Главная | Обратная связь

Економічні закони та закономірності розміщення виробництва, їх об’єктивний характер

Лекція 2

ТЕМА: ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ ТА ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

 

План викладення і засвоєння матеріалу

Економічні закони і закономірності розміщення виробництва, їх об’єктивний характер.

Закономірності розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення продуктивних сил.

Фактори розміщення продуктивних сил.

Порівнянна характеристика вітчизняних та зарубіжних факторів та нові тенденції в співвідношенні окремих факторів.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Алаев Э. Б. Социально-экономическая география. Понятийно - терминоло­гический словарь.- М.: Мысль, 1983. –С. 77, 79-80, 191-193, 201.

2.Гаврилов А. И. Региональная экономика и управление. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - С.156-164.

3.Голиков А.П. Размещение производительных сил и регионалистика. - Харьков: Олант, 2002. - С.12-28.

4.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я. та iн.Роз­мiщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005. - С.60-86.

5.Заблоцький Б.Ф.Регіональна економіка. - Львів: «Новий світ-2000», 2007. - С.34-39.

6.Іщук С.І. Розмiщення продуктивних сил i регіональна економіка:Навч. посіб.-К.: 2006.- С.8 - 39.

7.Карлова І. Глобалізація: сутність, наслідки та вплив на соціально- економічний розвиток України// Актуальні проблеми економіки - 2008. - № 11. – С.41-52.

8.Круш П.В. Регіональне управління.-К.:ЦУЛ,2007.- С.90-134.

9.Клиновий Д. В., Пепа Т.В. Розмiщення продуктивних сил i регiональна eкономікa України / За ред.Л.Г.Чернюк: Навч. посіб. К.: ЦНЛ,2006. - С. 23-50, 71-89.

10.Манів З.О. Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка.-Львів: «Магнолія -2006», 2007. - С.30-60.

11.Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії -К.: Вища шк.,1994.-С.45-60.

12.Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища шк., 2005. - С.10-18.

13.Розміщення продуктивних сил України/ за ред. В.В. Ковалевського. - К.: Т-во „Знання”, КОО, 2001. - С.21-31, 96-120.

14.Стадницький Ю. l., 3aгородній A. Г., Данилович Т.Розмiщення продуктивних сил (теоретичні основи).-К.: Знання, 2008.- С.87-128.

15.Стадніцький Ю.І.Класифікація підприємств за факторами розташування: теоретичний та практичний аспект//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - №3. - С.108-116.

Економічні закони та закономірності розміщення виробництва, їх об’єктивний характер

Продуктивні сили будь-якої держави формуються під впливом еко­номічних законів і закономірностей. Розміщення продуктивних сил (РПС)- це результат дії об’єктивних за­конів і закономірностей, а також суб’єктивних процесів, що виникають в результаті діяльності людини.

Економічні закони - це об’єктивні закони розвитку суспільства, що відображають відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Вони вира­жають найбільш істотні, стійкі зв’язки між явищами економічного життя суспільства.

В основу закономірностей розміщення продуктивних сил покладе­но економічні закони. До економічних законів належать:

- закон соціально-економічної збалансованості:

(1)

де Q фізична кількість товарів, робіт і послуг; ц - ціна одиниці товару, робіт і послуг; Г_м – грошова маса, необхідна для обороту товарів робіт і послуг; v - коефіцієнт оборотності грошової маси.

- закон товарообміну:

(2)

- закон товаровиробництва:

Qц = О + Т + А + ЧП, (3)

де О- частка матеріальних затрат у вартості створеного продукту; Т - частка оплати праці; А - норма амортизації, ЧП - чистий прибуток.

Отже, дію кожного закону можна перевірити через певні якісні ознаки і кількісні показники критеріїв за допомогою наведених вище рівнянь. Вони є в основі формування та розміщення праці і капіталу на території країни, тобто продуктивних сил і спеціалізації окремих регіонів.

Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний зв’язок явищ природи з громадським життям.

Закономірності розміщення виробництва — це об’єктивні категорії, які пізнаються і свідомо використовуються в практичній діяльності.Вони виявляються у відношенні між виробничою діяльністю людей і територією, на якій вони діють. Всі закони і закономірності - це об’єктивні відношення, які проявляються незалежно від волі і свідомості людей. Закономірності розміщення продуктивних сил виявляються як стійкий взаємозв’язок між виробничою діяльністю людей і особливостями територій, на яких здійснюється ця діяльність. Пізнання і практичне використання закономірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти розміщення виробництва, цілесп­рямовано організувати територію відповідно до вимог регіональної економіки. Ігнорування закономірностей веде до великих економіч­них втрат. Враховуючи це, будь-яка країна, регіон повинні здійснюва­ти ефективну регіональну політику, яка базується на пізнанні еконо­мічних законів і закономірностей розміщення продуктивних сил.

2. Закономірності розміщення продуктивних сил

Розміщенню продуктивних сил притаманні певні закономірності, які значною мірою впливають на розвиток галузей народного господар­ства країни та регіону, обсяги виробництва, географічне їх розміщення, ефективне вико­ристання природно-ресурсного потенціалу і, особливо, залучення до суспільне корисної праці наявного трудового ресурсного потенціалу з метою ліквідації безробіття і зростання добробуту населення.

Розглянемо основні закономірності розміщення продуктивних сил.

