Главная | Обратная связь

Нормативно-правове забезпечення з питань ВІЛ/СНІД

 

Поширення епідемії ВІЛ/СНІД привело міжнародну спільноту до необхідності прийняття ряду міжнародних актів, котрі визначали би спектр необхідних дій, пов’язаних із цією загрозою, та спрямованих на забезпечення прав людини в контексті боротьби з ВІЛ/СНІД.

До переліку основних міжнародних документів у цій сфері можна віднести Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, що була прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року. У цьому документі закріплені наступні основні положення:

1) дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення з точки зору зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;

2) догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;

3) уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.

Важливе значення для розуміння необхідності захисту людини від дискримінації за ознакою стану здоров’я, у тому числі його статусу стосовно ВІЛ, має Резолюція № 1995/21 від 25 серпня 1995 року Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин, котра присвячена саме цій проблемі. Зокрема, у ній окремо підкреслюється той факт, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини.

Резолюція Комісії ООН з прав людини 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД.

Іншим важливим документом є Концепція системи ООН „Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками”. Цей документ побудований на основі досвіду діяльності різних установ і програм ООН щодо профілактики та лікування наркотичної залежності й ВІЛ-інфекції. У ньому представлена глобальна позиція системи ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, та програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми.

На основі аналізу всіх цих умов та видів поведінки у Концепції визначені ті види профілактичної діяльності, котрі повинні враховуватися політиками при визначенні стратегії профілактики ВІЛ серед наркозалежних. До цих видів діяльності перш за все належить:

- навчання методам профілактики ВІЛ;

- забезпечення презервативами та стерильними ін’єкційними інструментами;

- консультування та лікування наркозалежності, включаючи замісну терапію.

Ще одним важливим документом рекомендаційного характеру є прийняті під егідою Європейського бюро ВОЗ Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які зловживають наркотиками. Цей документ розроблений з урахуванням специфіки механізмів розвитку епідемії ВІЛ/СНІД в Європі та містить найбільш послідовно та детально викладені стратегічні підходи щодо протидії епідемії серед осіб, які використовують наркотики, та суспільстві загалом. До таких принципів відносяться:

1) інформаційна робота та освіта;

2) забезпечення легкої доступності соціальних служб і служб охорони здоров’я;

3) активна робота серед осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом;

4) забезпечення осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфекційними засобами;

5) надання особам, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, можливості отримувати замісну терапію.

Згадуючи про міжнародні рекомендації в цій сфері, доцільно згадати, що ВООЗ, Управління ООН з наркотиків та злочинності, Об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІД виробили єдину позицію щодо питання замісної підтримуючої терапії та її використання щодо пацієнтів із наркозалежністю та при профілактиці ВІЛ/СНІД.

Документ, що отримав назву „Замісна підтримуюча терапія щодо пацієнтів з наркозалежністю та профілактиці ВІЛ-інфекції та СНІД: спільна позиція”, базується на аналізі доступних наукових даних і орієнтований на розробників відповідної політики. Він охоплює широкий спектр питань, починаючи від обґрунтування цього метода лікування та закінчуючи конкретними зауваженнями стосовно його використання людьми з ВІЛ-інфекцією/СНІД.

Зокрема, у ньому визнається, що „замісна підтримуюча терапія – один з найбільш ефективних видів фармакологічного лікування наркотичної залежності... отримані відповідні дані про те, що в результаті використання цього метода, зазвичай, істотно зменшується використання заборонених наркотиків, знижуються рівні злочинності та смертності в результаті передозування, а також зменшується кількість випадків поведінки з високим ризиком інфікування ВІЛ” (п. 23). У цій заяві також вказується, що „призначення замісної терапії та видача особам з наркозалежністю опіоідних агоністів для приймання... у рамках медичної практики... узгоджується з положеннями Конвенції 1961 та 1971 років про наркотичні та психотропні речовини” (п. 25).

Свобода від дискримінації є одним з основних прав людини, цей принцип є основою теорії та практики прав людини у міжнародному та вітчизняному законодавстві.

