 |
|
Управління кар’єрою в організації
У процесі професійної діяльності кожна людина прагне мати детальну інформацію про перспективи свого службового росту і можливості підвищення кваліфікації в цій організації, а також знати умови та вимоги щодо цього. В іншому разі мотивація поведінки стає слабкою, людина працює не в повну силу, не намагається підвищувати кваліфікацію і розглядає організацію як місце, де можна перечекати деякий час перед переходом на іншу більш перспективну роботу. При цьому особливого значення набуває можливість планування кар’єри.
● Планування кар’єри – процес визначення мети, якої співробітник хоче досягти у процесі професійної діяльності. Головним завданням планування є досягнення об’єднання цілей організації з інтересами окремого працівника, формування критеріїв просування і обґрунтованої оцінки реального кар’єрного потенціалу.
Планування розпочинається з моменту найму працівника організацією та триває аж до його звільнення, з визначенням просування його за системою посад або робочого місця. Це сприятиме визначенню цілі професійної діяльності, міри динамічності, а основне – специфіки індивідуальної мотивації.
Американський спеціаліст з менеджментуЕ. Шейн зазначає, що планування кар’єри – це процес повільного розвитку професійної самоконцепції і самовизначення відповідно до власних здібностей, талантів, мотивів, потреб та цінностей. Він стверджує, що оскільки працівник знає себе краще, ніж інші, то він сам формує пункти своєї кар’єри. Е. Шейн запропонував розглядати рух працівників всередині організації у вигляді конуса. Конус кар’єри демонструє три можливі напрямки руху (див. рис. .).
Рис. . Конус кар’єри персоналу управління Е. Шейна
Перший напрямок – рух вгору, підвищення у званні, наближення до верхівки конуса. Другий напрямок – рух навколо зовнішньої сторони конуса, переміщення з однієї роботи на іншу в межах однієї організації або із зміною місця роботи. Останній напрямок – це рух всередину конуса, ближче до центра. Таке наближення до центра конуса має неформальний характер і виражається у зростанні пошани й авторитету працівника в організації.
Під час планування кар’єри порівнюють потенційні можливості, здібності, цілі працівника з вимогами організації, її стратегії, плани розвитку. У результаті планування розробляють програму (план) професійного і посадового зростання кожного працівника організації. Складають професіограму, в якій фіксують перелік позицій поступового розвитку працівника і шлях (термін), який він повинен пройти, для того щоб одержати необхідні знання, досвід, оволодіти потрібними навичками не тільки для ефективної роботи за цією посадою, а й для підготовки просування на вищу посаду.
Інструментом управління кар’єрою на особистісному рівні є індивідуальний кар’єрний план (кар’єрограма). Кар’єрограма – це формалізоване уявлення про те, який шлях повинен пройти фахівець, для того щоб одержати необхідні знання та опанувати потрібні навички для ефективної роботи на конкретному місці.
Кар’єрограма містить опис оптимального шляху розвитку співробітника для заняття ним бажаної позиції в організації. Вона дає уявлення про те, який шлях повинен пройти спеціаліст, які знання, уміння і навики він повинен одержати. Кар’єрограма дає змогу точніше визначити особисту ефективність співробітника, оцінити його діяльність за пройдений фіксований період роботи.
Планування кар’єри передбачає сукупність заходів, які проводить служба управління персоналом з метою розкриття здібностей працівників для їхнього раціонального використання (див. рис. .). Це викликано тим, що більшість працівників до своєї кар’єри відноситься досить пасивно, вважаючи, що цим повинно займатись керівництво, тому планування кар’єри стає завданням організації. Кадровим службам організацій слід розробляти схеми переміщення працівників на п’ять років з урахуванням майбутніх вакансій і стимулювати планування особистісної кар’єри.