Закономірність територіального поділу праці. Знаходить своє відображення в процесі спеціалізації територій на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвинутої міжрегіональної кооперації. У результаті територіального поділу праці в господарствах формується така територіально-галузева структура, яка найбільш відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Територіальний поділ витрат веде до підвищення ефективності господарювання.

Процес територіального поділу праці характеризується розвитком на кожній території тих галузей, для яких склались найбільш вигідні природно-ресурсні та соціально-економічні передумови. У результаті чого розвивається ефективна і раціональна територіальна спеціаліза­ція з відповідними допоміжними і обслуговуючими галузями, фор­муються господарський комплекс з внутрішньою структурою і міжрегіональними зв’язками.

Закономірність соціальної спрямованості розвитку продук­тивних сил. Базується на виробничих відносинах рівня розвитку про­дуктивних сил і оптимального задоволення потреб людини. В Консти­туції, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1993 р., Украї­на проголошена соціальною державою (ст. 1). У Конституції задекла­ровано, що людина визнається найвищою соціальною цінністю сус­пільства. Особливо наголошено на тому, що держава забезпечує со­ціальну спрямованість економіки (ст. 3), тим самим підпорядковує роз­виток і розміщення продуктивних сил інтересам і потребам людини. Ця зако­номірність реалізується через урахування інтересів щодо все більш по­вного задоволення особистих і суспільних потреб людей, підвищення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та забезпечення конституційних прав усіх громадян: права на гідне життя, соціальний захист, безоплатну освіту та медичне обслуговування, право на працю та її адекватну винаго­роду, право на вільний вибір місця проживання і сфери прикладання праці. Соціальна спрямованість розміщення продуктивних сил вимагає інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості, створення сприятливих умов праці, внутрішньо­го виробничого і зовнішнього природного середовища, забезпечення зниження техногенного і антропогенного навантаження на території, формування раціональної системи розселення, збільшення місткості регіональних ринків праці, товарів і капіталу.

Закономірність раціонального розміщення виробництва випливає із спеціального економічного закону економії праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку, виробництва і споживання продукції. В першу чергу ця закономірність пов’язана із значною територіальною дифе­ренціацією в розміщенні природно-сировинних ресурсів і населення. Це спонукає на додаткові витрати транспортування сировини, палива і готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Раціональна територіальна організація виробництва повинна забезпечити найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшен­ня затрат праці на подолання територіального розриву між вироб­ництвом і споживачами.

Закономірність раціонального розміщення продуктивних сил реалізується, насамперед, через принцип розміщення промисловості з погляду наближення їх до джерел сировини та споживача. Надмірне зростання видобутку мінеральних ресурсів і неповне їх використання призводить до накопичення великої кількості відходів, які займають значні території і негативно впливають на навколишнє середовище. За даними статистики, нині в народному господарстві щорічно використовують понад 1 млрд. природних ресурсів, з яких значна частина йде у відходи. Тому актуальними сьогодні є запровадження ресурсозберігаючих технологій.

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил. Ця закономірність випливає з економічного закону концентрації виробництва. Реалізація цієї закономірності дає змогу обмежити над­мірну концентрацію промислових підприємств і населення у великих містах. Разом з тим, пропорційне розміщення виробництва на тери­торії України сприятиме вирівнюванню в розрізі областей виробниц­тва внутрішнього національного доходу на душу населення. У ринко­во-господарській діяльності практично реалізувати цю закономірність держава може через регулювання, яке передбачає надання відповід­них пільг інвесторам капіталу. Врахування цієї закономірності дає змо­гу фактично вирівнювати рівні економічного розвитку областей, більш рівномірно розвивати продуктивні сили регіонів. Надзвичайно важ­лива роль закономірності полягає у встановленні територіальних про­порцій, що характеризують територіальну структуру народногоспо­дарського комплексу, рівень господарського розвитку районів, еко­номічні зв’язки між регіонами України.

Закономірності пропорційного розміщення продуктивних сил втілює в життя положення щодо вирівнювання рівнів економічного розвитку районів, територіального зближення обробної промисловості з видобувною, раціоналізації міжрайонних економічних зв’язків.

Аналіз станів територіальних пропорцій господарства в основно­му класифікують за такими групами:

* пропорції регіонального розподілу природних ресурсів;

* соціально-економічний розвиток регіонів;

* пропорції територіально-промислового виробництва;

* співвідношення регіонів в агропромисловому виробництві;

* пропорційність всіх видів транспортного комплексу.

На основі аналізу територіальної організації господарств економічних районів передусім визнають: економічну оцінку природних ре­сурсів, рівень забезпечення власними трудовими ресурсами, терито­ріальний розподіл населення як споживача матеріальних благ, співвідношення між спеціалізованими і допоміжними галузями, між ввезенням і вивезенням продукції, забезпечення продовольством та мішеними транспортними засобами власного виробництва.

Закономірність комплексного розвитку і розміщення про­дуктивних сил. Ця закономірність випливає із законів суспільного поділу праці та інтеграційних процесів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господа­рювання - досягненню в інтересах суспільства найкращих результатів при мінімальних затратах. Поєднання і взаємозв’язаний розвиток га­лузей на певній території дає народногосподарську економію за раху­нок скорочення витрат на перевезення сировини і готової продукції за рахунок спільного використання виробничої і соціальної інфраструктури.

