Здавалка
Главная | Обратная связь

Середньовічна легенда про Дон Жуана в трактуванні Л. Українки



Тема й тип Дон Жуана склалися із середньовічних переказів та лицарських сатиричних пісень про лица­ря-розкішника, що перетворив своє життя в безкарний культ кохання. Згодом тему доповнено античним мотивом статуї-месника та фольклорним образом завзятої людини, яка зухвало запрошує статую до себе на вечерю, за що платить власним життям.

Це була літературна реакція на розгульність і пиху епохи війн за Новий Світ та на середньовічну інквізицію вільного думання. Закрі­пилася донжуанівська ідея філософією рене­сансного протесту проти середньовічного цент­ралізму, всемогутності влади й держави та догматичного аскетизму церкви, що все земне й тілесне вважала гріховним. З таких політично-етичних джерел вилонився тип Дон Жуана й закорінився в національних літературах наступ­них століть, ставши втіленням свободи, са­моствердження людини та мистецькою формою, в яку письменники різних часів і культур вливали суспільний, моральний та філософічний зміст свого національного мікрокосму. Залежно від естетичних смаків доби, характерностей етнопси­хології й національного темпераменту донжуанів­ська проблема маніфестувалася у жанрах драми, трагедії, комедії, трагікомедії, сатири аби іронії.

Першотвором літературних варіантів світової донжуанівської теми була драма іспанського ченця Тірсо де Моліни (Габрієля Теллеця, 1571—1648) «Севільський ошуканець, або Камін­ний гість» (1630), у якій любовник Дон Жуан убиває батька зведеної Анни, запрошує його статую до себе на вечерю, і цей потиском своєї камінної руки викликає в Дон Жуана страх і покаяння, провалюючись у підземний світ кари.

Італія, що першою зацікавилася іспанським любовником і звідником, наділяє його прикмета­ми комічного жартівника з нахилом до атеїзму. Своє мислення і вчинки італійський Дон Жуан хитро маскує ідеями гуманізму.

У Франції, яка користувалася італійськими зразками, наголошена арогантність Дон Жуанового атеїзму, а в Мольєровій інтерпретації тема вперше набирає соціального забарвлення. Це — вільнодумець, свідомий насильник, егоїст і цинік—типовий для Франції XVII століття «лібертин», що затирає межу між свободою думки й свободою інстинкту, маскуючи їх інте­лектуальністю.

В Англії Дон Жуан стає втіленням розпусти англійської аристократії та королівського двору XVII століття, який мотивує свою аморальність модною тоді філософією сексуалізму.

Доба романтичного бачення донжуанівської теми почалася оперою В. А. Моцарта «Дон Джованні» (1787) на лібретто італійського драматурга Лоренцо да Понте. Моцартова музика наголошувала гуманістичні прикмети в особі Дон Жуана, який бачив своє самореалізування в життєвій насолоді.

У дусі Е. Гофмана, який довільно наслідував да Понте — Моцартового Дон Жуана, підійшов до донжуанівської теми російський відомий інтерпрета­тор О. Пушкін, даючи перевагу містичним прикметам героя. Традиційний конфлікт одиниці й суспільства переростає в Пушкіна у трагедію пристрастей.

Модерним баченням теми Дон Жуана є драма української письменниці Лесі Українки «Камінний господар» (1912). У цій темі Леся Українка відзначає щось «містичного» й «диявольського», щось, що виду­мав «ворог роду людського» та об що протягом століть розбиваються «найкращі натхнення і найглибші думки» людських намагань розгадати таємниці життєвих протиріч та парадокси міжлюдських стосунків. Темою, на яку, згідно з її оцінкою, писано багато, але «доброго написано мало». Свого «Камінного господаря» Леся Українка вважає «українською версією світової теми про Дон Жуана», в якій вона не мала на меті «подавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лише підкреслити анархічність його вдачі».

Ідеєю «Камінного господаря» Леся Українка бачить перемогу «камінного», консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки (Донни Анни), а через неї і над Дон Жуаном — «лицарем волі». Цей автокоментар Лесі Українки накреслює загальну концепцію драми, а в листі до Ольги Кобилянської (20 квітня 1913) авторка її доповнює характеристикою, модифікуючи тра­диційні риси героїв легенди. Однак оригіналь­ність і українськість донжуанівської теми Лесі Українки, з погляду філософічного й фор­мального, є в чомусь глибшому.

В основному драма торкається вічних екзистенціальних питань—конфлікту між людською мрією й реальністю, чуттям й інтелектом, свобо­дою й «камінним консерватизмом», що мотивують людину в її самореалізації у світі відсутньої рівноваги й гармонії. На ці полярності драматург дивиться не з позиції однієї, а з суми філософічних систем, у центрі яких поставлена «романтична» іронія, яка зосереджується на відношенні людини до протиріч, що існують між дійсністю та людськими ілюзіями. Леся Українка «випробовує» життєздатність різних етичних та філософських гіпотез і аксіом своїх попередників і сучасників, ілюструючи ці «правди» поведінкою своїх героїв та їх остаточними долями.

