робітничі колективи й адміністрація, отримавши право вста­новлювати розміри заробітної платні, одразу підвищили її вище за рівень, який обумовлювався продуктивністю праці, підприємства почали зазнавати відчутних збитків. Для їх відшкодування вони вимагали (і не без успіху) нових державних субсидій, що посилю­вало інфляцію. До таких негативних наслідків призвело порушен­ня логіки ринкової трансформації загалом. Лібералізація передба­чає скасування державного контролю за. цінами та рівнем заро­бітної платні і надання підприємствам більшої свободи дій для ство­рення бази для ринкових економічних відносин. Водночас вона вимагає якнайскорішого запровадження приватної власності (при­ватизації) для того, щоб підприємства могли належно скориста­тися отриманою свободою.

Значним аспектом приватизації є орієнтація на те, що отриман­ня прибутків можливе не одразу, а в майбутньому. Однак в Ук­раїні адміністрація і працівники здебільшого вбачали у своєму підприємстві лише джерело негайного доходу, а не основу май­бутнього добробуту, тому не виявляли зацікавленості в його дов­готривалому розвитку.

Важливим питанням приватизації в Україні є продаж підпри­ємств чужоземним покупцям — компаніям ринкових країн, які мають сучасні технології виробництва й управління, є платоспроможними, чи компаніям країн СНД, зокрема Росії, котрі, як і Україна, лише здійснюють перехід до ринку і є неплатоспроможними (зовнішній борг Росії — 150 млрд. дол., що дорівнює її річному ВВП).

Виходячи з пріоритетів (мети) приватизації, українські підприєм­ства доцільно продавати тим зарубіжним компаніям, які політич­не та економічносприятимуть продуктивному й ефективному їх використаннюзадля інтересів України та їхніх кредиторів.

У процесі приватизації в Україні здійснювалося акціонування (корпоратизація) підприємств.

Акціонування — правова процедура перетворення держав­ного підприємства на акціонерне товариство, яка передбачає поділ власності підприємства на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл між: працівника­ми чи продаж: населенню.

За програмою української приватизації адміністрація і колек­тив підприємства мають змогу впливати на вибір її способу. Зде­більшого у процесі акціонування контрольний пакет акцій отри­мують підприємства. Решта акцій виставляється на сертифікатні аукціони, в яких беруть участь окремі громадяни та інвестиційні фонди. Однак і досі для процесу масової приватизації в Україні характерним є продаж підприємств російським компаніям, які самі перебувають у стані стагнації.

Досвід ринкових країн показує, що навіть після приватизації Україні належить вирішити складне питання — створення дієвої системи приватної власності, судово-правової системи, спромож­ної забезпечити дотримання прав приватної власності, фондової біржі, на якій можна було б купувати акції корпорацій на відкри­тому ринку

Національний продукт як виробнича база добробуту

Добробут пов'язаний з потребами, а потреби визначають струк­туру виробництва і споживання продукту. Отже, створений на­ціональний продукт є кінцевим результатом управлінських рішень уряду та діяльності зайнятих у сферах виробництва товарів та надання послуг. Практично національний продукт як суспільне благо, багатство стає економічним інтересом для усього суспіль­ства. Адже виявляється: можна споживати лише те, що виробле­но. Скільки нація виробляє, стільки й споживає. Від рівня і струк­тури виробництва національного продукту загалом і на душу населення залежатиме і відповідний рівень задоволення потреб, тобто рівень добробуту нації. Щоб підносити рівень добробуту, насамперед необхідно підносити обсяг виробництва національно­го продукту та приводити його структуру до обсягу і структури потреб людей. Національний продукт виступає не лише суспіль­ним інтересом, а йстимулом.

Теорія національного продукту В обґрунтовує його як резуль­тат відповідних суспільних витрат В*. Тобто, що виробили, те й спожили. Проте економічна теорія обґрунтовує витрати вироб­ничі— О (оборотний капітал— сировина, матеріали, енергія і т. ін.) та споживчі — dВ* (населення, держава і ін.). Тому уряд краї­ни і виробники повинні бути зацікавленні у створенні такої вар­тісної структури національного продукту, щоби виробничі вит­рати зменшувалися— ↓О, споживчі зростали— ↑dВ*.

В = ↓О + ↑dB*.

