 |
|
ЯК ОДИН ФРАНЦУЗ ПОЛАГОДЖУЄ СПРАВУ
Тимчасом, як президент і капітан обговорювали умови цієї дуелі, дуелі страшної і дикої, в якій кожен противник мав полювати на людину, Мішель Ардан відпочивав від свого тріумфу. Проте слово «відпочивав», мабуть, було неточним виразом, бо американські ліжка можуть змагатися своєю твердістю з мраморними або гранітними плитами. Отже, Ардан спав досить погано, повертаючись з боку на бік між серветками, які він поклав замість простирал, і мріяв уві сні про те, щоб улаштувати якусь комфортабельнішу канапку в своєму снаряді. Раптом міцний гуркіт перебив його сни. Безладні удари потрясли його двері. Здавалося, що стукали якимсь залізним інструментом. Страшенні вигуки приєднувалися до цього шуму, занадто гучного для ранку.
– Відчини! – кричали. – Та відчиняй же в ім'я неба! Ардан поквапливо підвівся і відчинив двері в той момент, коли вони мали піддатися натискові настирливого відвідувача. Секретар Гарматного клубу вдерся в кімнату. Бомба не могла влетіти з більшою безцеремонністю.
– Вчора ввечері, – кричав Дж. Т. Мастон ex abrupto[56], – наш президент був публічно ображений під час мітингу. Він викликав свого противника, який був не хто інший, як капітан Ніколл. Вони б'ються цього ранку в лісі Скерсно. Я про все це довідався від самого Барбікена. Якщо він буде вбитий, це – загибель наших проектів. Отже, треба не допустити цієї дуелі. Авжеж, лише одна людина на світі має досить впливу на Барбікена, щоб його зупинити, і ця людина є Мішель Ардан!
Доки Дж. Т. Мастон говорив це, Мішель Ардан вскочив у свої просторі панталони, і менш як через дві хвилини після цього обидва приятелі щодуху добігли до передмістя Темпа‑Тауна.
Протягом цього короткого часу Мастон з'ясував Арданові суть справи. Він розповів йому і про справжні причини ворожнечі між Барбікеном і Ніколлом, що почалася вже дуже давно, і чому досі, завдяки спільним друзям, президент і капітан ніколи не зустрічалися сам на сам. Він додав, що причина цього захована в суперництві броні і ядра і що, зрештою, сцена на мітингу була лише приключкою, якої давно шукав Ніколл, щоб задовольнити стару злобу.
Немає нічого жахливішого за ці американські дуелі, під час яких обидва противники шукають один одного в кущах, вистежують по узліссях і стріляють серед хащів, як диких звірів. Кожен з них повинен тоді заздрити дивним природним здібностям індійців прерій, їх кмітливості, хитрості, вмінню по слідах знайти свого ворога. Будь‑яка помилка, вагання, невірний крок можуть привести до смерті. Під час таких зустрічей янкі часто беруть з собою собак і – одночасно мисливці й дичина – вони ганяються один за одним цілими годинами.
– Чорти ви, а не люди! – вигукнув Мішель Ардан, коли його товариш картинно змалював йому цей спосіб поєдинку.
– Такі вже ми є, – скромно відповів на це Дж. Т. Мастон. – Але поспішаймо!
Проте вони даремно поспішали через рівнину, ще зовсім вогку від роси, через рисові плантації й «кріки» (річки), намагаючись іти навпростець: вони однаково не могли досягти до п'ятої з половиною години лісу Скерсно. Барбікен повинен був пройти його узлісся вже півгодини тому.
Там працював якийсь старий дроворуб, розколюючи дерева, звалені його сокирою. Мастон побіг до нього і голосно кричав:
– Чи не бачили ви, як до лісу ввійшов чоловік, озброєний рушницею, Барбікен, президент… мій кращий друг?..
Поважний секретар Гарматного клубу наївно гадав, що його президент мав бути відомий цілому світові. Але дроворуб, здавалося, не зрозумів його.
– Мисливець, – сказав тоді Ардан.
– Мисливець? Так, – відповів дроворуб.
– Чи давно вже?
– Близько години тому.
– Занадто пізно! – крикнув Мастон.
– Але чи не чули ви пострілів з рушниці? – запитав Мішель Ардан.
– Ні.
– Жодного?
– Жодного. Цьому мисливцеві, мабуть, не щастить у полюванні.
– Що робити? – сказав Мастон.
– Зайти в ліс, рискуючи натрапити на кулю, яка не нам призначена.
– Ах! – вигукнув Мастон голосом, що не міг викликати сумніву. – Я краще бажаю десять куль собі в голову, ніж одну‑єдину в голову Барбікена.
