 |
|
Підродина Abietoideae
Ялиця (Abies) – рід вічнозелених однодольних дерев з родини соснових. Рід містить близько 50 видів; в Україні – 1: ялиця біла або гребінчаста (A. alba), до 55 м заввишки, є єдиним дикоростучим видом роду в Україні, поширена в Карпатах у нижній мішаній смузі лісів разом з буком і смерекою, до висоти 1 200 м; на рівнині – острівні масиви біля Львова, Яворова, Жовкви, Рави Руської.
Рис. 5. Ялиця
Деревину ялиці білої використовують як будівельний матеріал до виготовлення музичних інструментів, меблів та целюлози. Як декоративне дерево вирощують ялицю білу та інші види роду у парках України (також ялицю бальзамічну – А. balsamea, ялицю одноколірну – A. concolor та ін.). Етимологічно слово Abies походить від стародавньої латинської назви ялиці.
Класифікація підвиду.
1. Група Balsamea (тайгові, північні і високогірні райони Азії та Північної Америки):
– Abies fraseri;
– Ялиця бальзамічна (Abies balsamea);
– Abies bifolia;
– Abies lasiocarpa;
– Ялиця сибірська (Abies sibirica);
– Abies sachalinensis;
– Abies koreana;
– Abies nephrolepis;
– Abies veitchii.
2. Група Grandis (західні райони Північної Америки аж до Мексики і Гватемали; рівнина на півночі, середні висоти на півдні ареалу):
– Abies grandis;
– Ялиця одноколірна (Abies concolor);
– Abies durangensis;
– Abies flinckii;
– Abies guatemalensis.
3. Група Abies (Центральна, Південна і Східна Європа; Мала Азія):
– Abies nebrodensis;
– Ялиця біла (Abies alba);
– Abies borisii-regis;
– Abies cephalonica;
– Ялиця Нордмана (Abies nordmanniana);
– Abies cilicica.
Група Piceaster (Південна Іспанія, Півд.-Зах.Африка):
– Abies pinsapo;
– Abies numidica.
Група Momi (Східна і Центральна Азія, Гімалаї):
– Abies kawakamii;
– Abies homolepis;
– Abies recurvata;
– Abies firma;
– Abies beshanzuensis;
– Abies holophylla;
– Abies chensiensis;
– Abies pindrow;
– Abies ziyuanensis.
Група Amabilis (Тихоокеанське узбережжя Північної Америки і Японії):
– Abies amabilis;
– Abies mariesii.
Група Pseudopicea (Гімалаї, високогір’я):
– Abies delavayi;
– Abies fargesii;
– Abies forrestii;
– Abies chengii;
– Abies spectabilis;
– Abies fanjingshanensis;
– Abies yuanbaoshanensis;
– Abies squamata.
Група Oiamel (Мексика, високогір’я):
– Abies religiosa;
– Abies vejarii;
– Abies hickelii.
Група Nobilis (Захід США, високогір’я):
– Abies procera;
– Ялиця прекрасна (Abies magnifica).
Група Bracteata (Узбережжя Каліфорнії):
– Abies bracteata [6].
Кедр (Cedrus) – рід класу хвойних (Coniferopsida або Pinopsida) родини соснових (Pinaceae), найбільш пов'язаний з ялицею (Abies).
Головними районами поширення кедру є Середземномор’я (висоти 1000–2200 м над рівнем моря) та Гімалаї (1500–3200 м над рівнем моря).
Кедр – дерево висотою зазвичай до 30–40 м, інколи до 60 м, з деревиною з характерним пряним запахом, товстою зморщеною корою та розкидистими однорівневими гілками. Гілки кедра диморфні, довгі гілки формують більшу частину крони, тоді як короткі гілки містять практично все листя.
Рис. 6. Ліванські кедри в національному кедровому резерві Аль-Шуф, Ліван
Листя – хвоя, вічнозелена, 8–60 мм завдовжки, розташоване довгою спіраллю на довгих гілках або щільними кластерами по 15–45 – на коротких. Колір листя – від яскраво-зеленого до темнозеленого або блідо-зеленого кольору, залежно від товщини шару кутикули. Шишки(стробіли) з насінням – діжкоподібні, 6–12 см завдовжки, 3–8 см завширшки, спочатку зелені, при визріванні – сіро-бурі; після визрівання вони (подібно до ялиці) розпадаються на крилаті насінини.