Основними рисами комплексного розвитку економічних районів є:

* найбільш повне, економічно ефективне й екологічно виправда­не використання наявного ресурсного потенціалу регіону;

* оптимальна галузева й територіальна структура господар­ства, яка відповідає соціальним і економічним умовам виробництва;

* тісний взаємозв‘язок і збалансованість усіх ланок господарства ре­гіону;

* провідна роль традиційних галузей для того чи іншого регіону.

Актуальність проблеми комплексного розміщення продуктивних сил в ринкових умовах господарювання постійно зростає. Головним напрямом її розв’язання є формування територіально - виробничих комплексів (ТВК), що є взаємообумовленим поєднанням органічно пов’язаних між собою виробництв на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положен­ня, що забезпечують отримання максимальної кількості продукції при мінімальних витратах.

Особливо важливими є внутрішні зв’язки виробничого характеру як основа формування ТВК, зокрема:

* зв‘язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури;

* взаємозв‘язки щодо використання сировини, допоміжних мате­ріалів, паливно-енергетичних ресурсів, споживання готової продукції;

* зв‘язки кооперування, спеціалізації та комбінування в процесі виробництва продукції важливого використання та утилізації ви­робничих відходів

Формування ТВК дає можливість зекономити значні площі, про­тяжність інженерних комунікацій, обсяги капіталовкладень, ефектив­но вирішувати питання охорони навколишнього середовища, раціо­нально використовувати природно-ресурсний потенціал. Разом з тим, ТВК мають можливість ефективно спільно вирішувати питання со­ціальної інфраструктури, копулюючи на цілі кошти, та раціонально ви­користовувати наявні трудові ресурси, залучаючи молодь до суспіль­не корисної праці.

Таким чином, закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил сприяє формуванню територіально-виробничих комплексів, які в свою чергу забезпечуватимуть найбільш ефективне господарювання у ринкових умовах.

Закономірність територіальної концентрації розміщення і розвитку продуктивних сил. Характеризується дією закону усуспільнення виробництва і праці, який відображає об’єктивну тенден­цію зосередження виробництва в обмеженому просторі і проявляється в економії витрат за рахунок агломераційного ефекту (взаємне розміщення спільних об’єктів в одній точці).

Концентрація різногалузевих об’єктів виробництва дозволяє підви­щити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні господарства, єдині комунальні об’єкти (очисні споруди, водопровід­но-каналізаційні системи), формувати єдину виробничу інфраструк­туру, групові форми розселення населення як, наприклад, територіально - виробничі комплекси. Така структура найбільш чітко проявляється у формуванні регіонально-наукових утворень - центрів, вузлів, агломе­рацій, технополісів, урбанізованих зон.

Закономірність територіальної концентрації відображає об’єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні до­даткового ефекту за рахунок просторової агломерації сфери матеріаль­ного виробництва і сфери послуг, розвитку територіальних промис­лових комплексів, локалізації їх господарської діяльності. Однак на кож­ному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, що зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, дос­коналістю інфраструктури тощо. Спроби обминути ці межі, форсува­ти концентрацію призводить до зниження ефективності суспільного виробництва.

Закономірність економічної цілісності регіону. В.Поповкін визначає цю закономірність як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) і соціальної сфер.Ці три компонента поєднуються між собою не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Поєднання вихідних умов формування регіону дає значну кількість варіантів, тому в будь-які в країні немає тотожних регіонів. Коли розглянемо окремо кожний регіон України, ми побачимо, що він не подібний до іншого та є неповторним.

Цей аргумент має важливе практичне значення, особливо для органів соціально-економічного управління. Навіть найвдаліша схема або модель одного регіону не може механічно переноситися на інший, нехтуючи його специфікою. Ця закономірність регіональної цілісності має важливе значення для розвитку економіки України. Сьогодні Ук­раїна, у пошуках моделі соціально-економічного розвитку, приглядаєть­ся до моделей, що виправдали себе в інших розвинутих країнах світу. Однак Україні властива своя специфіка розвитку економічно цілісних регіонів. Тому кожен із них має визначатися як самостійний об’єкт соціально-економічного управління із збереженням системи центра­лізованих і регіональних елементів.

Закономірність глобалізації та регіоналізації розміщення і розвитку продуктивних сил. Ринкові умови розвитку економіки характеризуються наявністю двох протилежних процесів - глобалізації економіки та її регіоналізації. Глобалізаціяекономіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація (особливо в межах національних господарських комплексів) розвивається завдяки децен­тралізації господарювання як особливого типу територіального уп­равління економічними відносинами. На національному рівні регіо­налізація спрямовується як на захист інтересів того чи іншого регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на здійснення глобальних інтересів.

Регіоналізація в межах країни виражається в зростанні самоуправ­ління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних по­вноважень і господарської самостійності регіонів. В регіонах безпосе­редньо реалізується соціально-економічна політика держави, в них здійснюється державна стратегія економічного розвитку.

Глобалізація і регіоналізація сучасної ринкової економіки відобра­жає реальну дійсність розвитку економічних відносин, зокрема в роз­міщенні продуктивних сил та розвитку регіональної економіки. Ці процеси породжують гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській сис­темі і тому може брати активну участь у глобальних економічних про­цесах. Це, в першу чергу, унікальний природно-ресурсний потенціал (залізні та марганцеві руди), який може відіграти важливу роль у роз­витку світової економіки як її природна база. Природні умови України суттєво доповнюються і наявним виробничим, людським та науко­во-технічним потенціалом.

Міжнародне економічне та соціальне значення має рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатського та Полісько­го підкомплексів. Унікальні бальнеологічні природні ресурси можуть стати природною базою розвитку загальноєвропейського туристично-рекреаційного господарського комплексу.