– Отже, вперед! – відповів Ардан, стискаючи руку своєму товаришеві.
Через кілька секунд обидва приятелі зникли в заростях. Це був дуже густий ліс з гігантських кипарисів, сикомор, тюльпанових і маслинових дерев, тамариндів, вічнозелених дубів і магнолій. Ці дерева безладно переплітали своє гілля, утворюючи суцільну зелену стіну, яка заважала дивитись у далечінь. Мішель Ардан і Мастон ішли один за одним, мовчки пробираючись через високі трави, прокладаючи собі шлях серед буйних ліан, оглядаючи кущі та гілля і чекаючи на кожному кроці страшних пострілів з рушниць. Слідів, залишених Барбікеном, коли він ішов лісом, аж ніяк не можна було знайти, і вони просувалися наосліп ледве помітними лісовими стежечками.
Після години марних розшуків обидва товариші зупинилися, їх неспокій подвоївся.
– Не інакше, як все вже скінчено, – сказав Мастон, занепавши духом. – Така людина, як Барбікен, не стане хитрувати із своїм ворогом, влаштовувати для нього пастки, вдаватися до різних маневрів. Він занадто щирий, занадто хоробрий. Він пішов уперед, просто на небезпеку і, без сумніву, досить далеко від дроворуба, бо вітер відніс звук пострілу.
– Але ми, ми! – відповів Мішель Ардан. – Після того, як ми зайшли в ліс, ми почули б…
– А якщо ми прийшли занадто пізно! – крикнув Мастон тоном відчаю.
Мішель Ардан не знайшов нічого йому відповісти. Мастон і він знову продовжували свою перервану подорож. Час від часу вони голосно гукали. Вони кликали то Барбікена, то Ніколла, але ні той, ні той не відкликались на їх голоси. Кольористі зграї пташок, розбуджені криками, зникали між гіллям, і кілька сполоханих ланей прожогом втекли в хащі.
Ще годину тривали розшуки. Більша частина лісу була обслідувана. Ніщо не вказувало на присутність противників. Можна було взяти під сумнів слова дроворуба, і Ардан вже хотів відмовитися продовжувати далі марні розшуки, коли раптом Мастон зупинився.
– Тихо! – сказав він. – Там хтось є.
– Хтось є? – спитав Мішель Ардан.
– Так, чоловік! Він здається нерухомим. В руках у нього немає рушниці. Що, власне, він робить?
– Хіба ти його не пізнаєш? – запитав Мішель Ардан, що через короткозорість погано бачив у подібних обставинах.
– Так, так! Він повертається, – відповів Мастон.
– І це?..
– Капітан Ніколл!
– Ніколл! – вигукнув Мішель Ардан, відчуваючи, як міцно стискається його серце.
– Ніколл беззбройний. Чи означає це, що не треба більше боятися за його противника?
– Ходімо до нього! – сказав Мішель Ардан. – Тоді ми довідаємось, якої лінії нам додержувати.
Але вони ледве зробили п’ятдесят кроків, як зупинилися, щоб уважніше подивитися на капітана. Вони гадали зустріти людину збуджену, цілком віддану думці про помсту. Побачивши його, вони остовпіли.
Сітка густого павутиння простяглась між двома гігантськими тюльпановими деревами. Маленька пташка, заплутавшись у ній крилами, розпачливо борсалась і жалібно пищала. Птахолов, що наставив цю заплутану сітку, був не людиною, а отруйним павуком, великим, як голубине яйце, і з довжелезними лапами. Огидна тварина, якраз у той момент, коли вона збиралася кинутися на свою здобич, змушена була тікати й шукати собі сховища на високих гілках тюльпанового дерева, бо грізний ворог загрожував їй самій.
Капітан Ніколл, залишивши свою рушницю на землі й забувши про своє небезпечне становище, намагався обережно визволити жертву, ув'язнену в тенетах потворного павука. Нарешті він розплутав павутиння і випустив пташку. Вона радісно змахнула крилами і зникла. Ніколл, зворушений, спостерігав, як вона летіла між гіллям, коли почув слова, вимовлені схвильованим голосом:
– Яка ж ви добра людина!
– Мішель Ардан! – вигукнув капітан. – Що ви тут робите, друже?
– Я прийшов потиснути вашу руку, Ніколл, і не дати вам убити Барбікена або бути ним убитим.
– Барбікена! – вигукнув капітан. – Я шукаю його вже дві години і не знаходжу. Де він ховається?..