Валовий внутрішній продукт ЛВ є національним стимулом, ос­кільки виражає кінцевий продукт споживання у країні. Від його розподілу залежать і стан економіки, і рівень життя населення. Теорія макроекономіки розподіл валового внутрішнього продук­ту dВ* обґрунтовує такими показниками:

dВ* = С + Б + К + (Е-І), де С — споживання домашніх господарств; Б — споживання дер­жави (бюджетні надходження і витрати держави); К — капітальні вкладення; Е — експорт; І — імпорт.

Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайви­щого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівни­ком — у формі заробітної платні, власником капіталу — у формі прибутку, державою — у формі бюджету, зовнішньою торгів­лею — у формі чистого експорту (ЧЕ = Е - І). Валовий внутрішній продукт здійснює рух у формі товарів, послуг, капіталів і гро­шей. Різні суб'єкти ринку неоднаковою мірою причетні до його створення, розподілу, обміну і привласнення: власники капіталу і наймані працівники створюють ВВП, держава на основі трудово­го і податкового законодавства розподіляє його, торговельні організації — реалізують ВВП.

У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів мо­жуть спонукати для їх отримання до використання таких методів:

економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання праців­ників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заро­бітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодав­ством);

''тіньових" (через неформальну (незареєстровану) вироб­ничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється по­датковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки від якої привласнюються, податки не сплачуються);

кримінальних (через вилучення і привласнення частини на­ціонального продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управлі­ння в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу).

Ринкова економічна система, заснована на підприємницькій ініціативі власників капіталу, лібералізації видів діяльності, висо­копродуктивному і високоефективному виробництві, передбачає лише економічні методи стимулювання. Це пояснюється тим, що використання тіньових" і кримінальних методів призводить до катастрофічних наслідків: якщо, наприклад, половина національ­ного капіталу і продукту перебуватимуть "у тіні" або якщо з формального обороту товарів і грошей постійно вилучатимуть (розкрадатимуть) бюджетні кошти, чужоземні кредити, товари, привласнюватимуть їх чи переказуватимуть на таємні рахунки в іноземних банках, це спричинить занепад економіки, держави і рівня життя народу й унеможливить перехід до ринку.

Успішний перехід до ринку потребує запровадження лише еко­номічних стимулів:

В = 0 + Т + А+ЧП.

Вартісна структура національного продукту показує, що еко­номічним стимулом для власника капіталу є відшкодування обо­ротного капіталу О, частини основного капіталу А і чистий при­буток ЧП; для найманого працівника — заробітна платня Т. Ство­рений валовий внутрішній продукт dВ - Т + А + ЧП спрямовуєть­ся на розвиток виробничої сфери і сфери послуг та фінансування державних інститутів через систему сплати податків на доходи і прибутки виробників, на основі яких формується Державний бюд­жет. Держава безпосередньо впливає на встановлення пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, створюючи правову базу стимулювання виробництва, праці, руху капіталів, товарів, грошей. Державні чиновники можуть приймати рішення як на по­силення стимулів зростання виробництва національного продук­ту, так і на його розподіл в інтересах зміцнення своєї влади, окре­мих бізнесових чи політичних угруповань, олігархів та ін. Для ринкової економіки характерним є посилення стимулів до зро­стання виробництва національного продукту і його розподіл за внеском кожного суб'єкта у створення НП:

dВ* = С + Б + К + (Е-І). З рівняння розподілу валового внутрішнього продукту випли­ває, що чим більшим він є, тим більше коштів отримають домашні господарства С, Державний бюджет Б, більшими будуть капітальні вкладення А" і експорт Е > І (унаслідок переважання експорту над імпортом можливе зростання інвалютних резервів через позитив­не сальдо платіжного балансу). У ринковій економіці неприйнятним є розподіл ВВГІ, який знижує стимули до виробництва, тобто економічні стимули виробників, і сприяє збагаченню окремих осіб або кланів за рахунок "тіньового" чи кримінального привласнен­ня продукту навіть за скорочення ВВП. Економічне стимулюван­ня має охоплювати сфери виробництва, послуг і державну систе­му влади та управління.

Отже, економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і спо­живання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, зба­лансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом.

Засади соціально-ринкової економіки

Зростання добробуту нації прямо залежить від зростання на­ціонального продукту. Своєю чергою, підвищення обсягів вироб­ництва потребує такої економічної системи, тобто фінансів, інте­ресів, стимулів і т. ін., які спонукали б уряд і виробників до висо­коефективного виробництва, зокрема раціонального використан­ня робочого часу та ресурсів. Насамперед економічна система по­винна би забезпечити: по-перше, фундаментальні основи вільного підприємництва і соціального добробуту; по-друге, умови реалі­зації економічних інтересів і стимулів власникам капіталів і най­маним працівникам.

