Здавалка
Главная | Обратная связь

Жіночі образи у творчості Довженка



Взагалi, на мою думку, у творi немає iдеалiзованих збiрних образiв - кожний герой у Довженка iндивiдуальний: чи червоноармiєць або дiвчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усiх образiв повiстi вражають мене жiночi. Дiйсно, проблема жiнки на вiйнi є глибокою i трагiчною. У них Довженковi вдалося змалювати патрiотизм зганьбле них i непомiчених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.

Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Тому-то маленькi iскорки їхньої з Василем любовi, зроненi божевiльної воєнної ночi, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся - незвичайна дiвчина. Навiть у такий скажений час вона творила, сiяла навколо себе красу i любов. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: “Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i рiчку”. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Для мене вона - Ярославна, молода, красива, але ж посивiла, моя Ярославна “на днiпровськiм лужну, на трипiльському древнiм валу” (А. Малишко). А довести свiй патрiотизм, свою вiрнiсть Вiтчизнi й народовi можна й iншим шляхом, як Олеся… або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагiчнiшим з усiєї повiстi.

Спочатку “у тихiй рiчцi латаття плавала дiвчина рокiв семи”, а ось “з другої далекої рiки виходила невольниця Христя у мокрiй одежi”. Партизани осудили її за те, що вийшла замiж за ворога, iталiйського капiтана Пальму. Зробила це тiльки тому, що не хотiла їхати до Нiмеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Менi кортить пов’язати її образ з Настею Лiсовською, всесвiтньо вiдомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з “Україна в огнi” випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.

У кiноповiстi “Україна в огнi” є iншi жiночi образи. Усi вони об’єд-нанi трагiзмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил вiйни. Чи спробував хто-небудь вимiряти глибину їхнiх почуттiв, повернути загиблих батькiв, синiв, чоловiкiв, осушити сльози скалiчених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жiнка - берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечi важкi, чоловiчi обов’язки, справи…. i пiшла у шахту, на будiвництво, у тайгу. Всюди, де вiдроджувалось i продовжувалось життя рiдної держави, багатостраждальної України.

28.

Формування О.Довженка як особистості відбувалося під впливом прекрасної природи та українського селянина,який у свідомість молодого юнака прищепив любов до рідного краю,повагу до людської праці,та щирий патріотизм.Довженко як митець жив і творив у досить скрутний час,але попре все він талановитий кінорежисер,драматург,письменник,політичний діяч.Був у лавах УНР та підтримував самостійне майбутнє укр.нації.Під час перебування у Харкові вх.у ГАРТ.ВАПЛІТЕ він багато пише та друкується під псевдонімом Сашко,крім того,знайомиться з багатьма літераторами,так наприклад,Бажан,Рильський,Яновський одразу помітили непересічний талант Довженка.В його творчому арсеналі є безліч кіношедеврів та кіноповістей,так під впливом його сценаріїв почався процес збилеження кінодраматургії з літературою й утвер.новий літер.жанр-кіноповість.Його перу належать повісті"Арсенал","Щорс","Україна в огні","Повісь полумяних літ","Поема про море".Кожен з цих творів має свою специфіку,так Зачарована Десна-яскравий приклад ліричної повість.Його німі фільми "Сумка дипкурєра","Звенигора" монтуються по всій Європі,але до США він так і не потрапив влада не дозволила,а пізніше Довженко працював на студії"Мосфільм".Щодо його жанрово-тематичної різноманітності,то автор включав все,що його боліло:гірке становище укр.села,він бачив несправедливість,яку впровджували кумуністи,бачив велику небезпеку для людини від тієї ідеології,яку впроваджувала влада,та найбільше чого він торкнувся-це війна("Війна-дурна!")так він писав у своєму Щоденнику.Тому слід його творчість і розпочинати з автобіографічного "Щоденника",гадаю,це своєрідний синтез його життя та творчості,зокрема.Тут відчутна наскрізь національна ідея,він не тільки згадує славне минуле наше,але й розкриває справжніх героїв.Торкається теми Сталіна,деспотизму,адже відомо,як система поставилася до його повісті Україна в огні,як Довженко для того,щоб якось себе реабілітувати штучно пише Щорс на замовленя Сталіна(Н)Трагізм автора як митця полягає в тому,що від нього забирають основну роботу,вибирають з нього"все людське"Що найцікавіше-війна закінчується та необхідно готуватись до нового бою.Цікавим є висновок для читача-українці лакеї,раби,що нічого кращого не варті!А його Повість полумяних літ та Україна в огні являють собою жорстоку реальність тогочасної воєнної дійсності,важливим залишається факт-розповідь ведет.на реальних подіях,і насправді автор основну причину воєного становища вбачає у владі,показує як рад.суспільство не цінує людське життя,як люди змушені самі за себе боротись,бо їх залишила влада на поталу ворогові!Так у діалозі між Лавріном Запорожцем та Максимом Забродою розкриває суть:розкуркулення,стражлання на чужині,голод і холод Сибіру,умови війни і все заради"вождів пролетаріату".

