Здавалка
Главная | Обратная связь

Що робити з допомогою?

Вступ

«Кожен шлях унікальний тим, що його вже хтось пройшов,

або ще хтось пройде»

(запис у блокноті від 16 лютого 2005 року, Перечинська школа-інтернат)

 

Прийде час,

і всі ті спонсори, які дарують подарунки,

всі ті волонтери, у яких дуже гарна посмішка,

всі чиновники, які нудно й довго говорять гарні слова, -

всі, всі, всі залишать тебе

одного…

 

Радий тебе бачити. Справді радий. Ми не знайомі, але саме зараз хочу з тобою відверто поговорити. Без посторонніх, за чаєм чи кавою. Просто поговорити. У тихій, спокійній атмосфері. Ти не проти, якщо я звертатимусь до тебе на «ти»?

Мене звуть Ростік. Зараз мені 22 роки. Ми з тобою йдемо одним шляхом. Я теж дев'ять років ріс в інтернаті, і цього вистачить, аби сказати, що ми дуже схожі. Безумовно, у кожного – своя доля, своє минуле. Але є безліч «але»…

Ми з тобою схожі. Ти зараз там, де колись був я. Через кілька місяців, або навіть днів вийдеш за стіни інтернату. Може, ти вже його закінчив…

Ми з однокласниками колись лежали на старих ліжках, і мріяли про інше життя. Ми думали, що там все буде по-іншому. Новий світ. Нові люди.

Мріяли і потайки плакали…

Кожен з нас чекав того казкового моменту, коли його «заберуть». Мама, тато, тітка, бабуся… Не важливо, хто. Просто приїдуть, і заберуть з собою. Назавжди.

Цього чекали всі, а особливо ті, в кого взагалі не було рідних… Я не знав свого тата, тому заплющував очі і уявляв день, котрий змінить все життя. Я вірив, я хотів вірити, що він колись приїде за мною… Мама була хворою, і згодом перестала ходити взагалі… Ніхто, окрім батька, не міг мене забрати…

Ніхто й не забрав.

Я знаю, що тобі важко, знаю, як важко, і чому важко. «Нас ніхто не чекає, ми нікому не потрібні, ми – сироти», - думаєш ти. В інтернат завжди приїздять випускники, і хоча вони звикли показувати, що все круто, - ти ж знаєш правду… Ти відчуваєш правду… Ти – хороший психолог… Це все так, так, так… Але іноді опускаються руки від цієї правди…

Благодійники приносили нам цукерки, телевізори, говорили гарні речі… А ми хотіли додому, ми хотіли тепла, ми хотіли любові… Ми знали, що спонсори не вічні, і прийде час, коли всі залишать нас один на один з іншим, чужим світом… Ми знали, що після закінчення інтернату ніхто про нас не подумає, бо нікому ми не потрібні…

Нічого не змінилось.

Багато часу пройшло з того моменту, коли я закінчив Перечинську школу-інтернат для дітей-сирі і дітей, позбавлених піклування батьків І-ІІ ступенів. 5 років. П'ять років самостійного життя в чужому місті, з новими людьми, п’ять років пошуків і знахідок, п’ять років віри і поневірянь – це багато. За цей час мій інтернат перейменували. За цей час я подорослішав. За цей час я перестав бути сиротою.

Життя іде далі. Життя – це рух. Важко рухатись в невідомому напрямку, дуже важко. Важко бути інтернатським. Важко бути непотрібним. Тобі цього пояснювати не треба, бо знаєш, про що я кажу. Інші все одно ніколи не зрозуміють…

За ці п’ять років я побудував нове майбутнє. За ці 5 років я навчився новим речам, познайомився з хорошими людьми, отримав хорошу освіту, створив власну справу, написав книгу про своє життя в інтернаті, заснував благодійний фонд… Що тільки не робив, де тільки не був. Мені завжди і у всьому допомагали. Хтось – випадково, хтось – ні.

