Главная | Обратная связь

Земельне право: відповіді на екзамен.

1. Поняття і предмет земельного права.

Земельне право – самостійна галузь права, представляє собою сукупність правових норм, регулюючих: стосунки по використанню і охороні землі як природного ресурсу; умови і засоби виробництва в цілях організації раціонального використання і охорони землі; поліпшення і відтворення родючості ґрунтів; охорону прав і законних інтересів суб'єктів земельних стосунків.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом пра­вового регулювання. Таким своєрідним предметом земельного права є земельні правовідносини, які мають наступні ознаки: по-перше, випли­вають із спеціальної правосуб'єктності суб'єктів земельного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері використання землі та її обігу.

У вузькому розумінні предметом земельного права є суспільні від­носини, що пов'язані з використанням землі і регулюються нормами земельного права. Чинне земельне законодавство має комплексний ха­рактер, оскільки містить значну частину норм, які регулюють земельні відносини, але, по суті, за змістом є цивільно-правовими (купівля, дару­вання, спадкування та інші), оскільки земля, виходячи з положень чин­ного цивільного законодавства щодо права власності на земельні ділян­ки, є предметом цивільного права України.

Крім того, усі якісні характеристики землі, як сфери існування сус­пільства, складової природного середовища, предмета і засобу виробни­цтва, свідчать про те, що земельні відносини, в які вступають суб'єкти гос­подарювання (громадяни, підприємства, установи, організації, держава) є відносинами особливого виду і їх регулювання охоплюється нормами інших галузей права (цивільного, екологічного, аграрного тощо). Але усі вони залишаються земельними відносинами, оскільки основою їх існу­вання є чинне земельне законодавство, що застосовують з урахуванням норм цивільного права. Норми цивільного права застосовують лише в тій частині, яка не врегульована нормами земельного права. Звідси випливає, що предметом земельного права є суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних від­носин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Отже, предметом земельного права є певна група суспільних відносин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

2. Методи регулювання в земельному праві.

Методи правового регулювання - це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необ­хідну їй поведінку людей як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний позитивний результат у здійсненні земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становлен­ні ринкових відносин тощо.

Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці пра­вового забезпечення суспільних земельно-правових відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, котрі є джерелом земель­ного права. Це правило не виключає використання в земельних правовід­носинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

Імперативний методу земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забез­печення земельного моніторингу; здійснення землевпоряд­кування; визначення порядку проведення земельних аукціо­нів і конкурсів; встановлення обмежень використання зе­мель за цільовим призначенням тощо.

Диспозитивний метод притаманний регулюванню сто­сунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому зе­мельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасни­ки земельних відносин мають можливість у визначених ме­жах регулювати свої стосунки.

У земельно-правовій літературі висловлена обґрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання поля­гає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав при­пинення прав на земельну ділянку передбачено право добро­вільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ді­лянки та землекористувачеві надається право альтернатив­ного вибору: або використовувати земельну ділянку за основ­ним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у вста­новленому порядку.

Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо то го чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаман­ний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних діля­нок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршен­ня екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядниць­ких прав власників землі в інтересах усього суспільства з ура­хуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імпе­ративного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучас­ному земельному праві спостерігається поєднання диспози­тивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

3. Принципи земельного права: загально-правові та спеціально-правові принципи.

В основі правового регулювання земельних відносин ле­жать принципи, які відображають характер і тенденції роз­витку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які ха­рактеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права по­діляють на конституційні, загальні та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є ре­зультатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в зе­мельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеці­альних земельно-правових принципів. Тому наявний взає­мозв'язок конституційних, загальних та спеціальних прин­ципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

Відомо, що земельне законодавство базується на прин­ципах: поєднання особливостей використання землі як те­риторіального базису, природного ресурсу та основного за­собу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави; невтручання держави у здійснення грома­дянами, юридичними особами та територіальними грома­дами своїх прав щодо володіння, користування і розпоряд­ження землею, крім випадків, передбачених законом; за­безпечення раціонального використання та охорони зе­мель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет ви­мог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові за­сади, як першочергове забезпечення прав на землі грома­дян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення; посилена охо­рона ґрунтів тощо.

