 |
|
Криза традиційної системи в імперії Мін
“Золотий вік” традиційної східної структури для Китаю минув. Податки на селі стабільно перевищували 50 % врожаю, що прирікало селянина на голодне існування, гальмувало розвиток господарства. Держава всіляко обмежувала зовнішню торгівлю, що призводило до росту спекуляції.
Китай потрапив у пастку максимального рівня суспільно-господарського розвитку на традиційних принципах структури східного типу. Максимально можливими при традиційних порядках і в межах традиційних технологій були врожайність сільськогосподарських культур, обсяг водного транспорту, як побічного продукту іригаційного землеробства, абсолютна кількість населення і питома вага людей, зайнятих у непродуктивній сфері, яких суспільство могло утримувати, і т. ін.
Будь-які новації в межах традиційних порядків стали неможливими. Будування нових каналів спричиняло руйнування давніх іригаційних систем; ширше використання добрив обмежувалося відсутністю випасів для худоби, що в свою чергу було результатом максимального використання всіх земель, придатних для орання.
Впровадження нових технологій вимагало “права на помилку”, а його суспільство дозволити винахідникам не могло за умов, коли всі ресурси використовувалися з максимальною віддачею.
Традиційне китайське суспільство все більше заганяло себе в глухий кут. До того ж, внаслідок неконтрольованого зростання населення, тиск на природу постійно посилювався.
Кількість підданих невпинно наближалася до 100 млн, а в умовах скорочення валового національного продукту це призвело до зниження життєвого рівня населення.
Єдиним виходом із цього скрутного становища могла бути кардинальна структурна ломка традиційної соціально-економічної та політичної моделі розвитку. Прискорила усвідомлення цього європейська колоніальна експансія.
На початку XVI ст. португальці захопили Малакку (1511) і відчутно потіснили китайців на торговельних шляхах Південно-Східної Азії. Послабли й зовнішньо-політичні позиції імперії у регіоні, а 1516 р. португальські каравели з'явилися у берегів Китаю.
Перші кроки європейців на китайських землях засвідчували їх відверто колоніальні наміри. В 1531 р. мінський флот, розгромивши португальську ескадру, змусив колонізаторів зменшити свої апетити, але в порту Аоминь (Макао) португальці влаштувалися міцно.
У другій половині XVI ст. іспанці ліквідували мінський вплив на Філіппінах (перетворивши їх на іспанську колонію), а на початку XVII ст. регіон почали “освоювати” Нідерланди та Британія. Голландці в 1624 р. захопили майже весь Тайвань, а англійці піддали бомбардуванню у 1637 р. порт Гуанчжоу, змусивши Мінів укласти з ними “торговельні угоди”.
Китай відчув, що починає відставати від передових країн Заходу, але традиційні продуктивні ресурси імперії і так використовувалися на грані можливого, тому шлях до порятунку Міни вбачали в самоізоляції. Всі китайські порти, крім фактично колонізованого Аоминя та насильницьке відкритого Гуанчжоу, закрили для європейських кораблів.
Водночас у Південній Монголії утворилася степова держава Даян-хана. Спустошливі набіги монголів на північ Китаю продовжувалися до 1570 р. Монголо-китайський мир 1570 р. був принизливим для Мінської імперії, занепад якої став очевидним для всіх.
Ситуацію ускладнило відновлення політичного впливу гаремних клік євнухів при дворі.
Економічна стагнація, розклад політичної верхівки та падіння зовнішньополітичного авторитету викликали опозиційний рух за реформи в країні, опорою якого були шеньши (“стан науковців-чиновників”). Проте всі їхні ідеї та реформаційні проекти не виходили за межі вдосконалення існуючих соціально-економічних та політичних структур. Ніяких “західників” тогочасний Китай не знав.
Перші спроби реформ припадають на 1567 - 1582 рр. Їх ініціатором був міністр-науковець Чжан Цзюйчжен, який закликав відремонтувати дамби на Хуанхе, спростити систему оподаткування - ввести єдиний грошовий податок, а також посилити контроль над чиновниками, розширивши штати інспекторів і каральних органів. Реформи суттєвих результатів не дали, а після смерті Чжан Цзюйчжена (1582 р.) були остаточно згорнуті.
Ще одним центром опозиціонерів була конфуціанська академія Дуньлінь (“Східний ліс”), розташована в м. Усі. В 1595 р. тут сформувалося справжнє політичне угруповання (“партія”), лідерами якого стали Гу Сяньчен (опальний прибічник Чжао Цзюйчжена) і впливовий сановник Лі Саньцай. “Дуньліньці” пропонували обмежити кількість земель, зосереджених в одних руках (для ліквідації безземельного селянства), зменшити податки, відмінити державний контроль над ремеслами й торгівлею, а також сприяти розвиткові приватного підприємництва та мануфактур, заснованих на найманій праці. В політиці рекомендувалося реформувати чиновницький апарат й усунути від влади євнухів.
Доки необмеженою владою в імперії на початку XVII ст. користувався євнух Вей Чжунсянь, шанси опозиціонерів залишалися мізерними, але 1620 р. на престол зійшов молодий, енергійний Чжу Чанло (Гуан-цзун), який виявляв прихильність до “дуньліньців”. Проте реакціонери своєчасно зорієнтувалися: “Сина Неба” отруїли, а новий імператор Чжу Юцзяо (Сі-цзун, 1620 - 1627) хотів пожити спокійно і став слухняною маріонеткою гаремних клік.
