Набуття права власності на земельні ділянки на підставі набувальної давності: український досвід 6 страница

Законодавством практично не виділені особливості припинення договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення. підстави повинні бути окремо виділені та конкретизовані саме стосовно земель сільськогосподарського призначення.Проведений аналіз дає можливість стверджувати, що ряд підстав прямо стосуються оренди саме цих земель, наприклад, випадкове пошкодження об’єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, нераціональне використання земельної ділянки, використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екол обстановки, викор землі не за цільовим призначенням, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для с/г виробництва, смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у ст.8 Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки.

Проблема – не діють положення ст.4 ЗУ Про оренду землі, в якій визначено перелік…., оскільки реальне розмежування відсутнє. Новела щодо права відчуження є колізійною та такою що не відповідає природі зобов’язальних прав. Підп. 2.1. – право оренди зем діл виключно після укладення договору….

– законодавець не встановив

Ухилення від укладення договору оренди зем діл зі сторони органів місц самоврядування та вик влади після прийняття рішення про передачу зем діл.

Ч.4 ст. 15 невідємною част договору оренди є акт визначення меж зем діл та акт приймання – передачі зем діл. На момент держ реєстрац, ці документи об’єктивно надати неможливо. Оскільки такі документи складаються після держ реєстрації договору оренди зем діл.

39. Актуальні питання земельних сервітутних правовідносин

Проблеми зем-сервітутних відносин. Гл 16 ЗК, 32 ЦК.

Підлягає корегуванню визначення поняття земельного сервітуту з урахуванням положення ст. 100, оскільки нею передбачається встановлення сервітуту – як в інтересах суміжних власників так і особистого сервітуту. Зміни ст. 100 ЗК – сервітут може бути встановлено договором, законом, заповітом або за рішенням суду. Тому необхідно визначити перелік підстав, за наявності яких суд повинен задовольнити позов про встановлення земельного сервітуту.

Відсутність типової форми зем сервітуту.

Потреба у закон регулюванні та держ реєстрації.

Зміст права земельного сервітуту1. Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. 3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника зем діл, щодо якої він встановлений.

Стаття 99. Види права земельного сервітутуВласники або землекористувачі з/д можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на т/з по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, ін лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній з/д, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній зем діл, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

У спеціальній літературі земельно-правовий сервітут розглядається як територіально та функціонально-визначене обтяження однієї з/д, правом обмеженого використання її благ власником (користувачем) іншої з/д, яка позбавлена таких благ чи вигод, для ефективного та раціонального використання останньої (тривіальний сервітут) або правом користування, що належить конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Юридичні ознаки ЗС:

- зак-чо забезпечена можливість встановлення обтяжень на ЗД, що дозволяє сервітуарію фактично здійснювати певні дії на такій ЗД;

- право на ЗС обмежує права інших осіб на їх ЗД (права власника);

- сервітутне землекористування має здійснюватися лише на частині ЗД у чітко встановлених межах, а також за дозволеними законом або договором способом використання земельної ділянки;

- ЗС має мінімально обмежувати інші права та обтяжувати ЗД, на яку встановлюється;

- встановлення ЗС не позбавляє власника ЗД або користувача ЗД права володіти, користуватися та розпоряджатися такою ЗД;

- сервітут не може бути відчужений іншій особі;

- відповідно до ст. 100 ЗК, сервітут встановлюється на підставі закону, договору, заповіту та рішення суду.

Проблеми - зак-ць чітко не визначає як повинен встановлюватися пріоритет між фізичними особами (з однієї сторони – власник з/д, а з іншої – сусід);

Договір укладається у письмовій формі, повинен визначати місце розташування та розмір на місцевості смуги, на яку поширюється дія ЗС, строк дії сервітуту, порядок відшкодування збитків та приведення з/д у попередній стан після припинення дії ЗС. До такої угоди обов’язково повинен додаватися план з/д, на якому повинна бути відображена смуга землі на яку поширюється дія ЗС.

Проблеми встановлення ЗС у судовому порядку – не визначено порядок. Позов до суду має ґрунтуватися на тому, що використання з/д без встановлення ЗС є неможливим.

