 |
|
Типи виборчих систем
Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.
Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.
Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.
Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).
У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:
система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);
альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.
Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).
Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.
Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:
система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;
система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);
система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;
система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).
Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.
Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:
не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;
породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи - 17% голосів і всього 7% місць;
встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;
можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;
призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.
До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:
забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;
скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;
дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);
стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.
Але у цієї системи є слабкі сторони:
слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;
залежність депутата від партійної фракції у парламенті;
породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;
сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;
потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.
В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем. Це ж саме питання піднімається й у Верховній Раді України.
В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.
Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:
пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;
у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;
партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.
Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М.Дюверже". Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій -"фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М.Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.
91.
93..Імпі́чмент (англ. impeachment) — в конституціях деяких держав процедура притягнення до суду парламенту вищих посадових осіб держави. Результатом імпічменту, як правило є дострокове припинення повноважень президента або іншого посадовця і усунення його з посади. При імпічменті голови держави таке рішення приймається конституційною більшістю парламенту. Різні країни окремо визначають процедуру імпічменту відповідно до власного законодавства. У демократичних державах імпічмент є одним з елементів контролю над владою країни і необхідний для збереження стабільності суспільного і конституційного ладу. Імпічмент є також засобом недопущення авторитаризму і механізмом гарантування національної безпеки.
Поняття імпічменту виникло в Англії у XIV ст. як засіб боротьби проти свавілля королівських фаворитів: тоді Палата громад надала собі право віддавати королівських міністрів під суд Палати Лордів. Раніше це право належало тільки королеві. Процедура висунення палатою громад кримінального звинувачення перед палатою лордів отримала назву «імпічмент». У британській історії востаннє імпічмент застосовувався у 1806 р. З британських законів поняття перейшло в конституцію США, де стало позначати висунення нижньою палатою звинувачення перед сенатом проти посадової особи (судді, губернатора і до президента країни). Верхня палата, як і в Англії, виступає як судова інстанція, і президент не має права помилування по вироках Сенату. Таким чином, імпічмент є лише першим етапом процедури звільнення урядовця з посади по кримінальному звинуваченню. У наш час у більшості країн цим словом прийнято називати процес звільнення голови держави з посади.
Процедура імпічменту
не менш як 226 народних депутатів ініціюють питання про усунення Президента України з поста;
парламент створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до якої входять спеціальний прокурор і спеціальні слідчі;
висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України;
за наявності підстав не менш як 300 народних депутатів приймають рішення про звинувачення Президента України;
Конституційний суд виносить висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент;
Верховний Суд України підтверджує наявність у діях обвинувачуваного ознак державної зради чи іншого злочину;
не менш як 338 парламентаріїв приймають рішення про усунення Президента України з поста;
виконання обов'язків Президента України покладається на Прем'єр-міністра України
94. Політичний лобізм - поняття для позначення професійної форми діяльності, покликаної забезпечити потрібне політичне рішення. На відміну від інших форм політичного тиску політичний лобізм - легальний професійний вид суспільної діяльності (у США він існує в такій якості з 1946 р., в інших країнах уважається чимсь негожим, начебто форми корупції). Політичний лобізм - не просто закулісна інтрига політиків, але система аргументації, механізм підготовки й прийняття рішень, що реалізують інтереси груп, що лобіюють (див: "Тиск політичний"). Тому політичний лобізм є непартійний цивілізований і впорядкований законом спосіб впливу й тиску чинностей і інтересів громадянського суспільства на державний апарат. У сучасній Росії зложилася латентно-лобістська управлінська вертикаль. Традиційно до неї в Росії ставляться сфери й галузі або експортно-орієнтовані ( як найбільш розвинені й згуртовані). Такі ВПК, ПЕК, АПК, горно- і рудоперерабатывающая промисловість, фінансово-банківський капітал, машинобудівний комплекс, транспорт, зв'язок і комунікації, армія. Спектр інтересів груп вплив гранично широкий. До них можна віднести: прийняття пільгового оподатковування, внесення потрібних змін у бюджет, пільгові можливості акціонування й приватизації; уведення протекціоністського митного оподатковування, кооптація в уряд і представницькі органі влади своїх представників, робота зі ЗМІ, PR - технології.
95.
96.