Главная | Обратная связь

Спеціалізовані норми права.

У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормами права. їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають пев­не самостійне значення в регулюванні суспільних відносин. На відміну від класичного правила поведінки вони:

• виконують додаткову функцію в правовому ре­гулюванні;
• позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;
• виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визна­чається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплю­ють принцип законності, орієнтують суб'єктів на здійснення пра­вомірної поведінки).

Спеціалізовані норми права неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням. Вони можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні спеціалізовані норми досить неоднорідні за своїм ха­рактером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. їх особливе призначен­ня полягає у встановленні вихідних засад, основ правового регу­лювання суспільних відносин. Завдяки їм визначаються цілі, зав­дання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріп­люються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми. Оскільки спеціалізовані нор­ми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них.

Норми-засади — це правові приписи, які закріплюють підва­лини конституційного ладу держави, основи соціально-еко­номічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосеред­жені насамперед у конституції (наприклад, «Україна є унітар­ною державою» — ст. 2 Конституції України, «Україна є рес­публікою» — ст. 5 або «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне вираження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.

Норми-принципи — це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодав­ство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи розглядаються як результат нормативного узагальнення держав­но-правових явищ, вони виражають зміст і закономірності роз­витку цих явищ. Регулююча роль принципів права нерозривно пов'язана з їх законодавчим закріпленням. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох стат­тях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька принципів-норм: принцип верховенства права, верховенства консти­туції, прямої дії норм конституції.

Норми-принципи можуть виступати як нормативно-правова основа вирішення юридичної справи, зокрема при виявленні про­галин у праві. З метою їх подолання суди використовують норми-принципи для вирішення справи за аналогією. На них можна по­силатись також при вирішенні конкретної юридичної справи — для обґрунтування змісту правозастосовчого акта, підтверджен­ня непорушності якогось законодавчого положення або поси­лення авторитетності прийнятого рішення.

Визначально-установчі норми — це правові приписи, які ви­значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Норми-дефініції — це норми, які містять визначення право­вих категорій і понять. їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або службової особи в кримінальному праві (статті 11, 401 КК України). Ці нор­ми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні. їх відсутність у системі права позбавила 6 законодавство ясності, вкрай ускладнила б процес його застосування.

Норми-презумпції— це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (на­приклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знан­ня закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Норми-строки — це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне певні юридичні на­слідки (наприклад, строк позовної давнини). Строки бувають ма­теріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість стро­ків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вка­зівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний (додатковий характер).

Норми-преюдиції— це нормативні приписи, зміст яких набу­ває свого вираження в проголошенні установки на те, що виклю­чається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Норми-фікції— це закріплений у правових актах норматив­ний припис, що умовно проголошує факт (чи обставину), який не є встановленим. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день на­брання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Норми-конструкції— це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встанов­люється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу. Норми-конструкції органічно пов'язані з нормами-дефініціями. Вони сприяють встановленню визначе­ності і чіткості механізму правового регулювання.

3. Інші види правових норм

Розгляд права як системного явища не передбачає сприйняття норм, що його утворюють, як однорідної маси нормативних приписів. Норми права за своїм змістом досить різноманітні, що обу­мовлено спеціалізацією права. В механізмі правового регулювання кожна з них призначена вирішувати специфічні завдання, реалізо­вувати ті чи інші функції права. Виходячи з цієї обставини, в теорії права норми права класифікують за певними критеріями.

Залежно від функціональної спрямованості норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні.

Регулятивні (правоустановчі) норми права безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів.

Виходячи з характеру передбачених нормою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, регулятивні норми права, у свою чергу, поділяються на зобов'язальні, заборонні і уповноважувальні.

Зобов'язальні норми права встановлюють обов'язок суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування» встановлює обов'язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обо­в'язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як: «повинен», «зобов'язаний», «має обов'язок».

Заборонні норми права встановлюють обов'язок суб'єкта су­спільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, а ст. 112 Кодексу України про шлюб і сім'ю прямо забороняє без зго­ди усиновителів (органів опіки і піклування) повідомляти будь-які відомості про усиновлення. Деякі з приписів, що закріплюють ці норми, розпізнаються завдяки таким термінам, як: «не допус­кається», «заборонено», «неповинно», «не може бути».

Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійс­нення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадя­нам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим пра­вом. Наприклад, ст. 19 Кодексу про шлюб і сім'ю надає право по­дружжю за своїм бажанням обрати собі прізвище. У тексті відповідних приписів містяться такі терміни, як: «має право», «мо­же». Уповноважувальні норми права надають суб'єктам права сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов'язують ці права реалізовувати.

Змістом правоохоронних норм є попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від скоєння певної дії або бездії і встановлення санкції за порушення цих обов'язків. Ці норми і відповідні приписи містять визначення виду державно-примусових заходів захисту суб'єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, кримінальних і на регламентацію міри юридичної відповідальності за­лежно від того, наскільки тяжким виявилося правопорушення. Водночас слід зазначити, що поділ правових норм на зобов'я­зальні, заборонні та уповноважувальні певною мірою має віднос­ний характер. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двостороннього характеру кожної правової норми, яка передбачає для од­них осіб певні уповноваження або заборони, а для інших — відповідні їм обов'язки зобов'язаних суб'єктів. Наведений поділ відбиває лише зовнішню (текстову) відмінність у приписах, у яких та чи інша норма викладена.

За методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.

Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обо­в'язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають по­ведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх пра­ва самостійно визначати для себе певні права та обов'язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім'ю визначають умови укладен­ня шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким во­ни адресовані.

Диспозитивні норми права характеризуються тим, що вони діють у сфері, де суб'єктам права надається можливість са­мостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки. Ці норми діють у разі, коли сторони не скористалися такою мож­ливістю. Тоді викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоши­реніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним органі­заціям певний спосіб дій. У цих нормах вказується на варіант по­ведінки, бажаний для суспільства і держави. Надаючи можливість діяти певним чином, вони також вказують на бажаність рекомен­дованої моделі поведінки. Адресат такої норми, діставши рекомен­дацію про бажаний напрямок розвитку суспільних відносин, суб'єктом яких він є, зобов'язаний залежно від припису норми:

1) розглянути ці пропозиції і прийняти їх до виконання;

2) обгрунтовано відмовитись;

3) прийняти позитивне рішення, але основні положення норми конкретизувати, виходячи із реальних можливостей, резервів своєї організації.

Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відно­сини полягає в тому, що для їх реалізації здебільшого необхідна їх конкретизація в локальних правових актах (статутах, положеннях, рішеннях).

Юридична обов'язковість цих норм полягає в тому, що: по-пер­ше, факт видання такої норми зобов'язує самоврядувальну ор­ганізацію обговорити запропоновану в нормі рекомендацію, по-друге, рекомендаційні норми попередньо санкціонують ті норма­тивні рішення, які будуть прийняті на їх основі.

Заохочувальні норми права — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нема­теріальні) для суб'єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Заохочення — це результат вико­наних належним чином юридичних або суспільних обов'язків (на­приклад, п. 5.1.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачає звільнення від оподаткування надання бла­годійної допомоги) або досягнутих результатів, які перевищують звичайні правові вимоги (наприклад, ст. 146 Кодексу законів про працю передбачає можливість застосування до працівників за особливі трудові заслуги заохочення: нагородження орденами, почесними грамотами тощо). Сутність заохочувальних норм по­лягає не у встановленні для суб'єктів права певної моделі по­ведінки, а в закріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов'язані здійснювати. Ці норми стимулюють у суб'єктів суспільних відносин прояв соціально активної, пра­вомірної поведінки.

Залежно від характеру двох найбільших за обсягом складових елементів права, що характеризуються особливістю предмета і методу правового регулювання, функціонального призначення, норми права класифікують на норми матеріального і процесуаль­ного права.

Функціональне призначення норм матеріального права поля­гає в первинній регламентації поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин, що потребують своєї організації. Вони ви­значають зміст первинних прав і обов'язків суб'єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Функціональне призначення норм процесуального права по­лягає в правовому регулюванні організаційних відносин, забезпе­ченні процедур, форм реалізації або охорони норм матеріального права.

Відмінність норм процесуального права від норм матеріального рава знаходить свій вияв у таких ознаках: по-перше, процесуальні норми завжди мають процедурний характер; по-друге, процесу­альні норми в першу чергу адресовані суб'єктам, наділеним державно-владними повноваженнями щодо прийняття та застосуван­ня норм матеріального права; по-третє, для процесуальних норм характерний специфічний зміст їх структури. Специфіка санкції процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у скасуванні правозастосовчого акта, який було прийнято з порушенням норм процесуального права.

За предметом правового регулювання норми права можна та­кож поділити на норми галузей права: конституційного, цивіль­ного, трудового, адміністративного, кримінального тощо.

4. Співвідношення норми права і статті нормативно-правового акта

Способи викладення норми права в статтях нормативно-пра­вового акта можуть бути різними. Інколи норма права може бути викладена в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються. Розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта можуть виникати залежно від обсягу нормативного припису, викладено­го в статті нормативного акта, і залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права.

Залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта, можуть траплятися такі варіанти:

• в одній статті нормативного акта викладена повністю одна норма права, тобто текстуально вони збігаються (ст. 145 КК України);
• в одній статті нормативного акта викладені два або більше нормативні приписи (ст. 185 КК України);
• в одній статті нормативного акта викладена частина норми права, а інші частини норми знаходяться в інших статтях або нор­мативних актах (ст. 121 КК України).

Залежно від способу викладення в статті нормативного акта структурних частин норми права розрізняють:

· прямий спосіб викладення, який передбачає розміщення усіх структурних частин норми в одній статті (ст. 117 КК України);

· відсилочний спосіб викладення. В статті викладається частина норми і дається посилання на іншу статтю нормативного акта, в якій розміщена відсутня частина норми (ст. 118 КК України);

· бланкетний спосіб викладення. Він передбачає викладення частини норми права в одній статті нормативного акта, що ж до відсутньої частини норми, то робиться відсилка не до іншої статті цього ж нормативного акта, а до іншого нормативного акта. Так, статті 414-421 Кримінального кодексу України встановлюють кримінальну відповідальність за порушення різного роду правил, зміст яких необхідно шукати у відповідних нормативних актах (правил караульної служби, правил несення бойового чергуван­ня, уставних правил внутрішньої служби тощо).