– Ніколл! – сказав Мішель Ардан. – Це не ввічливо! Треба завжди поважати свого ворога. Будьте певні, якщо Барбікен живий, ми його знайдемо, бо, коли він не бавиться, як ви, допомагаючи спійманим пташкам, – він повинен так само вас шукати. Та коли ми його знайдемо – це каже вам Мішель Ардан – між вами вже не стоятиме питання про дуель.
– Між мною і президентом Барбікеном, – серйозно відповів Ніколл, – існує така ворожнеча, яку тільки смерть одного з нас…
– Облишмо, облишмо це! – перебив його мову Мішель Ардан. – Адже такі прекрасні люди, як ви обидва, можуть ненавидіти один одного, водночас почуваючи повагу до свого суперника. Ви не битиметесь.
– Я битимусь!
– Ні!
– Капітане, – сказав тоді Дж. Т. Мастон з великим почуттям, – я друг президента, його alter ego[57], друге я; якщо ви неодмінно бажаєте вбити когось, стріляйте в мене, – це буде те саме.
– Слухайте, – сказав Ніколл, конвульсійно стискаючи рушницю в руці, – такі жарти…
– Друг Мастон не жартує, – відповів Мішель Ардан, – і я розумію його думку, коли він бажає бути вбитим заради людини, яку любить. Але ні він, ні Барбікен не загинуть від куль капітана Ніколла, бо я маю зробити обом суперникам одну спокусливу пропозицію, яку вони поспішать прийняти.
– Яку саме? – запитав Ніколл з явним недовір'ям.
– Терпіння! – відповів Ардан. – Я можу її оголосити тільки в присутності Барбікена.
– Тоді шукаймо його! – вигукнув капітан.
Відразу всі троє поновили розшуки. Капітан, розрядивши свою рушницю, скинув її на плечі і пішов своєю нерівною ходою, не кажучи й слова. Ще півгодини марно тривали розшуки. Мастон відчув, як його починає охоплювати жахлива підозра. Він суворо дивився на Ніколла, запитуючи себе, чи не була вже задоволена помста капітана, і, може, нещасний Барбікен, вже прострілений кулею, лежить бездиханний і закривавлений десь у хащах. Мішель Ардан, здавалося, думав те саме, і обидва вже стежили очима за капітаном Ніколлом, коли Мастон раптом зупинився.
Нерухома людина, яка прихилилася до стовбура гігантського дерева, показалась на віддалі двадцяти кроків, напівзатулена буйною травою.
– Це він! – сказав Мастон.
Барбікен не ворушився. Ардан пильно подивився капітанові у вічі, але той і не моргнув. Ардан зробив ще кілька кроків і гукнув:
– Барбікен! Барбікен!
Ніякої відповіді. Ардан кинувся до свого друга. В ту саму хвилину, коли він хотів схопити його за руку, він раптом спинився з криком здивовання.
Барбікен, з олівцем у руці, креслив якісь формули і геометричні фігури у своєму блокноті, тимчасом як його незаряджена рушниця лежала на землі.
Поринувши в свою роботу, вчений, теж забувши про дуель і помсту, нічого не бачив і нічого не чув. Коли Мішель Ардан поклав йому на плече руку, він підвівся і здивовано глянув на нього.
– Ах! – вигукнув він, нарешті. – Це ти! Тут! Я знайшов, мій друже! Я знайшов!
– Що?
– Мій засіб!
– Який засіб?
– Засіб усунути діяння відбою під час вильоту снаряда.
– Справді? – сказав Мішель, дивлячись краєм ока на капітана.
– Так! Вода! Звичайна вода буде за пружину… Ах, Мастоне! – вигукнув Барбікен. – Ви теж тут!
– Він самий, – відповів Мішель Ардан. – І дозволь водночас познайомити тебе з шановним капітаном Ніколлом.
– Ніколл! – скрикнув Барбікен, схопившись на ноги в цей самий момент. – Вибачте, капітане, – сказав він, – я зовсім забув… Я готовий до ваших послуг.
Мішель Ардан зразу втрутився, не залишаючи обом ворогам часу на суперечки.
– Хай чорт мене візьме, – сказав він, – але це дуже щасливий випадок, що такі поважні люди, як ви, не зустрілися раніше. Бо інакше, мабуть, нам довелося б тепер оплакувати одного з вас. Але зараз вже нема чого боятися. Коли вже забувають за свою ненависть, щоб заглиблюватись у проблеми механіки або бавитися з павуками, це означає, що ненависть не є небезпечна для будь‑кого.
І Мішель Ардан розповів президентові історію з капітаном.
– Я вас тільки запитаю, – сказав він кінчаючи, – хіба дві такі добрі істоти створені для того, щоб пробити одна одній голову пострілом з карабіна?