Система спеціальних принципів ґрунтується на структур­ній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чин­ним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні нап­рями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

Принцип цільового і раціонального використання земельпронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством поря­док, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Суть раціонального використання земель полягає в за­безпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищен­ня їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і прид­баних якостей землі. Земельно-правові норми передбача­ють певні вимоги щодо розміщення промислових і будівель­них об'єктів, запобігання негативному впливу на стан зе­мель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи іс­тотно впливають на стан забезпечення цільового і раціо­нального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

Принцип встановлення особливого правового режиму зе­мельвідповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановле­ний правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпе­чення й охорону прав власників землі та землекористува­чів, здійснення державного управління земельним фон­дом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного ка­дастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування за­ходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського викорис­тання земель та їх охорони базується на пріоритетності роз­витку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільськогосподарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподар­ські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності вико­ристання земель для сільськогосподарських потреб. Земель­не законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з вве­денням стандартів і нормативів охорони земель та відтво­рення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охо­роною земельполягає в наявності спеціальних організацій­но-правових засобів, за допомогою яких здійснюється кон­троль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з пи­тань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охо­роною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, місь­кі, районні та обласні ради. Громадський земельний кон­троль покладено на громадських інспекторів, які признача­ються відповідними органами місцевого самоврядування і ді­ють на основі положення, затвердженого центральним орга­ном виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землюзакріплений у багатьох нормах земельно­го законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх за­хисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушен­ня прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

4. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права.

Перш за все є особливий зв'язок земельного права з кон­ституційним правом,норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважли­віші засади всіх галузей права України, в тому числі й земель­ного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, — вихідне для земельного права, оскільки во­но становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сут­ність права землекористування та роль органів місцевого са­моврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підста­вою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання від­ведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, при­тягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся також у визначенні повноважень місцевих органів самов­рядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.

Адміністративне право регулює порядок діяльності вико­навчих органів державної влади у сфері раціонального ви­користання та охорони земель, а також їх компетенцію у га­лузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено стат­тями 116—126 ЗК України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140—149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (стат­ті 95 і 96), встановлення правового режиму різних кате­горій земель (статті 22—77) і т. ін.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом.Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земель­ній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на зем­лю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земель них ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правомзумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодифікації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

5. Система сучасного земельного права.

Система земельного права — це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об'єднуються у правові ін­ститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресур­сами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші. Земельне право в загальній системі права України займає самостійне місце, оскільки воно спрямоване на регулювання конкретного за своєю суттю виду суспільних відносин, тобто земельних відносин.

Земельне право як складне явище соціально-політичного і економічного життя суспільства має певну систему. Його первинним складовим елементом служать правові норми, які утворюють споруду правової сис­теми. Правова норма - це правило поведінки суб'єктів земельних відно­син, якими вони повинні керуватися у ході прийняття відповідальних рішень.

Окремі правові норми формуються в групи норм, які називаються правовими інститутами. Норми, що складають правовий інститут, регу­люють не будь-які окремі дії, а цілісну однорідну спільність земельних відносин. Так, наприклад, правовий інститут орендних земельних від­носин регулює порядок передачі земель в оренду, умови оренди, права і обов'язки орендодавця і орендаря, взаємну відповідальність за дотриман­ня договірної дисципліни.

Земельне право як галузь, що має свою систему, складається із За­гальної частини, яка містить правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому, і Особливої частини, яка охоплює норми, що ре­гулюють окремі види земельних правовідносин. Правові інститути, що входять до Загальної частини, називаються загальними, а в Особливу частину - особливими.

До правових інститутів, що складають Загальну частину земельно­го права, відносяться: право власності на землю; право користування землею; право управління в галузі використання і охорони земель; обіг земельних ділянок; охорона земель; землеустрій; норми земельного ка­дастру, контролю за використанням земель; інститут юридичної відпо­відальності за порушення земельного законодавства тощо.

