Главная | Обратная связь

Впровадження реформаторських заходів на українських землях та їх вплив на перетворення земельних відносин

Селянська реформа 1861 р. дала імпульс для розвитку земель­ного законодавства. Було прийнято пакет законодавчих актів. Найважливіше значення мав Маніфест про скасування кріпос­ного права, прийнятий 19 лютого 1861 р. На його виконання були видані Загальне положення про селян, які вийшли з кріпос­ної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські та повітові з селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян; Закон про заснування селянського банку. На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не їх цільовим призначенням, а правовим становищем суб'єктів поземельних прав. Землі поді­лялися на безліч категорій, серед яких найважливішими були: державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, громадські, а також селянські.

Державні землі становили поля, ліси, морські береги, озера та судноплавні ріки, які не належали нікому. Якщо ці землі були приписані до державної казни, вони називались казенні. Удільні землі належали царській родині. Кабінетськими вва­жались землі, які містили цінні корисні копалини і знаходилися у власності царя. Монастирські та церковні землі знаходилися у віданні православного духовенства і не мали суттєвих розбіж­ностей у правовому режимі. Майоратні землеволодіння виникали з ініціативи царя, який своєю владою надавав землі окремим сановникам на праві майорату (родового володіння). Вони не могли дробитися, відчужуватися, закладатися або зменшуватися іншим шляхом. Право майоратного землеволодіння переходило лише до старшого спадкоємця. Інші спадкоємці не мали права вимагати будь-якої винагороди чи компенсації. З припинен­ням спадкоємців чоловічої статі майоратні землі вилучались до казни. Приватновласницькі землі належали виключно дворянам-поміщикам. Лише під час здійснення столипінської аграрної реформи суб'єктами права власності на надільну землю було визнано і селян. Посесійні землі надавались володільцям посесійних заводів, тобто таких, яким надавалась державна допомога. Особливості їх правового режиму обумовлювались наявністю обмежень приватної власності, які випливали з профілю діяльності конкретного заводу. Громадські землі нале­жали містам, селам, міським та дворянським товариствам, земствам та земським установам.

Головне питання реформи (про надання землі колишнім кріпакам) вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп. У результаті цього вони одержували землю не у власність, а у постійне користування, за що зобов'язані були відбувати на користь поміщиків повинність у вигляді виконання певних робіт або сплати грошових сум.

Реформа 1861 р. зберегла 2 основні форми землеволодіння, що склалися історично: общинну, яка існувала на більшій частині Російської імперії, і подвірну, що набула поширення головним чином у її західних і південно-західних провінціях. Общинна власність на землю була особливим видом сумісного володіння нею. Відповідно до вказівок другого департаменту Урядуючого Сенату від 25 лютого і 10 березня 1908 р. різниця між понят­тями суспільної та спільної власності полягала в тому, що влас­ником першої було безпосередньо суспільство як юридична особа, відокремлена від його членів, а власником другої - окремі особи. Община становила собою форму "поземельного зрівню­вання" смуг і земельних наділів шляхом здійснення періодичних "загальних переділів", а у періоди між ними - "приватних переділів". Зрівнювання провадилося залежно від зміни сімей­ного складу дворів. При подвірному землеволодінні розташуван­ня та розміри смуг і земельних наділів залишалися незмінними.

Радикальні зміни земельного ладу Російської імперії були пов'язані з основними положеннями столипінської аграрної реформи, що здійснювалася слідом за реформою 1861 р. Поча­ток їй поклали урядові укази від 4 березня 1906 р. "Про новий пільговий порядок виділу з общини" та від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких настанов чинного закону, що сто­суються селянського землеволодіння та землеустрою". Поло­ження останнього визначили основний зміст реформи. На його основі 14 червня 1910 р. було прийнято закон, затверджений 3-ю Державною думою і Державною Радою. Він визнав при­ватними власниками землі й тих селян, які входили до складу общин, де земельні переділи не провадилися протягом останніх 24 років.

У ході здійснення реформи відбувався розпад общинного порядку землеволодіння, селяни, які вміли і хотіли працювати, одержали можливість придбавати земельні наділи, збільшувати їх площі та, як наслідок, одержувати більші прибутки. У сіль­ській місцевості розпочалося становлення прогресивних капі­талістичних відносин.