40. Проблеми правового забезпечення емфітевзису за законодавством України

Емфітевзис – ст. 102-1 ЗК та главою 33 ЦК. Емфітевзис у ЗК та ЦК визначається як довгострокове відчужуване та успадковуване але, крім випадків передбачених Зем та Цив зак-ом, право особи на користування ЗД, що належить іншій особі для с/г потреб. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникє на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб.На відміну від інших прав має речовий характер. Може бути відчужене його володільцем іншій особі, але крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 102-1 ЗК та ч. 3 ст. 407 ЦК. або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статтіПраво користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного фонду, передано у заставу.Емфітевзис надає іншим особам право на користування ЗД в межах її цільового призначення виключно для с/г потреб. Емфітевзис виключає можливість власника ЗД користуватися нею протягом строку дії емфітевзису. Емфітевзис може бути як строковим, так і безстроковим (відповідно до ч. 4 ст.102-1 ЗК та ч. 1 ст. 408 ЦК строк договору про надання права на користування чужою ЗД для с/г потреб встановлюється договором і для земель державної та комунальної власності не може перевищувати 50 років). За користування ЗД на підставі емфітевзису стягується плата, розмір якої погоджується у договорі про встановлення емфітевзису.емфітевзис припиняється в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу з/д у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою з/д для с/г потреб; 4) невикористання з/д для забудови в разі користування чужою з/д для забудови протягом 3 років. ПРОБЛЕМА - виходячи із ЗУ про плату на землю – земельний податок повинен сплачувати і власник емфітевта або супефірціарій, що здатно стримати розвиток відносин із використанням зем ділянок на праві емфітевзису та суперфіція.

41. Проблеми правового забезпечення суперфіцію за законодавством України

1. Право користування чужою з/д для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України 1. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту. 2. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного фонду, передано у заставу.4. Строк користування з/д держ чи комун власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.5. Укладення договорів про надання права користування з/д для забудови здійснюється відповідно до ЦК з урахуванням вимог ЗК. 6. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років. 7. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.Суперфіцій – відчужуване речове право, користування чужою земельною ділянкою для забудови.Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно законом, шляхом формування закритого переліку. Оскільки, ці права абсолютні, вони встановлюють обов’язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні бути поінформовані про зміст і види таких прав. ПРОБЛЕМА - виходячи із ЗУ про плату на землю – земельний податок повинен сплачувати і власник емфітевта або супефірціарій, що здатно стримати розвиток відносин із використанням зем ділянок на праві емфітевзису та суперфіція.

42. Концесія земельних ділянок в Україні: проблеми законодавчого регулювання

• концесія земельних ділянок

Ч. 2 ст. 94 ЗКУ передбачає можливість надання земельних ділянок у концесію, проте лише у випадках, обумовлених законом. На сьогодні закон таких випадків не встановлює, і діє загальне правило ч. 1 ст. 94 ЗКУ, за якою

«1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.»

Аналогічне правила закріплене і у ч. 5 ст. З ЗУ «Про концесії».

Таким чином, на сьогодні концесія не є окремим різновидом права землекористування.

Проблема. М. М. Бахуринська звертає увагу на проблеми, що спричиняються розривом між наданням земельної ділянки в оренду та наданням об´єкту у концесію. Зокрема, це призвело до того, що, наприклад, Концесійний договір на будівництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів-Краковець від 23.12.1999 був підписаний без укладення договору оренди та відведення відповідної земельної ділянки. Для уникнення подібних ситуацій висловлена слушна пропозиція внести зміни у законодавство, що передбачали б можливість використання земельної ділянки на титулі концесії відповідно до концесійного договору.

У Статті 94 Земельного кодексу зазначено: Право концесіонера на земельну ділянку:

1. Для здійснення концесійної дiяльностi концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської дiяльностi, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Концесія як форма пiдприємницької дiяльностi в сучасних умовах

відроджується. Тому ЗК України передбачає можливicть концесійного використання земельних pecypciв.