Було в цьому становищі, трохи смішному, щось таке несподіване, що Барбікен і Ніколл не знали, як їм поводитися одному перед одним. Мішель Ардан це добре почував і вирішив негайно їх помирити.
– Мої добрі друзі! – сказав він із своєю найлагіднішою усмішкою на губах. – Між вами було не що інше, як непорозуміння. Щоб довести, що між вами все це вже закінчено, і через те, що ви здатні рискувати своєю головою, прийміть щиру пропозицію, яку я збираюся вам зробити.
– Кажіть, – сказав Ніколл.
– Друг Барбікен гадає, що його снаряд потрапить простісінько на Місяць.
– Так, напевне, – відповів президент.
– Але друг Ніколл переконаний, що цей снаряд упаде на Землю.
– Я певен цього! – вигукнув капітан.
– Добре! – продовжував Мішель Ардан. – Я не маю претензії, щоб ви погодились один з одним. Але я вам скажу просто: летімо разом зі мною і ви побачите, чи ми досягнемо мети.
– Ого! – вимовив приголомшений Дж. Т. Мастон.
На цю несподівану пропозицію обидва суперники підвели очі і пильно подивились один на одного. Барбікен чекав відповіді від капітана. Ніколл вижидав слів президента.
– Отже? – спитав Мішель своїм найм'якшим голосом. – Адже не треба вже боятися відбою.
– Прийнято! – вигукнув Барбікен. Але хоч як швидко він вимовив це слово, Ніколл встиг вимовити його одночасно.
– Ура! Браво! Віват! Гіп! Гіп! Гіп! – вигукнув Мішель Ардан, простягаючи руки обом противникам. – А тепер, коли справа вже полагоджена, друзі мої, ходімо снідати.
Розділ XXI
СПРОБА
Того самого дня вся Америка довідалася про випадок з капітаном Ніколлом і президентом Барбікеном, як і про його чудне розв'язання. Роль, яку відігравав у цій зустрічі благородний європеєць, його несподівана пропозиція, яка припинила суперечку, одночасна згода обох суперників, це завоювання місячного континенту, що на нього Франція вирушала разом із Сполученими Штатами, – все це разом сприяло збільшенню популярності Мішеля Ардана.
Відомо, як нестримно спалахує в завзятих янкі пристрасть до певної особи. Можна собі уявити, чого досягло захоплення відважним французом у країні, де високі урядовці впрягаються замість коней в екіпаж якоїсь танцівниці і везуть його з тріумфом вулицями міста. Якщо вони не впрягалися замість коней, то це лише тому, що коней він не мав, але всі інші прояви ентузіазму були скеровані на його особу. Мабуть, не було там жодного, хто не хотів би сам бути Мішелем Арданом: ех pluribus unum («з багатьох єдине») згідно з девізом Сполучених Штатів.
Від того дня Мішель Ардан не мав ані хвилини спокою. Депутації з'являлися до нього з усіх країв Сполучених Штатів і мучили його своїми привітаннями. Він мусив хоч‑не‑хоч приймати їх. Скільки він потискав рук і скільки казав «ти» – не можна підрахувати. Він опинився у скрутному становищі. Його голос, хрипкий від численних промов, вимовляв лише невиразні звуки. Він ледве не дістав гастроентериту[58]від тостів, які мусив проголошувати в усіх комітетах Сполучених Штатів. Такий успіх сп'янив би першого‑ліпшого на його місці, але Ардан перебував лише в стані надзвичайної і приємної для нього втоми.
Через своє нове становище Мішель Ардан не міг позбутися обов'язків, які повинна нести уславлена людина. Антрепренери бажали використати його. Один з них, Барнем, пропонував йому мільйон за подорож з одного міста до іншого по всіх Сполучених Штатах для того, щоб продемонструвати його публіці, як рідкого звіра. Мішель прогнав його, побажавши йому самому помандрувати по містах у такій ролі.
Проте, якщо він відмовлявся задовольнити таким способом цікавість публіки, то принаймні його портрети розповсюджувалися по цілому світі й уміщувалися на почесному місці в родинних альбомах. З портретів робили фотографії всіх розмірів, починаючи від натуральних «на весь зріст» і до мікроскопічних зменшень на поштових марках. Кожен міг мати свого улюбленого героя в усіх можливих позах, його голову, погруддя, анфас, у профіль, у три чверті, в спину. Загалом, з нього зробили щось півтора мільйона портретів, і він міг би тоді розпродати самого себе частинами на сувеніри, але він не скористався з цієї нагоди. Прекрасна можливість: продати своє волосся – один долар за кожну волосину – ціле багатство!
