Здавалка
Главная | Обратная связь

Середні віки в епічній поезії Л. Українки



Індивідуальне науково-дослідницьке завдання

З дисципліни «Компаративний аналіз художнього тексту»

 

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

(дослідження середньовічних мотивів та образів у творах Лесі Українки)

 

Виконав

студент ІIІ курсу

групи ФУБ-2-12-4.0д

Телець Ю. В.

 

 

 

Київ – 2014

 

ВСТУП

Інтертекстуальність – категорія всеохопна та різнобічна, вона надає уявлення про розвиток літератури, інтерпретацію текстів, про формування своєрідних талантів, самобутніх художників. Ця категорія також повинна передбачати й враховувати психологію творчості, адже кожен митець – це неповторна особистість, яка творить за велінням душі, совісті, сентиментальності. Зосередимо увагу на інтерпретації саме середньовічних мотивів та образів у творчості Лесі Українки.

Середніми віками в історії Європи прийнято називати тисячоліття, яке минуло від кінця Західної імперії до тих часів, коли культура германо-романської Європи на руїнах римської виросла настільки, що могла собі вповні присвоїти культурну спадщину грецько-римську (головно римську).

Свідоцтвом культурної дозрілості нових наро­дів, якої вони доходять поволі, присвоюючи останки старої римської культури та елементи культури арабської і гелленістичної, яка далі жила в Східній імперії - було італійське Відродження (Ренесанс), що, почавшися в XIV, доходить свого розвитку в другій половині XV віку. Ця дозрілість проявилася тоді і в мові - в переході від попсованої варварської латини до гарної мови класичних часів. Важливішою, одначе, була зміна в самому змісті куль­тури - в переході від середньовічної християнської церковності до вільного і жадного черпання з безпосередніх джерел античної культури: в мистецтві, в літературі, в науці.

Середні віки - це час, коли відбувалися важливі події в історії, культурі, політиці. Цей час подарував людству не одну цікаву особистість.

Тож не дивно, що до подій середньовіччя зверталося багато митців наступних віків. Приваблював цей час і Лесю Українку.

 

Середні віки в епічній поезії Л. Українки

Елементи епосу (оповідь, сюжетність) властиві ба­гатьом поезіям Лесі Українки. Ще в 1891 році письмен­ниця говорила, що «на самих ліричних віршах вже не втриматись—тісно робиться!» . В укладанні вір­шів у поетичні цикли, як вже відзначалось, також влов­люється тенденція до оповіді, розгорнутої картини, яви­ща. Ширше ці елементи розвиваються в баладах, леген­дах, поемах письменниці, які при перевазі епосу не позбавлені і ліричного струменя. Поетеса не раз повторю­вала, що за покликанням вважає себе ліриком, що не вміє так любити епіки, як лірики. І навіть заявляла, що їй чиста епіка мало вдається. Та все ж епічна поезія, де в новій якості взаємодіють епічне, ліричне і драматичне, є дорогоцінною сторінкою спадщини Лесі Українки.

В ліро-епосі письменниці переважають неукраїнські сюжети. Але це не значить, що вона відривалася від рід­ного грунту, від життя свого народу. Незважаючи на «чужі» образи й мотиви, поетеса ставить проблеми, роз­робляє теми, які були злобою дня і найбільше захоплю­вали її також в ліриці. Так, провідними темами в поемах, баладах, легендах, апокрифах Лесі Українки залишає­ться тема патріотизму і визвольної боротьби («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський»), революційні мо­тиви («Одно слово», «Про велета»). Розширюючи ідейно-тематичні горизонти поезії, Леся Українка і тут фокусує увагу на темі творчої праці і обов'язку митця («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо», «Що дасть нам силу?»), створює прекрасні поеми про красу, силу і вірність по­чуття («Віла-посестра», «Ізольда Білорука»).

Синтезуючи лірику, епос і драму, письменниця оригі­нальне поєднувала елементи народних легенд, казок, пі­сень, які, переосмислюючись, органічно входили в її ліро-епос. Творча трансплантація фольклору давала можли­вість авторові художньо осмислити багатющий народний досвід в питаннях моралі й етики, ліпити, свої образи в дусі народнопоетичної героїзації людини.

