 |
|
ТИПИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ
Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.
Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.
Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.
Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).
У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:
· система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);
· альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.
Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту).
Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.
Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:
· система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;
· система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);
· система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;
· система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).
Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.
Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:
· не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;
· породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи - 17% голосів і всього 7% місць;
· встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;
· можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;
· призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.
До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:
· забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;
· скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;
· дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);
· стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.
Але у цієї системи є слабкі сторони:
· слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;
· залежність депутата від партійної фракції у парламенті;
· породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього;
· сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;
· потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.
В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної систем. Це ж саме питання піднімається й у Верховній Раді України.
В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних взаємовідносин.
Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:
· пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;
· у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;
· партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.
Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М.Дюверже". Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об'єднуватися з однією з партій -"фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М.Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.
ВИБОРИ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ
За роки незалежності Україна набула такого рівня виборчого процесу, для досягнення якого іншим демократичним країнам знадобилися сторіччя.
У СРСР вибори також проводилися на основі Конституції і виборчих законів, декларувалися демократичні принципи. Проте за радянських часів народ, виявляючи високу активність, не обирав, а фактично “освячував” прийняте органами КПРС рішення, оскільки альтернативи не існувало: у бюлетені завжди було одне прізвище. Перші по-справжньому демократичні вибори відбулися 1989 року. Цей рік можна вважати датою створення нової виборчої системи і реального втілення демократичних принципів, на яких вона ґрунтується.
Відповідно до Конституції, в Україні обираються:
– органи державної влади – Президент України, Верховна Рада України;
– органи місцевого самоврядування – Верховна Рада Автономної Республіки Крим, сільські, селищні та міські ради, сільські, селищні та міські голови.
Право голосу мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Кожний виборець на виборах має один голос та голосує особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється.
Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.
Участь громадян України у виборах депутатів є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.
Як правило, в Україні день виборів призначається на вихідний день – неділю.
Вибори в України організовують і проводять:
– центральна виборча комісія;
– територіальні виборчі комісії;
– дільничні виборчі комісії.
ВИБОРИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ. Верховна Рада України формується шляхом виборів народних депутатів.
До 1998 року парламентські вибори відбувалися за мажоритарною системою відносної більшості. Згодом її змінила змішана виборча система – 225 депутатів обиралися в одномандатних мажоритарних округах, 225 – за партійними списками.
У 2004 році було прийнято новий Закон України “Про вибори народних депутатів України”, який встановив пропорційну систему із жорсткими списками. Це передбачає, що народні депутати обираються у багатомандатному загальнодержавному окрузі за виборчими списками кандидатів від політичних партій чи виборчих блоків. Для проходження до парламенту політична партія (блок) має подолати виборчий бар’єр, який становить 3%.
Народні депутати України обираються строком на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Вибори Верховної Ради України можуть бути:
черговими, які проводяться у зв’язку з закінченням конституційного строку повноважень парламенту і відбуваються в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Верховної Ради України;
позачерговими, які призначаються Президентом України в порядку, встановленому Конституцією України;
Народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років.
Проживання в Україні означає проживання на території, яка включає: територію в межах державного кордону України, морські судна, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України, а також перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних організаціях та їх органах, на полярних станціях України, а так само перебування громадян України за її межами відповідно до чинних міжнародних договорів України.
Не може бути включеним у виборчий список і обраним депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ. Порядок виборів Президента України регулює Конституція України та Закон “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 р. (з відповідними змінами та доповненнями, що їх було внесено в подальшому).
Президент обирається строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Конституція України передбачає певні умови, яким має відповідати кандидат на пост Президента України.
Отже, Президентом України може бутигромадянин України, який:
– досяг тридцяти п’яти років на день виборів;
– має право голосу;
– проживає в Україні протягом останніх десяти років перед днем виборів;
– володіє державною мовою.
Одна й та ж сама особа не може бути Президентом більше ніж два строки підряд.
Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Право висування претендента на кандидата у Президенти України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки, а також через збори виборців, в тому числі шляхом самовисування. Партія (блок), збори виборців можуть висунути лише одного претендента на кандидата в Президенти України.
Вибори Президента бувають:
– черговими;
– позачерговими;
– повторними.
Призначаються вибори Президента Верховною Радою України.
Чергові вибориПрезидента України проводяться в останню неділю п’ятого року повноважень Президента України. Постанова Верховної Ради України про призначення чергових виборів приймається не пізніш як за 180 днів до дня виборів.
Позачергові вибориПрезидента України проводяться в разі дострокового припинення повноважень Президента України в період 90 днів з дня припинення повноважень. Рішення про призначення позачергових виборів приймається не пізніш як на п’ятий день після припинення повноважень Президента України.
Повторні вибориПрезидента України призначаються Верховною Радою України в місячний строк з дня одержання подання Центральної виборчої комісії.
Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України. Згідно закону, обраним вважається кандидат, за якого віддали свій голос 50%+1 виборців, що взяли участь у голосуванні. В разі, якщо жоден з кандидатів не здобуває такої підтримки, через три тижні відбувається повторне голосування, або «другий тур» виборів, до якого виходять два кандидати, які в «першому турі» отримали найкращий результат. В підсумку переможцем виборів стає кандидат, який набирає просту більшість голосів виборців, тобто хоч би на один голос більше, аніж його конкурент.
ВИБОРИ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ. Відповідно до закону, що було прийнято у 2010 році, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, міських рад міст Києва та Севастополя, районних та міських рад обираються за змішаною виборчою системою, а саме: одна половина депутатського корпусу – за списками політичних партій (виборчий бар’єр – 3%), друга половина – у мажоритарних округах за системою відносної більшості.
Мажоритарна система відносної більшості діє на виборах міських, селищних та сільських голів (голосування відбувається «в один тур»), а також депутатів сільських та селищних рад.