Вiдповiдно до ст. 1 Закону України “Про концесії” від 16 липня 1999 р. концесія визначається як надання – з метою задоволення сус-пільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на пiдставi концесійного договору на плат-ній та строковій основі юридичній або фiзичнiй особі (суб’єкту підпри-ємницької дiяльностi) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об’єктом концесії (строкове платне володіння), за умови взятгя суб’єктом підприємницької дiяльностi (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатацii) об’єктом концесії, а також майнової вiдповiдальностi й можливого під-приємницького ризику.

Цим законом закріплено i перелік сфер господарської дiяльноcтi, для здійснення якої суб’єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватися в концесію. До них, зокрема, відносяться: водопос-тачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилiзацiя сміття; надання по-слуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та екс-плуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будів-ництво та експлуатація вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеродромів; надання послуг у сфері кабельного телеба-чення; надання послуг зв’язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво або транспортування електроенергії; будівництво жи-лих будинків; використання об’єктів соціально-культурного призначен-ня; створення комунальних служб паркування автомобiлiв тощо.

Серед об’єктів права державної чи комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, закон називає майно підприємств, які є цiлiсними майновими комплексами, законсервовані об’єкти, що можуть бути до-будовані з метою їх подальшого використання для надання послуг, пов’язаних із задоволенням громадських потреб, тощо.

Якщо у зазначених випадках для здійснення концесiйної дiяльності необхiднi земельні ділянки, то вони надаються на умовах оренди на строк

дії концесійного договору. Використання на умовах оренди земельної дiлянки фактично обслуговує концесійний договір, а сама земельна ді-лянка не є об’єктом концесii. У зв'язку з цим ч. 1 коментованої статті ЗК передбачено, що порядок надання концесіонеру в оренду земельної ді-лянки встановлений саме нормами земельного законодавства, зокрема ст. 124 ЗК. Згідно з вимогами даної статті передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здій-снюється на пiдставi рішення вiдповiдного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Дещо інший зміст зафіксовано у ч. 2 коментованої статті, якою вста-новлено, що виключно законами мають визначатися види господарської дiяльностi (яка є значно ширшою, ніж концесійна дiяльнiсть), для яких земельні ділянки можуть надаватися у концесію. У цих випадках об’єктом концесii виступає конкретна земельна ділянка.

Серед видів господарської дiяльностi ст. 3 Закону України “Про концесii” називає, зокрема, будівництво та експлуатацію автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будів-ництво та експлуатацію шляхів сполучення; будівництво i експлуатацію вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатацію аеропор-тів тощо.

На розвиток Закону “Про концесії” був прийнятий спеціальний За-кон України “Про концесii на будівництво та експлуатацію автомобіль-них доріг” від 14 грудня 1999 р. Ним встановлено, що об’єктом концесії є автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що пере-буває у державній власності

43. Проблеми управлінських відносин у галузі використання, відтворення та охорони земель.

Проблеми: співвідношення держ управління та держ регулювання в галузі земельних відносин. Ця дискусія бере свій початок з теорій адмін права, де склались такі підходи –

1. Ці поняття розгляд як синоніми;

2. З точки зору регулювання як функції управління;

3. Як понятійні елементи, які тісно пов’язані між собою та органічно доповнюють один одного.

Так, на думку проф. Рабіновича – основний критерій розмежування управління та регулювання – як різних засобів державного впливу – полягає у видах, спрямованості, та обсязі повноважень компетент держ органів стосовно об’єктів впливу. Змістовне навантаження державного регулювання як цілісної категорії має виходити із загальних ознак держ управління, оскільки ці понятійні елементи тісно пов’язані між собою та органічно доповнюють один одного. Через призму земельного права - немає єдиного підходу.

Ознаки упр-их відносин – виникають на основі норм законуабо приписів відпов. органів; мають владно-виконавський х-ер; суб склад – спец уповноважені органи державні, громадські, самоврядні; об’єктний склад – безпосередній об’єкт, має комплексний х-ер і залежить від ф-ій управління; може бути діяльність фіз. і юр осіб, земельнокадастрова документація, правопосвідчуючі документи; опосередкованим об завжди буде земельна ділянка з її правовим режимом.

