Главная | Обратная связь

Не бійтеся сіяти добро.

Декілька днів потрясінь, абсолютно різнохарактерних, та всі вони зводилися до однієї теми… Війна! У голові не хоче укладатися це слово, тому й шукаєш шляхи, якими можна хоч на хвилинку втекти від нього… від неї - проклятої гібридної війни. А на душі все важче й важче. Немає сну. Не можу собі зарадити. Ділюся своїм настроєм із кумою, бо знаю, що це та людина, з якою, як кажуть, можна йти в розвідку. Домовляємося по телефону про зустріч у штабі «Народної допомоги».

Так я вперше побувала у волонтерському штабі, завдяки своїй кумі Олені Гичко – адвокату-волонтеру. Лєна провела мені невеличкий екскурс по кімнаті, яку надав волонтерам начальник ЖЕКу Микола Кіндратович Долгоносов у підвальному приміщенні центральної аптеки (завідуючий аптекою, підприємець Віталій Федорович Радевич запропонував свої послуги по сплаті за електроенергію та воду ; він же допомагає волонтерам у забезпеченні воїнів ліками). Розглядала все і думала, що треба всім переяславцям побувати тут, щоб усвідомити ту величезну значимість роботи людей, які допомагають воїнам АТО.

Найперше, що показала мені Олена Анатоліївна з любов’ю і посмішкою на вустах - це дитячі малюнки і листи бійцям, обереги зі словами, які нікого не залишать байдужими, хіба-що ворога. На сходах, перед входом в приміщення штабу, лежали валізи з відбірною картоплею, різними свіжими овочами. Поруч стояли буржуйки, виготовлені з добротного металу місцевими майстрами. Одна з них, навіть, була вже наповнена дровами. У кімнаті на підлозі – різна домашня консервація, закрите в банках свіже сало, в коробах – макаронні вироби, всілякі крупи, консерви, солодощі, у великих бутлях – вода, рідке мило. Побачила на власні очі, що люди приносять все, що потрібно бійцям – з любов’ю і надією, віддають найкраще! «Наші люди – прекрасні, справжні патріоти », - каже Лєна. Я мала змогу в цьому пересвідчитись.

За час мого перебування у штабі підходили жінки і чоловіки старшого віку, молодь з різними пропозиціями: хтось пропонував картоплю, хтось - фінансову допомогу, інші – одяг, взуття, запитували, що потрібно. Все записувалося для інформації та звітності. Жителька міста Заболотня Лідія Миколаївна запропонувала картоплю, консервацію. Ольга Василівна Левченко, колишній начальник Пенсійного фонду, попросила допомогти їхній ініціативній групі зібрати кошти на допомогу бійцям АТО по мікрорайону Борисівка, де вона проживає, за проханням самих жителів. Приходила в цей вечір молода дівчина Софія, пропонувала свою допомогу та від своїх друзів, також запитувала для їх товариша-льотчика керований парашут. На жаль, швидка інформація про вартість такого парашута нас тільки приголомшила. Софія у штабі не вперше. Це вона в’язала спеціальні рукавиці для снайперів, що лежали гіркою на полицях поруч з в’язаними носками, теплим одягом, засобами гігієни, батарейками, різними необхідними предметами життєдіяльності людини.

Під стилажем стояли берці - добротні чоботи для військових, найнеобхідніша на сьогодні річ для бійців, зі слів мого екскурсовода. На підлозі лежав бронежилет. Хотіла приміряти та ледве підняла. Серце защеміло від болю, уявивши, що цей кусок металу одягають на плечі мого сина. Та через три дні цей бронежилет вже захищав груди Сина України. Волонтерки Людмила Романенко та Інна Марченко відвезли його і багато інших речей та продуктів на «Десну». Десь там розміщена тренувальна база для мобілізованих військових. А вже вранці бійці відправилися в зону АТО – селище Піски Донецької області, яке було жорстоко обстріляне 18 січня артилерією та реактивними системами залпового вогню бойовиків…

