Главная | Обратная связь

Дослідження та прогнозування ескалації конфлікту

Процес поглиблення й розширення конфлікту називають ескалацією, яка, своєю чергою, може бути такою, що непе­рервно зростає, або хвилеподібною (коли періоди конфрон­тації чергуються з періодами спаду боротьби), повільною (мля­вою) або швидкою (крутою) (рис. 4.5).

Ескалація конфлікту виявляється в розширенні кола учас­ників та збільшенні інтенсивності їхніх дій, зокрема ознаками ескалації збройного конфлікту вважають: а) збільшення кіль­кості держав або сторін у збройній боротьбі; б) збільшення чи­сельності збройних формувань, втягнутих у конфлікт; в) такі зміни у засобах ведення бойових дій, які призводять до збіль­шення жертв війни.

Крута ескалація

Неперервна ескалація

/ Хвилеподібна ескалація

Періодична ескалація

Рис. 5.Варіанти ескалації конфлікту

Серед європейських учених досить популярною є модель ескалації конфлікту, що складається з дев'яти стадій. Ґрунтую­чись на своїх дослідженнях конфлікту в педагогічному колек­тиві, шведський дослідник X. Бродаль описав три основні фази ескалації - суперечка, емоційна ворожість, заподіяння шко­ди, в кожній з яких виокремив три щаблі, таким чином, повна ескалація охоплює дев'ять щаблів [19]. Ці самі щаблі докладно описав Фрідріх Глазл [47]. Оскільки обидва дослідники аналізу­ють одну й ту саму модель міжгрупового конфлікту, дещо від­різняючись лише в назві стадій, видається доцільним пода­ти опис щаблів ескалації конфлікту, ґрунтуючись на обох публі­каціях.

Перший щабель. Затвердіння позицій. Точки зору учас­ників ніби тверднуть, дубіють, стереотипізуються. Початково виявлені розбіжності в поглядах не вдалося самостійно подо­лати, що викликало роздратування сторін. Подальші дискусії нагадують зіпсовану платівку - одноманітні повтори аргумен­тів, легко заздалегідь передбачити, що скаже кожний з опонен­тів. Сторони усвідомлюють, що в розв'язанні проблеми вони тупцюють на місці, що призводить до зростання напруженості між ними й започатковує процес формування груп, члени яких поділяють одну з двох інтерпретацій ситуації, створюють певні засади селекції інформації щодо спірної проблеми. Починається збирання негативної інформації щодо членів конкуруючої гру­пи. Інша група сприймається як уперта й нерозумна. Взаємодія з нею викликає розчарування та сприймається як зайвий кло­піт і марнування часу. Оскільки зусилля порозумітися вияви­лися безплідними, сторони починають сумніватися в тому, що інша сторона прагне примирення. Виникає підозра про прихо­вані мотиви.

Перехід до другої стадії починається тоді, коли одна чи обидві сторони втрачають віру в можливість вирішити пробле­му шляхом прямих і чесних переговорів.

Другий щабель. Поляризація. Сторони помічають лише ті факти, що підтверджують їхні власні вимоги. Посилюється не­сумісність позицій, питання ставиться «або-або». Якщо в кон­флікті задіяно групи людей, то починається організаційне оформлення груп, робляться спроби залучити до своєї групи якнайбільше осіб. У такій ситуації членам колективу, що не за-діяні в конфлікті, щодалі важче зберігати нейтральну позицію. Участь у дебатах стає засобом виділитися, підвищити свою по­пулярність у групі. Коли для забезпечення успіху раціональних аргументів стає недостатньо, сторони вдаються до «квазіраціо-нальної» аргументації, наприклад:

- до суперечки щодо першопричин актуальної проблеми з метою запобігти звинуваченням;

- до гротескного перебільшення прихованих смислів і по­слідовності позиції опонента, доведення її до абсурду;

- до коментарів щодо співвідношення центрального пред­мета конфлікту з іншими обставинами, пов'язування йо­го з ширшими ціннісними міркуваннями;

- до посилання на авторитети або традицію задля легіти-мізації власної точки зору;

- до висування альтернатив у їхній екстремальній формі, щоб підштовхнути опонента до прийняття «розумного компромісу».

Такі тактичні трюки мають на меті вивести супротивника з рівноваги або отримати односторонні переваги в сутичці. Основна взаємодія переміщується з площини зіставлення ра­ціональних аргументів до площини емоційного впливу й ситуа­тивної переваги в силі риторики. Вишукуються помилки та по­хибки іншої сторони для використання у контргрі. Зростання недовіри створює відчуття небезпеки і втрати контролю над ситуацією. Це відчуття сторони намагаються компенсувати акцентацією уваги на власному іміджі, на своїй правоті та силі.

Коли одна з груп відчуває, що подальші дискусії не мають сенсу, і починає діяти без узгодження з іншою стороною, кон­флікт переходить на наступний щабель.