Одного разу, покуривши на голодний шлунок, я втратив свідомість. Впав на бетон. Струс мозку, зламана щелепа, розірвана барабанна перетинка… Не повіриш, але це правда. Просто втратив свідомість. Коли в лікарню приїхав заступник декана з мого факультету, щоб домовитись про лікування, а потім - відвезти на машині додому, я спитав його: «Юрій Олексійович, навіщо це Вам? Невже у Вас немає своїх справ?».

Він глянув на мене, і сказав: «Це – життя. Сьогодні я тобі допоможу, завтра ти комусь допоможеш. Так і живемо. Бо ж ми – люди…». Тоді я не знайшов, що йому відповісти. Просто опустив очі. Це було на третьому курсі університету.

Важко кинути палити. Чи ти думаєш, я – ідеальний? Ідеальних людей не існує. Та зараз не хочу займатись моралізаторством, розповідати тобі про шкідливість сигарет. Ти сам це все знаєш, бо в інтернаті всі про це говорять, показують фільми, читають лекції…

І поряд з такими, безумовно важливими заходами, вони забули розповісти тобі про головне. Про життя. Про те, що чекає тебе за сірими стінами «інкубатору», про те, як досягти успіху. Про те, що жити нормально, гідно, добре після інтернату можна.

До чого я говорив про лікарню? Ах, точно. Я хочу розповісти тобі про життя після закінчення інтернату. Я хочу, щоб ти не повторював моїх помилок. Я хочу передати тобі весь той досвід, який у мене є, показати своє бачення сенсу і способу життя. Прийде час, і, дасть Бог, ти так само знайдеш час допомогти іншим людям. Бо це і робить нас людьми. Хто зна, може через кілька років ти працюватимеш разом зі мною, щоб підтримувати інших дітей? Може, ти навчиш мене чомусь новому? Адже є речі, які ти знаєш краще.

Я хочу, щоб ти повірив у себе. Тебе чекає хороше майбутнє, але для цього треба добре попрацювати. Як кажуть в народі, під лежачий камінь вода не тече.

Знаю, ти не любиш читати (краще телевізор, правда?). Знаю, ти звик просити у волонтерів і спонсорів що завгодно (гроші, поповнення рахунку, подарунки, відпочинок), але не знання. Знаю, і все одно прошу прочитати цю книжечку. Я постарався максимально коротко все написати, максимально цікаво. Тут ти знайдеш багато історій з мого життя. Тут ти знайдеш відповіді на питання, які в тебе з'являться пізніше. Дещо змусить тебе посміхнутись (типу – «нє, ну він і ідіот»), а дещо – замислитись… В кінці я залишу тобі свої контакти, бо хочу підтримувати з тобою зв'язок. Якщо з'являться серйозні проблеми, або тобі просто буде потрібна порада чи підтримка – матимеш змогу зі мною зв’язатися.

Я – не письменник, і ніколи навіть не думав, що щось писатиму. Перше бажання після закінчення інтернату – забути. Забути все. Забути, наче жахливий сон. Переконаний, ти теж хочеш якнайшвидше все це викреслити з свого життя. Але коли я побачив, що рік за роком такі ж, як і я випускники інтернатів втрачають себе, не можуть втілити в реальність мрію про звичайне, нормальне життя, - не зміг мовчати.

У першій книзі я розповів людям про життя в інтернаті, пояснив, як треба правильно допомагати. Цей невеликий путівник пишу спеціально для тебе. Не викидай його одразу, не відкладай подалі.

Як досягти успіху після закінченяя інтернату, як почати нормальне життя, як вирішити проблеми, котрі стоятимуть на твоєму шляху – от те, про що я хочу тобі розповісти. Візьми олівця, маркер або ручку, і підкреслюй те, що цікаво, роби якісь помітки, перепитуй…

Ти маєш бути успішним. Ти маєш бути щасливим. Ти на це заслуговуєш. Бо ти – герой, адже прожити в інтернаті і не втратити віру в майбутнє може не кожен…

Я хочу, щоб ти реалізував себе. Я хочу, щоб ти отримав якісну освіту, створив люблячу сім'ю, працював на добре оплачуваній роботі. Треба відпочивати для того, аби працювати, а не працювати, щоб назбирати на відпочинок. І я переконаний, що саме так буде у тебе. Я вірю, що у твоєму житті буде багато хороших людей, багато знайомих, і кілька щирих, близьких друзів.