Правовими інститутами Особливої частини є: групи правових норм, що установлюють наявність у державному земельному фонді окремих категорій земель та їх правовий режим, форми і види землекористування, права і обов'язки окремих власників землі і землекористувачів - сільсько­господарських підприємств, організацій, установ колективного, коопера­тивного, корпоративного та державного типу, а також різних категорій громадян.

6. Виникнення та існування земельного права на сучасній території України.

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра­вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс­титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив­ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно­ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача­ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, радикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив­но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обґрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття Земельного кодексу України впливає на істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.

7. Впровадження реформаторських заходів на українських землях т їх вплив на перетворення земельних відносин.

Необхідно звернути увагу на перший до­кумент звичаєвого права Русі — «Руську Правду». Найпоши­реніші форми землеволодіння: князівське, боярське та монас­тирське.

Економічний розвиток України в другій половині XIV— XVI ст. зумовлений перебуванням українських земель у складі Великого князівства Литовського та Польського Королівства, а з 1569 р. — Речі Посполитої. Потрібно звернути увагу на основні джерела цього періоду — Литовські статути, «Саксонське дзер­кало», «Устава на волоки» 1557 р., значна частина земель пере­бувала в державній і королівській власності; об'єднувалась у ста­роства — фільварки.

Упродовж XVI ст. виникає та розвивається козацьке земле­володіння. У процесі Національно-визвольної революції 1648 р. усі землі перебували в державній власності (індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю), селяни стали вільними, було створено вигідні умови для ведення сільського господарства, гетьманом виділялись земельні наділи козацьким старшинам і монастирям.

У результаті аграрної реформи 1848 р. в Австрійській імперії та на Західній Україні селян було звільнено від особистої залежно­сті від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати спеціально призначений чиновник; розмір панщини становив ЗО днів на рік.

Необхідно звернути увагу на селянську реформу 1861 р. в Росії та Україні, згідно з якою селяни здобули низку громадсь­ких прав — особистих і майнових.

Столипінська аграрна реформа передбачала докорінні зміни земельного устрою, насамперед зруйнування общини. Варто ознайомитися з такими документами, як Закон від 5 жовтня 1906 р., за якими селянам надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права; Закон від 9 листопада 1906 р. «Про до­повнення деяких постанов чинного закону, який стосується се­лянського землеволодіння та землекористування».

Аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини й закріплення за ними землі у при­ватну власність; 2) створення хутірського та відрубного госпо­дарства; 3) переселенська політика.

Розглядаючи питання про вплив столипінської аграрної ре­форми на розвиток господарства (особливо Правобережної України), варто зазначити, що реформа відповідала традицій­ним українським формам землеволодіння, прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила умови для приватного землеволодіння, створення системи землевпорядних комісій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р., а також формування в 1883 р. Поземельного селянського банку, який був покликаний надавати конкретну допомогу селянам. Отже, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства, розвитку земельних відносин.

8. Розвиток земельного законодавства і права в Україні після 1917 року.

Потрібно звернути увагу на радикальні зміни земельного ла­ду, які сталися після прийняття таких документів, як Декрет про землю 8 листопада 1917 р., згідно з яким було проголошено націоналізацію земельного фонду Росії, право приватної влас­ності на землю скасовувалося назавжди, заборонялися купівля-продаж, оренда, застава землі, вона надавалася відповідним державним органам лише в користування; «Основний закон про соціалізацію землі» від 9 лютого 1918 р.; Земельний ко­декс РРФСР від 1922 р.; Закон «Про трудове землекористуван­ня» від 22 травня 1922 р. Крім цього, необхідно звернути увагу на період нової економічної політики (1922—1928 рр.). Зазна­чимо, що наслідком постійних змін характеру земельних відно­син з 1917—1928 рр. стала активізація ведення кодифікаційних робіт, які сприяли формуванню вітчизняного земельного зако­нодавства.

На початку другої світової війни західноукраїнські землі було приєднано до Радянської України і СРСР у цілому. Гос­подарство України з початку війни було переорієнтоване на потреби оборони.