Проблема – відсутність єдиного підходу щодо визначення об’єкта управління. Земельні ділянки, землі, земельний фонд, землевласники та землекористувачі, діяльність землевласників та землекористувачів. Держ упр носить соціальний характер, тобто пов’язане із впливом на людей, а не на об’єкти матеріального світу. Разом з цим – зміна стану об’єктів матеріального світу в необх для суспільства напрямку здійснюється не безпосередньо, а опосередковано, через волю та свідомість людей, тобто керовану соціальну систему, а відтак обгрунтов позиція, що треба віділяти в упр відносинах як безпосер так і опосередков об’єкт.

Держ регуль зем відносин – це законод забезпечена на нац. Регіон. Місц. Рівнях діяльністьОДВ та ОМС щодо реалізації функцій держ. і закріплених у законах повноважень у сфері викор та охорони землі як об’єкта правовл. укр народу та осн. Нац. багацтва

44. Проблеми інституційно-правового забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu_upravl/2011_1/33.pdf

45. Проблеми функціонально-правового забезпечення використання, відтворення та охорони земель.

В. І. Андрейцев зазначає - функції управління у галузі екології визначаються як "основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань в сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки"

А. П. Гетьман -Функції управління у галузі земельних відносин у доктрині визначаються як види (напрями) діяльності уповноважених органів щодо забезпечення раціонального й ефективного використання, охорони та відтворення земель.

