Передумови виникненняСтр 1 из 5Следующая ⇒
Елементи вчення Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян (чоловіче). Наголошується на:
За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбавитися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичний союз зі всім сущим не піддається раціональному поясненню; збагнення здійснюється безпосередньо через досвід. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменне Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.
Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), що відображають природну гармонію. В процесі ву-вей особа виражається в своїй первозданній простоті і єднанні з навколишнім світом. В цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі. Подібно до буддистів, даоси співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) представляють силу беззусильної дії доступної для даоса. Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою:
У даосизмі розвинулось священство, величезний єрархічний пантеон «богів» і безліч священних текстів і ритуалів пов'язаних з різними сектами. Пізніше повстало чернецтво. З часів китайської культурної революції (1966—1968) релігійний даосизм активно практикується головним чином на Тайвані. Філософський даосизм викликав зацікавлення на Заході, особливо І Чінґ, містичний твір, який має за мету пояснити значення випадкових подій. [ред.] Основні категорії даосизму
Дао означає Шлях осягнення законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних законах, відповідно до Дао, універсальним гармонізуючим принципом. Дао трактується як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. На початку «Дао де цзін» сказане: «Дао, про яке можна говорити, не є достеменне Дао». Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь і ніде, безформне і безіменне, нескінченне і вічне, порожнє, але невичерпнє. Воно — прабатько всього, включаючи богів. Все народжується з Дао і все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться в безкінечному циклічному кругообертанні: не досягаючи межі воно знов спрямовується до витоку. Дао — вищий закон буття, але не буття, як таке; воно поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродня сила, бо Дао природнє хоча і неосяжне. Про Дао згадують як про «початок і матір десяти тисяч речей», тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям, але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. В цьому відношенні його доречно порівняти з буддиським поняттям шуньяти (порожнечі). Дао універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. З точки зору метафізики Дао — це джерело, що породжує все суще, і одночасно кінцева мета будь-якого прояву. Воно не володіє фіксованою субстанціальною основою, а лише забезпечує прояв і згасання існування. Згідно з даоською філософією, відпочинок передує руху, а достаток спокою — дії. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, але є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність.
Дао непізнаване, але всюдисуще. Те, про що можна говорити, називається Де (проявлена потужність). Це поняття демонструє Дао у дії, проявляє його потенційну енергію в об'єктах творіння. Якщо Дао — це тотальна суть світу, то Де — це загальний космічний принцип, що визначає для кожного об'єкта належну форму і послідовність майбутніх йому трансформацій, це втілення певного внутрішнього життєвого принципу породженого Дао, того, що зв'язує кожного з Дао, це прояв тотальної суті світу в реальності. Якщо суб'єкт або об'єкт слідують дао (іншими словами, діють природним чином), їх наповнює енергія (де). При цьому не мається на увазі якась сила, що прагне до насильницьких змін що суперечило б самій суті вчення, а природна сила, що повністю виявляє природний потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, силу перебігу якого представляє де.
Ключовий термін, що позначає утримання від активних дій,— у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: — жодне зусилля не має бути витрачене дарма; — не слід робити нічого, що не відповідає законам природи. У-вей слід було б перекласти як спонтанна або природна дія. Це те, що людина робить інтуїтивно, не плануючи. Це дія, мотивована реальними обставинами, а не фантазіями. Часто ми діємо всупереч своїй натурі з єдиною метою — довести яку-небудь ідею або принцип. У такі моменти особа внутрішньо суперечлива: емоції підказують одне, раціональний початок — інше, свідомість — третє. У таких умовах вчинок малоефективний і неприродний оскільки є результатом компромісу між різними сферами свідомості. у-вей втілює спонтанну і природну поведінку. Діючи таким чином, ми не задаємося питанням правочинності вчинку, а просто здійснюємо його. У-вей — це якість, яка дозволяє неупереджено дивитися на речі, мистецтво бути самим собою, навик природної поведінки і упевненості в своїх силах. у-вей проявляється тоді коли людина не дотримується умовних стереотипів поведінки і не замислюється над тим, що робить. Іншими словами, людина підкорюється наказам підсвідомості, не втрачаючи час на логічний аналіз і свідому оцінку ситуації. Слід зазначити принципову різницю між мораллю даосов і конфуціанців. Згідно Конфуцію, етичні норми повинні визначатися законними актами що регламентують суспільну поведінку. Іншими словами, деякі вчинки приносять безперечну суспільну користь навіть у тому випадку, коли суперечать природним людським імпульсам. Даоси вважають такий підхід неприпустимим. Подібне насильство над людською природою порушує гармонію Дао. Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу. Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення. З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї. Передумови виникнення Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм, легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями онтології та гносеології. Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну релігію китайців. Воно відображало перед усім погляди верстви державних чиновників, літераторів, істориків. В Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними. Конфуціанство проголошувало пріоритет моралі над правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття. [ред.] Основні засади Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі. Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин. [ред.] Культ Неба Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.
