Здавалка
Главная | Обратная связь

Громадянське суспільство



Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель був першим з філософів, котрі розмежовували державу та громадянське суспільство. Боготворячи державу як втілення всезагальності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов'язував з системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення.

Громадянське суспільство -- суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Елементами громадянського суспільства, за Гегелем, є:

· система потреб;

· система правових установ, що здійснює судочинство;

· поліція та корпорації.

Кожний індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі,але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), що об'єднують індивідів за родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами згладжуються, а зв'язки між ними синтезуються в державі -- “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності”. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін burgerliche Gesselshaft -- “бюргерське” (міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні.

Правова держава

Філософська теорія Гегеля базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що проявляються в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки: про суб'єктивне, об'єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель трактував як складову філософії, а державу і право розглядав крізь призму самої ідеї та напрямків її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту і конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмета юриспруденції. Право мислитель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи; поняття права формулював з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спершу в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім — у дійсності.

Отже, Гегель

1) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу;

2) належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості;

3) критикував деспотизм, вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає закон»;

4) визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх неправових форм застосування сили, як і з боку приватних осіб, так і з боку держави.

22.Іммануїл Кант (1724—1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право». Державу Кант визначав як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону.

Учення цього мислителя навіяне духом просвітництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язкового та формального «категоричного імперативу». Кант вважав, що свобода особистості полягає в тому, щоб визначати самому для себе мету й варіанти відповідної поведінки. Він був упевнений, що держава може примусити особу вибирати ті чи ті засоби для досягнення якоїсь мети, але не може наказувати людині, заради чого вона має жити. Філософ першим висунув ідею про те, що устрій держави повинен якнайбільше відповідати праву (правовому закону). Держава мусить спиратися на право, додержуватися прав і свобод людини, забезпечувати їх реалізацію та здійснення позитивних законів.

Право Кант поділяв на природне, позитивне і справедливість. Він виключав право народу на повстання проти деспотичного управління, вважаючи, що зміна політично-юридичних установ має ініціюватися зверху способом реформ. Методи відкритої боротьби втягують народ у хаос, анархію та злочинність. У працях Канта обґрунтовується необхідність миру як у межах держави, так і в міжнародних відносинах між державами. Мислитель виступав проти війн, за політичне вирішення всіх проблемних питань через укладення і додержання міжнародних договорів та угод, невтручання у внутрішні справи держави, за розвиток між народами торговельних, культурних та інших зв'язків.

Отже, у правовій філософії Канта — одного з перших авторів, який обґрунтовував буржуазний лібералізм, — яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і етичних нотаток. Він — прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості обстоювати справедливість, протистояти тиранії. Справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру». Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканності.

Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

23. Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, Тарас Шевченко.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

24. Походження держави,за Марксом і Енгельсом, обумовлено утворенням антагоністичних класів. Держава, писав Енгельс у книзі «Походження сім´ї, приватної власності і держави» (1864 p.), виникла в результаті появи приватної власності і зв´язаного з цим розколом суспільства на класи з непримиренними інтере­сами. Вона — сила, що стоїть над суспільством і примирює зітк­нення класових інтересів. Панівний клас складається з представ­ників нової «аристократії багатства», відтісняючих на задній план стару родову знать.

Ознаки держави:«у порівнянні зі старою родовою організа­цією, — писав Енгельс, — держава відрізняється, по-перше, по­ділом підданих держави за територіальним діленням,... друга від­мінна риса — встановленняпублічної влади...» її відмінність від суспільної влади, по-перше, полягає укласовому характері; по-друге, вона відособлена, відділена від народу; по-третє, вона «скла­дається не тільки з озброєних людей, але і зматеріальних при­датків, в´язниць і примусових установ усякого роду, що були невідомі родовому устрою»; по-четверте, «для утримання цієї публічної влади необхідні внески громадян — податки»; по-п´яте, володіючи владою і правом стягнення податків, особлива група осіб, особливий апарат управління і примусу стає, як орган су­спільства, над суспільством. Безпосереднім втіленням, особливоюорганізацією цієї влади і є держава.