Рис. . Процес планування розвитку кар’єри
У психології описано дві моделі кар’єрної поведінки особистості: розвиток і адаптація. Модель розвитку передбачає, що сама особистість є активним суб’єктом дії, навчання і професійного саморозвитку. Це позитивно впливає і на неї, і на її професійну діяльність, яка стає однією з рушійних сил для самовдосконалення. Адаптивна модель характеризується тим, що особистість постійно репродукує засвоєні професійні дії і спрямовує свої прагнення до відповідних зовнішніх вимог. У такому разі або відбувається розвиток особистості за межами професійних інтересів, або актуалізуються захисні механізми, що можуть призвести до психосоматичних і невротичних розладів.
Отже, планування кар’єри в організаціях здійснюють шляхом порівняння особистих бажань у кар’єрі з можливостями їхнього задоволення доступними заходами. Першим кроком у плануванні кар’єри є визначення інтересів, схильностей, можливостей і навичок особистості. Кар’єра кожної особистості проходить певні етапи, і тут важливим є те, щоб менеджери розуміли характер та природу кожного етапу. Це важливо тому, що етап, на якому перебуває працівник, впливає на його знання та переваги у виборі конкретної роботи. Не меншого значення тут поряд з плануванням надають процесам управління кар’єрою персоналу.
● Управління кар’єрою– це комплекс заходів, що здійснює кадрова служба підприємства, з планування, організації, мотивації і контролю службового зростання персоналу, на основі його цілей, потреб, можливостей і соціально-економічних умов підприємства.
Управління кар’єрою полягає в тому, що, починаючи з моменту прийняття працівника на підприємство і закінчуючи передбачуваним його звільненням з роботи, необхідно організувати планомірне горизонтальне і вертикальне просування по системі посад або робочих місць. Працівник повинен знати не тільки свої перспективи на короткостроковий і довгостроковий період, але і те, яких показників він має досягти, щоб розраховувати на просування по службі.
На процес управління кар’єрою впливає низка факторів, серед яких:
Соціально-професійні фактори (загальні та спеціальні знання, кваліфікація, виробничі успіхи, професійні здібності).
Особистісні якості (працездатність, трудова й соціальна активність, орієнтація та установки, соціально-психологічні властивості).
Випадкові обставини (вдалий збіг обставин, походження, добрі стосунки з керівником).
Демографічні фактори (стать, вік, природні дані).
Факторами успішної кар’єри можуть бути: випадок, що надає людині шанс; реалістичний підхід до вибору напряму діяльності; можливості, які створює соціально-економічний статус родини (освіта, зв’язки); добре знання своїх сильних і слабких сторін; чітке планування. Внутрішня оцінка успішності і неуспішності кар’єри відбувається шляхом зіставлення реального положення з особистими цілями і домаганнями людини, а зовнішня – ґрунтується на думці навколишніх, займаній посаді, статусі, впливовості. Ці оцінки можуть і не відповідати одна одній, що є чинником розвитку внутрішнього конфлікту.
Кар’єра, її ефективність та стабільність містяться на перетині багатьох чинників, які або перешкоджають її розвитку, або, навпаки, сприяють їй. Проте не підлягає сумніву, що центральною ланкою в процесі кар'єри є особистість як носій тих чи інших психологічних, особистісних, соціальних якостей, які визначають успіх в соціальному просуванні. Що довше людина перебуває на першому щаблі кар’єрних сходів, то менше у неї можливостей для прогресу. Сьогодні вважають, що успіх кар’єри залежить також від здібностей людини працювати на стику різних сфер діяльності.
Сутність успіху
У науковій літературі не існує єдиного визначення поняття „успіх”. Для одних успіх – це можливість займати посаду керівника і координувати роботу підлеглих. Для інших – постійна робота, яка не передбачає високого рівня відповідальності, але при цьому приносить стабільний дохід. Одні люди віддають перевагу дружнім відносинам в сім’ї, інші - просто можливості забезпечити собі гідне існування. Таке різнобічне трактування цієї категорії дає змогу розглядати успіхяк позитивний результат праці, діяльності, здобуток, доробок тощо.