Під функціонально-правовим забезпеченням управління у галузі земельних відносин розуміють визначення та правове закріплення основних напрямків діяльності уповноважених суб'єктів у галузі використання, охорони та відтворення земель.
3.1. Поняття функцій управління
У спеціальній літературі функції управління у галузі екології визначаються як "основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань в сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки" (В. І. Андрейцев618).
Функції управління у галузі земельних відносин у доктрині визначаються як види (напрями) діяльності уповноважених органів щодо забезпечення раціонального й ефективного використання, охорони та відтворення земель (за основу взяте визначення А. П. Гетьмана619).
Існують різні доктринальні підходи щодо виділення тих чи інших функцій управління у галузі земельних відносин. Нижче наведена коротка характеристика тих функцій, що, на думку автора, на сьогодні отримали найбільше "законодавче визнання".
3.2. Планування використання земель
У чинному законодавстві України (наприклад, ст. ст. 177-180 ЗК України) термін "планування використання земель" вживається, проте чітко не визначається.
Під плануванням використання земель у правовій доктрині прийнято розуміти діяльність уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, що полягає у створенні та втіленні перспективних програм (схем) використання та охорони земельних ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, історичних, географічних, демографічних та інших особливостей конкретних територій, а також в прийнятті та реалізації на їх основі відповідних рішень6'0.
Формами планування використання земель є (1) розробка та затвердження програм використання земель (державних, регіональних), (2) планування територій, (3) природно-сільськогосподарське районування земель.
/V/?. На сучасному етапі у розвинених країнах світу територіальне планування є однією з головних функцій державного управління у галузі земельних відносин621. Запроваджене у містах на початку XX сторіччя, у його 20-30 рр. планування все частіше починає поширюватися на всю територію тієї чи іншої країни (Англія, Італія. Франція, США, Данія та ін.)622. У різних країнах воно має різні назви: у Великобританії - "планування міської та сільської території", у ФРН -"планувальне упорядкування території"'', у Франції - ''впорядкування території", у США - "зонування'"1 або "планування поверхиГ тощо623.
(1) Правовою основою складання та затвердження державних та регіональних програм використання земель є норми Конституції України, ст. 6 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. ст. 177-180 ЗК України, постанова КМ України від 31.12.1993 № 1091 "Про затвердження Положення про порядок розроблення екологічних програм".
Прикладом програм, що стосуються використання земель, є Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені Постановою ВР України від 05.03.1998, Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр., затверджені Указом Президента України від 30.05.2001, Розпорядження КМ України від 26.09.2001 "Про затвердження заходів щодо реалізації Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр.".
Держкомземом підготов;іено проект спеціальної Загальнодержавної програми використання та охорони земель на 2005-2015 рр.624. Програма схвалена КМ України та подана як законопроект до ВР України625.
До регіональних програм використання земель належить, напр., програма земельної реформи у м. Києві на 2001-2005 рр., затверджена рішення Київради № 79/1513 від 08.11.2001.
(2) Планування територій у законодавстві визначається як "процес регулювання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та реалізації відповідних рішень" (ст. 1 Закону України "Про планування і забудову територій"). На відміну від законодавчого визначення, фактично, планування територій має місце не лише за допомогою містобудівної, а і за допомогою землевпорядної документації.
Правовою основою територіального планування є Закони України "Про основи містобудування" від 16.11.1992, "Про планування та забудову території"" від 20.04.2000, "Про Генеральну схему планування території України" від 07.02.2002, ст. 180 ЗК України.
Зонування є різновидом територіального планування, здійснюється у межах населених пунктів, встановлює вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого використання земельних ділянок у межах окремих зон (ст. 180 ЗК України).
повноваженнями власника розпоряджатися власною земельною ділянкою626. У сучасних умовах жорстке визначення "цільового призначення" земельних ділянок повинне бути замінене виділенням однорідних за своїм режимом зон, де потрібні види землекористування запроваджуються або шляхом прямих заборон чи приписів, або запровадженням підвищених ставок податку чи інших заходів стимулювання. Зонінгові правила можуть встановлювати вимоги щодо площі земельної ділянки, її фронтального розміру (протяжності вздовж вулиці), відступів забудови (від меж земельної ділянки або червоних ліній), обмежувати висоту забудови, кількість поверхів, розміри будинків, відсоток забудови ділянки, розміри дворів та інших відкритих просторів, регламентувати розміщення і використання споруд і землі для різноманітних цілей (житла, виробництва, торгівлі та ін.)627. Правила повинні перешкоджати утворенню земельних ділянок, які не можна було б використовувати відповідно до вимог цих правил (насамперед щодо планувальних параметрів -розмірів, відступів, конфігурації тощо)628.