Практично йдеться про формування соціально-орієнтованої рин­кової економіки, засади якої передбачають виробництво та роз­поділ національного продукту для піднесення добробуту нації.

Фундаментальні основи соціально-ринкової економіки. Після Другої світової війни нові німецькі лідери, зокрема Л. Ерхард, зро­били важливий внесок у теорію ринкової системи, обґрунтував­ши і запровадивши в науковий обіг поняття "соціально орієнто­вана ринкова економіка".

Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, для якої характерне перева­жання приватної власності та ринку, їх поєднання з дер­жавною власністю і державним регулюванням та системою соціального захисту населення.

Ця модель ринкової економіки втілена в життя у розвинутих країнах. Соціальний захист у соціально орієнтованій ринковій еко­номіці передбачає: допомогу в разі безробіття: виплати безробіт­ним, спрямовані на підтримання їхнього життєвого рівня, доки вони знайдуть нову роботу; пенсії за віком: державні виплати особам похилого віку; пенсії у разі непрацездатності: державні виплати особам, що втратили працездатність; допомога мало­забезпеченим верствам населення: державні виплати сім'ям, що мають дохід нижчий за прожитковий мінімум; охорону здоров'я: гарантоване медичне обслуговування.

Теорія і практика функціонування ринку в розвинутих країнах показали, що для успішних ринкових перетворень потрібна не одна, а кілька передумов. При тому повинні зрозуміти, що спроби побу­дувати "соціалістичну ринкову економіку" та ще й з централізова­ною системою управління, в якій домінує неприватна (державна форма) власність на засоби виробництва, нічого не дало як країнам Центральної Європи, так і країнам СНД. Виявилося, що доміную­ча державна форма власності просто не поєднується з ринковим стилем поведінки суб'єктів ринку. Досвід ринкових країн показав, що всім їм притаманна низка спільних фундаментальних характе­ристик. Причому всі фундаментальні характеристики мають бути притаманні всім суб'єктам ринку Розгляньмо ці характеристики.

Економічна свобода. Це найзагальніший принцип функціонуван­ня ринкової економіки. Кожен із суб'єктів ринку є вільний у своїх економічних, фінансових та соціальних рішеннях:

населення (фізичні особи, домашні господарства) регіону має значнусвободу вибору, вирішуючи, скільки витратити, де працю­вати і якздійснювати заощадження;

підприємства(локальні господарські системи) регіонів і краї­ни володіютьзначною свободою вибору, вирішуючи, що і яким чи­ном виробляти й де реалізувати готову продукцію;

регіон (влада області, району, населеного пункту) має значні повноваження, формування і використання регіонального бюдже­ту, регулювання капіталовкладень, розвитку інфраструктури, забезпечення соціального захисту, збереження довкілля тощо.

Права власності. Власність па засоби виробництва є важли­вою передумовою, оскільки реальна власність на капітал забезпе­чує реальну економічну свободу його суб'єктові: фізичній чи юри­дичній особі. При тому важливим є оптимізація пропорцій вла­сності на капітал, зокрема співвідношення приватної і неприватної власності:

> фізичні та юридичні особи мають чітко визначені права на свою власність, ураховуючи право володіти, користуватися і роз­поряджатися нею;

> приватна власність є домінуючою в регіоні і країні загалом як в особистій (сімейній), так і в корпоративній (акціонерній) формах;

> неприватна власність є у значній частині регіону (в кому­нальній і акціонерній) і в незначній частині держави (в акціонерній) формах.

Конкуренція.Ринок передбачає свободу виробничої, торговель­ної та інших видів діяльності людей в індивідуальній і колектив­них формах. Число виробників за різними видами і формами діяль­ності є необмежене:

=> влада країни і регіону стимулює і підтримує ініціативи лю­дей створення підприємств, (фірм) захищає їх діяльність;

=> у більшості галузей виробництва та обслуговування країни та регіону діє безліч конкуруючих постачальників;

> нові підприємства (фірми) за бажанням можуть вийти на вже засвоєний ринок;

робітники та службовці мають свободу вибору серед великої кількості працівників.