П.А. Столипін зазначав, що розвиток особистої власності серед селян, усунення таких істотних недоліків землеробства, як черезсмужжя, далекоземелля та довгоземелля, а головне, всебічне сприяння селянам у розселенні хуторами або дрібними селищами - це найближчі землевпорядні завдання уряду. Він підкреслював, що за існування хижацького господарювання, бідності й неосвіченості селян, які не мають жодної уяви про власність, ніякі перетворення та культурні починання немож­ливі і заздалегідь приречені були на неуспіх. Лише створення численного класу дрібних земельних власників, розвиток серед селян інстинкту власності, звільнення найбільш енергійних і заповзятливих селян від гніту общини, одним словом, лише надання селянам можливості стати повноправними самостій­ними власниками нарівні з іншими громадянами Російської імперії може підняти село й зміцнити його добробут.

Для земельних товариств було скасовано общинний і за­проваджено подвірний порядок землеволодіння. А окремі госпо­дарі розглядалися як приватні власники смуг і ділянок. Домо­хазяїн мав право вимагати виділення йому відрубу або хутора замість закріплених за ним черезсмужних ділянок, тобто об'єд­нання усіх розрізнених ділянок в одному місці та перенесення туди садиби.

На виконання Указу від 4 березня 1906 р. була створена система землевпорядних комісій, які стали згодом основними виконавцями столипінського законодавства про землеустрій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р.

Створення у 1883 р. Поземельного селянського банку було другою серйозною об'єктивною передумовою успішного здій­снення столипінської реформи. Зазначена банківська установа була покликана надавати конкретну допомогу селянам шляхом надання їм кредитів на придбання землі та облаштування госпо­дарства. Таким чином, унаслідок столипінських перетворень, що розгорнулися на початку XX ст., община почала втрачати силу і вплив і вже не могла активно займатися землеробством, а прошарок заможних селян, які "міцно стояли на ногах", став збільшуватися. Внаслідок розорення значної частини бідного селянства і поміщицьких господарств відбулось зростання земельних наділів, достатку і купівельної спроможності госпо­дарів, яких у радянський час назвали куркулями.

Документальні джерела свідчать про те, що після прийняття основних актів, які визначали суть реформи, відбулось під­несення економіки, викликане стрімкими перетвореннями на селі. Виробництво зернових розвивалося такими темпами, що І І.А. Столипін почав створювати по всій країні елеватори Держ­банку і субсидіювати селян для збереження там зерна. У період з 1909 по 1913 p.p. виробництво основних видів зернових на 28% перевищувало аналогічний показник Аргентини, Канади і США разом узятих. Росія ставала головним виробником життєво необхідних ресурсів у Європі та у світі.

У 1917 р. законодавчий процес, пов'язаний з регулюванням земельних відносин, тривав. Протягом квітня-червня були прий­няті закони, спрямовані на охорону поміщицьких земель, ство­рення земельних комісій з підготовки земельної реформи, обме­ження операцій із землею. Таким чином, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства, а отже, й для виокремлення спеціальної право­вої галузі - земельного права. Однак щодо її найменування і визначення кола суспільних відносин, які вона повинна була регулювати, одностайності думок серед учених не було. Нову галузь називали гірничо-земельним, поземельним, селянським, селянським земельним правом, вкладаючи у ці поняття різний зміст.

Підсумовуючи сказане вище, треба зазначити, що до жовтня 1917 р. земельне законодавство лише починало формуватися і становило розрізнені нормативні акти. З часів "Руської Правди" і до столипінської аграрної реформи земельні відносини регулю­валися в основному нормами цивільного права, які містилися у різних нормативних актах. Як зазначає Б.В. Єрофєєв, норми земельного права, які регулювали в Росії землеволодіння і земле­користування, були дуже строкаті й різноманітні, розкидані по різних частинах Зводу законів Російської імперії, що пояс­нювалось відмінністю прав на землю залежно від характеру речового об'єкта, їх суб'єктів, способів володіння землею, напря­мів державної політики в умовах, що постійно змінювались². Власне земельне законодавство почало розвиватися лише у процесі здійснення реформаторських заходів 1861 p., столи­пінської аграрної реформи, а також законодавчих актів, прий­нятих для забезпечення реалізації цих реформ.