Необхідно враховувати, що аграрні відносини 50-х років харак­теризуються реформуванням сільського господарства. 13 грудня 1968 р. було прийнято Основи земельного законодавства СРСР; у 1970 р. — Основи водного законодавства СРСР; у 1975 р. — Основи законодавства про надра СРСР; у 1977 р. — Основи лісового законодавства СРСР.

Земельним законодавством був закріплений принцип безплатності землекористування. В якості землекористувачів виступали колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські підприємства, організації, установи; промислові, транспортні та інші несільськогосподарські підприємства, організації, установи; громадяни СРСР. Земельні ділянки надавалися виконкомами місцевих Рад народних депутатів, Радами Міністрів союзних і автономних республік відповідно до їх компетенції. За рішенням цих органів земельні ділянки могли вилучатись в установлених випадках.

9. Сучасний період розвитку земельного законодавства і права в Україні.

Історія розвитку земельного права незалежної України розпочинається з земельної реформи, затвердженої Постановою Верховної Ради України з цього питання від 18 грудня 1990 р. В даній Постанові підкреслюється, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

У 2001 р. держава отримала новий Земельний кодекс. З прийняттям цього документа в цілому й уведенні його в дію були зняті питання щодо невідповідності земельного законодавства Конституції України, покладено край хаосу в земельних правовідносинах, захищені права громадян на землю, що сприятиме стабілізації у відносинах і як результат – підвищенню ефективності економіки країни.

10. Поняття і класифікація джерел земельного права.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, пра­вила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними вста­новлюються, набирають чинності, змінюються чи скасову­ються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів зе­мельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правови­ми актами, відрізняються насамперед від індивідуальних ак­тів, тобто актів застосування норм права. Перші містять зе­мельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багатора­зове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не мають персоніфікованого адресата. Індивіду­альні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земель­но-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовними. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на кон­кретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визна­ються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних діля­нок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються відповідно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахування ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпретаційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлю­ють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтують практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, поста­нови пленумів Верховного та Вищого господарського судів Ук­раїни з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слу­гують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та ін­ших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовува­ти джерела земельного права від інших галузевих джерел. Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості. За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявлен­ням держави та органів державної влади, другу — ті, які є во­левиявленням територіальних громад та інших суб'єктів міс­цевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні дже­рела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Кон­ституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й зе­мельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення що­до належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена ос­новним національним багатством та ін. Вони створюють кон­ституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маю­чи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Укра­їнський народ (який шляхом референдуму може приймати за­кони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел земельного права, за винятком Конституції Укра­їни, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визна­чаються виключно законами України, названо питання щодо за­сад використання природних ресурсів, правового режиму влас­ності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі сус­пільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельно­го права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загально­державними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локаль­них джерел земельного права не поширюється на всю тери­торію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на ак­ти місцевих органів державної влади, акти Автономної Рес­публіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений тер­мін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимча­сові джерела діють протягом встановленого терміну чи за пев­них умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела зе­мельного права. До чинних джерел належать Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами зе­мельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Зе­мельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових ак­тів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціа­лізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного пра­ва. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, Закони України: «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р., постанова Верхов­ної Ради України «Про земельну реформу» від 18 груд­ня 1990 р., Указ Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні» від 30 травня 2001 р. та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також норма­тивно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, міс­тобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові ак­ти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулю­ванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України «Про ос­нови містобудування» від 16 листопаді 1992 р.⁵, «Про сільсько­господарську кооперацію» від 17 липня 1997 р., «Про автомо­більний транспорт» від 5 квітня 2001 р., «Про Генеральну схе­му планування території України» від 7 лютого 2002 р., «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земель­ного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрід­на «земельна Конституція» Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспек­тиву, закладає підвалини для подальшої нормотворчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній ім­пульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела зе­мельного права України перебувають між собою в нерозрив­ному взаємозв'язку (структурному, функціональному та гене­тичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукуп­ність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права лежить в основі формування сучасного зе­мельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, щозосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах ін­ших галузей права.

11. Конституційні основи земельного права і їх значення для розви­тку земельного законодавства.