«Роберт Брюс, король шотландський» (1893). Сюжет твору підказав Лесі Михайло Драгоманов, якому вона й присвятила поему. Дра­гоманов радив племінниці взяти героєм твору Роберта Брюса, одного з ватажків селянських повстань у Шот­ландії проти англійських феодалів-завойовників XIV сто­ліття. А ще розказав їй притчу з павуком: шість разів уривалась йому павутина, яку снував, але він знову не­втомно все починав спочатку, і таки за сьомим разом до­вів свою справу до кінця.

Леся пильно взялася за роботу, ретельно вивчала істо­ричні джерела, пов'язані з тією епохою і тими подіями. Головна ідея поеми мала бути спрямована в сучасність: боротьба народу «за волю і рідний край», ідея неперемож­ної народної сили і любові до батьківщини. Дбаючи про історичну правду, поетеса з неменшою наполегливістю старалася художньо втілити цю ідею.

Події розгортаються «в давнюю давнину», в середньо­віччя, коли на вільну Шотландію «війною йшов король Едвард». В історії ці події дістали назву «воєн за неза­лежність». Повстання народу проти завойовників очолив славний лицар Роберт Брюс. У цьому випадку автор дещо довільно висвітлює середньовічну історію: Брюс не був справжнім народним вождем, він лише на певний час очолив боротьбу селян. Та класові протиріччя селян і дво­рян Леся Українка показує вірно. Власне картиною зра­ди шотландського панства народові, батьківщині й по­чинається поема. Англійський король підкупив феодалів Шотландії, по­обіцявши їм і далі вільготне панування. На заклик короля феодали кинули бойові знамена свого краю — Шотландії — і скорились завойовникам:

Додолу впали корогви,

Весь гурт шотландський панський

Враз крикнув: «Згода! хай живе

Едвард, король шотландський!».

Так у поемі розвінчується панський патріотизм. Пе­ремогу над ворогом здобув народ, його роль стала ви­рішальною у важкій боротьбі. Талановитий військовий ватажок Роберт Брюс, який палко бажає захистити бать­ківщину від чужоземних загарбників, досягає успіху лише тоді, коли поєднує власні зусилля з подвигом на­роду, коли його дії відповідають прагненням народу.

Підкреслюючи необхідність бути стійким і наполег­ливим у досягненні мети, письменниця звертається до притчі з павуком. Шість разів йшли шотландці убій занглійським військом, та лише на сьомий їх чекав успіх. Автор послідовно наголошує на несумісності інтересів розкішного панства і трудового люду, який у скрутні для батьківщини години стає надійним її захисником.

Про те, що Леся Українка, звертаючись до історії дав­нини іншого народу, думала про свій народ, свідчить не лише характеристика панства і селян, але й окремі обра­зи, звороти, почерпнуті з української фольклорної скарб­ниці.

Поетеса у своїй творчості любила звертатись до моти­вів і образів різних народів, міфологічних джерел різних національних культур, мандрівних світових сюжетів. Зав­жди оригінально їх обробляючи, вона вдавалась до не­сподіваних поворотів фабули, нетрадиційних акцентів у трактуванні образу. Приваблювали Лесю Українку пере­важно сильні характери і сильні почуття.

Драматичні ситуації привертають увагу митця в істо­рії та мистецтві середньовіччя. В поезії «Мрії» письменни­ця сама розказує, що в картинах того часу її захоплював не герой-переможець, а той, що хоч і подоланий, але нескорений. Вона завжди прагне звернути увагу читача на те, що не лежить на поверхні, а ніби приховане від першого погляду.

Так, в поезії «Забута тінь» в полі зору автора не ус­лавлена у віках Дантова Беатріче, а забута людьми, не­помічена історією, мистецтвом дружина італійського пое­та. Поруч славетного імені Данте всі називають щасливе ім'я Беатріче. А де ж та, запитує Леся Українка, яка

«йому багаття розпалила серед чужої хати?» —

То ж ні один співець її не вславив

і ні один митець не змалював.