У 1624 р. академію Дуньлінь ліквідували, а всіх активних опозиціонерів знищили. Поразка реформаторів стала смертним вироком імперії.
Китайсько-маньчжурська війна.
Селянська війна
Наприкінці XVI ст. в Маньчжурії утворилася держава маньчжурів, яка з 1609 р. носила ім'я Цзінь (“Золота” - на честь імперії протоманьчжурів-чжурчженів XII - XIII ст.), а 1636 р. була перейменована на Цин (“Чиста”).
Матеріальний добробут маньчжурських мисливців, рибалок, тваринників, і землеробів залишався низьким, а багатства південних сусідів притягували: у 1618 р. розпочалася китайсько-маньчжурська війна.
Мінське військо швидко продемонструвало повну небоєздатність. У 1621 р. маньчжури захопили Ляодун, а мінський генерал Юань Інтай з горя повісився. Після численних поразок китайців загнали за Великий Китайський мур, за що було страчено мінського генерала Сюн Тінбі.
У 1626 р. в боях за Нін'юань загинув цзіньський правитель Нурхаци, але його син Абахай продовжив завоювання. З великими труднощами Мінам удавалося стримувати маньчжурський натиск, спираючись на колосальну чисельну перевагу та стіни Великого Китайського муру, але виснажлива війна остаточно розорила знекровлену китайську економіку. В імперії запанували голод і канібалізм, армії і навіть чиновникам не платили зарплату.
Уже 1625 р. в країні почалися голодні бунти, які з 1628 р. переросли у справжню селянську війну, до якої додалися релігійні заворушення дунганів (китайців-мусульман). Основні сили мінських військ вели в цей час виснажливі бої з маньчжурами, тому перекинути на придушення бунту значні армійські контингенти влада не могла, але перший похід 200-тисячної повстанської армії на Пекін зазнав невдачі: 1633 р. гвардія та добірні підрозділи карателів розсіяли селянські загони, а лідер повсталих Ван Цзиюн загинув.
Та остаточно придушити заколот у Мінів не вистачило сил, а причини війни залишилися: в 1635 р. відроджена повстанська армія налічувала вже 500 тис. вояків. Її очолили збіглий солдат Чжан Сяньчжун (1606 - 1646), колишній офіцер-кіннотник Гао Інсян, а головнокомандувачем став Лі Цзичен (1606 - 1645).
Лі Цзичен походив із заможних селян, працював пастухом, потім поштовим кур'єром. Оволодівши грамотою, фехтуванням і навиками кулачного бою, дослужився до посади сільського вартового. Мав честолюбивий, запальний характер. Не стерпівши образи, зарізав місцевого чиновника (У Мінчжи) й утік на маньчжурський фронт. Служба простим солдатом йому також не сподобалася, і в 1631 р. Лі Цзичен опинився серед повсталих. Підлеглі прозвали його чуанцзян (“несамовитий”).
Повсталі створили надзвичайно дисципліновану армію (завдяки жорстоким покаранням за найменше порушення), але щодо розподілу трофеїв панував принцип зрівнялівки.
Міни пообіцяли амністію усім, хто припинить бунт. Це дало свої наслідки, і протягом 1636 - 1638 рр. розрізнені селянські загони були розсіяні. Проте у 1639 - 1640 рр. Китай спіткало стихійне лихо - навала сарани і засуха. Люди їли землю, відродилося людожерство, а соціальна верхівка (менш 1 % населення) демонстративно смітила грішми.
Тому, коли в 1640 р. залишки “бунтівників” на чолі з Лі Цзиченом спустилися з гір (де вони ховалися від карателів), повстанська армія наповнилася зневіреними людьми, готовими грабувати всіх і вся. До всіх бід у 1642 р. додався черговий прорив дамб на Хуанхе: кількість жертв сягала 350 тис.
В 1643 р. заколотники захопили Сіань (колишню китайську столицю Чан'ань), де Лі Цзичен проголосив себе імператором держави Велика Шунь (Да Шунь), сформував уряд із шести міністрів, завів чиновництво, поновивши з цією метою екзаменаційну систему, і почав карбувати власну монету.
25 квітня 1644 р. повстанці взяли Пекін, а останній мінський імператор Чжу Юцзянь (Си-цзун) повісився у садку власної резиденції.
Але залишалася ще регулярна армія, яка воювала на маньчжурському фронті. Командувач цього війська генерал У Саньгуй спочатку погодився на переговори з новоявленим “Сином Неба”, але на заваді стало надмірне сластолюбство Лі Цзичена... Відвідавши будинок родини У, він проявивши неабиякий інтерес до генеральських наложниць.
Довідавшись про це, У Саньгуй припинив будь-які контакти з повсталими й зважився на союз із ворогом, визнавши себе васалом маньчжурського імператора.
Цини спочатку не повірили, тож У Саньгуй, щоб довести свою відвертість, наказав китайським солдатам змінити зачіски на маньчжурський лад (поголити голову спереду, а довге волосся ззаду заплести в косу. З тих часів ця зачіска стала символом маньчжурського ярма для китайців).