Конституційні основи - це норми Конституції, що закріплюють основи суспільного і державного ладу, а також основоположні засади суспільних відносин. Серед конституційних положень можна виділити норми, що регулюють основи суспільних земельних відносин.

До першої групи конституційних норм, що регулюють земельні відносини, належать ст. 13 і ст. 14 Конституції України. Ст. 13 говорить про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. У ч. 2 зазначеної статті передбачається, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституційною основою земельного законодавства слід вважати норми ст. 14 Конституції, відповідно до якої земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Другу групу конституційних норм, що регулюють земельні відносини, становлять статті 24, 26 і 41 Конституції України. Зокрема, ст. 24 Конституції України передбачає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а ст. 26 закріплює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Конституційне положення про власність деталізується у ст. 41, відповідно до якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Конституція захищає право власності на землю, визначаючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток і мотивуватися суспільною необхідністю, на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

До складу третьої групи конституційних норм, що регулюють земельні відносини, на-лежать норми, що визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель. Окреслюючи напрямки розвитку земельного законодавства, Конституція України у ст. 92 встановила, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; засади використання природних ресурсів; правовий режим власності визначаються виключно законами України, прийняття яких належить до повноважень Верховної Ради України (п. 3 ч. 1 ст. 85).

12. Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори як джерела земельного права.

Крім національних нормативно-правових актів, які є джерелами права України, в деяких випадках такими джерелами виступають міжнародно-правові акти. Це зумовлено загальноприйнятим у цивілізованій правовій практиці правилом пріоритету норм міжнародного права над національним правом.
Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” укладені і ратифіковані міжнародно-правові акти України становлять невід'ємну частину національного законодавства України. Вони застосовуються у порядку, встановленому для норм вітчизняного законодавства.
Так, Земельний кодекс України (ст. 85) закріплює можливість набуття у власність іноземними державами земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій саме відповідно до міжнародних договорів.
Міжнародний договір — це родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми — договір, угода, конвенція, протокол та ін.
Україна як самостійна держава підписала й ратифікувала низку міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, в тому числі й відносини щодо охорони земель. Серед них, зокрема, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів.

На виконання цієї Конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. затверджений порядок надання водно-болотним угіддям статусу “водно-болотних угідь міжнародного значення”. А з метою вдосконалення управління у сфері охорони та раціонального використання водно-болотних угідь Міністерство екології та природних ресурсів України, до повноважень якого згідно зі ст. 14 ЗК України віднесено здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель, наказом від 27 грудня 2002 р. затвердило структуру, зміст і порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя іміжнародного значення.
Слід зазначити, що між Україною, сусідніми та іншими державами укладено певні угоди, конвенції, договори, які тією чи іншою мірою стосуються регулювання земельних відносин. Так, Консульською конвенцією між Україною і Республікою Польщею, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 14 липня 1993 р., встановлено, що акредитуюча держава має право на умовах, передбачених законами та іншими положеннями держави перебування, придбати у власність або орендувати, володіти і використовувати ділянки землі, будівлі або частини будівель призначені для перебування консульської установи, для резиденції глави консульської установи або для житлових приміщень інших працівників консульської установи; будувати будівлі на придбаних ділянках землі; передавати право власності на земельні ділянки, будівлі або частини будівель, таким чином придбаних або збудованих.
Договором між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон, який ратифікований 18 липни 1997 р., встановлено, що порядок користування земельними ділянками, які розташовані поза лінією державного кордону, але перебувають у користуванні суб'єктів господарювання іншої договірної
Відповідно до Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої 12 липня 2001 р., право власності на землю та інші природні ресурси регулюється законодавством Сторони, на території якої перебувають об'єкти власності. Цією Угодою також встановлено, що Сторони вважають за доцільне надавати на своїй території земельні ділянки у користування як для діючих, так і для тих, що створюються, об'єктів соціальної сфери іншої Сторони, її юридичних та фізичних осіб. Надання земельних ділянок, а також плата за їх використання здійснюються на загальних підставах, які визначаються законодавством Сторони місцезнаходження об'єкта.

13. Закони України як основні джерела земельного права.