Третій щабель. Відгороджування. Сторони доходять ви­сновку, що рішучі дії, а не аргументи мають переконати іншу сторону у власній правоті. Спільні інтереси втрачають пріори­тетність, сторони починають розглядати одна одну як супер­ників. Головним стає відчуття занепокоєння через можливість бути спійманим супротивником. Тому кожна зі сторін прагне перейти від ситуації взаємозалежності до домінування над су­противником. Прагнучи одноосібної переваги, кожна сторона сподівається послабити іншу, але за жодних умов не хоче до­пустити такої переваги над собою. Ніхто не довіряє словам іншої сторони, водночас обмеження спілкування з опонентом

породжує страх перед його можливими діями. Фантазії про можливі мотиви і таємні стратегії виходять з-під контролю.

Зростає потреба в дотриманні єдиної точки зору та узго­дженої інтерпретації подій у межах кожної групи. Уявлення та інтерпретації тяжіють до найпростішого спільного знаменни­ка, посилюється відчуття єдності в групі.

У ситуації, що склалася, групи вбачають вплив зовнішніх обставин, які їм непідвладні. Це дає підставу зняти з себе відпо­відальність за перебіг подій. Більшість вчинків групи розгляда­ється як необхідна реакція на поведінку іншої сторони.

Четвертий щабель. Хибні образи.Уявлення одне про од­ного у супротивників еволюціонували до примітивних стерео­типів, і кожна сторона чекає підтвердження найгірших підозр. Ці стереотипи створюють відчуття передбачуваності дій ін­шої сторони. Індивіди наділяються певними характеристи­ками (такими, як некомпетентність, ненадійність) лише тому, що вони належать до конкурентної групи. Водночас упередже­ність щодо мотивів та інтенцій іншої сторони, її нездатності змінитися ще не заперечує права на справедливе ставлення до неї зі свого боку (як це станеться на наступньому щаблі). Оточенню розповідають «усю правду» про опонентів і водно­час для контрасту ознайомлюють із повним списком власних позитивних рис. Робляться зусилля до якнайбільшого поши­рення негативного іміджу супротивника, водночас критика ведеться у формах, що не порушують норм етикету. Засто­совуються двозначні вислови, іронія, натяки. При цьому ви­сокою є імовірність аналогічних дій з іншої сторони. Часто це призводить до падіння авторитету обох сторін серед оточен­ня. Виграш в іншої сторони стає чи не важливішим за.вирішен-ня початкової проблеми. Якщо стороною конфлікту є група, в ній виділяються лідери. Тих членів групи, котрі прагнуть зайняти більш зважену позицію, група розглядає як ненадій­них, їх можуть виштовхувати з групи.

П'ятий щабель. Втрата обличчя.«Зберігати обличчя» означає уникати таких відкритих дій, які можуть поставити під сумнів статус людини як порядного громадянина суспільства. Втрата обличчя означає, що сторони конфлікту відчувають, як вони раптом зазирнули за маску іншої сторони й відкрили її аморальну, ненормальну і злочинну сутність. Тут ми маємо ра­дикальну трансформацію образу, яку одна сторона складає про іншу. Це відчувається не як еволюція старого, упередженого образу, а швидше як раптове проникнення у справжню природу іншої сторони. З цього моменту вся історія конфлікту починає бачитись у новому світлі як послідовне проведення аморальної політики іншою стороною з самого початку. Зникає неодно­значність, все стає «прозорим» і «зрозумілим». Усі конструк­тивні кроки іншої сторони тепер тлумачаться як прикриття її справжніх підступних намірів. Позиції, яких дотримувалися сторони, визначаються вже не в термінах переваги й недоско­налості, а в термінах ангельського і диявольського. Своя сторо­на репрезентує світлі сили цього світу, тоді як інша втілює всі злі, деструктивні, бісівські. Якщо на попередньому щаблі сте­реотипний образ супротивника ґрунтувався на визнанні його некомпетентності, то тепер - на ствердженні його моральної неповноцінності. Атмосфера протистояння стає брудною. Про супротивника створюють облудні міфи. Коли темні риси су­противника виявляються в його негідній поведінці, інша сторо­на тріумфує. Кожен вважає себе борцем за правду, постійно вдаючись до морального обґрунтування своїх дій. Характерною ознакою цієї стадії є відчуття нудоти від самої вже присутності іншої сторони.

Коли сторони починають висувати ультиматуми і серйоз­но загрожувати одна одній, конфлікт переходить на наступ­ний щабель.

Шостий щабель. Погрози.Супротивники готові викорис­тати всю владу, яку вони мають, щоб примусити протилежну сторону підкоритися. Якщо на попередніх стадіях тиск на іншу сторону зумовлювався внутрішнім невдоволенням, то тепер погрози використовують для того, щоб примусити противника піти на певні поступки.

