Главная | Обратная связь

Стадії вольової дії

Воля

Поняття про волю

Питання про природу волі у світовій філософській психології вирішувалось різним чином. Три головні сфери психічного: інтелектуальна, емоційна, вольова були вперше відокремлені за часів античності – у рамках спіритуалістичного напряму. За уявленням Платона, людська душа складається з таких частин, як розумова, гнівна і хтива. Саме гнівна душа, яка переважає над іншими частинами у людини, котра належить до спільності воїнів, є уособленням волі. Вона забезпечує ефективність дій воїна, зобов’язаного виконувати накази в складних умовах зовнішньої протидії. Така воля є свідомою духовною силою, яка слугує ствердженню розумових цілей.

Раціональність природи волі вперше заперечив А. Шопенгауер. Ним стверджувалась воля як темна, несвідома, ірраціональна сила, яка лежить у основі світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині души за Платоном, від неї людина повинна звільнитись, щоб мати якусь надію.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його вирішення: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є). За С.А. Левицьким, питання про свободу волі розпадається на три питання:

· про свободу дії (вона обмежена законами фізики, фізіології);

· про свободу вибору (тобто чи здатна людська воля вибирати між мотивами; згідно детерміністам, вольове життя людини зводиться до боротьби мотивів, в якій найсильніший мотив автоматично перемагає – але критерієм сили мотиву може бути тільки його дієвість, отож, про те, який мотив вважати найсильнішим, ми дізнаємось не раніше, як він переміг);

· про свободу хотіння, бажання (це питання про те, чи відповідає відчуття можливості обирати дійсній можливості вибору – цей рівень питання є найбільш глибоким, він стосується проблеми моральної відповідальності людини за свої вчинки).

Цікаво, що як детермінізм (із його твердженням про наперед визначені напрями вчинків людини), так само й індетермінізм (із його уявленням про випадковість цих вчинків) лишають людину без відповідальності за власні дії: відповідальність покладається або на загальні закони світобудови, або на ситуативні капризи інстинктів.

Діалог прихильника «свободи волі» із прихильником безумовного закону психічної мотивації може виглядати так:

 

– Я хочу піти додому, потім у гості та до ресторану.

– Добре, але чому ти хочеш піти додому?

– Я хочу їсти, а моя жінка дуже пунктуальна.

– Отож, ти під башмаком у жінки, а вважаєш себе вільним. А до кого ти хочеш піти у гості?

– Сьогодні день народження мого начальника. Було б незручно не поздоровити його.

– Отож, ти залежний від думки про тебе начальства.

– Але до ресторану я піду як вільна людина, із власної волі! Я звик там випивати мій улюблений вермут.

– Отож, ти раб власної звички.

– Добре, я туди не піду, а залишусь вдома, щоб довести тобі мою свободу!

– Але ж тоді ти залишишся вдома не за власною ініціативою, а під впливом духа протиріччя.

 

У цьому діалозі детермініст переміг індетермініста, але його перемога не остаточна. Слабкість детермініста полягає в ототожненні волі із мотивом, або геометричною сумою кількох мотивів. Насправді для такого ототожнення немає достатнього приводу. Якщо мотиви – то не є сама воля, а лише матеріал для вольового акту, довільність вчинків не повинна викликати сумніву.

Найбільш вдалі рішення проблеми свободи волі полягають у визнанні внутрішньої, суб’єктної детермінації довільних вчинків людини, яка постає такою закономірністю, що реалізується тільки через вільне волевиявлення. Б.С. Братусь підкреслював, що справжня во­ля перш за все пов'язана із позитивною свободою, із можливістю творчої постановки цілей, які прямо не витікають із даних обставин, але спрямовані на перетворення цих обставин і себе в них.

Згідно з видатним психологом С.Л. Рубінштейном, становлення волі – це становлення суб’єкта, здатного до самовизначення. Самовизначення не слід розуміти як абсолютну невизначеність нічим. Мова йде про дотримання міри між власним впливом людини на свої вчинки та впливом інших сил. Джерелом такої детермінації є не якийсь загальний «закон мотивації», а сутність людини, її неповторне «я».

Саме воля, на думку багатьох дослідників, є тим психічним процесом, який відрізняє людський спосіб існування. Завдяки волі ми маємо вищі – довільні – форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам’яті, та ін.), які не властиві жодній істоті окрім людини. У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб підкорення індивідуальних мотивів вищім суспільним цілям. Звідси виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, які розумілися як засвоєні суспільні ціннісні надбання. Є інший погляд на індивідуальні цінності, згідно якому їхнє походження постає не як суспільне (зовнішнє), а як сутнісне, духовне (внутрішнє). Тоді волю слід розуміти не як засіб підкорення особистості соціуму, а як засіб реалізації, втілення людиною власної сутності у її життєдіяльності. Останніми роками уявлення про соціальну сутність волі втрачає минулу популярність у вітчизняній науці, а уявлення про волю як духовну, сутнісну силу людини дедалі поширюється.

Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами:

· через вольо­ві якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо.

· через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів.

· через во­льові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці.

У психологічній науці є декілька найбільш поширених визначень поняття волі:

За В. Селівановим, під волею слід розуміти активність особистості – і передусім активність регуляції в умовах подолання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовий та аспект форми виявлення процесу. Взагалі форми активності особистості поділяються на:

· імпульсивну (миттєву психічну реактивність особистості на внутрішні чи зовнішні впливи – без роздумів, оцінки наслідків);

· звичну (стереотипну – тут вольовий контроль відбувається в міру звички);

· вольову (вищу форму активності, за якої особливості ситуації – напруження між мотивацією і перешкодою – чинять найбільшій опір особистості й вимагають зусиль свідомої саморегуляції поведінки.

За В. Іванніковим, під волею слід розуміти довільну форму мотивації із створенням додат­кового спонукання (чи гальмування) до суспільно-необхідної чи соціально-контрольованої дії. Воля — це остання стадія в оволодінні людиною власними процесами, а саме — в опануванні власним моти­ваційним процесом. Воля – це довільне створення спонукання до дії через уявний мотив. Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою — довільною мотивацією. Воля належить до особистісного рівня регуляції, який характери­зується наявністю особи­стісного смислу – тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії.

За К. Левіном, якщо поведінка взагалі є результатом розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля – це така поведінка, яка опирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби – уявні потреби – створюють напруження, яке й призводить до рішення. Д.М. Узнадзе вважав, що основою перебігу такої поведінки є настановлення, яке робить його цілеспрямованим і впорядкованим.

У наведених вище визначеннях воля трактувалася як активність, як форма мотивації, як діяльність. Є визначення, в яких вона постає і як психічний процес. Воля – це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети.

 

Стадії вольової дії

Елементарний акт волевиявлення називається потягом. Це хотіння, прагнення до якогось предмету, завжди емоційно забарвлене, якому не протистоїть інше прагнення, яке призводить до дієвої реалізації цього хотіння і не зустрічає внутрішніх перешкод.

Більш складним актом волевиявлення є боротьба мотивів – яка належить до сфери волі у власному розумінні слова. Мотив є внутрішньою руховою силою поведінки людини, він складається з уявлення та почуття, яке насичує його емоційним змістом; одному уявленню протистоїть інше (або інші), оскільки відповідні їм почуття не завжди сумісні одне з одним. Душа людини перетворюється на арену для боротьби мотивів, які можуть узгоджуватись у прийнятті рішення, а можуть паралізовувати один одного й викликати стан нерішучості. В такій внутрішній боротьбі відбувається більша частина свідомого духовного життя людини.

Вольовий акт у власному сенсі постає як рішення, яке припиняє хитання людини під впливом сил окремих мотивів. Основною якістю особистості, пов'язаною з виконанням вольового акту, виступає рішучість. Рішуча людина легше за інших обирає шлях дії, не потрапляючи у пастки неузгодженості мотивів.

Якщо зробити спробу розкласти вольовий процес на складові та етапи його розгортання, то і отримаємо таку картину: індивід з його конкретним душевним укладом, самопочуттям, самооцінкою та більш-менш ясним усвідомленням своїх інтересів формує певні уявлення; ці уявлення мають на такому його душевному фоні конкретний емоційний тон. Із сукупності уявлень (чи ідей) і пов'язаного з ними почуття народжуються мотиви: вони вступають, залежно від ступеня їхньої суперечності, в більш чи менш інтенсивну боротьбу один з одним, в результаті якої індивід здійснює вибір між ними, потім остаточно формується рішення, а воно здійснюється та завершується актом дії.

У вольовім процесі, за С.Л. Рубінштейном, можна виділити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають в розгорнутому вигляді, а у простому – в згорнутому:

· перша фаза – виникнення потягу і попереднє встановлення мети;

· друга фаза – розгляду і боротьби мотивів;

· третя фаза – вирішення;

· четверта фаза – виконання.