Насінини 10–15 мм завдовжки, з крилами 20–30 мм, як і насіння ялиці містять 2–3 бульбашки смоли з неприємним смаком, що захищають насіння від споживання їх насінеїдними гризунами – вивірками табурундуками. Визрівання шишок триває біля 1 року, запилення відбувається восени. Шишки з пилком (мікростробіли) тонкіші, 3–8 см завдовжки, утворюються улітку та визрівають восени.
Клімат України надто суворий для зростання справжніх кедрів. Однак у Нікітському ботанічному саду можна побачити чотири види кедрів: атласький, гімалайський, кіпрський і ліванський.
Українською мовою кедрами також інколи, не зовсім правильно, називають деякі рослини роду сосна – одна (європейський кедр) росте в Карпатах, інші ростуть в ботанічних садах:
– європейський кедр (європейська кедрова сосна, Pinus cembra);
– сибірський кедр (сибірська сосна, Pinus sibirica);
– корейський кедр (корейська кедрова сосна, Pinus koraiensis);
– кедровий сланник (Pinus pumila).
За прийнятою класифікацію рід поділяється на два види рослин, що разом складаються з 5 підвидів:
- Гімалайський кедр (Cedrus deodara).
- Ліванський кедр (Cedrus libani):
– Атласький кедр (Cedrus libani var. atlantica);
– Ліванський кедр (Cedrus libani var. libani);
– Кіпрський кедр (Cedrus libani var. brevifolia);
– Турецький кедр (Cedrus libani var. stenocoma).
За старішою класифікацією ці підвиди часто вважалися окремими видами [7].
Псевдомодрина золотиста – єдиний вид свого роду, широко відомий як золотиста модрина, хоча вона не є істинною модриною (Larix), будучи більш тісно пов’язаною з родами Keteleeria, Abies і Cedrus. Батьківщиною є східна частини Китаю, де вид росте в невеликих районах в горах провінцій Фуцзянь, Хунань, Цзянсі, Чжецзян на висотах 100–1,500 м.
Це хвойне дерево досягає 30-40 м заввишки і 150 (рідко 300) см діаметру, має широку конічну крону. Кора сіро-коричнева, груба, полущена. Пагони поділяються на довгі й короткі, подібно модрині, хоча короткі пагони не так помітно коротші, подовження – близько 5 мм на рік. Листки яскраво-зелені, довжиною 3–6 см і 2–3 мм шириною, з двома смугами знизу; вони стають блискуче золотисто-жовтими, перш ніж впасти восени, звідси й загальна назва. Листи розташовані спірально, широко розставлені на довгих пагонах, і щільно розміщені на укорочених пагонах.Шишки 4–7 см завдовжки і 4–6 см шириною, з гострими трикутними лусочками; вони за близько 7 місяців після запилення, коли (як ялинові й кедрових шишки) вони випускають крилате насіння. Насіння біле, овальне 6-7 мм з крилами світло-жовтого або коричнево-жовтого кольору, блискуча adaxially, трикутно-ланцетні, близько 2,5 см завдовжки. Квітне в квітні, насіння дозріває у жовтні. 2n = 44 [8].
Keteleeria (Кетелерія, кит. 油杉属 (you shan shu)) – рід хвойних рослин родини соснових. Типовий вид: Keteleeria fortunei (Andr. Murray) Carrière. Назва роду шанує пам’ять фр. J.B. Keteleer (1813-1903), французького лісівника-розплідника.
Вічнозелені дерева, що досягають 35 м у висоту з широкою кроною і довгим нерівним гіллям. Кора поздовжньо розтріскана. Листки плоскі, голчасті, довжиною 1,5–7 см і 2–4 мм шириною. Насіннєві шишки поодинокі, прямостоячі, конічно-циліндричні, завдовжки 6–22 см, дозрівають за 6–8 місяців після запилення. Насіннятрикутно-довгасте, покрите крилом такої ж довжини. 2n = 24.
