 |
|
Землі державної чи комунальної власності
На відміну від земельних ділянок приватної власності, придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності, а також у разі зміни меж та цільового призначення таких ділянок посвідчується державним актом на право власності на землю. Такий підхід законодавця є цілком виправданим, оскільки придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності є формою первинного набуття земельних ділянок, яке здійснюється згідно зі спеціальними процедурами шляхом проведення аукціону чи реалізації права безоплатної приватизації. У цьому разі факт набуття права власності та момент його виникнення залежать не лише від укладення та реєстрації договору купівлі-продажу, але й від належного проходження встановленої законом процедури придбання земельних ділянок, кінцевим етапом якої є оформлення власником відповідного державного акта.
Зміна меж і цільового призначення земельної ділянки свідчить про створення нового об’єкта права, тому набуття земельної ділянки зі зміною цільового призначення і меж є формою первинного придбання і цілком закономірно потребує видачі державного акта на право власності на земельну ділянку.
Інші умови
Крім того, положення Закону щодо посвідчення права власності на земельні ділянки цивільно-правовими договорами та свідоцтвами про право на спадщину поширюються також на випадки, коли зазначені документи були укладені (видані) до набрання чинності цим Законом, але державні акти на право власності на земельні ділянки видані не були. У цьому разі нотаріус, який посвідчив відповідний документ, звертається з письмовим запитом до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, про підтвердження того, що державний акт на право власності на земельну ділянку не виданий новому власнику земельної ділянки. Після отримання письмового підтвердження такого факту державний акт на право власності на земельну ділянку вилучається нотаріусом з його справ та після здійснення відмітки про перехід права власності на неї долучається до відповідного документа, зазначеного у ч. 2 ст. 126 ЗК. Термін розгляду зазначеного запиту органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, не повинен перевищувати 14 календарних днів.
Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 334 ЦК). Водночас, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), в редакції, право власності на земельну ділянку виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт на право власності на земельну ділянку (ст. 126 ЗК).
Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні питань виникнення права власності на землю згідно зі ЗК та ЦК, в Україні склалася стала практика оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки та виникнення права власності з моменту одержання та реєстрації відповідних актів власниками. Механізм посвідчення права власності на земельні ділянки державними актами застосовувався до випадків придбання земельних ділянок усіх форм власності як фізичними, так і юридичними особами.
Однак цей механізм був досить складним і вимагав від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення державного акту становила кілька місяців. За таких умов до інших спірних питань, пов’язаних з оформленням права власності на земельні ділянки, додалася проблема включення до складу спадкового майна земельних ділянок, придбаних спадкодавцями за цивільно-правовими договорами, після укладення яких не було оформлено державний акт у зв’язку зі смертю фактичного власника. На практиці залежно від стадії оформлення державного акта ця проблема могла вирішуватися шляхом продовження оформлення державного акта на ім’я особи, яка розпочала цю процедуру, з подальшим переоформленням нового державного акта спадкоємцем або ж оформлення правовстановлюючого документа безпосередньо спадкоємцем. Однак з правового погляду такі способи вирішення цієї проблеми, безумовно, залишалися спірними.