Главная | Обратная связь

Патологія і психологія волі

Роль різних компонентів вольового акту – імпульсів до дії, проявляється в тих паталогічних випадках, коли один з компонентів порушений. У кожної людини є якийсь характерний для неї в звичайних умовах нейротонус, зумовлений динамічним співвідношенням кори і підкірки. Зв’язана з цим співвідношенням більша чи менша загальмованість кори відображається на вольових якостях особистості. Нормальний вольовий акт припускає якусь оптимальну – не надто загальмовану і не надто сильну, імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів виявляється нижчою певного рівня, як це має місце в паталогічній формі, при так званій абулії, нормальний вольовий акт неможливий. Точно так само при надто підвищеній імпульсивності, коли окреме, тільки що утворене, бажання дає стрімкий розряд в дії, як це буває, наприклад в стані афекту, свідоме врахування наслідків і зважування мотивів стають нездійсненими – дія втрачає характер свідомого, вибіркового, тобто вольового акту. В стійкій паталогічній формі це спостерігається тоді, коли паталогічні зміни в діяльності кори порушують її контролюючі функції і призводять до «оголення» нижчих підкоркових центрів. Підвищена імпульсивність призводить до того, що дія ненавмисне «виривається» з суб’єкта. За таких умов порушена суттєва для вольового акту можливість свідомого регулювання. З іншого боку, різкі зміни динаміки кори і паталогічне її гальмування, зумовлене її підвищеною виснажуваністю, іноді являється похідним результатом паталогічних змін в підкірці, призводять до порушення вольових функцій, при яких говорять про абулію.

Роль, яку грають в вольовому акті операції мислення, з особливою чіткістю виступають при апраксичних порушеннях. З фізіологічної точки зору дія – це кортико-пірамідний процес. В його виконанні приймає участь ряд центрів: нижчі рухові центри, центри, розміщені в руховій зоні кори, з якої виходять провідні шляхи до нижчих центрів, і центри тієї зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані всі вищі, найбільш складні види діяльності людини. Пошкодження окремих ділянок рухової кори і проекційних систем викликає часткові паралічі диференційованих рухів; ушкодження зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані також порушення вищих функцій (мислення, мови) і викликає так звані апраксичні порушення – порушення складної вольової дії. Під апраксією розуміють таке порушення дії людини, яке не зумовлено ні руховим ураженням членів, ні порушенням сприйняття, а являється центрально зумовленим ураженням складної вольової дії. Порушення здатності оперувати поняттями і формулювати відсторонену думку, позбавляє хворого можливості опосердковувати свою дію формулюванням відстороненої цілі і плану. В результаті його дія спускається на більш низький рівень мимовільних реакцій, які викликаються зовнішніми імпульсами.

Дослідження апраксії являють собою значний інтерес для загальної психології волі. Вони на негативних прикладах дуже яскраво демонструють значення опосередкованого мислення для вищих форм вольової діяльності. Поки людина не в стані піднятися над безпосереднім переживанням до предметного пізнання світу, з якого вона себе виділяє і якому себе протиставляє, вольова дія неможлива. Так само як мислення означає опосередковану форму пізнання, воля означає опосередковану форму діяльності. Інтелектуальний розвиток входить одним з компонентів і в той процес розвитку, який веде від імпульсивних, інстинктивних дій до вольових. Значення об’єктивного змісту в визначенні вольового акту проявляється дуже яскраво на негативних явищах навіювання, негативізму і впертості. Про навіювання говорять там, де рішення суб’єкта визначається іншою особою, незалежно від того, наскільки об’єктивно зумовленим було обґрунтування такого рішення. В кожному рішенні мимовільно, в більшій чи меншій мірі, враховується «питома вага» тієї людини або колективу, які стоять за ним. Всяке рішення, яке приймає людина, опосередковане соціальними відносинами з іншими людьми, але для нормального вольового акту суттєвим є те, що враховуючи вплив інших, людина зважує зміст і суть пропонованого рішення. При навіювання вплив іншої людини визначає рішення незалежно від того, що він означає по суті. При навіюванні, іншими словами, відбувається автоматичний перенос рішення з однієї особи на іншу, що видаляє елементи справжнього вольового акту.

З одного кореня з навіюваністю проростають і явища негативізму, які являють собою на перший погляд її пряму протилежність. Негативізм проявляється в невмотивованій вольовій протидії всьому, що йде від інших. За негативізмом приховується не сила, а слабкість волі, коли суб’єкт не в стані зберегти по відношенню до бажань оточуючих достатньо внутрішньої свободи, щоб зважити по суті і на цій підставі прийняти або відхилити їх. Явища негативізму спостерігаються, як і навіюваність, в істеричних осіб.

Повчальним є й інше явище характерологічного порядку – впертість. Хоча в впертості ніби як проявляється наполегливість, все ж впертість і сила волі не тотожні речі. При впертості суб’єкт наполягає на своєму рішенні тільки тому, що це рішення його власне. Впертість від наполегливості відрізняється своєю необ’єктивною необгрунтовністю.

Навіюваність, негативізм і впертість яскраво висвітлюють значення для повноцінного вольового акту об’єктивного, обгрунтовуючого його змісту. Відношення до інших людей і до самого себе грає суттєву роль в кожному нормальному вольовому акті; при навіюванні, негативізмі і впертості вони набувають паталогічних форм тому, що не опосередковані об’єктивним змістом прийнятого рішення.