Види:
– Keteleeria davidiana;
– Keteleeria evelyniana;
– Keteleeria fortunei.
Поширення:
Китай: пд. Ганьсу, пд. Шеньсі, сх. Сичуань, Юньнань, пд.-зх. Хубей, Гуйчжоу, Гуансі, Хунань, Гуандун (з островом Хайнань), пд.-зх. Цзянси, Фуцзянь і Чжецзян, а також Тайвань і Гонконг.
Ізольовані популяції також є в горах пн. Лаосу і пд. В’єтнаму [9].
Nothotsuga (Нототсуга, кит. 长苞铁杉 (chang bao tie shan )) –монотиповий рід хвойних рослин родини соснових. Представлений єдиним видом Nothotsuga longibracteata.
Особливості роду Nothotsuga лежать приблизно між Tsuga і Keteleeria.
Дерева до 30 м у висоту і 100 см діаметром на рівні грудей. Кора темно-коричнева, повздовж розтріскана. Лиски з черешками 1–1,5 мм; голки розміром 11–20 (-24) × 1–2 (-2.5) мм, гладкі або слабо рифлені, вершини від гострих до трохи тупих. Насіннєві шишки червонуваті або червоні, достиглі темно-коричневі, розміром 2–5,8 × 1,2–2,5 см, зберігаються кілька років, потім розриваються повністю або розпадаються. Насіння трикутно-яйцеподібне, розміром 4–8 × 2,5–3 мм; крило довгасто-яйцеподібне, на вершині закруглене.
Запилення відбувається у березні–квітні, насіння дозріває у жовтні [10].
Тсуга, або Цуґа (Tsuga, від яп. 栂, ツガ, цуґа) – рід близький до ялиць та ялин, який займає проміжне між ними положення. Вічнозелені, однодомні дерева зі звисаючими тонкими пагонами і у більшості видів короткою пласкою хвоєю. Латинська назва походить від японської назви виду Tsuga sieboldii. Живе в Північній Америці та Східній Азії у відносно вологому кліматі. Більшість з них є вагомими, якщо не панівними компонентами рослинних угруповань, в яких вони зростають.
Рис. 7. Tsuga heterophylla
Крона від конічної до неправильної яйцеподібні (в деяких азійських видів). Кора від сірого до коричневого кольору, луската, часто з глибокими борознами. Листки окремішні, зберігаються кілька років, вершина гостра, округла або зубчаста. Бруньки в основному з заокругленими верхівками, не смолисті. Пилкові шишки: <8 мм довжиною, одиночні, кулясті, коричневі. Насіннєві шишки зріють 5–7 місяців, яйцевидні або довгасті, сидячі або майже сидячі, опадають невдовзі після висипання насіння, але можуть триматись і кілька років. Насіння розміром бл. 3–5 × 2–3 мм, з численними дрібними бульбашками смоли та з тонкими крилами 5 – 10 мм [11].
3. Природні умови росту представників родини соснових в зелених насадженнях м. Луцька
Видовий склад сучасних судинних рослин на території Волинської області вивчений досить детально. Територія Волинської області відноситься до двох флористичних районів: Південнополіського і Люблінсько-Волинсько-Малополіського. За неповними підрахунками флора Волині складається з 1300 видів судинних рослин. На Поліссі флора дещо бідніша і не перевищує 900 таксонів (Ященко, 1985). Місцева флора має багато спільного з Біловезькою пущею. Покритонасінні становлять близько 92,4 % видового складу (Андрієнко, Шеляг-Сосонко, 1983). Серед них переважають складноцвіті, злакові, осокові, розоцвіті, гвоздикові, бобові, жовтецеві, ранникові, губоцвіті, зонтичні та хрестоцвіті. Представники цих родин займають понад 54 % складу флори. На решту видів припадає близько 90 родин покритонасінних.