В нинішніх ринкових умовах господарювання інтеграційні проце­си відбуваються практично в усіх галузях народного господарства і сферах управління економікою. Територіальний поділ праці вимагає налагодження тісних економічних зв’язків між спеціалізованими то­варовиробниками та підприємствами — постачальниками сировини, матеріалів комплектуючих деталей, вузлів. Таким чином утворюється міжрегіональна економічна інтеграція, яка починається з налагоджу­вання економічних зв’язків між підприємствами відповідного регіону (території).

Розрізняють внутрішню інтеграцію: всередині країни, регіо­ну, області, району, відповідної галузі, території, всередині підприєм­ства, того чи іншого виробничого підрозділу.

У світовій практиці великого значення набувають міжнародні інтег­раційні процеси, тобто зовнішня інтеграція, яка дає можливість значно розширити технологічні межі виробництва, сприяти спеціа­лізації виробничих процесів у виготовленні вузлів, деталей, напівфаб­рикатів, готових виробів. Це сприяє посиленому товарообороту між розвинутими країнами, що здійснюється на договірних засадах або кооперативними поставками. Найважливішими чинниками, що виз­начають формування міжнародних інтеграційних процесів, виступа­ють: розвиток науково-технічного прогресу, який в нинішніх умовах господарювання є глобальним; інтеграція можливостей використан­ня ресурсного потенціалу; глобальне зростання небезпеки загальної економічної катастрофи; інтеграція інформаційної сфери.

Посилення міжнародної інтеграції сприяє поглибленню глобалі­зації економіки, створенню мереж міжнародних виробництв з швид­ким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфі­кованої продукції. У цих умовах тенденцією в розміщенні продуктив­них сил є мобільність виробництва, зумовлена мобільністю не при­в’язаного до місцевості капіталу. Ця теза підтверджує створення в нашій країні за останній період великої кількості спільних міжнародних підприємств з іноземним капіталом. Аналізуючи ефективність вкладних інвестицій, міжнародний Інвестор може вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, де існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Міжнародні інтеграційні проце­си жодним чином не прив’язані до конкретної місцевості, визначеної географічними умовами. Оскільки вони базуються на взаємовигідних умовах, при виникненні тої чи іншої негативної ситуації, піклуючись тільки про власний бізнес, вони можуть розірвати угоду і безпереш­кодно залишити локальну спільноту без роботи і джерел існування.

 

3.Принципи розміщення продуктивних сил

 

Наукові розробки і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаютьпринципами розміщення продуктивних сил або принципами со­ціально-економічної регіональної політики. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують пер­шооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнан­ня дії закономірності розміщення окремих об’єктів, галузей та терито­ріальних господарських комплексів. Принципи - це також правила господарської діяльності та управління економікою, які повністю ґрун­туються на закономірностях розміщення продуктивних сил та розвитку регіональної економіки.

 

 

Найважливішими принципами є:

1. Принцип раціонального розміщен­ня виробництва, зміст якого полягає у такому розташуванні вироб­ництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного госпо­дарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності розміщення виробництва передбачає:

* наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел сировини, палива, енергії, води;

* наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів, що сприяє ефективному використан­ню трудових ресурсів за статтю, віком, кваліфікацією;

* наближення масового виробництва мало транспортабельної про­дукції до місць її споживання (хлібопечення, молоко, будівельні мате­ріали тощо);

* запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, си­ровини, матеріалів, палива з одного регіону до іншого;

* обмеження надмірної концентрації промислових об‘єктів у ве­ликих містах, одночасне надання переваги малим і середнім містам, колишнім райцентрам;

* охорона навколишнього середовища і забезпечення нормальних екологічних умов проживання населення.

2. Принцип комплексного розміщення виробництва. Випливає з однойменної закономірності і передбачає:

* комплексне використання природно-ресурсного потенціалу, включаючи вторинні ресурси та відходи від виробничих процесів;

* раціональне використання трудових ресурсів шляхом створення у регіоні структури виробництв з розмаїтим контингентом робочої сили;

* налагодження ефективних виробничих зв‘язків між підприєм­ствами регіону;

* створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою ефективного обслуговування локальних виробничих комплексів та населених пунктів, розташованих на певній території.

3. Принцип збалансованості і пропорційності розміщення ви­робництва.Цей принцип передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, трудових, земельних, фінансових ресурсів регіону - з іншого. Пропорційність передбачає оптимальну структуру господарства регіону, тобто відповідні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими галузя­ми, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.

4. Принцип збереження екологічної рівноваги. Цей принцип пе­редбачає формування екологобезпечного типу господарства, раціо­нальне використання природно-ресурсного і трудового потенціалів регіону. Вибираючи із декількох можливих варіантів розміщення виробництва, перевагу надають тим із них, які не створюють екологіч­ної напруженості на вибраній території. Цьому принципу екологічної рівноваги, незалежно від важливості розміщення на даній території того чи іншого виробничого об’єкта, мають підпорядковуватися інші вигоди, що з’являються у різних варіантах при розміщенні продук­тивних сил. Цей принцип повинен успішно діяти і при здійсненні реконструкції уже діючих виробничих об’єктів, де екологічна рівнова­га порушена, з метою приведення їх до рівноваги.