Піфаго́р (580 до н. е. — 500 до н. е.) — давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзм став легендою і джерелом дискусій уже в стародавні часи. У 306 р. до н.е. йому, як найрозумнішому з греків, поставили пам’ятник в римському форумі. З тих часів мало що прояснилося в біографії Піфагора та в історичній ролі організованого ним союзу, клубу чи ордену піфагорійці. І досі висуваються нові гіпотези, тлумачення щодо діяльності стародавнього мудреця та його послідовників. Історію життя Піфагора важко відокремити від легенд, що представляють його як досконалого і величного мудреця посвяченого в усі таїнства греків і варварів. Ще Геродот називав його «найбільшим еллінським мудрецем». Основними джерелами про життя і вчення Піфагора є твори філософа-неоплатоника Ямвлиха (242-306 рр..) «Про пифагорове життя»; Порфирія (234-305 рр..) «Життя Піфагора»; Діоген Лаертський (200-250 рр..) Кн. 8, «Піфагор». Ці автори спиралися на твори більш ранніх авторів, з яких слід відзначити учня Аристотеля Аристоксена (370-300 рр.. До н. Е..) Родом з Тарента, де сильні були позиції піфагорійців. Таким чином, найдавніші відомі джерела писали про Піфагора 200 років після його смерті. Сам Піфагор не залишив творів, і всі відомості про нього і його вчення грунтуються на працях його послідовників, не завжди неупереджених. Народився Піфагор на острові Самосі, біля узбережжя Малої Азії. Його батько Мнесарх із знатного, але збіднілого роду, був каменерізом. Згідно з легендою, Мнесарх, звернувся до Піфії з приводу однієї дуже важливої для нього подорожі. Він отримав відповідь, що подорож буде успішною, а його дружина народить дитину, яка буде виділятися з-поміж усіх, хто жив коли-небудь, красою й мудрістю, і принесе людському роду дуже велику користь на всі часи. Після пророцтва Мнесарх дав своїй дружині нове ім'я — Піфаїда, а новонародженому — Піфагор. Батько дав Піфагору добру освіту, навчаючи його в найзнаменитіших учителів того часу. Багато хто вважав, що він — син бога Аполлона. За словами Ямвліха, «набираючи сили й від такої репутації, і від виховання з дитинства, і від богоподібної зовнішності, він ще більше прагнув бути гідним цих чеснот». Після смерті батька Піфагор вирушає до Мілета, де його вчителями були Ферекід, Анаксимандр і Фалес. Саме за порадою Фалеса Піфагор, у віці 20 років, їде до Єгипту, де жив близько 22 років і витримав немало випробувань, перш ніж жерці Мемфіса і Діосполіса відкрили йому «дивовижне чергування чисел, хитромудрі правила геометрії, науку про зорі, медицину». До вавилонських магів і халдеїв він потрапив проти своєї волі —— як полонений перського царя Камбіза, який завоював на той час Єгипет. Там мандрівник прожив 12 років і вивчив у халдеїв релігійні таїнства та математику. Переказують, що він побував і в Індії, де спілкувався з брахманами, від яких засвоїв не тільки філософію, зокрема вчення про переселення душ, а й секрети вправ для тіла. Повернувшись у Грецію на п'ятдесятому році життя, Піфагор оселився на півдні італійського півострова в полісі Кротоні. Його появі передували чутки про зроблені ним чудеса, а його виступи перед кротонцями були першими кроками на шляху досягнення моральної і політичної влади. Незабаром навколо Піфагора згуртувалися однодумці, організувавши аристократичний за духом, таємний релігійно-політичний союз — гетерію — прообраз майбутньої філософської школи.. Незабаром і в інших полісах південної Італії та Греції виникли піфагорійські гетерії, в яких поряд з науковими проблемами — математичними, філософськими, етичними — розглядалися релігійні й політичні. Кротон на півдні італійського півострова Доля Піфагора, як і його школи в Кротоні, трагічна. Один із впливових людей Кротона, Кілон, претендував на дружбу Піфагора. Коли його не прийняли до братства через важкий і владний характер, він став його ворогом і організував змову проти піфагорійців. Прихильники Кілона підпалили дім, де збирались піфагорійці. Чи був там Піфагор, точно не відомо, але, за переказами, врятуватися вдалось лише двом: Архіппу та Лісиду. За іншою версією, Піфагор, втікши від заколотників, загинув у Метапонті, у святилищі муз, де залишався без їжі 40 днів. Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей. Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа». Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складаєть з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.
Про Бога За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом. Клятва: «Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи». ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|