Хоч би що там говорити, ця популярність не була йому неприємна. Навпаки, він дозволяв публіці милуватися собою і листувався з усім світом. Повторювали його дотепні слівця, поширювали їх, особливо ті, яких він ніколи не казав. Йому приписували їх за звичкою, бо й сам він був дуже багатий на дотепи.
Тільки‑но він зміг, нарешті, вихопитися з невпинного святкування свого тріумфу, він поїхав разом із своїми друзями відвідати колумбіаду. Він повинен був віддати їй належне. Зрештою, він став дуже обізнаним з балістикою, відколи почав жити з Барбікеном, Дж. Т. Мастоном та іншими. Найбільшою його насолодою було повторювати цим відважним артилеристам, що вони лише чемні і вчені вбивці. Він був невичерпний на такі жарти. Відвідавши колумбіаду, він милувався нею і спустився аж до дна жерла цієї гігантської мортири, яка незабаром мала кинути його до нічного світила.
– Принаймні, – сказав він, – ця гармата не заподіє ніякого лиха, і вже навіть це дивно для гармати.
Тут слід розповісти за пропозицію Дж. Т. Мастона. Коли секретар Гарматного клубу почув, як Барбікен і Ніколл прийняли пропозицію Мішеля Ардана, він вирішив приєднатися до них і зробити подорож «учотирьох». Він попросив, щоб його взяли з собою в подорож. Барбікен у розпачі від того, що доводилося відмовляти, дав йому зрозуміти, що снаряд не зможе вмістити такої великої кількості пасажирів. Дж. Т. Мастон, так само у відчаї, пішов шукати Мішеля Ардана, який переконав його відмовитися і навів йому такі аргументи:
– Бачиш, яка річ, мій старий Мастоне, – сказав він йому. – Не треба погано розуміти мої слова, але справді, між нами кажучи, ти занадто недосконалий, щоб бути на Місяці представником жителів Землі.
– Недосконалий! – вигукнув бравий інвалід.
– Так, мій хоробрий друже. Уяви собі, що ми зустрінемо там якихось жителів. Хіба ти бажаєш дати їм сумне поняття про те, що відбувається тут у нас, пояснити їм, що таке війна, показати, що тут використовують кращу частину свого часу на те, щоб поглинати одне одного, поїдати інших, ламати руки й ноги? І це на нашій земній кулі, де можуть прохарчуватися сто мільярдів жителів і де їх ледве 1 200 000 000[59]. Авжеж, мій достойний друже, ти зробиш своєю присутністю те, що вони нас проженуть.
– Але, якщо ви прибудете туди пошматовані. – заперечив Дж. Т. Мастон, – ви будете такі самі «недосконалі», як і я.
– Без сумніву, – відповів Мішель Ардан, – але ми не прибудемо пошматовані.
Справді, одна підготовна спроба, влаштована 18 жовтня, дала найкращі наслідки і право на ще більші надії. Барбікен, бажаючи уявити собі ефект відбою під час вильоту снаряда, наказав привезти з арсеналу Пенсаколи 80‑сантиметрову мортиру, її встановили на березі рейду Гіллізборо. щоб бомба потрапила в море і її падіння було послаблене. Треба було випробувати струс під час вильоту, але не удар під час падіння.
Порожній снаряд для цієї курйозної справи був виготовлений з усією пильністю. Товста оббивка, покладена на сітку пружин, зроблених з найкращої сталі, подвоювала його внутрішні стінки. Це було справжнє кубло, дбайливо обкладене ватою.
– Шкода, що не можна зайняти тут місця! – сказав Дж. Т. Мастон, шкодуючи, що його зріст не дозволяв йому взяти участь у спробі.
У цю прекрасну бомбу, яка закривалася нагвинчуваною кришкою, посадили спершу товстелезного кота, потім білку, яка належала незмінному секретареві Гарматного клубу і яку Дж. Т. Мастон особливо любив. Хотіли довідатися, як ця маленька тварина, не дуже схильна до запаморочення, витримає цю спробну подорож. Мортира була заряджена 65 кілограмами пороху; бомбу поклали в її дуло. Зробили постріл.
Снаряд дуже швидко злетів, описав величезну параболу, досяг висоти щось 300 метрів і по кривій упав серед хвиль.
Не гаючи і хвилини, баркас, що був напоготові, попрямував до місця його падіння. Спритні нирці плигнули в воду і прив'язали мотузи до вушок бомби, яку зразу витягли на борт. Не минуло і п'яти хвилин від часу, коли тварини були замкнені, і до того моменту, коли відкрили покришку бомби.