Правові ринкові інституції. Діяльність суб'єктів ринку регу­люється правовою базою (Конституцією, законами виробничих відносин, управління, самоуправління і регулювання) та відповід­ними інститутами, наділеними певними функціями.

Правовіринкові інституції визначають права й обов'язки суб'єктів ринку,повноваження управлінських та обслуговуючих структур, свободу ухвалення ними рішень та характер товарообміну: правова основа захищає економічну свободу суб'єктів ринку, об'єк­ти їх власності, результати виробництва і праці, вибір партнерів тощо; свобода товарообміну підкріплюється правовою системою, що включає контрактне право, акціонерне право, законодавство про економічні асоціації (для профспілок) і забезпечує вільне ство­рення нових компаній; правова система визначає не лише основні принципи самоврядування, самоуправління підприємств, регіонів, укладання контрактів, створення компаній тощо, а й засоби забез­печення виконання ухвал, рішеньчи економічних угод.

Жорсткі бюджетні обмеження. Це один з найважливіших аспек­тів діяльності суб'єктів ринку різного рівня господарської органі­зації: підприємства, регіону і навіть домашніх господарств. Фор­мування та використання бюджетних надходжень є завжди акту­альною проблемою для суб'єктів виробництва, управління регіо­нів і навіть уряду країни. Особливо вона актуальна для регіонів, оскільки їхні бюджети формуються переважно від центральних над­ходжень. Але теорія ринкової економіки стверджує: доходи окре­мих осіб, підприємств та організацій залежать насамперед від їх конкретного внеску до економіки, а не від обсягу регіональних чи державних дотацій; доходи бюджету реї іону залежать від про­дуктивної і ефективної діяльності розміщених на йоготериторії підприємств, а не від надходжень до центрального бюджету і волі уряду; збиткові компанії, регіони, як звичайно, не отримують рятівних субсидій, за винятком на ліквідацію наслідків стихійних лих, катастроф тощо; неефективна регіональна влада самовирушає або йдеу відставку.

Передбачувана державна політика. У ринковій економіці головноюдійовою особою є конкретний виробник: власник капіта­лу, підприємець, бізнесмен, найманий працівник і т.д. Вони визна­чають форми виробництва, що виробляти, скільки і для кого. Регіон регулює соціальні. економічні процеси на своїй території. Держа­ва контролює стратегічні аспекти в даному регіоні, не втручаєть­ся у систему виробництвана рівні підприємств, співпрацює з регіо­ном у сфері пріоритетів капіталовкладень, соціальних і економіч­них питань. Коженізсуб'єктів ринку чітко знає свої функції та обов'язки, а свої інтереси вирішує у правовому полі за таких умов: населення і підприємства мають можливість прогнозувати свій фінансово-економічний стан, не боячись непередбачуваних пово­ротів в урядовій політиці; влада регіону .час можливість форму­вати реальний регіональний бюджет, сприяти економічному зро­станню підприємств, капіталовкладенням, соціальному захисту і підвищенню рівня .життя людей; інфляція тримається на низько­му рівні, оподаткування відрізняється стабільністю, а пряме дер­жавне втручання у діяльність підприємств, ринків, регіонів є об­меженим і не передбачуваним.

 

Базисні відносини та інститути національної економіки

В умовах ринку чітко розмежовані функції управління і регу­лювання економічними і соціяльними процесами між державою і підприємствами. Держава формує і здійснює політику забезпечення найзагальніших національних, державних напрямів розвитку су­спільства (політику національної ідеології, збалансованості і ста­більності національної економіки, економічного зростання та соціяльного захисту тих, хто того потребує), а підприємства — полі­тику продуктивного й ефективного функціонування праці і капі­талу.

Система базисних відносин.Національна суспільна система є життєздатною лише за умови, що вона розвивається на основі об'єктивних суспільних законів і навколо свого національного суспільство-утворювального ядра — людини національної. Спро­щена схема формування цієї системи така: сім 'я — група людей — громада — суспільство. Отже, людина — її національна свідомість, духовні потреби, національно-громадянська належність, переко­нання, матеріальний добробут — є основою змісту процесів творення національного суспільства, а національно-ідеологічні, еко­номічні, державні, політичні структури — це форми, за допомо­гою яких люди задовольняють свої національні та життєві потреби.

Історія знає два види організації суспільних систем:

мононаціональна;

полінаціональна.

