Главная | Обратная связь

Визначення; збудник захворювання, його характеристика.

Тема лекції №10: «Захворювання переважно з множинним механізмом передачі. Чума»

1. Визначення; збудник захворювання, його характеристика.

2. Епідеміологія, патогенез інфекції.

3 .Основні клінічні прояви хвороби, ускладнення.

4. Лабораторна діагностика

5. Догляд і лікування хворих.

6 .Умови виписки реконвалесцентів зі стаціонару, диспансеризації перехворілих.

7. Профілактичні заходи

Визначення; збудник захворювання, його характеристика.

Чума(pestis) - особливо небезпечна інфекційна хвороба, що спричинюється чумною паличкою. Проявляється гаряч­кою, тяжкою інтоксикацією, серозно-геморагічним запаленням лімфатичних вузлів, легень та інших органів, сепсисом.

Чумний мікроб (Yersinia pestis) - грамнегативна паличка овоїдної форми; легко забарвлюється аніліновими фарбами, інтенсивніше - на кінцях. Бактерія нерухома, має капсулу. Продукує дуже сильний токсин.

Стійкість бактерій у довкіллі невелика: на них згубно діють висока температура, сонячне світло, висушування. Нагрівання до 60 °С вбиває їх за 1 год, кип'ятіння - протягом 1 хв. Разом з тим збудник добре переносить низькі температури: при 0 °С збері­гається протягом 6 міс, —22 °С — 4 міс. Із дезінфекційних засобів найбільш згубно на нього діють розчини сулеми, карболової кис­лоти, хлораміну Б, хлорного вапна у звичайних концентраціях.

2. Епідеміологія, патогенез інфекції.

Хвороба є особливо небезпечною. Хоч епі­демії відійшли в минуле, території природних осередків чуми не зменшуються і продовжують займати 8-9 % усієї суші.

Природні осередки чуми є на всіх материках, крім Австралії. Найзначніші з них знаходяться в Центральній і Південно-Східній Азії (Монголія, Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам), в Африці (Кенія, Танзанія, Конго, Сенегал), у Південній Америці (Болівія, Бра­зилія, Перу, Еквадор), на Близькому Сході, у США. На території країн СНД є 13 ендозоотичних осередків чуми, які періодично активізуються. Загальна їхня площа складає понад 200 млн га.

Резервуаром збудника в природі є гризуни (понад 200 видів і підвидів), найчастіше - ховрахи, бабаки, піщанки, хом'яки, щури, зайці. Серед них періодично виникають епізоотії. Переносника­ми є блохи (близько 120 видів), які паразитують на цих твари­нах. У зимосплячих гризунів (ховрахи, бабаки, тарбагани) спосте­рігаються дві хвилі епізоотій - ранньою весною і на початку літа. У незимосплячих звірків (щури, миші, піщанки) захворюван­ня можуть реєструватися протягом усього року, але інтенсивні епізоотії частіше виникають в осінньо-зимовий період. Із свійських тварин на чуму хворіють тільки верблюди.

Збудник передається трансмісивним, контактним, аліментар­ним і крапельним шляхами. Заразитись можна при укусі блохи, яка паразитувала на хворій тварині, при знятті шкірок з гризунів, забої і розробці туші хворого верблюда, вживанні в їжу інфікова­ного м'яса, що не пройшло достатньої термічної обробки. Рідше трапляється зараження через побутові речі, забруднені гноєм і харкотинням хворих.

Трансмісивне і контактне зараження призводять до виник­нення шкірної, бубонної і септичної форм чуми. Ускладнення будь-якої з них чумною пневмонією зумовлює в подальшому кра­пельний шлях передачі збудника. Хворий на легеневу чуму є найбільш небезпечним і може спричинити епідемічні спалахи цієї форми хвороби. Він є заразним до видужання або смерті. Люди­на, хвора на бубонну форму, практично безпечна; передача збуд­ника оточуючим можлива лише при наявності бліх.

Люди дуже сприйнятливі до чуми. Найчастіше в природному осередку на небезпеку інфікування наражаються чабани, мисливці, працівники геологічних партій, споживачі верблюжого м'яса.

Патогенез.Бактерії чуми в організм людини проникають через шкіру, кон'юнктиви, дихальні шляхи або травний канал. З лімфою збудник заноситься в регіонарні лімфовузли. Під впливом бактерій та їх токсинів розвивається серозно-геморагічне збільшення лімфовузлів і навколишніх тканин з утворенням бубонів, що нагноюються. По лімфатичних капілярах збуд­ник потрапляє у віддалені лімфовузли, утворюючи віддалені бубони, які менших розмірів і не нагноюються. Прорив бактерій у кров зумовлює розвиток сепсису з виникненням вторинних вог­нищ запалення, переважно в легенях, рідше - у кишках. Якщо ураження відбувається крапельним шляхом, то розвивається легенева чума (чумна пневмонія). Інтенсивне розмножен­ня бактерій та їх масове руйнування можуть призвести до роз­витку септичного шоку.

Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет. Повторні випадки чуми рідкісні.

3. Основні клінічні прояви хвороби, ускладнення.

Інкубаційний період триває 3-6 діб, інко­ли декілька годин, у вакцинованих - до 8-10 діб. Розрізняють:

локалізовані форми чуми (шкірна, бубонна, шкірно-бубонна)

генералізовані (септична, легенева, кишкова).

Найчастіше виникає бубонна форма (80 %).

При будь-якій клінічній формі чуми початок раптовий. Ви­никають озноб, який змінюється жаром, сильний біль голови, за­паморочення, млявість, м'язові болі, блювання. Хворі неспокійні, надмірно рухливі. Хода стає хиткою, мова - невиразною. Лице і кон'юнктиви яскраво-червоні, судини склер ін'єковані. Язик су­чий, набряклий, вкритий білим нальотом (ніби натертий крейдою). На шкірі може з'явитись розеольозна або петехіальна висипка. І незабаром порушується свідомість, виникають марення, галюци­нації. Риси обличчя загострюються, вираз його страдницький, повний жаху.

Виникає гарячка постійного типу, тахікардія. Серце розши­рене, тони глухі, нерідко є аритмія і гіпотонія. Виражені задишка і ціаноз. Живіт здутий. Часто збільшені печінка і селезінка. Змен­шується діурез, у сечі з'являються білок, еритроцити, циліндри.

Зміни в загальному аналізі крові: значний лейкоцитоз зі зсувом вліво, збільшена ШОЕ.

При шкірній формі чуми на місці проникнення збудника¹ утворюється болюча червона пляма, яка перетворюється у везикулу, а потім у пустулу, оточену багровим валом з набряклої шкіри. Згодом пустула тріскає і утворюється виразка, яка вкривається темно-коричневим струпом. Вона різко болюча і повільно загоюється з утворенням рубця. Шкірна форма зустрічається рідко, частіше вона переходить у шкірно-бубонну.

Бубони найчастіше виникають у пахвинній або паховій ділянці. Першою ознакою бубонної форми є значний біль у місці, де вони утворюватимуться. Біль затруднює рухи і змушує хво­рого приймати сковану позу . Шкіра над бубоном спо­чатку не змінена, але в міру його збільшення червоніє, стає блис­кучою. Завжди в процес втягуються вся топографо-анатомічна група лімфовузлів та навколишні тканини (періаденіт). Утворюється щільний горбкуватий нерухомий конгломерат, який на б-8-й день хвороби нагноюється. Шкіра над ним витончується, лосниться, стає багровою. У зв'язку з періаденітом бубон при чумі не має чітких контурів, що є важливою диференційно-діагностичною ознакою. При нагноєнні бубону з'являється нориця, яка по­вільно загоюється з утворенням рубця. Зворотний розвиток бу­бону триває 3-4 тиж. Зрідка він розсмоктується без попередньо­го нагноєння або склерозується.

Бубонна форма чуми може ускладнитися сепсисом, дуже тяжко з розвитком гнійних вогнищ. У хворих спостерігаються підшкірні крововиливи, ниркові, кишкові, шлункові кровотечі, порушення серцево-судинної діяльності та пригнічення

центральної нервової системи. Без своєчасного лікування смерть на 2-3-й день хвороби.

Дуже тяжко перебігає легенева форма чуми. Захворювання починається раптово з кількаразового ознобу, швидкого підйому температури тіла, нестерпного болю голови, багаторазового блювання. Потім приєднуються різь у грудях, серцебиття, сильна задишка, марення. Кашель з'являється на початку захворювання або пізніше. Харкотиння спочатку рідке, пінисте, прозоре, згодом стає кривавим. Хворий гине на 3-5-й день хвороби при наростанні легеневій недостатності, іноді впадає в кому.

Для кишкової форми характерні надзвичайно тяжка інтоксикація, кривавий пронос, ріжучий біль в епігастрії, нудота, повторне блювання, гарячка. Дефекація супроводжується тенезма. Кишкова форма, як правило, самостійно не виникає, вона приєднує­ться до інших форм.

Ускладнення.При чумі завжди існує загроза розвитку інших ускладнень, більшість з яких становлять безпосередню загрозу життю хворого (інфекційно-токсичний шок, набряк легень, синдром ДВЗ крові, набряк головного мозку тощо).