Розрізняють три фази зростання погроз: А. Сторони висловлюють взаємні погрози, щоб продемон­струвати свою непохитність. Сторона, що погрожує, прагне привернути увагу до себе та своїх вимог, показа­ти свою незалежність і здатність вплинути на низку пи­тань, які обговорюються, примусити супротивника під­коритися певній вимозі під тиском загрози санкцій. Б. У наступній фазі погрози стають більш конкретними і недвозначними. Щоб підкреслити вагомість своїх по­гроз, сторони роблять відповідальні заяви, від яких вони надалі не зможуть відмовитися без втрати довіри до серйозності своїх намірів. В. У третій фазі погрози набувають форми ультиматуму.

Одним із наслідків цієї динаміки є те, що сторони втра­чають контроль за перебігом подій. Вони самі створюють си­туацію, в якій вимушені реагувати радикально і поспіхом. Сприйняття ситуації стає дедалі менш дотичним до реальності. Кожна зі сторін зосереджена лише на власних вимогах і тлума­чить застосування погроз як необхідність перешкодити супро­тивникові перейти до використання сили. Кожен очікує, що інша сторона тиснутиме. І кожна сторона, на яку тиснуть, ба­чить свої можливі втрати у випадку, коли погрозу буде реалізо­вано, й тому гуртується, щоб відповісти контрударом. Почуття власного безсилля породжує страх і, можливо, нестримну лють. На цьому щаблі конфлікт стає більш ускладненим, важким для розуміння й неможливим для управління. Своїми діями сторо­ни ставлять одна одну в ситуацію цейтноту, коли зменшується можливість зважити свої дії, порівняти альтернативи. Поведінка стає щодалі імпульсивнішою та панічною. Будь-яка дія, що обіцяє сильний ефект, стає привабливою. Досить часто на цій стадії сторони висловлюють у пресі свої скарги на супротивника.

Щоб бути дієвими, погрози мають бути правдоподібними. Сторона, яка застосовує погрозу, мусить переконати іншу сто­рону і свідків у тому, що погроза реальна і серйозна. Публічні заяви або дрібні агресивні вчинки можуть застосовуватися, щоб підтримати віру в імовірність реалізації загрози. Інша сто­рона сприймає таку поведінку як доказ агресивних намірів су­противника і шукає контрзаходів.

Серйозний ризик на цьому щаблі виникає у зв'язку з тим, що напруженість, неконтрольовані агресивні дії, зростання хао­тичності і складність ситуації призводять до того, що окремі особи або мікрогрупи в складі конфліктуючих груп можуть по­чати не санкціоновані лідерами групи дії; їхня поведінка ім­пульсивна, часто деструктивна, їх важко зупинити навіть за умови прагнення лідерів зберігати перемир'я.

Стратегія погроз діє доти, доки сторони вважають, що по­грози виконують функцію стримування супротивника. Коли ж сторони починають шукати засобів, щоб реалізувати погрози, застосувати санкції до іншої сторони, конфлікт переходить на наступний щабель. Сьомий щабель. Обмежене руйнування і насильство. Оскільки на попередньому щаблі було поставлено під сумнів безпеку сторін і тепер вони очікують від супротивника серйоз­них деструктивних дій, істотного значення набуває гаранту­вання власної безпеки. Супротивник постає як перешкода, яку слід ліквідувати атакою, спрямованою на позбавлення його можливостей шкодити. Він стає винятково ворогом, позбавле­ним людських рис. Щодо нього можуть вживатися слова «лік­відувати», «знищити». Розум сторін паралізований. Діями ке­рує прагнення завдати втрат супротивникові, позбавити його фінансових ресурсів, юридичного статусу, всіх джерел його сили і можливої підтримки. Атаки однієї сторони породжуть ще більш руйнівну відплату.

Восьмий щабель. Руйнування центру координації дій.Руйнівні дії посилюються і спрямовуються на виведення з ладу центру стратегічної важливості (системи управління чи при­йняття рішень). Представники та лідери супротивника стають головною мішенню атак, що мають на меті підірвати єдність групи, розвалити, розчленувати єдиного опонента на дрібні угруповання. Метою атак тепер є руйнація основ існування супротивника. Єдиним стримувальним чинником залишаєть­ся турбота про власне виживання. Коли ж відкидається і праг­нення до самозбереження, конфлікт переходить на наступний щабель.

Дев'ятий щабель. Тотальна руйнація.Усі наявні засоби використовуються без усякого сорому для тотальної руйнації. Руйнування, банкрутство, ув'язнення, фізичний біль уже нічого не важать. Жоден крок назад неможливий, усі мости спалено, навіть загроза самознищення не є перешкодою, якщо таким чи­ном можна завдати поразки ворогові. Єдиний клопіт на шляху до прірви - переконатися, що й ворог туди впаде.

Американський політолог М. Амстутці запропонував інші щаблі конфлікту: напруженість - незгода - суперництво -спір - ворожість - війна. А французький учений Ж. Фове про­понує розрізняти не щаблі конфлікту, а рівні відносин: відноси­ни співробітництва - відносини примирення - відносини про­тидії - відносини суперечності - непримиренні відносини.