Стійкість і стабільність кожної з них залежить від того, наскільки повно в них задовольняються потреби кожної конкретної людини (національні, духовні, культурно-освітні, матеріяльні, політичні, релігійні тощо). Рівень задоволення цих потреб визначається фор­мами і механізмами відносин: національними і міжетнічними, еко­номічними, державними та ін. За умови, що форми і механізми за­безпечують розв'язання проблем людини, сім'ї, груп людей і сус­пільства загалом, не виникає гострих конфліктів, і воно належним чином функціонує і розвивається, в іншому разі таких конфліктів, напруженості не уникнути.

Життєві потреби людей задовольняються через декілька основ­них блоків (форм) відносин, об'єднаних відповідними організацій­ними інститутами. До них належать: > національно-громадські відносини (інститути освіти, культури, мистецтва, релігії, гро­мадських об'єднань — політичних, національних); державно-політичні відносини (інститути всіх рівнів влади); соціяльно-економічні відносини (інститути господарського управління, ви­робництва, обігу, послуг).

Національно-громадянські відносини. Ці відносини визначають передусім внутрішній зміст самої людини, сім'ї та ін. Вони є осно­вою розвитку загальнолюдських і національних вартостей. Загаль­нолюдські вартості уможливлюють співіснування різних за націо­нальною належністю груп людей. За допомогою організаційних інститутів національно-громадських відносин формуються зміст духовної спільності людей, національна ідеологія, філософія, нау­ка, освіта, культура, мистецтво, мова. Така форма відносин роз­виває інтелект, творчість, мислення, сприяє самоусвідомленню індивіда, розумінню свободи, праці на себе і мети поступу. Інте­граційна суть національно-громадських відносин — розпиток у членів суспільства високої духовності на основі спільної мови, побуту, історії, традицій, релігії, культури. Характер і зміст цьо­го блоку відносин має важливе суспільно-політичне значення: утверджуючи людину в суспільстві як його основу, а економіку, держа­ву тощо як інфраструктуру життя, розвитку і захисту людини, він дає змогу втілити в життя принцип: економіка і держава для людини, нації, суспільства, а не людина для економіки, держави.

Державно-політичні відносини. Передбачають створення дер­жави у формі відповідних інститутів влади і надання їм суспільно необхідних функцій законодавчої, виконавчої і судової. Кожна з гілок влади забезпечує через виконувані нею функції основи жит­тя індивіда і суспільства загалом, свободи і права на працю, роз­виток, власність, відпочинок, результати праці, освіту та ін. Люди створюють державу для реалізації особистих і спільних інтересів, потреб. Держава, своєю чергою, згідно з її функціями і повнова­женнями забезпечує задоволення соціяльних і матеріяльних потреб людини і суспільства через механізм формування і функціонування економічної системи. Вона законодавчо встановлює норми вироб­ництва, розподілу, -обміну;здійснює організацію планування і ре­гулювання економічного та соціяльного розвитку. Законодавчавлада ухвалює господарські закони — створюєправове поле діяль­ності окремих виробників і національногогосподарства як усере­дині нього, так і за його межами (зокрема,визначає норми діяль­ності для зарубіжних партнерів). Виконавча влада здійснює органі­заційну діяльність виробників, формує концепції, програми і пла­ни виробництва, інвестицій, організації праці та її оплати, реалі­зації продукції, соціяльного розвитку і добробуту. Судова влада вирішує.господарські конфлікти, що виникають через порушення договірних зобов'язань, майнових і ресурсних прав та ін.

Соціяльно-економічні відносини. Є засобом, механізмом створен­ня матеріальної,і духовної основи життя суспільства, його добро­буту. Вониформують зміст і структуру національної економіки, її продуктивнісили, структуру й обсяги виробництва продукції, системи розподілу, обмінуі споживання, соціяльну інфраструкту­ру. Система економічнихвідносин охоплює усі верстви населен­ня, інтегруючи їхніматеріяльні та соціяльні інтереси, створюючи передумови задоволенняматеріяльних і духовних потреб. Інтеграційна роль цього блоку відносин виявляється у залученні праце­здатних членів суспільства до діяльності у сфері виробництва і в невиробничій сфері, де визначається мета виробництва, заходи її реалізації і можливості задоволення потреб людей різного віку і статі.