Ардан, Барбікен, Мастон, Ніколл були в баркасі і з інтересом, який легко собі уявити, поспішали довідатися про наслідки спроби. Ледве кришка бомби була відчинена, як кіт вистрибнув звідти, трохи пом'ятий, але повний життя, немов це не він щойно повернувся з повітряної експедиції. Але білки не було зовсім. Її шукали. Ніяких слідів. Тоді довелося визнати істину: кіт з'їв свою супутницю.
Дж. Т. Мастон був дуже засмучений втратою бідної білки і вирішив занести її у список мучеників науки.
Хоч би як там було, після цієї спроби всякі вагання, всякі побоювання зникли. Крім того, Барбікен мав ще удосконалити снаряд і майже зовсім усунути діяння відбою. Залишалося тільки рушити в путь.
Розділ XXII
ВАГОН‑СНАРЯД
Після закінчення знаменитої колумбіади цікавість публіки зосередилася на снаряді, на цьому новому засобі пересування, в якому мали перенестися світовим простором троє відважних мандрівників. Ніхто, звичайно, не забув, що в своїй телеграмі від 30 вересня Мішель Ардан запропонував змінити встановлену членами комітету форму снаряда.
Президент Барбікен мав тоді підстави гадати, що форма снаряда не мала великого значення, бо після того, як він перетне атмосферу за кілька секунд, його переліт відбуватиметься в абсолютній порожнечі. Отже, комітет ухвалив сферичну форму, щоб снаряд міг вільно обертатися навколо своєї осі і поводитись, як йому завгодно. Але відтоді, як його перетворили на вагон, це вже була інша справа. Мішелю Арданові не до вподоби було мандрувати за звичаєм білок. Він хотів підійматися, маючи голову оберненою догори, а ноги донизу, зберігаючи свою гідність так само, як би він був у корзині аеростата, подорожуючи з незвичайною швидкістю, але не відчуваючи неприємних поштовхів.
Таким чином, заводові Бредвілл і К° в Олбені послали нові плани з просьбою виконати замовлення негайно. Змінений за планами снаряд був вилитий 2 листопада і відразу відісланий Східною залізницею у Стонз‑Гілл. 10 листопада без будь‑яких нещасливих пригод він прибув на місце призначення.
Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл нетерпляче дожидали прибуття «вагона‑снаряда», в якому вони мали вирушити в подорож для відкриття нового світу.
Снаряд був чудовим витвором металургії, який робив честь американській техніці. Вперше був виготуваний алюміній у такій значній масі, і це можна було справедливо вважати за дивний результат. Дорогоцінне ядро яскраво виблискувало під сонячним промінням. Цей снаряд з його величною формою і конічною кришкою легко можна було вважати за одну з товстелезних веж, на зразок тих башт, що їх архітектори середніх віків ставили на розі феодальних замків. Йому бракувало тільки віконець і флюгера.
– Мені здається, – вигукнув Мішель Ардан, – що з цієї башти виходить озброєна людина у стальному панцирі і з самопалом. Ми будемо почувати себе в ній, як феодали, і, маючи з собою деяку артилерію, ми зможемо протистояти тут усім селенітським арміям, якщо вони виявляться там на Місяці!
– Отже, наш снаряд тобі до вподоби? – спитав Барбікен свого друга.
– Так, так, без усякого сумніву, – відповів Мішель Ардан, оглядаючи його оком художника. – Мені тільки шкода, що його форми не вийшли елегантнішими, а конус – граціознішим. Треба було б на кінці зробити якісь прикраси з різьбленого металу, ну якусь там химеру, якусь пику, саламандру, що виходить з вогню з розкритими крилами і пащею…
– Навіщо все це? – перебив його Барбікен, байдужий до витворів мистецтва.
– Навіщо, друже Барбікен! Леле! Якщо ти ставиш таке запитання, я боюся, що ти цього ніколи не зрозумієш!
– Мабуть, так, мій розумний товаришу.
– Бачиш, як на мене, слід завжди вносити щось від мистецтва у все, що тобі доводиться робити; так краще. Чи не знаєш ти таку індуську п'єсу, що називається «Глиняний візок»?
– Навіть не чув про неї, – відповів Барбікен.
– Це не дивує мене, – продовжував Мішель Ардан. – Так от, щоб ти знав, у цій п'єсі злодій збирається пробити стіну будинка, але перед тим, як пробити, роздумує, чи зробити отвір у формі ліри, чи квітки, чи пташки, або вази. Отже скажи мені, друже Барбікен, якби ти тоді був суддею, чи ти засудив би цього злодія?