Одним із головних джерел земельного права є Земельний кодекс України. Він регулює такі інститути: форми власності на землю; корис­тування землею; порядок передачі земель у власність та користування; окремі права і обов'язки власників землі та землекористувачів; викорис­тання земель; вирішення земельних спорів тощо. Даним Кодексом пе­редбачено право власності на землю громадян і юридичних осіб у межах населених пунктів для підприємницької діяльності. Визначено, що гро­мадяни й юридичні особи, крім прав власності на землю, набувають ін­ших прав на земельні ділянки, у тому числі права оренди, права забудови, сервітуту, права переважного придбання тощо.

Принципово важливими положеннями Кодексу є:

- створення умов для еволюційного розвитку аграрного землеволодіння й землекористування від підсобного, натурального до великого, високотоварного шляхом зняття верхніх(граничних) меж земельних ділянок;

- зняття обмежень щодо придбання у власність земельних ділянок гро­мадянами та юридичними особами;

- суттєве розширення умов використання сільськогосподарських зе­мель несільськогосподарськими підприємствами;

- обов'язковість використання земель сільськогосподарського призна­чення безпосередньо власником або орендарем.

Важливим положенням щодо розв'язання соціально-економічних проблем є право підприємств, установ та організацій на користування землею на умовах оренди та шляхом передачі у власність.

Узгоджено із галузевим законодавством правовий режим і порядок використання земель природно-заповідного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

До джерел земельного права відноситься також ряд інших законів, що регулюють земельні правовідносини. Так, Закон України «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство» регулює відносини щодо пра­ва придбання земельних ділянок у тимчасове чи постійне користування, в тому числі на умовах оренди. Законом визначаються права і обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів.

Закон України «Про оренду землі» регламентує порядок користуван­ня землею на правах оренди як особливої форми реалізації права власнос­ті та господарського використання землі; визначає статус орендодавців та орендарів у земельних правовідносинах; передбачає зміну, припинення і поновлення договору оренди землі.

Лісовий кодекс України містить норми щодо поділу земель лісового фонду, особливостей їх надання у постійне та тимчасове користування, користування земельними ділянками лісового фонду, їх оренди. Зна­чна частина норм регулює користування земельними ділянками лісо­вого фонду з метою використання лісових ресурсів для потреб мислив­ського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях і об'єктах, у лісах населених пунктів, у прикордон­ній смузі.

Норми Водного кодексу України визначають склад земель водного фонду, підстави та порядок користування ними, встановлюють відпові­дальність за порушення вимог використання цих земель.

14. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права.

Особливо важливе місце серед джерел земельного права займають укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України.

Згідно з Конституцією України Президент України видає укази і роз­порядження, які є обов'язковими до виконання на всій території Украї­ни. На фоні швидких змін в політичних, економічних, соціальних, еколо­гічних відносинах у земельному законодавстві виникають прогалини, які усуваються саме Указами Президента України.

У земельному праві укази Президента є актуальними і різнобічними, що пояснюється важливістю і різноманітністю земельних відносин.

Навіть неповний перелік указів Президента України щодо регулю­вання земельних відносин вказує на місце цього виду джерел права у формуванні земельного права в останні роки. Серед указів, що справля­ють значний вплив на розвиток земельних відносин можна назвати такі:

· «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994р. №666;

· «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.;

· «Про приватизацію земель сільськогосподарського призначення» від 3 грудня 1999 р.

Важливим джерелом земельного права є також постановиКабі­нету Міністрів України, - вищого органу виконавчої влади в державі. Акти Уряду приймаються на підставі і на виконання Конституції Укра­їни, законів Верховної Ради України та указів Президента України і є обов'язковими до виконання.

Серед передбачених у ст. 116 Конституції України повноважень Уря­ду є і такі, які відносяться до регулювання і реалізації земельних відносин, зокрема: «забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сфері праці й зайнятості населення, со­ціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологіч­ної безпеки і природокористування.»