	У статті 24 Конституції України зазначено:	“Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Обов’язком держави є поважати права людини, не допускати пряму чи непряму дискримінацію у законодавстві і політиці, вживати заходи, спрямовані на захист прав людини та боротьбу з дискримінацією.
	Законі України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” (№ 1972-12, від 19.12.2001) у статті 17 зазначено     У статтях 17, 18 та 19 цього закону зазначається	„ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на: відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини”.   Забороняється відмовляти ВІЛ-інфікованим людям у прийнятті до лікувальних закладів, наданні медичної допомоги, а також здійснювати обмеження їх прав будь-яким іншим чином. У разі порушення прав ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД мають право оскаржувати неправомірні дії посадових осіб у суді. Важливою нормою є можливість отримати компенсацію шкоди, завданої здоров’ю особи, при зараженні ВІЛ під час медичних маніпуляцій.
	У статті 2-1 Кодексу Законів про працю України говориться:     Стаття 5-1 вказаного Кодексу     Стаття 22 Кодексу Законів про працю	«Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Таким чином, рівність трудових прав ґрунтується на суспільній рівності всіх людей. Ніхто із членів суспільства не може мати якихось переваг і привілеїв, як і звільнятися від виконання встановлених законом обов’язків.   Гарантує всім громадянам вільний вибір виду діяльності та правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи   Забороняє необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу. Зокрема у ній говориться: «Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається»
В жовтні 2004 року Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні та ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» проводили опитування людей, що живуть з ВІЛ/СНІД. За даними цього опитування кожен третій випадок порушення прав ВІЛ-позитивних людей пов’язаний з працевлаштуванням. Це свідчить про те, що саме в сфері праці ми маємо велику кількість випадків недотримання прав хворих та невиконання законів посадовими особами.
	Згідно частини 6 статті 24 Кодексу законів про працю України     Стаття 33 Кодексу Законів про працю України чітко визначає   У розділ 4 вищезгаданому законі	Забороняється укладання трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я. Тобто, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за свої кошти організувати проведення попередніх (при прийнятті на роботу) медичних оглядів осіб, які бажають укласти трудовий договір на важкі роботи, роботи із шкідливими небезпечними умовами праці або, для виконання яких, обов’язково необхідні медичні рекомендації. Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемії, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою. Таким чином, аналізуючи законодавство про працю України треба констатувати, що наявність ВІЛ-інфекції не може бути підставою для відмови людині в прийомі на роботу чи підставою для його звільнення. Цим Законом вперше було визнано, що зараження ВІЛ медичних і фармацевтичних працівників при виконанні ними професійних обов’язків належить до професійних захворювань. Такі працівники підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров’я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції
	В статті 10 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»	одним з головних принципів профілактики хвороб, зокрема ВІЛ-СНІДУ, є: визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності, комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних заходів, обов’язковість їх фінансування, безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби ( в т.ч. на ВІЛ/СНІД), у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та в державних наукових установах, соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством, що регулює розгляд трудових спорів, зокрема Цивільним Процесуальним Кодексом України, постановами Пленуму Верховного Суду України та Кабінету Міністрів України та іншими нормативними актами.
	Стаття 237-1 Кодексу законів про працю України	передбачає відповідальність за спричинення моральної шкоди працівнику. В ній говориться, що власник або уповноважений ним орган повинні відшкодувати працівнику моральну шкоду в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Заподіяна моральна шкода відшкодовується особі, права якої були порушені неправомірними діями або бездіяльністю інших осіб. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права. За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, якою цей працівник перебуває у трудових відносинах. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Моральна шкода покривається шляхом виплати одноразової грошової виплати, розмір якої визначається угодою сторін або комісією з трудових спорів чи судом
	У пункті 13 Декларації про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом зазначено:	„Стигматизація, замовчування, дискримінація та заперечення, а також відсутність конфіденційності підривають зусилля з попередження та догляду і збільшують вплив епідемії на окремих осіб, сім’ї, громади та нації”.

У спеціальній доповіді міжнародної благодійної організації «Трансатлантичні партнери проти СНІДу» під назвою „Ефективний підхід до вирішення проблеми епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні” зазначено, що за результатами національного опитування, проведеного влітку 2004 року, „серед 692 ВІЛ-позитивних респондентів лише 24% тих, хто потребував антиретровірусної терапії, фактично отримували її; більш однієї третини респондентів вказали, що ВІЛ-тестування було проведено без отримання на це їхньої згоди; 70% респондентів вказали, що їх право на конфіденційність діагнозу було порушене”. Отже, ситуація з дотриманням прав людей, що живуть з ВІЛ, насправді не відповідає задекларованим принципам і нормам. На сьогоднішній день в Україні широко поширена дискримінація людей, що живуть з ВІЛ, навіть серед тих, хто повинен бути найбільш поінформованим та неупередженим, тобто серед лікарів. Для вирішення цієї проблеми існує декілька стратегій, що вже були випробувані на практиці. Дієвими механізмами подолання або зменшення стигматизації та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, повинні стати реформи в політиці та законодавстві. Однак, без зміни системи цінностей та ставлення до цієї проблеми ці заходи будуть мати незначний успіх.

Як зазначається у Концептуальній основі та основоположних принципах діяльності Всесвітньої кампанії проти СНІДу, що проводилася UNAIDS у 2002-2003 роках і була спрямована на подолання стигми та дискримінації, пов’язаної з ВІЛ/СНІДом, ефективні заходи протидії цим явищам потребують мобілізації усіх учасників процесу, що включає: людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, їх партнерів, друзів, членів сімей; недержавні та громадські організації; лікарів; політиків; вчителів; міліцію та армію [2].

З вище зазначеного, можна зробити висновок, що українське законодавство врахувало вимоги міжнародного права щодо захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, проте, на практиці захист цих прав здійснюється не завжди. Тому ми повинні створювати певні стратегічні програми щодо подолання стигми та дискримінації людей з ВІЛ/СНІД