Я знаю, що ти виростеш Людиною, а це-головне. По-іншому бути просто не може.

 

Поки ти там

Поки ти в інтернаті, мусиш багато чого встигнути. Треба максимально ефективно, максимально правильно використати час, який у тебе є. Обрати професію, університет, коледж або училище (куди вже хочеш), з'ясувати питання з житлом, реально оцінити свої знання, «підтягнути» навчання… Подумати, що тобі потрібно на перших порах, що маєш купити, що забереш з собою з інтернату…

Якщо справді хочеш чогось досягти – мусиш вірити в свої сили. Поговори з вихователями про майбутнє, про життя там, за стінами інтернату. Про те, куди вступати, що робити далі. Не довіряєш виховательці – все одно поговори з нею. Якщо ви були в поганих відносинах, сварились, не розуміли одне одного – попроси вибачення.

В житті буде багато нових людей, і багато змін водночас. Попрощаєшся з однокласниками в школі – будуть одногрупники та однокурсники далі. Потім – колеги по роботі, потім – ще хтось, нові друзі, знайомі… Хоча тобі й здається, що життя попереду - ніколи не старайся викреслити когось, з кимось назавжди посваритись, бо ніхто не знає, що буде завтра. Може, саме ця людина могла б бути твоїм найвірнішим другом, а ти її образив. Може, з однокласницею, яку ти найбільше не любив, у вас буде щаслива сім'я… І навпаки – твій кращий друг стане твоїм ворогом… Всяке буває.

Подумай над тим, чого хочеш від життя, про що мрієш. Саме це важливо. Однак треба бути реалістом. Багато випускників мають великі амбіції, ледь не бажання стати найвідомішими акторами сучасності…

Постарайся якомога більше часу провести у спілкуванні з старшими, досвідченими людьми, адже вони можуть дати безліч порад, в чомусь допомогти: вчителі, вихователі, навіть нянечки. Не віриш? Дарма. Те, що ми шукаємо, завжди у нас в руках. В тебе бувало таке: довго шукаєш ключа або телефон, а потім розумієш, що тримаєш його в кулаці? Отож, у мене теж подібне трапляється, і в цьому – великий сенс.

Перед тим, як шукати щось невідомо де, далеко – пошукай його серед друзів і вихователів, серед рідних і просто близьких людей. Ти навіть не уявляєш, скільки у них є можливостей. Всі вони мають своє життя, друзів, знайомих, колишніх однокласників і однокурсників, колег і хрещених батьків. Ці люди вже дуже багато досягли, не думай, що вихователь, прибиральниця, повар або вчитель – це погано. Ні, то всього лише робота, покликання, або заробіток. І в кожної людини є ще інше життя, про яке ти не знаєш.

Я вже мовчу про те, скільки зв’язків і знайомих є в директорів інтернатів…

Саме тому в першу чергу шукай допомогу серед тих, хто тебе вже знає.

Попроси вчителів додатково з тобою позайматись, покажи реальні результати роботи. Доведи, що тобі це потрібно. Що ти хочеш, що ти вже вчиш (не просто «колись почну»), вже готуєшся до вступу, але буде добре, якщо вчитель додатково пояснить, розкаже, підтримає.

Навіть якщо до цього ти прогулював уроки, кричав на старших, ображав їх, грубіянив, не слухав, - попроси вибачення, щиро з ними поговори. Так тобі буде легше.

Не для школи, а для життя вчимося…

Постарайся використати той час, який у тебе є, не даремно, бо потім будеш про це шкодувати. Колись я не вчив англійську, - мовляв навіщо, обійдусь без неї… Зараз вона мені потрібна, і ти не уявляєш, як дорого знайти репетитора. Тому вчи все, що можеш, хапай знання, аби стати конкурентоспроможним. Такі люди ніколи не пропадуть.

Поки ти в інтернаті, маєш їжу, завжди чистий одяг, постільну білизну і все інше. Зовсім скоро цим всім забезпечувати себе будеш сам.