За Є. М. Лавренком (1938) місцева флора сформувалась переважно з трьох генетичних центрів: гумідного, аридного та арктоальпійського. З першого розвинулись широколистяні та хвойні ліси. З другого – степові елементи та ксерофітні рідколісся. З третього – елементи трав’янистої альпійської рослинності. В цілому, флора Волині належить до міграційного типу. Серед домінуючих її елементів виділяються бореальні види, які складають близько 46 %. Разом з арктоальпійськими видами бореали сформували хвойні ліси, луки та болота.
За географічним походженням у складі флори переважають палеарктичні та європейські види. Їх близько 52,5 %. Їм майже не поступаються голарктичні види (18,9 %). Середземноморських видів лише 1,5 %, а причорноморських – 0,9 %. Таким чином, ядро флори сформоване видами помірних широт північної півкулі. На цьому фоні необхідно відзначити низьку ендемічність флори області. Лише 2 види (гвоздика несправжня і молочай волинський) можна віднести до цієї категорії, але й це умовно, адже вони трапляються і на території сусідніх областей.
Лісовий фонд області складають сосняки (224,9 тис. га), діброви (55 тис. га) та березняки (37 тис. га). Решта припадає на вільшаники, грабняки, осичники тощо. Переважна більшість масивів належать до ІІ-ї групи (331,3 тис. га), які мають обмежене експлуатаційне значення. Водорегулюючих та захисних лісів І групи в області – 97 тис. га. Запас деревини у лісах перевищує 50 млн. куб. м. Щорічно рубками головного користування заготовляють до 300 тис. куб. м, що не перевищує розрахункової лісосіки.
Соснові ліси за видовим складом займають проміжне становище між угрупуваннями тайги та широколистяними лісами. Вони зростають на піщаних та супіщаних дерново-підзолистих грунтах або на торфяниках у пониженнях рельєфу. Сюди належать сосново-лишайникові, сосново-зеленомохові, сосново-орлякові та сосново-сфагнові групи асоціацій (Андрієнко, Шеляг-Сосонко, 1983).
Сосново-лишайникові асоціації зустрічаються фрагментарно на підвищеннях горбів. Флористичне ядро цих лісів становлять бореальні види з широким голарктичним ареалом, зокрема верес звичайний, брусниця, гвоздика несправжньорозчепірена. Сосна тут порівняно невисока (до 14 м) та розріджена. Іноді до неї домішується береза повисла. Підлісок у цих лісах відсутній. Лишайники, зокрема кладонії та кладіни, складають подушки та куртини сріблястих килимків. Саме ці ліси особливо небезпечні для вогню.
Сосново-зеленомохові та сосново-чорницево-зелено-мохові асоціації на Волині переважають. Вони розміщуються на схилах з більш багатими та краще зволоженими грунтами. Флористичне ядро цих лісів теж складають бореальні види: чорниця, лохина, плаун булавовидний, ожика волосиста, грушанка круглолиста. Деревостан сосни І–ІІ бонітету, заввишки до 26 м, повнотою 0,6–0,8. З сосною часто зустрічаються береза повисла і береза пухнаста. Іноді можуть бути розріджені кущі підліску. Трав’янисто-чагарниковий ярус складає до 80 % проективного покриття. Тут зосереджено основні запаси чорниці та інших ягід брусничних. Моховий покрив складає до 70 % проективного покриття і особливо розвинений у зеленомохових асоціаціях. З мохів переважають плевроцій Шребера та дикран зморшкуватий [6].
Сосново-орлякові ліси зустрічаються зрідка, але займають значні площі. Вони розміщуються на рівнинних ділянках з дерново-підзолистими піщаними грунтами. Під наметом сосни та берези тут можна зустріти дуба, який росте у пригніченому стані. У підліску, якщо він є, ростуть бруслина бородавчаста, зіновить Цингера, дрік красильний, Трав’яно-чагарниковий ярус густий. Поруч з бореальними видами (орляк, чорниця, омовдь) зростають і неморали (герань криваво-червона, просянка, перлівка). Тому сосново-орлякові ліси є перехідними між сосновими та дубово-сосновими формаціями.