31.

О. Довженко, геніальний митець, великий правдолюбець, у щоденникових записах торкається багатьох аспектів життя, що хвилювали й тривожили його. Але про що б автор «Щоденника» не писав: про долю своїх творів, воєнні враження чи перипетії історичного шляху рідного народу. — він змальовує правдиву картину сталінських порядків. Вона насамперед постає із схвильованої розповіді про перші, найдраматичніші, сторінки війни. І як підсумок цих роздумів — запис 24 липня 1945 року про парад Перемоги, коли, крім нього, О. Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: «Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили...»Головне, що проходить через увесь щоденник - це роздуми про глибоку історичну кривду, що чинилася і чиниться українському народові. "Україна поруйнована, як ні одна країна в світі!" Дуже страждав від того, що українці - "...квіти бур'янові, бур'яном забиті" - не хочуть вчити своєї історії, "народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців". Незагоєною раною болить Довженкові голодомор 1932-33 років, "велике" переселення мільйонів українців до Сибіру. Хотів бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порівнював свій народ з тютюном, "Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де". Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу ніжно, по-синівськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: "Що ж буде з народом нашим?" Зболілася душа... Війна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, він війну не сприймав, називав її дурною, а воєначальників тупоголовими. Страждав від того, що німці пограбували Україну, вивізши не тільки зерно, паливо, пам'ятки культури, але найцінніше - людей, дітей для онімечування й роботи, дівчат - для оздоровлення арійської нації. Він проклинав Сталіна. Стражденно, болісно роздумує над своєю долею: "Мені 48 років. Моєму серцю - 60. Воно зносилося від частого гніву і обурення, і туги... Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу"... "Я вмру в Москві, так і не побачивши України..." У цих рядках - весь Довженко, митець і людина. Болюче сприймає жорстоку критику кіноповісті "Україна в огні", що зродилася із болісних страждань митця, народу, гірких втрат. Довженкові пощастило, його не заарештували, не розстріляли, але й жити спокійно не давали, сталінське цькування підірвало його здоров'я. Але не зміліла душа майстра, і з цього жорсткого двобою він виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, які порушує О. Довженко у "Щоденнику" - це роздуми про звичайну людину, адже "найбільший скарб всього людства є сама людина". Він вболівав за простих, звичайних людей, які не мають ні чинів, ні орденів, бо "багата держава, яку утворюють бідні люди, - абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян". Не завадило б сучасним нашим політикам замислитись над цим.

А українських жінок, що винесли на своїх плечах війну, він порівнює з давньоруською Ярославною, називає жінку хранителькою нації, красою землі нашої. Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде покоління, якщо в країні не цінуються пам'ятки історії і культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вічного пристанища мертвих - кладовища?! Кажуть, рівень культури нації визначається за її ставленням до вічного пристанища: "кладовища - це дзеркало людських взаємин", тому їхній стан цілком залежить від пошани до людської особистості, від нашого виховання. Актуальною є ця проблема і зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалізму у місцях вічного спочинку наших предків.

А скільки ще було задумів! Хотілося працювати, певно було б замало доби.

І після того, як закриваємо останню сторінку "Щоденника", подумки охоплюємо і намагаємося збагнути все: порушені актуальні проблеми, вболівання за долю України, зривання масок із вождів, гостра критика суспільства дають підстави твердити - цей яскравий зразок Довженкової публіцистики - трагічний, вистражданий, болісний документ доби.

 

43.

“Земля”. Сценарій цієї у світі прославленої кіноповісті створено 1929 року, на екрани фільм вийшов у 1930 році, незабаром був заборонений. Через 22 роки Довженко напише по суті новий сценарій фільму, оскільки старий загинув під час війни у 1943 році. Кіноповість “Земля” – перший фільм автора про колективізацію села та останній фільм німого кіно.

Початок фільму символічний: помирає старезний дід Семен, колишній чумак – відмирає старе. І народжується нове, героєм якого виступає комсомолець Василь Трубенко, натхненник і організатор колективізації їх села. Автор з симпатією змальовує свого героя: він і рішучий революціонер, і мрійливий, ніжна людина у коханні.