Сьогодні поняття „успіху” розглядають у вузькому і широкому значеннях. Вузьке значення зводиться до розуміння оцінки конкретного результату, досягнення чогось важливого для особистості. У широкому значенні успіх розуміють як життєву успішність, яку людина досягає і переживає під час власної життєдіяльності, намагаючись реалізувати власний потенціал.
Успіх складається з певних структурних елементів, до них належать:
– здоров’я;
– здібності, знання, досвід, компетентність;
– переважання позитивних емоцій;
– фінансове благополуччя;
– відчуття своєї цінності;
– гармонія з найближчим оточенням.
Вважається, що відсутність будь-якого з цих компонентів перешкоджає виникненню відчуття досягнення успіху. З іншого боку, якщо індивід має всі п’ять компонентів і знаходить їхній баланс, то йому набагато швидше вдається відчути себе успішним.
О. Романовськийвизначає, що для успішної особистості необхідні такі складові: талановита та належним чином підготовлена особистість + першокласна команда, з якою працює ця особистість, + чудова можливість на ринку праці.
І. Тимошенко – як умови успішної професійної діяльності визначає виживання, результативність і ефективність. Та все ж найбільш значущим компонентом успіху у цьому контексті слід вважати наявність унікальних здібностей, досвіду та компетентності особистості, які дають змогу вирішувати актуальні, нестандартні завдання для досягнення загальної мети професійної діяльності.
У 60-х роках XX ст. американський психолог Д. Аткінсон винайшов формулу успіху:
Тs = Мs х Рs х Іs ,
де S – успіх;
Тs – тенденція досягнення успіху на основі чітко вираженої активності;
Мs – особи, більшою мірою орієнтовані на успіх;
Рs– ймовірність досягнення успіху;
Іs– ціна успіху, який очікується.
С. Знанюквизначає залежність успіху в діяльності не тільки від здібностей людини, а й від прагнення досягти мети, від цілеспрямованої й наполегливої праці задля досягнення успіху. На основі цього він пропонує таку формулу успіху:
УСПІХ = 3 + Мд + С ,
де 3 – здібності;
Мд – мотивація досягнення;
С – ситуація (сприятливі обставини тощо).
Незважаючи на те, що ця формула є досить загальною, вона дає можливість прогнозувати успіх у діяльності. Визначаючи силу (рівень) мотивації досягнення індивіда (тобто прагнення досягти успіху), можна спрогнозувати його майбутню кар’єру.
Психологічними показниками особистісного рівня успішності людини можна вважати:
– рівень особистісної тривожності;
– домінування позитивних емоцій (оптимістичне ставлення до життя), відсутність бажання принципово змінити ситуацію життя;
– стійку адекватну самооцінку, яка відображає впевненість у собі, у власних силах, здатність стати господарем свого життя;
– досягнення мети.
Отже, успіх передбачає, з одного боку, власне індивідуальне переживання й самооцінку, з іншого, – колективну оцінку досягнень особистості, ставлення до цього тих, хто навколо.
Нині сформовано різні підходи до аналізу категорії „успіху”.
Філософський підхід (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Р. Декарт, І. Кант, С. Кьєркегор, Т. Мор, Ф. Ніцше, Ж.-Ж. Руссота ін.) розглядає успіх у контексті вирішення проблеми сенсу життя людини.
Соціологічний підхіданалізує сутність і структуру успіху (В. Бакштановський, М. Вебер, Ю. Согомонов, В. Чуриловта ін.), а також соціальні чинники формування життєвого успіху (У. Бек, П. Бергер, Е. Ґіденс, Є. Головахата ін.). У соціології успіх передусім пов’язаний з результативністю особистої діяльності та залежить від індивідуальних, особистісних і ділових характеристик людини. На досягнення успіху також впливають зовнішні життєві обставини та оцінка суспільством соціальної значущості досягнутого індивідом результату. Тут успіх має два основні значення: 1) досягнення цілі; 2) досягнення певного соціального статусу.