Побудований, наче на практичному принципі афористичної дефініції Сковороди — «Життя є філософія, і філософія є життя», «Камінний господар» втілює головні філософічні концепції епохи й надчасу у своєрідному чотирикутнику людських колізій — в Дон Жуані, Донні Анні, Командорі Дон Гонзаґо й Долорес. Другорядні дійові особи (зокрема Сганарель і Маріквіта) є психологічним відпруженням та дзеркалом комічності ідеалів центральних персонажів драми. В цих персонажах — ідеї ірраціональної «волі» Шопенгавера та його вчення про сліподіючі сили, продуктом і жертвою яких є людина, про всесильність розуму (Донна Анна), культ моральності влади та право провідника застосову­вати всі середники для реалізування інтересів держави (Гонзаго) або влади (Анна).

З одного боку, вчинками її героїв керує містичний прин­цип, що не піддається людській дефініції й логіці (Долорес), а з другого—оте «contra spem spero» і «незламний» віталізм, який авторка окреслює «жіночою живучістю» (Анна). Поруч і над ними існує скептицизм драматурга, та етичний і пізнавальний принцип, що має паралелі у філософії Сковороди, й концеп­ція ідеального, реального й того, що мало б бути у постулатах українського світо­сприймання.

«Серце» пронизує всю драму й виявляється в різних формах самореалізації героїв. У Ко­мандора й Анни воно прагматичне і є запорукою громадської чесності й закріплення влади; в Дон Жуана це почуття стихійне, що на кінці драми переходить в «відчай», а в Долорес це неокреслене почуття, що веде до самопожертви. Спільним знаменником цих виявів «серця» є відсутність взаємности й гармонійної завершеності.

Колективно «persone dramatic» «Камінного господаря» творять макросвіт ідей і їх колізій, а індивідуально кожний з персонажів є мікро­світом, в якому схрещуються основні концепції драми — свобода, влада й за­кон з однією підкресленою домінантою. В ненадто глибокого «мислителя» Дон Жуана наголо­шена абсолютна, до меж анархічності, свобода, з претензіями Ніцшевої «надлюдини»; в Донни Анни вперте й безоглядне стремління до влади, що розумом, хитрощами й своїм жіночим чаром підпорядковує громадські правила своїй концепції волі, а воля це — влада й «потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя». В Командора акцентоване «камінне» служіння громаді та державному й Божому законові, а в Долорес — іраціональне серце й містична надзаконність.

Авторове згущування барв і драматична загостреність світосприймання героїв випливає з двох джерел — суб'єктивного й об'єктивного, які зливаються в одне психологічне й мистецьке русло. Тут окреслюється намагання Лесі Українки пізнати й синтезувати своє особисте страждання й іронію свого життя та перекласти біль на мову мистецтва.

В дусі концепцій Сковороди, Юркевича, Ніцше й інших, у підтексті «Камінного господаря» приховане стремління драматурга до «сублі­мації» й естетизації серця, просвіченого етичним розумом, відромантизування серця, як основи внутрішньої й зовнішньої гармонії; авторове й людське шукання доріг до себе, свого щастя й того, що «повинно» або могло бути, значить, до моральності людських стосунків, етичної влади та «живої» любові — «дитини волі».

В момент, коли між Дон Жуаном і Анною починає народжуватись любов, як наріжний камінь «нової» влади, яка мала б «скріпляти й руйнувати всесвітні трони», Командор, камінною правицею заморожує Дон Жуанове серце, а «лівицею ставить Донну Анну на коліна». Перемагає, отже, не «серце», а «камінність», як метафора реальності, влади кон­сервативного закону над свободою та іронії людської віри в ідеал.

Ця розв'язка колізій драми, як і ціла драма, є відкритою для багатьох можливих інтерпретацій чи спекулювань, але одночасно вона створює ряд труднощів, що випливають з авторського комплексного відчуття й мис­лення, в якому світи бажання й дійсності, думки й почуття, стихії і порядку, суб'єктивного й об'єктивного, настільки нероздільно сплетені, що їх важко розглядати з однієї площини чи філософської системи, їх розуміти неможливо, а треба радше відчувати, емоційно поринувши у світ автора «Камінного господаря».

Отже, своїм філософським трактуванням творчої фактури й стилістично-комунікативною манерою, «Камінний господар» є складовою частиною процесів і творців українського аван­гарду. Він є тим, чого своєю творчістю досягнув Ніцше в німецькій літературі—жанром, що об'єднав у собі філософську й мистецьку функцію. До Лесі Українки, мабуть, можна віднести слова Фройда про Ніцше, коли він каже, що не знає людини, яка мала б такий вникливий і повний погляд у себе, як мав Ніцше. Ця прикмета характерна теж авторові «Камінного господаря».

 

 

ВИСНОВКИ

Великий митець належить не лише своїй епосі. Худож­ні образи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитуютьїх по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.

До митців, що пережили свій час і їхні твори збага­тили скарбницю духовної культури, належить Леся Ук­раїнка. Її творчість стала однією з вершин художньої сві­домості українського народу в його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості, сповнена пафосом революційного оновлення світу, гуманізму, свободи і братерства народів.

Ім'я поетеси овіяне особливою всенародною любов'ю. Сама постать Лесі Українки як людська особистість має колосальну силу, якусь магічну привабли­вість. Це була людина виняткової мужності і принципо­вості, духовної краси і мистецького обдарування. Вели­кий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг.

Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа і хист художника-майстра.

 

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.