Персонажі фільму по-різному сприймають доленосні події в Україні. Більшість односільчан, особливо молодь, іде за Василем. “І село вже не темна нерухома маса, а клас-творець”. Це вже слова від автора. Характерно (як і в інших кіноповістях Довженко), що сюжет включає “внутрішній монолог”, авторські репліки, ремарки, поради артистам.

Кульмінацією фільму-повісті стає поява у селі трактора, який привів Василь Трубенко, та розорювання одноосібних меж у єдине колгоспне поле. Саме це і породило конфлікт “куркуляки” (так пише автор) Хоми з Василем. Хома вбиває Василя. Біля його труни при зібраному народі батько Василя (вже переконаний колгоспник) виголошує прощальні слова: “Мій Василь загинув за нове життя. Поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки... а наші хлопці-комсомольці та дівчата... самі з новими піснями...” Фільм закінчується не лише мінорно: “Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи”.

Невеликий відступ, у зв’язку з позицією Довженка щодо куркульства. Відомо, що більшовики ділили селян на три категорії: бідняк, середняк і – куркуль як ворог (більшовицький лозунг тих часів: “Ліквідація куркульства як класу”). У Словнику української мови Б.Грінченка (т.2, с.380) поняття куркуль не має негативного змісту, це вже зробили більшовики: заможного господаря назвали куркулем.

Отже, „Земля” є кіноповістуванням про смерть і відродження людського роду з яскраво вираженими ознаками містеріальності. Ключовою фігурою кіноповістування є Автор – Оповідач – Герой. І ця тріада необхідна була Довженку для поглибленого розуміння їх як мистецького феномену, і як категорій людського світосприйняття. Він виводить кіноповістування за межі реальних життєвих відносин, сягаючи рівня естетичної гіпотези, певних художньо-естетичних умовностей. Таким чином він позначає межі, контури своєї концепції, розпочинаючи свою кіноповість смертю і завершуючи її власне весіллям, ремаркою про те, що наречена Василя знайшла своє щастя з іншим. Зазначимо, весілля, за архаїчною традицією, - це завжди і смерть, і друге народження. Фільм же завершується надією на формування такої моделі світу, в якій би втілилася утопічна мрія про гармонію життя, державність.

48.

Що таке війна, ми знаємо з розповідей дідусів або навіть прадідів, зі старих кінофільмів або з таких книжок, як «Повість полум’яних літ» О. Довженка. Читаючи її коиваві сторінки, підіймається з глибини душі страшний гнів, гнів за знівечені людські долі, за сплюндровану Батьківщину. Але й росте гордість за простих і разом з тим непростих людей. Скільки довелося їм пережити, скільки вистраждати, скільки крові й сліз довелося пролити на суворих шляхах війни. Пережили, вистраждали, пролили й знову почали жити, будувати, творити, адже наш народ неможливо перемогти! Ішла війна, страшна, кривава війна… Палахкотіли червоним полум’ям міста й села, і в очах червоніло від червоної крові. Скрізь трупи, скрізь біль, скрізь відчай на обличчях, а в серцях… В серцях тяжка ненависть, яка гамселить у скронях і кличе до помсти. А ще була історія, яка кликала на подвиги, на бій з остогидлим ворогом, яка ростила нових і нових героїв.

Зі сторінок «Повісті полум’яних літ» постають переді мною обличчя багатьох людей. І серед них є боягузи, є і зрадники, але більшість, починаючи з малого Тараса, який сам вбив трьох фашистів, і закінчуючи головним персонажем Іваном Орлюком, були героями, справжніми героями. Чи не є подвигом відкритий виступ проти німців батька Уляни, директора школи Василя Марковича Рясного? З якою гідністю говорить ця людина, знаючи, що вона приречена: «Я вільний. Я і мій народ». Головне, що й учні підтримують свого вчителя, намагаючись його захистити. Чи є ще у світі такий народ, у якого навіть діти ризикують своїм життям заради життя іншої людини?! Скільки мужності та героїзму для цього потрібно!

А сама Уляна, наречена Івана Орлюка! Смілива дівчина, яка не може приховати своєї ненависті до ворогів. Живе в її серці історія нашого народу і кличе до боротьби. І Уляна йде на фронт, перед тим ледве утікши від німців. Вона стає медичною сестрою, нарівні з солдатами ризикує своїм життям. Коли Іван нарешті зустрічається з Уляною, то розуміє, що «та легендарна сестра Уляна, про яку згадували поранені у багатьох похідних госпіталях на всьому щонайважчому шляху війни, яку з захопленням і вдячністю описували не раз Орлюкові… що це й була вона». Скромна і проста дівчина, та скільки в ній мужності! Адже не кожна б пішла на фронт, не кожна б хотіла кожного дня бачити гній, кров, скалічені тіла та смертельний біль. А вона змогла. Знову й знову, незважаючи на втому, на незвичні для жінки умови, Уляна йшла, повзла, шукала поранених. Можливо, вона шукала й Івана?