Сутність держави,пояснювали основоположники марксизму, це — суспільний інститут, за допомогою якого економічно пані­вний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. На їх думку, будь-яка експлуататорська держава «в усі типові періоди є державою виключно пануючого класу і у всіх випадках залиша­ється, власне кажучи, машиною для придушення пригноблено­го, експлуатованого класу». Вона виступає як політична органі­зація панівних класів, що служить для утримання в покорі експлуатованої більшості. Така сутність держави зберігається у всіх історичних типів державності — рабовласницької, феодаль­ної, капіталістичної.Сучасна держава, писав Маркс у «Капіта­лі», — «сукупний капіталіст загальних справ». Або: «Сучасна дер­жавна влада — це тільки комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії».

К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що капіталізмвже в сере­дині XIX ст. став гальмом суспільного розвитку,громадянського суспільства. Політична влада робітничого класу — диктатура пролетаріа­ту,були переконані Маркс і Енгельс, — вищий тип демократії, яка виражає інтереси і спирається на підтримку величезної більшості народу. Пролетарська демократія буде відповідати історич­ному періоду соціалізму— першій фазі комуністичного суспіль­ства. Прикладом і формою такої демократії вони називали Па­ризьку комуну 1871 р. Відзначаючи ряд особливостей Комуни, властивих їй як традиційному органу міського самоврядування (право відкликання депутатів, їх обов´язок звітувати перед ви­борцями, виборність і змінюваність посадових осіб, поєднання в ній законодавчої і виконавчої функцій та ін.)

25. Держава,за Леніним, — продукт непримиренності класових протиріч. «Держава виникає там, тоді й остільки, де, коли й оскільки класові протиріччя об´єктивно не можутьбути прими­рені». Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконив це гноб­лення. Держава є особлива організація сили, машина для під­тримки панування одного класу над іншим. Це панування не може обходитися без насильства. Таким чином, для Леніна є малозначними об´єктивні потреби суспільства в державі, у вирі­шенні загальнонаціональних, соціальних завдань.

Демократія,права і свободи людини, принципи гуманізму, з погляду ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибу­ти, які прикривають класову, гноблячу природу держави, що вводять в оману трудящих. «Буржуазна демократія, — писав Ле­нін, — будучи великим історичним прогресом у порівнянні із середньовіччям, завжди залишається — і при капіталізмі не може не залишатися — вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою й обманом для експлуатованих, для бідних». Його багато в чому справедлива критика буржуазної демократії ігнорувала її безсумнівні досягнення в русі до право­вої держави, у захисті прав і свобод людини і громадянина. Свобода, реалізована не в результаті революції, а тільки за до­помогою інститутів демократії і права, на чому наполягали лі­берали, залишала Леніна байдужим. Його погляд на демокра­тію ґрунтувався на ідеях Руссо, якобінців.

В. Ленін писав: демократіямає величезне значення для звіль­нення трудящих. «Демократія є визнаюча підлеглість меншості більшості держава, тобто організація для систематичного наси­льстваодного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Таке визначення фактично ототожнює демократію з диктатурою, а її «пролетарський» характер суті не змінює. Для Леніна демократія лише етап на шляху до комунізму, що забез­печує «максимум демократизму» для робітників і селян при со­ціалізмі. Тому «відмирання держави є відмирання демократії». Та ж доля, вважав він, чекає і право.

26. Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ - це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава - це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу, висуває ідею "національної самооборони".

27. Макс Вебер (1864 – 1920 рр.) – німецький соціолог, економіст, політичний філософ і історик, праці якого значно вплинули на формування фундаментальних основ теорії та методології соціальних наук, в тому числі політології.

Праці: „Протестантська етика та дух капіталізму” (1905 р.), „Господарча етика світових релігій” (1916-1919 рр.), „Політика як покликання та професія” (1919 р.) тощо.

1. Поняття держави.

Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава. Тобто єдиним джерелом права на насильство вважається держава.

2. Типи панування (підстави легітимності).

1) авторитет традицій, довічного закону. В основі такого підкорення лежать звички, звичаї, глибока повага до законів і самих властителів, яка доповнюється вірою в їхню святість (на основі релігії). Чистий тип такого панування – патріархальне суспільство, схоже за своєю організацією на родину: хазяїн-повелитель очолює „державно-родинну” ієрархію. Така структура панування є дуже стійкою, оскільки політичний режим, що на неї спирається, може існувати дуже довго (наприклад, Китай). Такий тип панування Вебер назвав традиційним.