Отже, кожен блок суспільних відносин відіграє важливу інте­граційну роль завдяки специфіці свого впливу. їхнє функціону­вання є взаємообумовленим і взаємозалежним. Посилення впливу на формування суспільства якогось одного блоку відносин і по­слаблення іншого призводять до монополізму, який може негатив­но позначитися і на економіці, і на політиці, і на ідеології. Тому між ними завжди має існувати рівновага, яка забезпечує гармо­нійний розвиток економіки, держави і духовності відповідно до прав і свобод людини, нації, суспільства.

Інститути національної економіки.Стабільне і збалансоване функціонування національної економіки потребує інституційного забезпечення щодо управління та регулювання системи бази­сних відносин.

Прихильники теорії інституціоналізму справедливо вважають, що в процесі відтворення виникають такі відносини, які є немину­чими, постійними, тобто набувають статусу інститутів, котрі по­требують відповідного юридичного оформлення. Таких інститутів є чимало, і їх можна згрупувати за такими напрямами:

інститут сталого національного способу мислення: перед­бачає формування програм освітнього інаукового забезпечення підготовки фахівців і виховання національногопатріотизму для створення національно-громадського суспільства істабільного зростання виробництва й добробуту громадян;

інститути держави: практично це інститути влади - за­конодавчої, законогарантійної, господарської, правоохоронної, су­дової; їхніми завданнями є створити правові, фінансові, інве­стиційні умови функціонування усіх інститутів національної еко­номіки;

інститут правових норм:формування юридичних норм, нор­мативів, які захищали б природні права і свободи людей, забезпе­чували умови розвитку демократії, соціальної справедливості,зай­нятості,розподілу національного продукту тощо;

інститут конкуренції: тобто чесне змагання товаровироб­ників за зміцнення їхніх позицій на товарних ринках; цей інсти­тут потребує погодження спільних правил взаємодії на ринку;

інститут монополії: передбачає, з одного боку, право вироб­ника завойовувати міцні позиції на ринку, а з другого — недопу­щення абсолютної чи надмірної монополії і створення умов спри­ятливого розвитку конкуренції;

інститут податків: передбачає розподіл частини доходів і при­бутків власників капіталу і найманих працівників для формування цент­ралізованих і нецентралізованих коштів, маючи на меті фінансування утримання інститутів держави та їхніх соціяльних програм;

інститут профспілок: передбачає організацію працівників за професійною ознакою та відстоювання ними прав на працю, опла­ту праці перед працедавцями, захисту соціяльних прав, умов праці та ін.

Звісно, що сучасна економіка не обмежується лише названими інститутами. їхній діапазон значно ширший.

 

Типи національних економік

Економічна система - поняття, що відбиває закономірності розвитку людського суспільства загалом та окремих націй на певному рівні соціаль­но-економічних відносин, що у ньому склались з урахуванням найбільш загальних для них характеристик. Це свого роду теоретична модель, яка відображає найбільш загальні закономірності еволюції економічної під­системи людського суспільства чи окремих груп суспільств, окремих суспільств.

Основні елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відноси­ни власності), організаційно-економічні відносини, господарський меха­нізм у найбільш загальному вигляді їх прояву у певний момент розвитку людського суспільства.

Модель національної економіки- відображає тенденції розвитку окремих господарських систем з урахуванням як загальноекономічних особливостей розвитку суспільства (економічна система), так і специфіч­них, притаманних лише даній господарській системі на певному етапі її еволюції. Дана дефініція визначає, як проявляються загальні закономір­ності розвитку економічної складової суспільства в окремо взятих госпо­дарських системах певного суспільства.

Основні елементи національної економіки: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально - економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм, економічний потенціал, особливості державного устрою, традиції, менталітет, культура суспільства у їх дина­міці, розвитку з урахуванням найбільш загальних закономірностей роз­витку економічних систем та їх переломлення (зміна, еволюція, доповне­ння новими ознаками тощо) в окремих суспільствах.

Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій. Наведе­мо приклади найбільш вживаних.

І. За типом власності на засоби виробництва (формаційний підхід):

• Первіснообщинний лад - економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну. Через дану економічну систему пройшли усі суспільні утворення, проте з різною тривалістю ча­сового лагу.

• Рабовласницький лад - рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки зем­ля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства. Він - річ серед речей. Дана система була притаманна не всім суспільним утворенням. Так у Греції, Китаї, Римі ра­бовласницький лад відрізнявся за своєю суттю - у Греції система рабов­ласницького ладу, наприклад, була демократичнішою, ніж у Китаї. Деякі народи оминули стадію рабовласницького ладу, наприклад, слов'янські народи від стадії первісного суспільства перейшли до феодалізму.