Серед соціологічних інтерпретацій успіху особливу увагу привертають функціональна і соціокультурна парадигми. Перша концентрується на ефективності професійної діяльності, її результативності, що зумовлені соціальними умовами та визначаються судженнями й оцінками, які висловлює суб’єкт у процесі діяльності. Друга зосереджується на культурній детермінації досягнення успіху. Життєвий успіх, таким чином, розглядається як стратегія особистості, вибудована в логіці слідування культурним зразкам та ідеалам. Такий підхід дає змогу вивчати ціннісно-аксеологічну складову життєвого успіху.
Психологічний підхід акцентує увагу на дослідженні передусім особистісно-поведінкової сутності успіху, пов’язаного з емоційними переживаннями, рівнем домагань, осмисленням власного „Я”.
Із психологічної точки зору успіх – це переживання стану радості, задоволення від того, що результат, до якого прагнула особистість у своїй діяльності, або збігся з її надіями та очікуваннями, або перевершив їх. На основі цього стану може сформуватися стійке почуття задоволення, можуть з’являтися нові, сильніші мотиви діяльності, змінюватися рівень самооцінки, самоповаги тощо. Зокрема, у психоаналізі акцентується увага на вивченні глибинних джерел особистості, що детермінують життєвий процес і зумовлюють ті чи інші результати. Психоаналітики аналізують усвідомлення особистістю справжніх мотивів власної поведінки, що дає змогу розв’язувати реальні проблеми, контролювати емоційний стан та спрямовувати дії особистості на досягнення успіху. Велику увагу тут приділено також подоланню синдромів і емоційних станів, пов’язаних з особистим неуспіхом або доланням бар’єрів, що виникають при його досягненні.
Сьогодні у психології успіх розглядають як особистісне явище, якого людина досягає на життєвому шляху, пізнаючи та актуалізуючи свої можливості. У зв'язку з цим проблема особистості – це й проблема успіху життєвого шляху. Якщо на життєвому шляху відбувається професійна самоактуалізація особистості, то такий життєвий шлях та особистість характеризуються як успішні. Якщо ж людина переживає невдачі в актуалізації своїх потенційних можливостей, то в неї виникає почуття недосконалості, незавершеності того, що могло б бути, невротичне почуття провини і, як наслідок, звужується як професійний, так і особистісний розвиток.
Діяльність особистості можна вважати успішною, якщо вона володіє: мотивацією досягнення успіху; позитивним уявленням про образ власного Я; стійкою когнітивною позицією щодо успіху або неуспіху, що забезпечує збереження контролю за ходом життєвої ситуації. При цьому інтегративною психологічною детермінантою, яка визначає успіх, є потреба в самоактуалізації, що визначає рівень особистісної зрілості.
Розглядаючи поняття „успіх”, доцільно виокремити основні його різновиди (див. рис. .)
Залежно від сфери досягнення успіху можна виокремити життєвий, політичний, економічний, соціальний, підприємницький і професійний успіх.
● Життєвий успіх – це комплекс уявлень, сформований на ґрунті суспільних вимог (норм, цінностей, стандартів), очікувань та визнання актуальних і потенційних індивідуальних досягнень, які оцінюються як високі, престижні, взірцеві у стратифікованому суспільстві. Цей комплекс слугує критерієм оцінок, які саме результати діяльності індивідів соціально винагороджуються, до чого варто прямувати, чим слід пишатися. Проблематика життєвого успіху охоплює сукупність відповідних соціокультурних зразків і водночас індивідуальних установок, очікувань, домагань особистості на максимальне самоствердження її в наявній соціальній структурі.
Наявні підходи до тлумачення життєвого успіху зводяться до двох констатацій:
1) життєвий успіх – це досягнення тієї позиції в ієрархії, яка відповідає очікуванням інших, навіть за умови розбіжності з особистими домаганнями;
2) успішним може вважатися статус, навіть непрестижний, але такий, що оцінюється як успішний самим індивідом.