2) харизма (надзвичайний особистий дар вождя). В основі такої підстави легітимності лежать емоції (аффективний момент). Люди підкоряються лідеру, який має надзвичайні особисті якості (магічні здібності, особливий риторичний дар, силу інтелекту та духу). Сила харизматичного правителя полягає не в спиранні на закон і раціональний апарат управління, не в традиціях поведінки, що склалися задовго до цього, а у володінні рідкісним даром, який викликає поклоніння, схоже на релігійне.

3) раціональність. Підставою підкорення є віра в обов’язковість виконання легальних настанов, тобто законів та очікування отримати користь або хоча б уникнути покарання у випадку дотримання встановлених державою правил. Така легітимація влади властива сучасним західним суспільствам, які характеризуються визнанням пануючої ролі формально-правового початку. Апарат управління в цих державах складається з компетентних чиновників, які зобов’язані діяти не за своїми міркуваннями, а на основі законів, норм, правил.

3. Політика та політики:

Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає.

1. „випадковий політик” (политик по случаю). Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу.

2. „політик за сумісництвом” – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя.

3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити „для політики” і можна жити „за рахунок” політики.

 

28. Новітня західна політична наука, на думку аналітиків, пройшла три якісні стадії у своєму розвитку.

Перша стадія розпочалася в кінці XIX ст. і тривала до завершення Другої світової війни. На ній переважали традиційні підходи до вивчення політики, історичні, юридичні та інституціональні методи.

Друга стадія - біхевіористська - охоплює кінець Другої світової війни й до початку 60-х pp. Головним об'єктом вивчення стала поведінка людини і груп людей, збір емпіричного матеріалу і його узагальнення.

Третя стадія - постбіхевіористська (з кінця 60-х pp. XX ст.), політологія перейшла від безстороннього аналізу політичних явищ і фактів до втручання у вирішення корінних політичних і соціальних проблем.

Сучасний етап розвитку західної політології найбагатший на появу нових концепцій і теорій. Після Другої світової війни розпочалися процеси координації зусиль політологічних досліджень, що розширило їх діапазон і можливості. Міжнародний колоквіум у 1948 р. у Парижі зробив спробу систематизувати складові елементи політичної науки й виділив її основні чотири блоки:

перший - політична теорія;

другий - політичні інститути;

третій - партії, групи, громадська думка;

четвертий - міжнародні політичні відносини.

Найбільш розвинутою політологічною школою є американська. У США майже в усіх великих університетах створюються наукові центри. Найбільш радикальний напрям "біхевіоризм" започаткував А. Бентлі в роботі "Процес управління" (1908 p.). Другий напрям американської науки - міжнародні відносини. Третій - порівняльна політика. Четвертий - суспільне управління і політика.


Політологічна школа Франції найбільш характерна дослідженням конституційних основ політичної дії, виборчих систем, суспільних інституцій.


Значні досягнення мають німецькі політологи. Загальновизнаним главою цієї школи вважають М. Вебера, який започаткував на сучасному етапі аналіз проблем еліти, лідерства, бюрократизації суспільства. Теорії політичних систем (Н. Лумана), співвідношення демократії, авторитаризму й тоталітаризму (Р. Дарендорфа), громадського контролю, конкуренції еліт (Ю. Хабермаса), вивчення масової політології в політиці 3. Фрейда збагатили світову політичну науку.

Розвиваючи історико-філософські підходи до політики, політологи Великобританії зробили свій значний внесок. Зокрема, грунтовно опрацьовані теорії "відкритого суспільства" К. Поппера, співвідношення тиранії і демократії (М. Окшотт), проблеми політичної свободи (І. Берліна), систематизації політичних режимів (Б. Крік), менеджменту виборчих стратегій (Р. Роуза), партійної конкуренції (Д. Робертсона), груп тиску (У. Маккензі).

Під впливом західної політичної науки у другій половині XX століття розпочалися політичні дослідження в країнах Центральної Європи. Політологія як навчальна теорія почала вперше викладатися в Югославії (1948 p.), Польщі (1963 p.), Угорщині (1988 p.), Чехословаччині (1988 р.).

Етапи еволюції сучасної політичної науки:

29.

30.Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх динамізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його демократизму, співвідношення корінних інтересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного керівництва об'єднати народ для досягнення спільної ме­ти. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави.

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.