– Без усякого вагання, – відповів президент Гарматного клубу. – Ще зважив би і на те, що він зробив крадіжку із зломом.
– Ну, а я відпустив би його, Барбікене! Ось через що ти мене ніколи не зрозумієш!
– Навіть і не намагатимусь, мій шановний художнику!
– Але, принаймні, – вів далі Мішель Ардан, – якщо зовнішній вигляд нашого вагона‑снаряда залишає бажати багато кращого, ти мені дозволиш обладнати його всередині так, як мені подобається, з усією розкішшю, яка личить послам Землі?
– Ну, щодо цього, мій Мішелю, – зауважив Барбікен, – ти можеш діяти, як сам бажаєш, ми даємо тобі змогу робити, як тобі до смаку.
Але перед тим, як перейти до приємного, президент Гарматного клубу подбав про корисне, і винайдені ним заходи для послаблення наслідків відбою були застосовані з надзвичайною передбачливістю.
Барбікен цілком слушно вирішив, що ніякі пружини не будуть достатньо потужні, щоб послабити удар, і під час своєї славетної прогулянки в лісі Скерсно дуже дотепно розв'язав цю трудність за допомогою води. Снаряд мав бути наповнений до висоти одного метра шаром води, яка підтримуватиме щільний дерев'яний диск, який вільно ковзався по внутрішніх стінках снаряда.
Це був немов справжній пліт, на якому мали розташуватися мандрівники. Шар води був поділений горизонтальними перегородками, які поштовх від пострілу мав розбити одну по одній. Тоді вода – від найнижчого до найвищого шару, витікаючи відвідними трубками у верхню частину снаряда, мав діяти, як величезна пружина, і диск забезпечений, крім того, сильними буферами, не міг ударитись об дно інакше, як послідовно розбивши всі перегородки. Безперечно, мандрівники все‑таки мали відчути сильний відбій після остаточного переходу рідини в верхню частину, але перший удар, майже зовсім послаблювався цією потужною пружиною[60].
Звичайно, що 1 метр води на поверхні 6,6 квадратних метрів повинен був важити 6 600 кілограмів, але тиску газу, який розвивався в колумбіаді, згідно з думкою Барбікена, було цілком досить, щоб перемогти цей додаток ваги. Крім того, удар мав витиснути всю цю воду менш як за секунду, і снаряд негайно мав набрати початкової ваги.
Ось що вигадав президент Гарматного клубу і яким способом він думав розв'язати складне питання про відбій. Зрештою, ця робота, яку цілком правильно зрозуміли інженери фірми Бредвілл, була чудово виконана. Все було зроблено так, що після того як вода вийде геть, мандрівники могли легко позбутися поламаних перегородок і зняти рухомий диск, який підтримував їх у момент вильоту снаряда.
Внутрішні стінки снаряда були вкриті товстою шкіряною оббивкою, що підтримувалася пружинами з найкращої сталі, які мали гнучкість годинникових пружин. Відвідні трубки були заховані під цією оббивкою так, що неможна було навіть догадуватися про їх існування. Отже, було вжито всіх можливих заходів, щоб послабити перший удар, і, за висловом Мішеля Ардана, той міг бути роздавлений, хто був сам «з поганого матеріалу».
Снаряд мав 2,9 метра в діаметрі і 3,9 метра заввишки. Щоб не перебільшувати певної ваги, стінки зробили трохи тонші в верхній частині і трохи товщі в нижній, яка мала витримати всю силу тиску від вибуху піроксиліну. Так само роблять у бомбах і циліндрично‑конічних порожніх снарядах, нижня частина яких завжди трохи товща за верхню.
У цю металеву башту заходили через вузький отвір, зроблений у стінках конуса і схожий на робочі отвори в парових казанах. Цей отвір закривався герметично за допомогою алюмінійової пластини, яку тримали міцні гвинти. Отже, мандрівники могли вийти з своєї рухомої тюрми після прибуття до нічного світила.
Але недосить подорожувати, треба дорогою бачити. Це було дуже легко зробити. І справді, під оббивкою були чотири ілюмінатори з дуже товстого оптичного скла; два – прорізані в круглій частині снаряда, третій – в його нижній і четвертий – в його конічній шапці. Отже, мандрівники могли під час свого перельоту дивитися на Землю, яку вони залишали, на Місяць, який мав наближатися, і на зоряне небо. Ілюмінатори захищено від удару під час пострілу щільно припасованими пластинами, які легко було усунути, розгвинчуючи внутрішні гайки. Таким способом повітря, яке було всередині снаряда, не могло вийти, і зручно було провадити спостереження.