5. Принцип обмеженого централізму.Сутність цього принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. При цьому передбачається ство­рення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підви­щення його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кож­ного регіону не повинен вступати у суперечність з державною регіо­нальною політикою, яка розробляється з урахуванням пріоритетних загальнодержавних інтересів. Держава не повинна втручатись в опе­ративну діяльність підприємств і місцевих органів самоврядування. Вона повинна створити за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, яка б спри­яла загальнодержавним та регіональним інтересам, допомагаючи підви­щувати життєвий і культурний рівень населення.

6. Принцип вирівнювання рівнів економічного і соціального роз­витку регіонів та областей.Цей принцип передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності, зокрема виробництво внутрішнього валового продукту на душу населення. Тут характерною рисою повинне бути оптимальне використання наявного ресурсного потенціалу, який, однак, не повною мірою сприяє вирівнюванню еко­номічного розвитку. Проте незалежно від території, де проживає на­селення, соціальний розвиток має досягти гармонійно-пропорційного рівня в усіх поселеннях, де проживають люди незалежно від рівня їх економічного розвитку. Реалізація цього принципу ґрунтується на все­бічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг тери­торіальної концентрації виробництва.

Принципи розміщення в різних країнах можуть бути однаковими і різними. Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями, що стоять перед державою. Наприклад, в Україні в даний час пріоритетними можуть бути соціально направлені принципи, сприяючі вирішенню соціальних проблем, підвищенню рівня життя.

4. Фактори розміщення продуктивних сил

 

Фактор розміщення є одним з центральних понять регіональної економіки. Слово “фактор” в перекладі з латинського “factor” – той, хто робить, виробник. Фактор – це повне співвідношення між об’єктом розміщення і територією, де вони розміщуються, тобто конкретні умови розміщення об’єкту.

Праця, сировина і транспорт є найважливішими факторами виробництва.

Сировинний фактор ще називають фактором матеріаломісткості. Витрати на матеріаломісткість виробництва у більшості галузей промисловості складають понад половини сукупних витрат на весь обсяг виробництва.

Ступінь матеріаломісткості – це відношення витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини виражають у грошових і натуральних показниках. По ступеню матеріаломісткості розрізняють низько-, середньо- та високоматеріаломістскі галузі.Враховуючи матеріаломісткість, розміщують підприємства поблизу джерел сировини, на певній відстані від них або ж далеко від сировинних баз. Якщо кратність перевищує 2, то матеріаломісткість вважається високою. Для матеріаломісткого виробництва характерна висока концентрація та чітко виражена сировинна орієнтація.Це такі галузі: кольорова металургія (крім виробництва легких металів), чорна металургія з повним технологічним циклом (частково), важке машинобудування, деякі галузі хімії (виробництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, гіпсова, цегельна), легка і харчова промис­ловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, ви­робництво цукру, олії і т.д.).

Однак поряд з матеріа­ломісткими виробництвами є й такі, для яких роль сировини не має великого значення при їх розміщенні. Сюди відносяться галузі точного машинобудування і приладобудування, виробництво засобів електроніки, оптико-механічних приладів тощо. Вартість сировини в цих галузях набагато менша вартості готової продукції, тому домінуючим фактором при їх розміщенні виступає наявність трудових ресурсів.

В світовому виробництві постійно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, внаслідок чого вплив сировинного фактора поступово спадає.

Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом.Типовими ознаками енергомісткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собі­вартості готової продукції і питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виро­бництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі виробництва).

Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей:

Енергомісткі – це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

Енергомісткі виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До електромістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан, магній), електролітична виплавка міді, нікелю, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віс­козного шовку. Високоелектромісткі галузі орієнтуються на райо­ни масового виробництва електроенергії, вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в центрах з потужною тепловою енергетикою. Так, наприклад, виробництво титану, магнію, алю­мінію в Україні зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя) — одному з найпотужніших енергетичних районів. На виробництво 1 тонни алюмінію потрібно затратити 16 тис. кВт.-год, магнію — 20 тис. кВт.-год, а на виробництво титану — 60 тис. кВт.-год. електро­енергії.

До паливомістких відносяться виробництва, які поглинають багато тепла.

Так, на глиноземних заводах, що виробляють напівфабрикати для алюмінію, на одну тонну глинозему необхідно витратити 3 тонни умовного палива, на одну тонну віскозного шовку — 1,5 тонни, а для виплавки тонни нікелю витрачається 50 тонн умовного палива. Багато теплоносіїв споживається на хлібопекарних заво­дах, у содовому виробництві, при виробництві синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла та в інших виробництвах. Всі види паливомістких виробництв розміщуються, звичайно, поблизу паливних баз або на шляхах перевезення палива. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Так, головними районами теплової енергетики в Україні є Донбас і Придніпров'я. Саме тут працюють найбільші ТЕС потужністю в З млн. кВт. Для такої станції потреба в умовному паливі складає не менше 6,5 млн. тонн на рік.

Але в умовах кризи при недостатньому виробництві електроенергії набувся спад і в інших галузях.

Дія фактору робочої сили (трудового) залежить від демографічного потенціалу регіону, чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на одиницю продукції. Можна його порахувати шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції, однак даний метод не завжди точний, тому що, якщо вартість вихідної сировини є висока, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде великою, що понизить питому вагу зарплати. На неї істотно впливає рівень механізації праці.

Точнішим є метод натуральних показників, наприклад витрати людино-години на одиницю продукції. Цей метод використовується в сільському господарстві.