За кордоном вироблено досвід так званого "гнучкого зонування", що враховує природний контур місцевості. Методами такого зонування є "плаваючі зони" та "планова забудова" (що передбачає порядок ущільнення забудови земельної ділянки та інші вимоги з контролю за подрібненням земель)629. При зонуванні відмовилися від жорсткого планування і встановлення правового режиму на всій території адміністративної одиниці на користь більш гнучкого підходу, який полягає у встановленні правового режиму стосовно кожної конкретної ділянки630. Архітектори і проектувальники все глибше починають розуміти значення найбільш повного врахування обмежень землекористування, зумовлені природними особливостями окремих земельних ділянок. Особливо важливою є міждисциплінарна оцінка впливу проекту землекористування на природу, формуванню якої сприяє екологічна експертиза631.
Позитивним ми вважаємо російський досвід: у населених пунктах зонування, що здійснюється за допомогою встановлення містобудівних регламентів для певних зон, передбачає закріплення переліку дозволених видів використання. Відповідно, це виключає обов'язок подальшого погодження проектної документації632.
(3) Природно-сільськогосподарське районування земель "здійснюється з урахуванням природних умов, агробіологічних особливостей
сільськогосподарських культур, напрямів розвитку господарської діяльності та вимог екологічної безпеки шляхом обстеження стану земель і ґрунтів, збирання, аналізу, систематизації та узагальнення даних, що характеризують стан та особливості охорони і використання земель за окремими регіонами (зонами, провінціями, округами) або адміністративно-територіальними одиницями, проведення інших робіт" (п. 2 Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видіврайонування (зонування) земель, затвердженого постановою КМ України від 26.05.2004 №681).
Районування є основою для розробки землевпорядної документації відносно земель сільськогосподарського призначення.
Здійснення природно-сільськогосподарського районування земель регламентується ст. 179 ЗК України, ст. 26 Закону України "Про охорону земель" від 19.06.2003 (зонування, районування), ст. 39 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003, постановою КМ України від 26.05.2004 № 681 "Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель", Наказом Держкомзему України від 10.11.2004 № 366 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо здійснення природно-сільськогосподарського районування (зонування) земель".
N8. За часів СРСР при проведенні природно-сільськогосподарського районування території України було виділено п"ять природно сільськогосподарських зон та дві горні області633. У межах зон (гірських областей) виділялися провінції за показниками гідротермічного режиму. Провінції поділялися на округи (переважно за характером рельєфу), в межах яких в свою чергу було виділено біля 200 природно-сільськогосподарських районів634. Представники землевпорядної науки відзначають, що застосована свого часу загальносоюзна3.3. Встановлення меж адміністративно-територіальних утворень
УУ/?. На момент проголошення незалежності України багато населених пунктів не мали встановлених меж. В офіційних документах можна знайти твердження, що і "на даний час межі більшості населених пунктів не встановлено, що призводить до серйозних проблем при стягненні земельного податку, розпоряд.женні земляміі*636. За іншою інформацією, вже станом на 01.01.2002 в Україні було завершено визначення меж у 71,7% населених пунктів, у тому числі у 24% міст обласного значення, 46 % міст районного значення, у 54,7 % селищ і у 72,8 % сіл. Повільно йде цей процес у Херсонській, Полтавській, Львівській, Миколаївській та Чернігівській областях, містах Києві та Севастополі637. Багато встановлених меж є застарілими -наприклад, востаннє межі Києва офіційно затверджувалися у 1936 р., з тих пір фактична площа міста виросла майже на 200 кв. км.638 Вважається, що основна причина повільних темпів робіт із встановлення меж - дефіцит коштів. Проте співставлення вартості витрат на визначення меж населених пунктів із надходженнями до бюджету від земельних ресурсів (витрати складають 3-8 % від надходжень) дозволяє вважати, що проблема є перебільшеною639. Встановлення меж адміністративно територіальних утворень як окрема функція управління полягає у встановленні та зміні уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних утворень.
/V/?. Систему адміністративно-територіального устрою України складають такі адміністративно-територіальні утворення (за ЗК України - "утворення", за Конституцією України - ''одиниці"): Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села (ч. 1 ст. 133 Конституції України), причому під термінами "район"" і "район у міспгГ треба розуміти різні за своїм значенням адміністративно-територіальні утворення (Рішення Конституційного Суду N 11-рп/2001 від 13.07.2001640). Від території селища і села потрібно відрізняти поняття "сільська (селищна) рада", існування яких як адміністративно-територіальних одиниць було передбачено Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою УРСР" від 12.03.1981 і які поки-що фактично існують в Україні всупереч положенням Конституції України. За даними статистичної звітності, на 01.01.2006 в Україні нараховується 490 районів, 457 міст, 118 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10281 сільських рад, 28562 сільських населених пунктів641.
На даний час процедура визначення меж населених пунктів регламентується насамперед ст. ст. 173-176 ЗК України. Спеціального Закону України "Про адміністративно-територіальний устрій", який має детально врегулювати відносини щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, досі не прийнято.
Процедура визначення меж включає в себе (1) розробку відповідного проекту землеустрою, (2) затвердження проекту та (3) посвідчення меж.