Сосново-сфагнові ліси розміщені у пониженнях та на межі боліт. Вони формуються на торфяниках. Сосняки тут IV класу бонітету, заввишки до 15 м, при повноті до 0,6. До сосни домішується береза. Підлісок розріджений з верби сірої, верби вушкатої, крушини. У складі трав'яно-чагарникового покриву, який має близько 90 % покриття, поширені багно, лохина, молінія, андромеда, пухівка, журавлина. Моховий покрив густий (до 70 % покриття) і складений з сфагнумів, місцями рунянки.
Дубово-соснові ліси досить поширені на Волині. Вони належать до підтайгових формацій, хоч саме у них проходить поєднання бореальних та неморальних елементів флори. Ці ліси – двоярусні.
Сосновий ярус вищий і становить 0,3, а дубовий під ним густіший і становить близько 0,6 повноти Під лісовим наметом досить густий підлісок і трав’яно-чагарниковий ярус. Дубово-соснові ліси ростуть на більш багатих гумусом супіщаних грунтах. До складу формацій входять 2 групи асоціацій: дубово-сосново-ліщинова і дубово-сосново-крушинова. Дубово-сосново-ліщинові ліси займають добре дреновані ділянки з свіжими грунтами. Сосна у першому ярусі сягає 25 м заввишки, дуб у II ярусі – лише 20 м. За продуктивністю дуб також поступається сосні. Він має вторинне походження у цих угрупуваннях.
Поруч з дубом можуть траплятись груша, черешня. У підліску разом із ліщиною зростають брусниця бородавчаста, зіновить руська. Трав’яно-чагарниковий ярус з покриттям до 60 % складається з кількох десятків видів. У ньому можуть панувати бореальні (орляк, чорниця) або неморальні (конвалія, копитняк) види. Мохи зустрічаються спорадично, зростаючи окремими подушками або куртинами
Дубово-сосново-крушинові асоціації займають більш зволожені ділянки понижень та річкових долин з глибшим гумусовим шаром грунту. Сосна у першому ярусі відзначається 1–11 класом бонітету. Дуб дещо нижчий. До нього домішуються береза, осика, вільха чорна.
Підлісок досить густий з крушини, ліщини, горобини, бруслини, сви- да. Нижче переважають бореальні види (веснівка дволиста, куничник), до яких домішуються представники неморального комплексу. Мохи не перевищують 10 % покриття.
Місто Луцьк розташовується в південно-східній частині Волинської області на обох берегах р. Стир на межі Волинсько-Подільської височини і Поліської низовини. Північніше міста проходить межа між природними зонами Полісся й Лісостепу.
Територія м. Луцька розташована в лісостеповій зоні типових чорноземів і сірих опідзолених грунтів.
Особливості геологічної будови значною мірою обумовлюють типи грунтів, сформованих на території міста. Склад ґрунтоутворюючих порід доволі різноманітний і представлений комплексом алювіальних і елово-делювіальних відкладів, переважно піщаного, супіщаного, суглинистого механічного складу в заплавах рік та зниженнях рельєфу, внаслідок високого залягання ґрунтових вод, розвивається заболочування території й формування органогенних порід (торфу).
У межах території м. Луцька поширені такі грунти: торф’яно-болотні і торф’яно-низинні, чорноземи опідзолені легкосуглисті на лесових породах і їх змиті різновиди, сіро-опідзолені супіщані і легкосуглинні на лесових породах і їх змиті різновиди.
Згідно з геоморфологічним районуванням, територія м. Луцька розташована в межах Волинської височини і входить у морфоструктуру Луцько-Рівненського лесового пасма. На півночі вона межує з Волинською мореннозандровою рівниною, на півдні – обмежена внутрішньою рівниною малого Полісся. Основою височини служать верхньокрейдовоїі відклади, які залягають на високих гіпсометричних рівнях. Вони перекриті чохлом еолово-делювіальних відкладів, а в річкових долинах – алювіальних і болотних утворень. Поверхня Волинської височини в межах досліджуваної території має загальний нахил із півдня на північ, розчленована річковими долинами р. Стир і її приток (рис. 8).