Трудомісткість також можна визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника( оборотна залежність).

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі поділяються на три основні групи:

1) високотрудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю продукції при відносно малій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника;

2) середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робіт­ника;

3) нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника[13].

Якщо виходити із затрат праці на одиницю випущеної про­дукції і частки заробітної плати у її собівартості, то найбільш тру­домісткими галузями, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили виявляться такі: машинобудування (за винятком металомістких виробництв), легка промисловість (крім первинної обробки сільськогосподарської сировини), а також ряд хімічних виробництв (виробництво гумовотехнічних виробів, пластичних мас, хімічних волокон та ін.). В сучасному промисловому вироб­ництві найвищу трудомісткість мають галузі електроніки (вироб­ництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобіле­будування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва галузі. Ці галузі розміщуються у містах з вільними трудовими ре­сурсами.

З метою раціонального використання трудових ресурсів жіночої статі в районах зосередження підприємств важкої промис­ловості розміщуються підприємства легкої, харчової галузей (текстильні комбінати, взуттєві фабрики, кондитерські фабрики). Так, наприклад, у Донецьку розміщений великий бавовняно-прядильний комбінат, у Луганську — взуттєва і кондитерська фа­брики, що дозволило зайняти значну кількість жіночої робочої сили в індустріальному Донбасі.

Необхідно відмітити, що деякі виробництва можуть успішно розвиватись лише за умови наявності висококваліфікованих робі­тників і великих вкладень у науково-дослідну базу. Такі виробниц­тва залежать від фактора наукомісткості і розміщуються переважно в центрах науки та освіти. Такими центрами є великі міста, а також міста-супутники, куди можуть бути винесені наукомісткі вироб­ництва разом з науковою базою. В Україні основна кількість наукомістких виробництв розміщена у великих містах - Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові. В розвинених країнах світу створені великі фірми міжнародного значення, що мають у своєму складі потужні науково-дослідні установи. Вони виступають спеціа­лізованими центрами наукомісткої продукції.

Споживчий фактор притериторіальній диференціації при­родних ресурсів і населення діє в напрямку, протилежному сиро­винному та паливно-енергетичному факторам. Дія споживчого фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Він посилюється в наступних випадках:

- коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані істотно вплине на його вартість;

- коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах.

До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуван­ням населення (виробництво товарів народного споживання) або ж виробляють малотранспортабельну продукцію (у порівнянні з вихідною сировиною і паливом).

Наприклад, хлібопекарське виробництво обслуговує територію з радіусом до 10 км., транспортування свіжого молока до 25-30 км., радіус подавання тепла від ТЕЦ становить не більше 30 км. і т.д. До місць споживання тяжіє завжди виробництво залізобетонних виробів та цілого ряду будіве­льних матеріалів. Перевезення цих виробів на великі відстані різко підвищує їх вартість, що є не вигідним для виробника і споживача. Роль спожи­вного фактора часто посилюється фактором робочої сили, оскільки місця зосередження населення — це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони споживання промислової продукції.

Вплив водного фактора базується на використанні природних ресурсів. Мається на увазі прісна вода, яка використовується у процесі виробництва. Вода річок і озер, яка використовується для водного транспорту, безперечно, є водним ресурсом, але не вважається складовою частиною водного фактора. Споживання прісної води у світі має тенденцію до зростання. Вода використовується у промисловому і сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах різні. Водоспоживання залежить від розвитку зрошування в регіоні.

Водомісткість виробництва є висока (81-500 м /т), середня (20-80 м /т) та низька (менше 20 м /т).Так, у промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, а також очистка пер­винної текстильної сировини. Наприклад, при виробництві тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220 куб.м води, целюлози — 200 куб.м, а віскозного шовку — до 500 куб.м. Дефіцит води є лімітуючим фактором для розміщення водомістких виробництв.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису потрібно 8 тис. м³ води, бавовнику — 5 тис, м³ і т. д. Водоспоживання у сільському господарстві залежить у значній мірі від зрошення. На Україні зрошувальні системи побудовані переважно в зоні недостатнього зволоження (південні райони). Основна маса води надходить з Дніпра і його приток. Однак водні ресурси нашої держави обмежені і тому Україна відстає від більшості країн СНД за показником водоспоживання.

Нерівномірність у розподілі водних ресурсів на території України вимушує вдаватись до перекидання вод із одного річкового басейну в інший, з тим щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою були побудовані канали: Дніпро-Кривий Ріг, Дніпро-Донбас, Північно-Кримський. Діючими каналами перерозподіляється велика кількість води як для потреб промисловості, так і для сільського господарства. Все більше води потребує і комунальне господарство. В розрахунку на одного жителя в Україні витрачається щорічно до 87 куб.м води.

Велика роль належить водосховищам, що споруджуються голов­ним чином в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на малих річках. Регулювання річного стоку за допомогою водосховищ забезпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисловості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу. У зв'язку з обмеженістю водних ресурсів на території України необхідно переводити промислові підприємства на замкнуте оборотне водопостачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової продукції

Транспортний фактор посилює дію попередніх факторів, його складова в структурі витрат в багатьох випадках є високою. У залежності від розмірів транспортних витрат виробництво розміщують ближче до сировини або до споживача.Враховуючи транспортний фактор і зокрема порівняльну собі­вартість перевезення сировини, палива, готової продукції, А.Ю. Пробст виділив три групи галузей:

1) галузі, що тяжіють до джерел сировини і палива у зв'язку із значним перевищення собівартості перевезення сировини і палива у порівнянні з собівартістю перевезення готової продукції;

2) галузі, в яких перевезення сировини і палива обходиться дешевше, ніж перевезення готової продукції, і які внаслідок цього орі­єнтуються на райони і центри споживання;

3) галузі, що мало реагують на транспортний фактор і розміщую­ться незалежно від собівартості перевезення сировини, палива і готової продукції.

Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини І палива, бо це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, в тих випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можуть бути розміщені на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що над­ходить сюди з магістральних газопроводів, нафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчуку, побудований хімічний комбінат в районі Одеси (м. Южний), що переробляє аміак, який транспор­тується аміакопроводом з Поволзького району Росії.

Дешеві вантажі перевозити на великі відстані невигідно, тому що частка транспортних витрат буде становити в цих випадках 25% і більше. Для порівняння - у вартості дорогих вантажів вона становить 0,1 - 1,5%.

Вплив транспортного фактору дається в ознаки через забезпеченість території транспортними сполученнями (конфігурація транспортної мережі, щільність доріг і т.д.). Високий економічний розвиток регіону і розвиненість транспортної мережі є прямопропорційними величинами.

З метою ліквідації нераціональних перевезень продукції проводиться районування виробництва і споживання найважли­віших її видів. Районування виробництва сприяє раціональній територіальній організації промисловості і сільського господарства, а районування споживання визначає найбільш оптимальні зони збуту виробленої продукції.

Фактор науково-технічного прогресу істотно впливає на регіональний розвиток в результаті наукових винаходів та змін в технології промислового і сільськогосподарського виробництва. Тобто, на території регіону може виникнути виробництво, яке раніше тут було неефективним.

Наприклад, до 20 ст. підприємства чорної металургії орієнтувались у розміщенні переважно на вугілля, тому що його було потрібно більше, ніж руди на одиницю металу (виник металургійний район Донбас). При зміні технології витрата вугілля значно знизилась і виробництво чорної металургії почало тяжіти у розміщенні до залізорудних басейнів (Кривий Ріг).

Досить сильний вплив на розміщення виробництва мають хімічні технології. Відомо, що після освоєння нового способу виробництва синтетичного каучуку сировиною для його виро­бництва певний час був спирт одержаний з картоплі. Саме тому заводи синтетичного каучуку були розміщені в районах виробництва дешевого картопляного спирту (центральні області Росії). Однак після того як спирт почали масово виробляти з нафтопродуктів, нові підприємства перемістились у райони Поволжя, вздовж трас нафтопроводів або ж у місця перерозподілу нафти різним спожи­вачам.

Розвиток науково-технічного прогресу у виробництві супровод­жується тенденцією до зниження матеріаломісткості, енергомісткості, трудомісткості продукції. Особливо важливо знижувати матеріаломісткість на підприємствах машинобудування України, оскільки витрати металу у нас ще досить великі і значно переви­щують показники розвинених країн світу. Зниження матеріа­ломісткості у машинобудуванні сприятиме змінам у розміщенні деяких важливих виробництв, перш за все, переміщенню галузей складного машинобудування в райони достатньої кількості кваліфікованих трудових ресурсів, що значно віддалені від головних металургійних баз країни. Це зокрема стосується більшості областей правобережної України та західноукраїнського регіону.

Науково-технічний процес у транспорті також викликає істотні зміни в розміщенні виробництва. Так, завдяки розвитку високово­льтних ліній передачі електроенергії (електронний транспорт) послабилась залежність виробництва від енергетичних баз, а прокладання трубопроводів змінило розміщення цілого ряду хімічних виробництв.

В Україні розроблені комплексні програми по впровадженню досягнень НТП у галузі виробництва. Виконання таких програм сприятиме зниженню матеріаломісткості, поліпшенню екологічного стану, економії та збереженню природно-ресурсного потенціалу.

В міру розвитку і вдосконалення технології змінюються вит­рати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підп­риємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. В результаті росту масштабів виробництва зростає його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості відчу­вають в процесі свого розвитку посилення впливу певних приро­дних ресурсів. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширю­вати сировинну і паливно-енергетичну базу.

Фактори ринкової кон’юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмір виробництва та зайнятості населення. Ринкова кон’юнктура враховує конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили. Кон’юнктура ринку - конкретні умови реалізації суспільного продукту, яка здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою в них. Якщо попит перевищує пропозицію, то створюється стимул для розвитку виробництва, якщо навпаки, то виробництво доцільно скорочувати.Сприятлива кон'юнктура на ринку для деяких видів сіль­ськогосподарської продукції визначила спеціалізацію аграрного сектора економіки ряду країн. Так, Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, країни Центральної Америки — продукції тропічного землеробства, Шрі-Ланка — чаю, а Сінгапур — арахісу.

Ринкова кон’юнктура тісно пов’язана з НТП. Товари вищої якості, якщо задовольняють вищі потреби, мають високий попит і на них ростуть ціни. В результаті конкурентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об'єкти, що обов'язково приводить до певних змін у розміщенні та територіальній структурі виробництва. На жаль, економіка України сьогодні знаходиться у такому стані, що багато її галузей не змогли зайняти належне місце на європей­ському і світовому ринку і виявились неконкурентоздатними. Для виправлення цього становища необхідно впроваджувати нові технології, знижувати виробничі витрати, підвищувати якість продукції. Цього можна досягти шляхом вдосконалення інвести­ційної політики, реконструкції виробництва, структурної перебудови економіки.