На виконання своїх повноважень Уряд, здійснюючи розпорядчі функ­ції, бере активну участь у формуванні земельного права. Про це свідчить перелік актів Кабінету Міністрів, що приймалися в останні роки:

· Постанова від 12 жовтня 1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка книги сертифікатів на право на земельну частку (пай)»;

· Постанова від 23 березня 1995 р. № 213 «Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів»;

До джерел земельного права відносяться також накази, інструкції, правила, настанови, які приймаються центральними органами виконав­чої влади, до яких відносяться міністерства, державні комітети та відом­ства (Міністерство аграрної політики та продовольства України, Держкомзем, Держлісагенство, Держводагенство і т. д.). їхні акти регулюють відносини в системі свого відомства, але вони мають деякі над відомчі, іноді координаційні функції, які й обумовлюють значення відомчих актів не лише для його співробітників, але і для інших громадян.

Прикладами нормативних відомчих актів, що стосуються земельних відносин, можуть бути:

Вказівка Державного комітету України по земельних ресурсах від 28 березня 1994 р. № 6 «Про порядок підготовки органами Держкомзему України та подання на розгляд органам прокуратури матеріалів про самовільне зайняття земельної ділянки»;

Нормативні акти організацій приймаються в організаціях, установах та на підприємствах. Вони можуть бути двох видів:

· розраховані на працівників даного підприємства;

· направлені суб'єктам права, що перебувають поза межами підприєм­ства.

І перші, і другі носять загальний характер, зорієнтовані на неоднора­зове застосування.

Прикладом першого виду нормативного акту можна рахувати План внутрішнього землеустрою, затверджений повноважним органом сіль­ськогосподарської організації (підприємства). Сюди ж відносяться, на­приклад, внутрігосподарські правила КСП щодо правил оранки зябу.

До другого виду нормативних актів організацій можна віднести Пра­вила і порядок землебудівних робіт, затверджений недержавною госпроз­рахунковою організацією: вони приймаються на підставі та на виконан­ня вищестоящих нормативних актів вищестоящих органів державного управління — законів, указів, постанов, наказів і т.ін., обов'язкових для виконання громадянами.

15. Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів міс­цевого самоврядування.

У структурі джерел земельного права є також нормативні рішення й розпорядження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вони мають переважно деталізуючий характер. Їх головне завдання полягає у забезпеченні конкретизації тих положень, які закріплено в актах загального регулювання. Так, голови місцевих державних адміністрацій приймають розпорядження у межах повноважень, у тому числі з питань застосування земельного законодавства, відповідно до Конституції та Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать чинному законодавству або інтересам територіальних громад, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами, приймають рішення, які теж можуть виступати джерелами земельного права.

16. Поняття та види земельних правовідносин.

Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права.
Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскільки будь-які правовідносини становлять механізм дії правових норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його діяльність заборонено). Однак свободу господарської експлуатації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосовувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.
Земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.
До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини.
Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.
Правовідносини з приводу прав на землю, похідний права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких обидві сторони беруть на себе взаємні права та обов’язки ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи: правовідносини, що мають характер речових прав(право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер - оренда, застава (іпотека).
Крім того, ці правовідносини можна класифікувати залежно від категорії земель на правовідносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історично-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлюють користування майданами, вулицями, проїздами, шляхами, набережними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладовищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує наявності у них спеціальної правосуб'єктності.
Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні і місцеві органи влади виконують відповідні функції. До таких функцій належать: надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.
Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного середовища, засобу виробництва і просторового базису.
До охоронних земельних відносин належать також відносини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористувачів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Такі правовідносини реалізуються на основі норм, якими встановлюється кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.
Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділянка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.
Нарешті, земельні правовідносини поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, оскарження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).
На практиці земельні правовідносини виявляються як складне співвідношення різних видів. Так, ведення особистого селянського господарства на земельній ділянці реалізується через правовідносини власності, коли з цією метою придбавається земельна ділянка; через правовідносини державного управління, коли державні органи контролюють стан земельної ділянки або проводять облікові дії; правовідносини щодо охорони земель, коли землевласник або землекористувач проводить рекультиваційні заходи тощо.

17. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин.

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України та іноземні), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).
Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть лише такі громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні особи повинні мати відповідні цілі, зак