Всі ці чудово злагоджені механізми діяли дуже легко. Інженери виявили багато кмітливості, виготовляючи вагон‑снаряд. Міцно припасовані посудини були призначені для запасів води і провіанту на трьох пасажирів. За кухню була пічка з запасом газу, замкненого в особливому посуді під тиском кількох атмосфер. Досить відкрутити кран, щоб протягом шести днів мати і тепло і світло в цьому комфортабельному вагоні. Таким чином, усередині ядра не бракувало нічого, потрібного для життя. Крім того, завдяки наполяганню Мішеля Ардана, приємне поєднувалося з корисним у вигляді різних художніх предметів. Ардан улаштував би, мабуть, усередині ядра справжню майстерню художника, коли б для цього не було там мало місця. Проте для трьох у цій металевій башті зовсім не було тісно. Справді, вона мала 6,6 квадратних метрів поверхні і простір у 3,2 метра заввишки, отже там можна було рухатися зовсім вільно. У найкращому вагоні Сполучених Штатів вони не мали б більших вигод.
Подбавши про освітлення і харчування, мандрівники не забули забезпечити себе і повітрям. Повітря, яке було всередині ядра, очевидно, невистачило б для дихання мандрівників протягом чотирьох днів; кожна людина споживає за годину весь кисень, який є приблизно в ста літрах повітря. Барбікен з двома товаришами і з двома собаками, яких він мав намір узяти з собою, мали спожити за добу 2 400 літрів або близько трьох кілограмів. Значить, треба поповнювати в ядрі втрату спожитого повітря, як про це згадував Мішель Ардан під час мітингу, – за способом Резе й Реньйо.
Повітря складається в основному з 21 частини кисню і 79 частин азоту. Що ж саме відбувається під час дихання? Дуже просте явище. Людина споживає з повітря кисень, потрібний для підтримання життя, і видихає зайвий їй азот. Повітря, видихнуте людиною, втрачає 5 % кисню і має в собі приблизно таку саму кількість вуглекислоти, яка утворюється в організмі при сполученні кисню з кров'ю. Тому в замкненому просторі через певний час весь кисень повітря заступає вуглекислота – газ дуже шкідливий.
Отже, питання стоїть так: коли зберігається азот, треба, по‑перше, поновити спожитий кисень і, по‑друге, усунути вуглекислоту, яка видихується. Зробити це дуже легко за допомогою бертолетової солі і їдкого калію. Якщо їх підігрівати до температури вищої від 400°, вони перетворюються на калій‑хлорид і кисень, який вільно виділяється. 7 кілограмів бертолетової солі дають майже 3 кілограми кисню, тобто кількість, необхідну для кожного з наших мандрівників протягом однієї доби. А їдкий калій жадібно вбирає вуглекислоту з повітря. Досить збовтати його розчин, щоб він почав вбирати вуглекислоту, перетворюючись на двовуглекислий калій. Сполучаючи обидві ці речовин, можна надати зіпсованому повітрю всіх якостей, необхідних для дихання. Це саме з успіхом довели хіміки Резе і Реньйо.
Але спроби були зроблені з тваринами, і, хоч які вони були точні з наукового погляду, проте, невідомо, чи витримає таке повітря людина.
Таке зауваження було зроблено на засідання, де обговорювалось це важливе питання. Мішель Ардан не мав ніякого сумніву, що можна дихати у штучному повітрі, і запропонував зробити попередню спробу.
Дж. Т. Мастон енергійно вимагав, щоб цю спробу проробили з ним.
– Через те, що я не їду з вами, – сказав цей відважний артилерист, – то хоч дозвольте мені, принаймні, пожити в снаряді протягом тижня.
Було б жорстоко відмовити йому в цьому, і пропозиція його була ухвалена. Йому дали достатню кількість бертолетової солі і їдкого калію разом з провіантом на тиждень.
Потиснувши руки своїм друзям, Дж. Т. Мастон 12 листопада о шостій ранку ввійшов у снаряд, наказавши не відкривати його раніш 6 години вечора 20 листопада. Отвір був герметично закритий. Що ж відбувалось там протягом цього тижня? Не можна було дізнатись про це. Товщина стінок снаряда заважала шуму зсередини проходити назовні.
20 листопада, точно о 6 годині, зняли кришку. Друзі Дж. Т. Мастона, проте, були не зовсім спокійні, тому дуже зраділи, почувши веселий голос, який вигукував «ура».
Незабаром угорі на верхівці конуса з'явився тріумфуючий секретар Гарматного клубу. Він навіть потовстішав!
Розділ XXIII