(1) Розробка проекту землеустрою. У ч. 2 ст. 174 ЗК України передбачено, що межі районів, селищ, міст, районів у містах встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до "техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів". Як видається, землевпорядним проектом щодо встановлення і зміни земель населених пунктів може бути план земельно-господарського устрою населеного пункту. Декларативні і неконкретні положення щодо проектів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень передбачені у ст. 46 Закону України "Про землеустрій".
Слід наголосити, що розробка проекту землеустрою щодо зміни меж населеного пункту без розробки генерального плану населеного пункту суперечить законодавству, проте на практиці такі випадки достатньо поширені64". Разом із тим, чинне законодавство далеко на завжди вимагає існування техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) розвитку населеного пункту. Відповідно до п. п. 2.1-2.3. ДБН Б.1-3-97 "Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів", ТЕО розвиткунаселеного пункту розробляється у вигляді концепції розвитку міста, селища як стадія розробки генерального плану. ДБН Б.2.4-2-94 "Види, склад, порядок розроблення, погодження та затвердження містобудівної документації для сільських поселень" не передбачає розробку ТЕО розвитку сільських поселень. Таким чином, вважаємо, що необхідною і достатньою підставою для розробки проекту землеустрою повинен бути генеральний план населеного пункту, який у будь-якому випадку містить обґрунтування його розвитку.
(2) Затвердження проекту землеустрою.
Компетенція щодо затвердження згаданих проектів розподілена таким чином:
- відповідно до п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України, п. "г" ст. 6, ч. 1 ст. 174 ЗК України, визначення меж районів і міст віднесено до компетенції ВР України. Встановлення і зміна меж здійснюється за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад (ч. 1 ст. 174 ЗК);
- п. "з" ст. 7, п. "ж" ст. 8, п. "д" ст. 10, п. "і" ст. 12, ч. 2 ст. 174 ЗК України надають повноваження щодо встановлення і зміни меж сіл і селищ Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним радам, та Київській і Севастопольській міським радам за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад. Відповідно до п. 41 ч. 1 ст. 26, п. 26 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішення з питань адміністративно-територіального устрою приймаються виключно на пленарних засіданнях. Ч. 2 ст. 12 Закону України "Про планування та забудову територій" передбачає можливість підготовки пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів також виконавчими органами відповідних рад. Існують також Технічні вказівки по складанню проектів встановлення меж сільських населених пунктів, затверджені Держкомземом України 30.10.1991643;
Проблема. Конституція України (ст. ст. 133, 140) та інші акти чинного законодавства не передбачають існування сіл і селищ у складі міста, проте законодавець надав право Київській та Севастопольській міській радам визначати межі сіл і селищ. Прикладом реалізації цього повноваження було включення Київської міської радою селища міського типу Пуща-Водиця до системи адміністративно-територіального устрою міста Києва (Рішення Київської міської ради N 162/1139 від 30.01.2001 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва"644). Менш ніж через рік Київська міська рада саме з міркувань відсутності у законодавстві вказівки на можливість включення селищ до складу міст прийняла рішення про приєднання селища до Оболонського району міста Києва (Рішення Київської міської ради N 72/1506 від 08.11.2001 "Про внесення змін до рішення Київради від 30.01.2001 N 162/1139 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва" в частині статусу селища міського типу Пуща-Водиця"645).
- межі районів у містах визначаються міською радою (п. "и" ст. 12, ч. З ст. 174 ЗК України) виключно на пленарних засіданнях (п. 41 ч. 1 ст. 26, п. 26 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") за поданням відповідних районних у містах рад (проблемою є те, що реалізувати дане правило неможливо, якщо поділ на райони запроваджується вперше). Повноваження міських рад визначати межі районів у містах прямо Конституцією України не передбачені, проте випливають із наданих радам ч. 5 ст. 140 Конституції України повноважень щодо "організації управління районами в містах". Таке розуміння наведених норм Конституції України є офіційним і загальнообов'язковим, оскільки закріплено рішенням Конституційного суду України у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13.07.2001 N 11 -рп/2001 (п. 2 резолютивної частини);
- чинне законодавство обходить питання щодо того, який орган уповноважений визначати межі областей та Автономної Республіки Крим. Видається, що із урахуванням положень п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, за якою територіальний устрій України визначається законами України, на сьогодні визначати межі областей та Автономної Республіки Крим має ВР України. Слід також враховувати, що визначення меж областей пов'язано зазвичай із визначенням меж районів, що віднесено законодавством саме до компетенції ВР України (див. вище).
(3) Посвідчення меж.
Механізм посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень на сьогодні є несформованим. Ст. 176 ЗК України встановлює, що межі адміністративно-територіальних утворень посвічуються державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюються ВР України. На сьогодні ВР України ні форми, ні порядку видачі таких державних актів не визначила. Повністю приєднуємося до позиції П. Ф. Кулинича, який обґрунтовує недоцільність та навіть шкідливість посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень державними актами та пропонує виключити ст. 176 із ЗК України646.