• Феодалізм - феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Працівник виступає як суб'єкт і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має певний наділ, сільськогосподарський реманент тощо. Як об'єкт власності працівник змушений відпрацьовувати на свого господаря повинність (наприклад, відробітковий оброк, та (або) грошовий оброк). За даного типу суспіль­но-економічної формації людина-працівник так само зберігає найнижче становище у структурі засобів виробництва. Як і рабовласницький устрій був притаманний не всім суспільствам і мав свої відмінності (кріпосни­цтво було відмінено у європейських країнах раніше, ніж у слов'ян).

• Капіталізм - за капіталістичного господарювання, щоб організу­вати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва пови­нен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвива­ються ринкові відносини, бартер замінюється товарно-грошовим обмі­ном. Але за даного способу виробництва, як доводить марксизм, людина - робітник все ще залишається від своєї діяльнісної сутності. Капіталізм в європейських країнах поширювався різними темпами, іноді розрив в роз­виткові капіталістичної системи господарювання між країнами рівнявся сотнями років.

• Соціалізм - концепція ідеального суспільства: безкласове суспіль­ство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відсутність антагоністичності у взаємовідносинах продуктивних сил і виробничих відносин, відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства. Спроба побудувати подібний устрій була у ряді країн Європи та Азії.

ІІ. За структурно-управлінським аспектом розвитку економікиекономічна система розглядається як соціально створений механізм для прийняття економічних рішень у всіх сферах суспільного виробництва: власне виробництві, обміні, споживанні і розподілі. Тобто економічні системи розрізняються за структурою господарського механізму: ринко­ва економіка, неринкова економіка.

ІІІ. Інституціональний напрямрозглядає розвиток економічних сис­тем та окремих типів національних економік як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються під впливом економічних, політичних, соціальних, еколо­гічних, культурних, географічних та інших інституціональних і природ­но-соціальних чинників.

ІУ. За ступенем індустріально-економічного розвиткурозрізняють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство (інфор­маційне, знаннєве). Специфіку кожного з них визначає рівень техніко-економічних відносин, провідний сектор в економіці та загальний рівень розвитку продуктивних сил суспільства. Це так звані технократичні кон­цепції розвитку суспільства.

У. Залежно від розвитку людської цивілізації (цивілізаційний під­хід) розрізняють такі стадії розвитку економічних систем:

• 1 група - доіндустріальну (традиційну) цивілізацію, індустріальну цивілізацію, постіндустріальну (постекономічну) цивілізацію;

• 2 група - традиційну (патріархальну чи авторитарну) цивілізацію, лі­беральну та демократичну цивілізації;

• 3 група - постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілі­зації.

Так, наприклад, досить цікавою є концепції циклічного розвитку суспільства або зміни цивілізацій (Л. Морган, А. Тойнбі,М.В. Данилевський, А.М. Ковальов, Ю.В. Яковець). Згідно деяких з цих теорій людство у сво­єму розвитку пройшло 7 стадій (тобто на зміну одна одній пройшло 7 цивілізацій): неолітична, рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна, що відповідають еволюції суспільних відносин у всіх сферах людської життєдіяльності. Вони не відображають еволюцію конкретних типів національних еконо­мік, проте все ж дають певним чином обгрунтоване логічне пояснення всезагальним закономірностям розвитку людської цивілізації, в т.ч. і її економічної складової.

Існує також класифікація економічних систем у відповідності до взамозв'язків між виробництвом і споживанням у суспільстві. Вона була розроблена К. Бюхером на початку XX ст. Він виділив такі типи еконо­мічних систем: замкнуте домашнє господарство; міське господарство та народне господарство, що відрізняють між собою за рівнем споживання та виробництва товарів і послуг, а також тривалістю і кількістю тих ста­дій, що проходять між ними.

Проте найбільшого розповсюдження набула класифікація економіч­них систем та типів національних економік за рівнем розвитку соціаль­но-економічних відносин та способом координації та управління еко­номічною діяльністю, оскільки саме дані аспекти економічного буття визначають і характеризують рівень розвитку продуктивних сил суспіль­ства та взаємозв'язки в економіці.

За даним критерієм визначають такі типи економічних систем:

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.