Якщо вольовий процес розглянути відповідно певній діяльності людини, він може бути описаним терміном «вольова дія», тобто вольова дія – це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті. Вольовою є цілеспрямована свідома дія, через яку людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні імпульси свідомому контролю й трансформуючи дійсність у відповідності з задумом. Всі ознаки і якості волі виявляються у вольових діях. Вольові дії (прості й складні) звичайно відрізняють не тільки від недовільних, але й від довільних дій.

Недовільні дії здійснюються внаслідок виникнення неусвідомлюваних (або недостатньо усвідомлюваних) потягів; вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану. До недовільних дій можна зарахувати і так звану «польову поведінку», коли людина діє цілком під впливом зовнішніх обставин. Довільні дії передбачають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, за допомогою яких її можна досягти, їх послідовність. Але довільні дії зовсім не обов’язково передбачають вольове зусилля, оскільки досягнення мети не завжди вимагає подолання труднощів.

Тільки в тому разі, коли довільні дії пов’язані з подоланням труднощів і вимагають вольового зусилля, ми можемо їх назвати дійсно вольовими діями. Труднощі й перешкоди на шляху досягнення мети бувають двох видів: зовнішні та внутрішні. Під зовнішніми перешкодами розуміються труднощі самого діла, його складність, екстремальні умови діяльності, опір інших людей та ін. Зовнішні перешкоди обмежують свободу дії людини, але майже не впливають на свободу вибору і свободу бажання. Внутрішні перешкоди створюють різноманітні потяги самого суб’єкта, які заважають виконати заплановане, коли, щоб змусити себе працювати, людина повинна долати лінощі, втому, бажання займатись чимось іншим, цікавішим. Подолання перешкод вимагає від людини здійснення вольового зусилля. Вольове зусилля – це особливий стан психічної напруги, який мобілізує фізичні, моральні та інтелектуальні сили людини.

В. Іванніков наводить такі характеристики вольової дії:

вона є усвідомленою, цілеспрямова­ною, навмисною, приймається до виконання за власним свідомим рішенням;

вона необхідна за певними причи­нами (соціальними чи особистими), тобто завжди існують підстави, завдяки яким дія береться до виконання;

вона викликається дефіцитом спону­кання при активних умовах або дефіцитом гальму­вання при стримуванні;

вона врешті забезпечується додатко­вим спонуканням (або гальмуванням) і закінчуєть­ся досягненням поставленої мети.

Вольові дії бувають простими та складними.

До простих вольових дій належать ті, під час яких людина без вагань прямує до певної визначеної мети. У простій вольовій дії можна визначити такі етапи:

· усвідомлення мети й бажання досягти її;

· усвідомлення можливостей досягнення мети;

· прийняття рішення;

· виконання рішення.

Перші три етапи можна об’єднати єдиною назвою «підготовча ланка», тоді 4-й етап буде мати назву «виконавчої ланки». Для простої вольової дії є характерним те, що ніякої боротьби мотивів тут не відбувається.

Складна вольова дія включає більшу кількість етапів, які реалізуються у такій послідовності:

· усвідомлення мети й бажання досягти її;

· усвідомлення можливостей досягнення мети;

· появу мотивів, які стверджують, або заперечують ці можливості;

· боротьба мотивів і вибір;

· прийняття однієї з можливостей у якості рішення;

· здійснення прийнятого рішення.

Питання механізму вольової дії ставилося окремо. Д. М. Узнадзе таким механізмом вважав уміння актуалізувати настановлення, яке відпо­відає необхідному акту поведінки. Завданням во­льової дії виступає перетворення установки в акту­альну силу, що спрямовує людську активність у певний бік. Декотрі автори вказували на механізм висуван­ня особистістю цілей (Л. Божович), на конф­лікт між реальними та ідеальними цілями (Б. Бра­тусь), на конфлікт між близькими і віддале­ними цілями (Г. Бреслав). За думкою В. Іваннікова, механізмом вольової дії є зміна її смислу і формування додаткового смислу дії. Є декілька способів довільної зміни спонукання через зміну смислу дії. Це дося­гається через уявну ситуацію з новим мотивом.

Зміни смислу дії можна конкретно досягти та­ким чином:

· через переоцінку значущості мотиву (бажання, інтересу, прагнення), тобто зниження значущості не­потрібного і збільшення значущості того, що відповідає корис­ній поведінці;

· через зміну ролі, позиції людини в даних обставинах на таку, котра є більш відповідальною щодо певної діяльності;

· через передбачення наслідків відмови від здійснення необхідної дії.

Крім зміни смислу дії, можна також поєднувати в одній дії два смисли, один з яких здається ситуа­цією, а інший — створюється самостійно (чи задає­ться ззовні іншою людиною) через зв'язок дії з но­вим реальним мотивом.