Ці безстрашні дівчата – волонтерки викликали у мені гордість за наших жінок, яких називають слабкою половиною людства. Готуючись до поїздки на « Десну», вони швидко й майстерно пакували коробки, вкладаючи в них позитивні емоції, при цьому, вирішуючи різні організаційні питання. Це було 22 січня – День Соборності. Не випадково цей день, насичений добрими справами, яскравими зустрічами, став переломним у моєму житті. А почався він з відвідування меморіального музею академіка Заболотнього, де відбулося відкриття виставки, присвяченої Дню Соборності та Революції Гідності. На виставці експонувалися документи,речі і світлини учасників Майдану, добре знайомих мені людей, моїх друзів: Ганни Токмань, Олени Гичко, Світлани Шевченко, Остапа Левчука, Наталії Заїки, Ярослава Потапенка – Голови ГО «Майдан Переяславщини», інших . Їх спогади повертали присутніх у ті історичні криваві події. Зі світлин дивилися на нас очі мужніх і добрих людей, серед яких посміхався і незабутній наш Григорій Митрофанович Остронос… Герої не вмирають!

Зворушливо розповідав про ті страшні дні лікар Остап Левчук, як він інші лікарі рятували людські життя у приміщенні консерваторії. Його розповідь я згадувала наступного дня, знаходячись на репетиції у Київській Національній музичній академії імені П.Чайковського - у тій же консерваторії. Насолоджуючись віртуозним блиском вокальних партій всесвітньовідомої опери Дж.Россіні «Севільський цирульник», отримувала лікувальну терапію. Це було музичне потрясіння і, в той же час, - душевне… бо виконавцями були прекрасні молоді люди - хлопці і дівчата. Слухала їх, а думки перепліталися одна з одною… «Як можна їх, отаких молодих, талановитих і красивих посилати на смерть? Як можна в них стріляти? Боже, але ж вони зараз співають у добрі, у теплі, а такі ж як вони в цей же час сидять голодні в холодних сирих окопах… Від таких думок можна збожеволіти. Але ж тим катам тільки цього й треба . Тому треба жити і творити, боротись, допомагати і не здаватись.

Повертаюсь до своєї розповіді. Після відкриття виставки ми з Оленою Гичко направились в штаб, де зустрілись з дівчатами, які збирались на «Десну», про що я вже згадувала, а потім у РБК на захід, присвячений Дню Соборності України. Ніколи ще не було стільки людей, ніколи ще так не звучали пісні про маму, про синів… всі плакали. Справжнє потрясіння. З болем у серці ми знову повернулися у штаб ( я вже почала розуміти, що туди хочеться йти, там якось легше). Інна і Люда вже поїхали на «Десну», дякуючи підприємцю Олені Анатоліївні Середі та Анатолію Івановичу Фесенку, які допомогли з пальним ( для інформації: начальник ВУКГ Анатолій Фесенко перераховує одноденну зарплату підприємства на рахунок волонтерської організації - то було б добре аби всі організації та підприємства міста взяли приклад, по-можливості ).

Але невдовзі дівчата нагадали про себе телефонним дзвінком. Просили Лєну почергувати в Екомаркеті по збору продуктів і пожертвувань для бійців АТО. «Треба – значить треба», - відповіла Олена. Я, звісно, запропонувала їй свою допомогу і о 17 – 00 ми вирушили на завдання. Я не могла заспокоїтись, розпитувала, «що?» та «як?». Для мене це завдання було складним, але, зібравшись з думками змогла переступити бар’єр. Лєночка намагалась мені пояснити, що через це проходив кожен, хто стояв з табличками і корзинами на виході з дверей Екомаркету, ловлячи на собі різні погляди людей, а, інколи, під шквалом негативних висловів. Та мені повезло – дуже швидко моє хвилювання заспокоїли самі ж люди. Зразу ж підійшов Григорій Іванович Дубина – голова райдержадміністрації, вніс пожертвування, підтримав нас, подякував, ще й деякий час спілкувався на глобальні теми. Через деякий час мене шокували підприємці Сергій та Алла Манжура, підвізши до нас велику корзину, доверху заповнену продуктами та потрібними для воїнів речами. Ми лише встигли побачити їхні щирі посмішки і почути слова подяки, а їм уже дякували вслід.