3.4. Розподіл та перерозподіл земель
Розподіл та перерозподіл земель як функція управління полягає у наданні земельних ділянок державної та комунальної власності у власність та користування, відчуженні земельних ділянок інших форм власності у державну або комунальну власність, припиненні права землекористування ділянками державної та комунальної власності, зміні цільового призначення земельних ділянок.
Процедури набуття та припинення права власності та права землекористування, компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землями державної та комунальноївласності, як і питання зміни цільового призначення земельних ділянок, були розглянуті вище.
3.5. Моніторинг земель
Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ч. І.ст. 191 ЗК України).
Здійснення моніторингу земель регламентують: ст. 22 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. ст. 191-192 ЗК України, ст. ст. 5, 8, 9 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (щодо моніторингу грунтів земель сільськогосподарського призначення), постанова КМ України "Про затвердження положення про моніторинг земель" від 20.08.1993 № 661, постанова КМ України "Про Положення про державну систему моніторингу довкілля" від 30.03.1998 № 391.
Незважаючи на достатньо розвинене правове регулювання, через низку об'єктивних та суб'єктивних факторів спостереження за станом земель сьогодні не складають всеохоплюючої системи. Таким чином, моніторинг земель на сьогодні фактично відсутній647.
3.6. Контроль за використанням, відтворенням та охороною земель Контроль за використанням та охороною земель, за законодавчим
визначенням, "полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України " (ст. 187 ЗК України).
У доктрині земельного права державний контроль за використання і охороною земель визначається як врегульована нормами права владно організуюча діяльність спеціально уповноважених державних органів, спрямована на забезпечення додержання норм земельного законодавства всіма суб'єктами відповідних суспільних відносин, попередження та виявлення правопорушень, вжиття заходів впливу на порушників і поновлення порушених прав землевласників і землекористувачів64*.
На наш погляд, контроль за використанням та охороною земель більш доцільно визначити як діяльність уповноважених суб'єктів із перевірки дотримання норм земельного законодавства, із вжиття заходів щодо припинення його порушень та притягнення порушників до юридичної відповідальності.
Функція контролю пов'язана із функцією моніторингу, проте, на відміну від моніторингу, для контролю характерний владний вплив на порушників.
За суб'єктом здійснення виділяють такі форми контролю: (1) державний, (2) самоврядний та (3) громадський контроль.
(1) Загальні положення про здійснення державного контролю у даній сфері визначені ст. ст. 187-190 ЗК України, Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Наказом Держкомзему України"Про затвердження Порядку планування та проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною земель" від 12.12.2003 № 312, засади притягнення до адміністративної відповідальності за земельні правопорушення - КпАП України. Відносини із здійснення контролю також регулюються законодавством, що визначає статус контролюючих суб'єктів:
- Держкомзему України (Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель) - постанова КМ України "Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель" від 25.12.2002 № 1958;
- Мінприроди України (Державна екологічна інспекція в його складі) -постанова КМ України "Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію" від 17.11.2001 № 1520;
- МОЗ України (санітарно-епідемічна служба в його складі) - постанова КМ України "Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні" від 22.06.1999 № 1109;
- Мінбуд України (інспекції державного архітектурно-будівельного контролю) - постанова КМ України "Про затвердження Положення про державний архітектурно-будівельний контроль" від 25.03.1993 № 225;
- місцеві державні адміністрації - ст. 16 Закону України "Про місцеві державні адміністрації"", ст. 17 ЗК України.
(2) Здійснення самоврядного контролю у галузі земельних відносин передбачене ст. 189 ЗК України, п. "ї" ст. Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Порядок здійснення контрольних повноважень органами місцевого самоврядування визначається насамперед Законом України "Про місцеве самоврядування". Зокрема, п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону надає виконавчим органам рад повноваження із здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою; ст. 48 передбачає засади діяльності тимчасових контрольних комісій ради. Оскільки на законодавчому рівні засади здійснення самоврядного контролю визначаються лише в загальному вигляді, існує практика деталізації положень Законів у актах самих органів місцевого самоврядування: див., наприклад, рішення Київської міської ради № 16/890 від 25.09.2003 "Про Порядок здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель у м. Києві".
(3) Здійснення громадського контролю за використанням та охороною земель передбачене ст. 190 ЗК України, згідно із якою такий контроль "здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах. " На сьогодні відповідне положення поки що не затверджене.
Громадський контроль за використанням та охороною земель на даний час може здійснюватися в рамках громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища. Законодавчою основою для здійснення такого контролю є ст.. 36 ЗУ «Про охорону НПС» та наказ Мін природи № 88 від 27.02.02 р. «Про затвердження Положення про громадських інспекторів охорони НПС».

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