Серед поверхонь, утворених болотною акумуляцією, виділяються поверхні в межах вододільних територій і річкових долин. Вони утворюють різні за формою заболочені рівнини, які в межах заплави досягають розмірів 2,0–2,5 км і характеризуються плоским рельєфом із незначним нахилом до русла річки. На вододільних територіях болота зустрічаються рідко, більше вони тяжіють до балок і западин.
Акумулюючою діяльністю річок утворені генетично однорідні поверхні в межах заплав і першої надзаплавної тераси. Ширина заплави до 1,2 км (переважно 400–600 м), ускладнена улоговинами в напрямку русла, уступами висотою 3–4 м Мікрорельєф заплави вирізнений, сприяє постійному зволоженню й розвитку болотної рослинності низинного типу Абсолютні відмітки поверхні заплави 178–180 м.
У річковій долині р. Стир чітко прослідковується перша надзаплавна тераса. Ширина її змінюється від 0,8–1,0 км до 3,0–3,2 км при впадінні р. Чорногузки. Уступ тераси чіткий, висотою 3,0–7,0 м. Поверхня тераси рівна, на окремих ділянках ускладнена проявами ерозійних і суфозійних процесів. Загальний нахил її на північ, тиловий шов нечіткий, абсолютні відмітки поверхні в межах 192–194 м.
Рис. 8. Схема геоморфологічної будови території м. Луцька
Значні території у межах вододілів займають поверхні, утворені еолово-делювіальними процесами, які приурочені до Луцько-Рівненської лесової височини. Основою сучасного рельєфу є верхньо-крейдові відклади. Рельєф поверхні хвилясто-горбистий, характерний значний розвиток ерозійних балок, ярів, карстово-суфозійних воронок і западин. Горби плосковершинні, схили їх пологі і поступово переходять у борти долин і балок. Круті схили характеризуються обривистими ділянками, зсувами.
На території м. Луцька поширені техногенні форми рельєфу, що значно ускладнюють геоморфологічні умови території (відпрацьовані та діючі кар’єри, численні насипи та дамби, обвалування полів фільтрації, лійки і западини техногенного походження, канави, штучні водойми).
У межах досліджуваної території виділяють такі зональні типи природної рослинності:
1. Рослинність низьких евтрофних високотравних боліт (Phragmitela communis, Glicevieta Typhela angustifoli), соковитих боліт (Gaviseta vericariac, C. Omscanac, C. acutac) – в заплаві р. Стиру і р. Чорнозузки.
2. Рослинність лук низинних повзучомітлицевих (Agrosnioleta stoloniferae), щукових (Deschampsieta cerpitosac) та ін. – на схід від заплави р. Стир.
3. Сільськогосподарські угіддя на місці дубових та дубово-грабових лісів.
Сучасний рослинний покрив міста суттєво відрізняється від «корінного» типу рослинності. Територія міста і околиць характеризується обмеженим розповсюдженням лісів і широким розвитком лісопаркових зон. У цих зонах і вздовж доріг у деревостані переважають: тополя, верба, клен, акація, горобина, береза, ясен, явір, дуб, каштан, липа, рідше – ялина звичайна і блакитна. Поширені культурні насадження: плодові дерева на присадибних ділянках, дачних ділянках, городах у передмісті та на околицях.
Розташування м. Луцька в одній ландшафтній зоні (лісостеповій) з опідзоленими й чорноземними ґрунтами дозволяє за основні фактори природної диференціації геохімічного складу ґрунтів прийняти рельєф і грунтоутворюючі породи.
Ландшафти Волинської височини дуже відрізняються від поліських з двох основних причин: по-перше, поширенням лесовидних суглинків, які є материнською породою ґрунтів чорноземного типу, зовсім не властивого поліським ландшафтам; по-друге, значними абсолютними висотами і досить глибокими долинами, балками, а місцями і ярами. Це створює виразно хвилястий, а в багатьох місцях навіть горбистий рельєф. Тільки заплави річкових долин мають деякі спільні риси з поліськими заплавами: вони або переважно заболочені і утворюють часто потужні торфовища в долинах малих річок - приток Стиру (Чорногузки, Сапалаївки), або лучні на добре дренованій заплаві Стиру.