А він був поранений, і не раз. І кулі витягали з його пошматованого тіла, і гангрена хотіла вбити його. Але витримав Іван Орлюк, недарма О. Довженко, на мій погляд, дав таке прізвище йому. Зранений. знесилений, Іван перемагє смерть і стає для хірурга, який вже перестав сподіватися на його одужання, як символ життя - стрункий як Бог - «велетень».

Орлюк завжди попереду, завжди кличе у бій солдатів, адже це його бій. за рідну Батьківщину, за Київ, за Дніпро, за село, де народився й виріс. Виносить він з поля бою пораненого генерала, навіть не здогадуючись, кого тримає на своїх плечах. І за це не треба йому ніякої нагороди - не така він людина. На мою думку, саме в образі Івана Орлюка автор зобразив мужність та героїзм нашого народу в роки війни. Недарма Іванові здається, що він «стояв аакюивавлении на п’єдесталі, як пам’ятник…» Та й зросту був величезного, «метрів з двадцять, коли не більше, заввишки».

Багато героїв на нашій землі. Це і тітка Антоніна, яка петзеправляла через ріку партизанів та переховувала поранених. Ця проста людина не хоче за свій подвиг ніякої нагороди, бо для неї це не подвиг, це її життя. Постають переді мною і мужній та гуманний генерал Глазунов. хірург Богдановський та ще багато-багато звичайних людей. Але всі вони і є той народ, який, незважаючи ні на що, зміг перемогти ненависного ворога, адже наш народ - це народ-герой! Минуло багато часу відтоді, як закінчилася війна. Але живі ше люди, які були її учасниками або просто свідками, існують надруковані художні чи документальні спогади, існує повість О. Довженка «Повість ПОЛУМ’ЯНИХ літ». Вона несе через роки хвилюючу розповідь про страшну війну і зігріває наші серця ГОРДІСТЮ за наш народ. «Повість полум’яних літ», я вважаю. - це справжній символ звеличення мужності І геюоїзму нашого народу в роки війни.

53.

«Поема про море»: Довженкова проза про Сталінське спустошення.

Завдяки «Поемі про море», Довженко став визначним тлумачем часів сталінізму, охоронцем величезної пустки, яка тривалий час ширилась, знищуючи коріння минулого і знецінюючи любов до ближнього. За словами автора «Поеми про море», це було безмежне спустошення, наче наліт бурі, яка змітає все на своєму шляху. І хоча автор не закінчив свій твір, він все таки досить чітко визначив основу для створення глобальної картини великої трагедії часів сталінізму. Довженко перевершив молодих авторів, адже своєю останньою роботою він зумів покласти кінець вічно присутній алегорії, що була наче відступним шляхом до символів колективного життя.

 

 

Позитивну «програму», ідеал автора втілено в цілому ряді «бриластих» і колоритних героїв — цим «Поема про море» не в останню чергу вирізнялася в літературному процесі. Генерал Федорченко — людина мужньої долі й непохитного характеру; голова колгоспу Сава Зарудний, що «весь проріс корінням хліба»; Іван Кравчина, красивий у роботі, бо працює легко й швидко, у любові до величенького гурту своїх дітей, до. дружини Марії; старий тесля Максим Федорченко, Олеся, п'ятдесятирічний Філон Бесараб з «античним чолом» і голосом чистим і проникливим, як «в немолодих людей, яким доводилось більше працювати й думати, ніж говорити» (3,64), і цілий ряд інших.

 

У кіноповісті постає і образ автора — складний, емоційно та інтелектуальної багатий, де в чому суперечливий, але надзвичайно глибокий і чуйний на людську красу характер. По-музикальному сприйнятливий до навколишнього світу, естетично проникливий, автор «Поеми про море» переповнюється високими почуттями, і спостерігаючи птиць у вечірньому небі, і картини зосередженої людської праці. Думаючи про проблеми й труднощі в житті людини, він нещадно судить і себе; моральний максималізм — ще один з Довженкових громадянських і естетичних «уроків». Образ автора в «Поемі про море» — явище художньо своєрідне, без його аналізу важко збагнути джерела гармонії змісту й форми в кіноповісті, засади Довженкової естетики (вся творчість О. Довженка,— писав М. Рильський,— «це передусім він сам»).

 

Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету Думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки — це і багато іншого істотно збагачувало пошуки української прози.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.