● Політичний успіх– це результативна громадська оцінка політичних досягнень і невдач. Успіх політичної діяльності треба розглядати як спільну для всіх суб’єктів політичного процесу характеристику, що дає змогу виробити інтегративну оцінку „політичної ваги” того чи іншого суб’єкта, загальної ефективності його діяльності. Розглядаючи просторово-часову структуру політичного успіху, виділяють локальні, національні і глобальні просторові аспекти політичного успіху, а також ситуативні, тактичні і стратегічні часові аспекти.
● Економічний успіхособистості передбачає матеріальну незалежність та наявність високих і стабільних доходів. Критерієм оцінки економічного успіху є, зазвичай, досягнутий господарський результат, рівень матеріального добробуту. Цей вид успіху визначається кількісними показниками, в основі яких результативність діяльності, її ефективність.
● Соціальний успіх досягається за умови відповідності визначених особистістю цілей і завдань інтересам і сподіванням ширшого суспільства. Це своєрідний суспільний консенсус щодо базових засад стратегії розвитку та механізмів їхньої реалізації, досягнутий на основі консолідації всього суспільства. Ці процеси є дієвими каталізаторами соціального розвитку та зміцнення демократичних інститутів, розбудови суспільства й успішної реалізації стратегічних завдань довгострокового соціально-економічного розвитку.
● Підприємницький успіх пов’язаний насамперед з досягненням результату, очікуваного при започаткуванні власної справи. На основі цього підприємницький успіх потрібно оцінювати з урахуванням самореалізації підприємця, втілення його ідей у реальну практику дієвих перетворень, намагання забезпечити інноваційний розвиток та поступ.
● Професійний успіх – процес і результат досягнення індивідом визначених цілей, соціального становища, високих результатів у професійній діяльності. Професійний успіх дає змогу окреслити соціально-психологічний портрет успішного фахівця, складовими якого є:
– рівень особистісної зрілості або прагнення до самоактуалізації, яке є інтегративною характеристикою особистості, що дає можливість охарактеризувати особливості її взаємодії з соціумом;
– мотивація досягнення, що дає змогу охарактеризувати особливості професійної поведінки;
– спосіб визначення успіху або неуспіху, який дає змогу описати когнітивну диспозицію особистості як суб’єкта діяльності;
– уявлення індивіда про образ власного „Я”, що дає змогу охарактеризувати адекватність сприймання себе як суб’єкта діяльності;
– психологічні особливості, які визначають характер відносин з навколишнім середовищем.
     |
Рис. . Класифікація успіху
Залежно від особливостей переживання успіху виділяють зовнішній і внутрішній успіх.
● Зовнішній успіх ґрунтується на прагненні особистості бути визнаною, прийнятою групою, колективом. Це прагнення людини до того, щоб її діяльність була визнана як корисна та значуща іншими людьми, бажання нагромаджувати здобутки та заслуги.
● Внутрішній успіх–це стійке почуття задоволеності собою, стан радості від того, що результати діяльності збіглися з власними очікуваннями, незалежно від того, чи приймаються вони соціальним оточенням.
За співвідношенням успіху та очікувань особистості можна виділити передбачений, констатаційний, узагальнювальний успіх.
● Передбачений успіх ґрунтується на очікуваннях і сподіваннях, що основані на професійній підготовці, об’єктивних показниках діяльності, сприятливому збігу обставин тощо.
● Констатаційний успіх. Людина, яка зорієнтована на цей успіх, фіксує власні досягнення, радіє ним. Для такої людини важливо, що успіх відбувся, що його результати створюють чудовий настрій, він дає можливість пережити радість визнання, відчуття своїх можливостей, віру у завтрашній день.
● Узагальнювальний успіх. Очікування успіху для таких людей стає поступово стійкою потребою. З одного боку – це благо, стан впевненості, захищеності, опори на самого себе. З іншого – небезпека переоцінити свої можливості, заспокоїтись, втратити пильність.
За тривалістювиокремлюють такожтривалий; короткостроковий; періодичний; щохвилинний; стійкий(пов’язаний з усім життям та діяльністю) успіхи. Тривалість успіху залежить від того, як „зафіксувалася” ситуація успіху, як вона розвивається і що лежить в її основі.