Своєрідної творчої обробки зазнала мандрівна серед­ньовічна легенда про Трістана та Ізольду в поемі Лесі Українки «Ізольда Білорука» (1912). У примітці до неї автор вказує на джерела твору: «Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що ко­лись у численних версіях та різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов'янських сторонах. Зміст його — фатальне та нещас­ливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда — Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою — Ізольдою Злотокосою».

Отже, вже заголовок поеми засвідчує, що увагу Лесі Українки привертає не щаслива у взаємному коханні Ізольда Злотокоса, яку безмежно кохає Трістан, а нещас­на, з нерозділеним коханням Ізольда Білорука, про яку є лише згадки у деяких варіантах роману.

Ізольда Білорука зустрілася з Трістаном в той час, як він блукав у лісі, сумуючи за Ізольдою Злотокосою. І по­чувши, що дівчину також зовуть Ізольда, Трістан гор­неться до неї. Але краса і вдача Білорукої були інші, ніж у Злотокосої. І коли Трістан пестив Ізольду Білоруку, то мріяв про золоті коси, блакитні очі першого кохання. Це відчувала й знала Білорука. Прагнучи щастя кохання, вона йде на хитрість: за допомогою феї Моргани чорнява Ізольда змінює свою вроду, щоб уподібнитись Ізольді Злотокосій. Фея дістала для її коси золота сонця, а для очей морської блакиті. Та не змогла змінити вдачу:

«Що схочеш, -коханая доню,

тобі я зміню в одну мить,

одного не зможе Моргана —

твоєї душі одмінить».

Не має щастя Ізольда Білорука. Тепер вона перекона­лася, що не її, а Злотокосу любить справді Трістан, а Білорука забулася, «як ночі тінь минула». І знову, мов жалоба, чорніє її коса, і знову, ще дужче, тужить Трістан за Злотокосою. Він загине, помре, якщо її не побачить. І просить товариша привезти кохану. Якщо на кораблі будуть білі вітрила, значить Ізольда пливе до нього. Як­що ж мила не погодилась, то нехай одне чорне вітрило буде знаком, що Ізольди на кораблі немає.

З нетерпінням чекає Трістан вістки. Він просить Ізольду Білоруку піти до моря, поглянути, чи не видно вітрил:

І мовчки йде Ізольда Білорука

на берег моря, на високий шпиль .

Ох, щось біліє здалека на морі!

Вітрила то чи тільки піна хвиль?

Вернулася Ізольда Білорука.

Трістан питає: «Що? Яка яса?»—

«Щось мріє там далеко у просторі».—

«Щось біле?!» — «Чорне, як моя коса».

Ця звістка вбила Трістана. А коли на берег зійшла Ізоль­да Злотокоса і з розпачем запитала: «Мій Трістан умер?!», то чорнокоса її суперниця відповіла:

«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,

та бути з ним аж до його сконання

дісталося-таки мені самій.

Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна — ясна твоя краса,

та милий в гріб не ляже непокритий,—

його покриє чорная коса».

Автор не нав'язує читачеві своїх висновків, оцінок вчинків Трістана та Ізольди Білорукої, він ніби полишає все це на наш розсуд. Можна судити чорнокосу Ізольду за обман, підступність, Трістана — за зраду першій ми­лій, нехай і тимчасову. Але ніде цей осуд не виявляє автор.

Епічна поезія Лесі Українки, різноманітна формою, жанровими ознаками, відзначається також багатством тематики, порушених проблем. Будучи своєрідним різно­видом у творчості письменниці, ліро-епос тісно пов'яза­ний з іншими жанрами, з усією спадщиною Лесі Укра­їнки. Стильові прикмети поем, легенд, апокрифів, казок та інших ліро-епічних жанрів поетеси мають багато спіль­ного з її лірикою, драматургією. Про це свідчить і образ­не мислення автора епічної поезії, ідейно-естетична сут­ність якого виразно прочитується лише в контексті всіх різновидів творчості. Поеми і легенди Лесі Українки були також тим мистецьким містком, по якому вона йшла до своєї драматургії — «верховини творчості» (М. Риль­ський), яка принесла авторові і українській літературі світову славу.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.