Відмінності в потужності і механічному складі лесового покриву та в ступені долинно-балкового розчленування поверхні утворюють помітні особливості морфологічної структури природних комплексів, що дає підставу виділити два типи ПТК на рівні урочищ: долинні (І) і вододільні (II) (рис. 9).
У межах першого з них (долинних урочищ) можна виділити, в свою чергу, два підтипи ПТК: заплави (А) і надзаплавної тераси (В). В межах другого типу ПТК (вододільних урочищ) теж виділяється два підтипи: нетерасових схилів (С) і межиріч (D).
Ландшафти заплави поширені смугою з півдня на північ, проходять через центральну частину міста (заплава р. Стир), і меншою мірою на південно-західній околиці міста в долині р. Чорногузки. Ширина заплави до 1,0 км, поверхня слабопохилена до русла, покрита осокою, очеретом, луговим різнотрав’ям. Долини річок глибоко врізані в лісові породи Волинської височини, русло дуже меандрує. Відклади заплави представлені торфами, мулом, супісками й суглинками. В межах Луцька виділяється 2 види заплавних ПТК:
1. Лучні заплави середніх річок Волинської височини (зокрема, р.Стир) із різнотравно-злаковими луками на дернових оглеєних ґрунтах і торфовищах, значно осушені.
Рис. 9. Ландшафтна структура території урбоекосистеми м. Луцька
2. Лучні заплави невеликих річок Волинської височини (зокрема, р.Чорногузки) із різнотравно-злаково-осоковими луками на луково- болотних ґрунтах і торфовищах, значно осушені.
Ландшафти надзаплавної тераси (І В), прилягають до заплави, добре сформовані і виявлені в рельєфі, з чіткими уступами й шириною до 1,5–2,0 км. Складені досить потужною товщею супіщаного алювію (8–10 м), перекритого лесовидними суглинками. Поверхня терас плоска і тільки біля уступів спостерігається ерозійне розчленування. Лесовидні суглинки мають значну потужність (10–15 м), багатоярусну будову і легкий механічний склад. Місцями надзаплавна тераса зруйнована й представлена окремими фрагментами. Завдяки рівнинності поверхні тут іноді спостерігаються ознаки оглеєння грунтів, розвиваються неглибокі чорноземи. В цілому територія надзаплавної лесової тераси добре дренована. Завдяки родючості ґрунтів, місцевість майже повністю розорана, частково зайнята населеними пунктами. В межах м. Луцька, найпоширенішим видом терасних ПТК є:
3. Нерозчленовані перші й другі лесові тераси з чорноземами неглибокими малогумусними і опідзоленими під орними угіддями на місці дубово-грабових лісів.
Ландшафти нетерасованих схилів (II С) у межах м. Луцька не зустрічаються. Поширені вони смугою субширотного протягання на південний захід від м. Луцька, північніше долини р. Чорногузки, в районі приміських сіл Садів – Одеради – Городок – Баїв – Антонівка на площі близько 6 км2. Поверхня рівна, ускладнена ерозійними долинами малих водотоків (ярів, балок), з незначним ухилом до заплави р. Чорногузки.
Ґрунтовий покрив неглибокий (до 0,8 м), підстеляється близько залягаючими крейдовими породами. Поширений один вид ПТК.
4. Слабопологі і пологі схили лесової височини із фрагментарними судібровами зеленчуковими на чорноземах опідзолених неглибоких, переважно розораних.
Ландшафти міжрічкових лесових хвилясто-горбистих підвищень займають великі простори з абсолютними висотами 230–250 м над рівнем моря і вище. Генетичнооднорідна поверхня сформувалась під впливом переважно елювіальних та еолово-делювіальних процесів. Грунтоутворюючі породи представлені переважно палево-жовтими лесами. В окремих місцях збереглися сліди їх залісненості в доагрокультурні часи. Виділяється 2 види ПТК.
5. Пологовипуклі вершини лесових пасом, покриті в минулому дібровами з домішками інших листяних порід на чорноземах неглибоких малогумусних і опідзолених, значно розорані.