Склади список того, що в тебе є: одяг, взуття, кип’ятильник або електрочайник (а раптом), чашка з ложкою, дорожня сумка… Всього майна, яке забереш з собою. Для початку самостійного життя тобі треба буде дуже багато чого купити. Каструля (а краще – дві), ложка, вилка, сковорідка, кухонний ніж, праска («утюг»), електрочайник, гель для миття посуду, пральний порошок, відбілювач, тазик для прання миючі засоби, віник, пакети для сміття, туалетний папір, канцтовари (зошити, ручки для навчання), пачка білого паперу (реферати, різні заяви)… Більшість з цих речей служитиме тобі довго, тому бережи їх. Електрочайник у мене працював п’ять років, хоча за добу кип’ятив воду разів 20… Я теж дивуюсь.

 

Що робити з допомогою?

 

Люди, які не знають, що в тебе на душі, що тебе болить і тривожить, чомусь думають, наче привозячи по п’ять – десять солодких подарунків до Нового року, вони тобі допомагають. Не розумію, чому. Маму спонсори хочуть замінити метровими м'якими ведмедиками, зайцями і коалами. Мене це завжди дивувало. Коли я жив в інтернаті, нам привозили телевізори, іграшки, нові ліжка, десятки кілограм шоколаду.

Привозили, щоб і допомогти, і забути водночас. Бо коли допомога справді була потрібною, коли ми вийшли у світ без знань, не вміючи готувати їсти, не уявляючи, скільки коштує кілограм картоплі, хто має ремонтувати кран на кухні та куди віднести брудний костюм, - майже нікого поряд не залишилось.

Поки ти в інтернаті, чиновники і політики бачать в тобі нещасну дитину, яку треба пожаліти, якій треба принести подарунок, зробити кілька фотографій, а потім поїхати спокійно в справах. Коли звідти вийдеш, для них ти станеш поганим, соціально небезпечним, злодієм, в кращому випадку – «особою з числа дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування віком від 18 до 23 років». Для них ти – одиниця в статистиці, вони рахують нас десятками, сотнями, тисячами, і не бачать в цифрах людей…

Не звинувачуй їх в цьому, у них така робота. Просто коли хтось з них приїде до тебе, щоб привезти подарунки, скажи: «Я Вам дуже дякую, це приємно, що Ви хочете мені допомогти. Це означає, що Ви – хороша людина, Вам не байдуже, що зі мною буде. Але не треба везти подарунків, взагалі нічого не треба везти з собою, просто допоможіть мені стати нормальною людиною, коли я звідси вийду, коли у мене почнеться інше життя»…

Поки ти в інтернаті, підійди якось до волонтерів, і скажи, що тобі потрібні знання, а не цукерки. Поясни, що вже скоро відкриються двері в самостійне життя, а ти не знаєш, як там жити. Не тому що дурний, не тому що не готовий, просто… Просто там все по-іншому, а як саме - ти не бачиш… Не бачиш, бо ніколи так не жив…

Попроси допомогти підготуватись до тестування, підтягнути історію, математику, іноземну мову. Нехай навчать тебе працювати за комп’ютером, писати резюме, користуватись Інтернетом, варити борщ… Повір, новорічний шоколад не допоможе тобі нормально вижити після закінчення інтернату. Знання – навпаки.

Вони обов’язково зроблять все, щоб тебе підтримати, але перш за все дуже здивуються. Так, дууууже здивуються, бо такі слова їм не говорить ніхто. Всі хочуть лише подарунки, поповнення рахунку, телефони, гроші, гарний одяг…

Покажи, що ти чогось прагнеш, що в тебе є мета, ціль, плани. Ти маєш бути самостійним, маєш хотіти чогось досягти. Не просто хотіти, а працювати для цього. Так ти знайдеш підтримку. А просто «звісити ноги» на чужі плечі, знайти «спонсора», «качати бабло» і нічого не робити – не рішення. Коли це все закінчиться, навряд чи в тебе вистачить сил та вміння якось вибратись з пропасті, чогось досягти.

Мотивувати, заохочувати маєш себе самостійно. Окрім тебе ніхто цього не зробить.

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.