Люди,серед яких були і пенсіонери і підлітки, з подяками вносили грошові пожертвування, серед знайомих облич – підприємець Наталія Тиха. Ми їм дякували, а вони – нам. Це було дуже зворушливо. Через дві години підійшов на допомогу Микола Бабісанда – підприємець, активний учасник Майдану, якого дівчата з дороги - по телефону делегували на допомогу Олені Гичко. Пан Микола мене підмінив і я мала змогу піти додому в гарному настрої, з почуттям власної гідності, зробивши за день кілька гарним справ. Я не йшла, а неначе летіла. Думала про те, наскільки ж волонтери відповідально відносяться до своєї роботи – їдучи по слизькій дорозі далеко не на свято і не в театр, Людмила і Інна піклувались про те, щоб їх робота не зупинилась ні на хвилину. Чому розповідаю так детально? Та для того, щоб ми перейнялися повагою до тих людей, які залишають сім’ї, витрачають свій час на те, щоб допомогти тим, хто береже нам спокій , керуючись принципом:

«Не будь байдужим! Допоможи військовим! Від війни тебе відділяє АРМІЯ» .

Заснула я на диво швидко, з легким серцем і почуттям виконаного обов’язку, насамперед, перед собою.

Вранці зателефонувала Лєна і запитала: «Ну що? Швидко заснула вчора?» На що я тільки посміхнулась. От така ще одна лікувальна терапія…

Дорогі мої друзі і недруги теж, шановні переяславці! Не впадайте в паніку від слова «війна», не шукайте причини в Майдані, керівництві країни, міста, району… Вже все сталось… то краще щось робіть самі! Не бійтеся сіяти добро! Для тих, хто ще не може визначитись зі своїм «Я» в суперечливих і тяжких реаліях сучасного буття , у майбутньому нової України, насамперед, раджу задуматись над поетичними рядками нашого земляка, члена Національної Спілки письменників України Олександра Матвієнка – поета, який «вигорає зсередини болем». Так пише у своїй посвяті про нього поетеса, літературознавець, член Національної Спілки письменників України, наша Наталія Павлик у неоціненній збірці «На прощі життя». На кошти, зібрані під час презентації цієї книги на підтримку воїнів АТО, пані Наталія придбала бронежилет, у якому сьогодні захищає Україну, нас з Вами наш земляк – зовсім юний хлопчина.

До Вашої уваги вірш Олександра Матвієнка «Нове вчення»

Юрбою галасливою миряни

Прийшли у сад, аж у його кінець

Аби пізнати невідомі грані

Учення, що сповідував Мудрець.

Один з них, що в душі не мав спокою

Й шукав рятунку від життєвих ран,

Кричав, що він з ідеєю новою

Поліпшить свій матеріальний стан.

Іще один, з погаслими очима,

Побляклим голосом,що схожий більш на плач

Сказав, що без Учення за плечима

Стомивсь тягти по світу міх невдач.

Тут третій заходився говорити,-

Від заздрощів нетяга спав з лиця.

Він таємниці вимагав відкрити,

Які вже знають учні Мудреця.

Четвертий з тих, що завітали в гості,

Кричав, що без ідей – як без води,

Аж тіпався від праведної злості

І лаяв Мудреця на всі лади.

А п’ятий лиш лякливо озирався, -

Він звик в тіні знаходитись, проте,

Цей бідолаха тихо сподівався,

Що і йому тут щось перепаде.

Коли в садку запала, врешті, тиша

Стомилися вимагачі ідей,

Мудрець їм розповів біблейську притчу

Про лицемірів, перли та свиней.

 

Прочитали? Задумались? Мораль подвійних стандартів не для цього поета.

Моє бачення моралі, аналізуючи твори Олександра Матвієнка зі збірки «Наодинці з собою вчорашнім», криється ось у цьому вірші:

Вмістився Всесвіт в крапельці роси…

По лузі йдеш – немов бредеш світами.

Приємний холод вогників краси

Ти відчуваєш босими ногами.

І розумієш істини прості,

що до сьогодні не були простими.

Просвітлення спізнавши, мирно ти

Свій стан душі узгоджуєш із ними.

Спада полуда із твоїх очей,

Розсіюється темінь. Ти радієш,

Що відчуваєш справжній стан речей

І серцем, і душею розумієш,

Що парость виноградної лози

Важливіша суспільної моделі.