6. Плитоподібні лесові межиріччя з карстовим мікрорельєфом, які були в минулому зайняті мішаними дібровами на чорноземах неглибоких малогумусних і опідзолених, значно розорані.
Тисячоліття заселеності і аграрної освоєності наклали свій відбиток на стан ПТК територій. В окремих місцях ПТК настільки трансформовані, що важко навіть класифікувати їх за природним станом. Основна причина трансформації – інтенсивний антропогенний вплив, що призводить до деградації та забруднення.
Ландшафти району м. Луцька відрізняються невисокою стійкістю і надзвичайною чутливістю, що зумовлені динамічністю найважливіших компонентів ландшафтотворення – загальним переважанням рівнинно-западинного рельєфу, сформованого на строкатій палеоген-четвертинній (переважно піщаній і лесовій) основі при неглибокому заляганні тріщинуватих товщ крейди; надмірним зволоженням та підвищеним значенням біогенних факторів. При ландшафтній диференціації зростає роль літогенної основи (лесоподібні товщі на більш стійкому вапняковому та пісковиковому неогеновому фундаменті, значні перепади висот). Саме це зумовило специфіку основних геодинамічних процесів – ерозійну діяльність. Ці природні передумови вступали в протиріччя з господарською діяльністю суспільства. Отже, вже саме специфіка природи району завжди була збуджуючим фактором екологічної напруги.
На сучасному етапі деякі риси природності серед ландшафтів урбоекосистеми м. Луцька зберегли лише парково-рекреаційні зони і залужені заплави річок. Але й ці ландшафти, як правило, є вторинними і їх природна стійкість ще нижча, ніж у зональних. Про природну стійкість інтенсивно трансформованих (селітебних) або штучно створених ландшафтів (промислова, комунальна, транспортна та інші види інфраструктури) говорити не доцільно.
Ботанічна пам’ятка природи «Меморіал», м. Луцьк, площа 5 га, Луцьке міське виробниче управління житлово-комунального господарства, утворена розпорядженням облради № 18-р від 3.03.93.
Меморіал-сквер, на місці старого кладовища, де зростає ряд цінних декоративних порід дерев, зокрема, дуб червоний, каштан кінський, явір, туя різних форм, ялина срібляста, а також чагарників: піон, жасмин, самшит та інші.
Луцький ботанічний сад – м. Луцьк, площа 10 га, Волинський держуніверситет, утворений постановою РМ України №27 від 8.03.1983. Ботанічний сад заснований у 1977 року на схилах р. Сапалаївки на базі парку, закладеного в 1961–1963 роках, де зростає понад 125 порід дерев та чагарників, в тому числі і екзотів, зокрема, платан західний, ліщина ведмежа, сосна чорна і кримська, сосна сибірська, айлант, софора японська, а також понад 350 видів різних квіткових рослин.
Якщо потрапити на берег річки Сапалаївки, то потрібно завітати до посадок, карантинного розсадника. Тут висівається насіння, отримане з різних ботанічних садів світу. У грядках з білими етикетками знаходиться близько 600 видів рослин. Проросли десятки сортів гвоздики з Донецького ботанічного саду НАН України, сосни і ялинки з Рогува (Польща), астільби і кизильники з Вагенінгена (Голландія), аралії і липи з Женеви (Швейцарія), спіреї і маки з Каунаса, вишні і катальпи з Алма-Ати, тюльпанні дерева з Батумі, дуби з Душанбе.
Звичайно, не всім їм припали до вподоби місцеві умови. Багато рослин ще вичікує у ґрунті. А серед пророслих – такі розмаїті, такі несподівані види. Витяглась ялинка сербська, що в Балканських горах росте струнким вузькокронним деревом, псевдотсуга Мезуенса, яка у Північній Америці створює велетенські ліси висотою до 70–75 метрів.
У ботанічному саду зосереджено кілька тисяч молодих саджанців у шкілках шпилькових і листяних порід. Старші з них вже досягли висоти 1–1,5 метра. Веймутові сосни з Америки, ялиці білі і буки з Карпат, золотистоцвіті форзиції і черворі хеномелеси, стрункі туї і предковічні тиси зміцніють і займуть своє місце.