Також має вплив фактор економіко-географічного положення. Економіко - географічне положення об’єкта - це сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Тобто об’єкт характеризується розташуванням на певній території та системою реальних і потенційних зв’язків з іншими об’єктами.Залежно від економічної природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ре­сурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої коопе­рації з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Зміна економічного простору біля об’єкту впливає істотно на економічний потенціал даного об’єкту.

Географічне розташування об'єкта або території може розгляда­тись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-.

Макроположення відби­ває економічні відносини об'єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути рин­ком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнайня й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає.

Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до ком­пактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького “Hinterland”— країна, що перебуває "поза" об'єктом). Найчастіше назва "гінтерланд" вжи­вається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса — Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Оде­си став не лише південно-західний "кут" України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

Мікрорівень характеризує зони впливу міст на навколишню територію та об’єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або най ближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежа­ти прибуток підприємства. Щоб оптимально розта­шувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої тери­торії, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкта.

На мікрорівні — а подеколи й на макрорівні — можна розраху­вати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрої відчутний тією чи іншою мірою. Є формула, відома як закон взаємодії центрів тяжіння (закон Рейлі):

(4)

де А_ат — сила тяжіння міста А до точки М; Р_а — потенціал міста А, що виражається здебільшого чисельністю населення, але часом й інши­ми показниками (як-от обсяг торгівлі); К_ат — відстань А до М. Проте у точці М може виявитись вплив не одного, а кількох центрів. Тоді формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду:

(5)

де п — кількість міст, що впливають на точку М.

Концепція демографічного потенціалу, як часом називають за­кон Рейлі, має практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді У_я позначає розміри континген­ту потенційної клієнтури.

Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. До того ж чим інтен­сивніші зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (регіо­ну). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді "перевалювальних баз" на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеч­чина, Велика Британія, Франція, дозволяє їм максимально викорис­товувати переваги міжнародного територіального поділу праці.

Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багато­функціональне місто.

Прикладом може бути Одеса, яка на початку свого існування мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприя­ли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа вели­ких млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюно­ва, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працю­вав на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, масло­робні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім супер­фосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консерв­них заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів.

З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємницт­ва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із доб­ре розвинутим гінтерландом.

Екологічний фактор.У другій половині XX ст. вплив людини на природу посилився, і екологічний фактор набув глобальних вимірів. На земній кулі щороку 6 млн га родючих земель перетво­рюються на пустелі, 11 млн. га лісу вирубується, гине від пожеж і забруднення атмосферного повітря. Щороку отру­юється пестицидами 2 млн чол. і 50 тис. з них помирає. У світі щороку викидається до атмосфери близько 200 млн т окису вуглецю, 150 млн. т двоокису сірки, 150 млн т пилу. Кислотні дощі перетворюють континенти на вичерпані регіони. Викид до атмосфери деяких речовин, зокрема фре­онів, призвів до утворення озонових дірок. Запиленість атмосфери прискорила танення льодовиків у горах, що негативно позначається на сільському господарстві.

До потужних забруднювачів повітряного простору слід зарахувати підприємства хімічної, медичної та мікробіологічної промисловості. Вони викидають до атмосфери сірчисті й азотисті гази, сполуки хлору, формаль­дегіду, продукти гідролізних виробництв тощо, які шкодять здоров'ю населення.

До шкідливих фізичних впливів відносять шум, вібра­цію, електромагнітні хвилі. Негативні наслідки забруднен­ня розвиваються у часі й розосереджені у просторі. Хімічні речовини потрапляють до природного середовища у про­цесі господарської діяльності людини, передусім до атмо­сферного повітря, водойм, ґрунтів. При цьому відбувається їхній взаємний перерозподіл.

Впливи є безпосередні і опосередковані, коротко- і довготривалі, виявляються у вигляді механічних порушень, руйнування, теплового ефекту. Наслідки є оборотні і необоротні, первинні та вторинні.

Як відомо, у 159 країнах, що входять до ООН, створені спеціальні служби охорони навколишнього середовища. Усі вони, разом із регіональними органами ООН, розробляють чимало проектів у цій царині на користь людству. Проте життєве середовище людини набуває дедалі драматичнішого вигляду, про що нагадує трагедія Чорнобиля.

Отже, в системі «виробництво — природа» перевага не може бути віддана ні виробництву перед навколишнім середовищем, ні навколишньому середовищу перед виробництвом. Необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи «виробництво — природа», при якій високі темпи економічного росту і задоволення потреб населення поєднуються із збереженням і відновленням якості навколишнього середовища.

Тому необхідно проводити ряд заходів з метою раціо­налізації природокористування і екологізації господарської, перш за все виробничої діяльності.

Екологія виробництва - це розширене відтворення природних ресурсів шляхом вдосконален­ня технології, організації матеріального виробництва, підвищення ефективності праці в екологічній сфері.Екологізація виробництва є складовою економічної політики держави. Основи екологічної політики України визначені “Законом про охорону навколишнього природного середовища”.

Дія екологічного фактору впливає на:

- недопустиму концентрація шкідливих видів виробництва;

- потребу врахувати рельєф місцевості, мікрокліматичні умови та розу вітрів при проектування промислових підприємств;

- створення санітарних зон навколо шкідливих виробництв, які позбавлені від постійного проживання людей.