Главная | Обратная связь

Тематичне та жанрове розмаїття творчості Довженка

В українській літературі творцем жанру кіноповісті був О. Довженко — видатний кінорежисер і письменник. Дві мистецькі стихії — література й кіно—поєдналися в його душі, народивши своєрідну художню форму, що несла в собі риси кіносценарію і повісті.

Жанр кіноповісті близький до драми з її динамічними й змістовними діалогами. О. Довженко не тільки майстер живописного кадру, а й чудовий знавець психології, мови свого народу. З цього сплаву народжуються цікаві діалоги, які яскраво розкривають певні риси вдачі героїв.

Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працював у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті —ось його творчий доробок.

Але в цілому все це—єдиний неповторний Довженків світ, створений мовби в один час і одним подихом. Він не мав висхідної еволюції. Все життя митець мріяв написати «велику книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому за тоталітарного режиму пощастило створити, можна умовно вважати такою книгою.

В українській літературі він започаткував новий жанр —кіноповість—повість, написану з урахуванням специфіки кіно.

Втім, стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він не писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва ідртальне розроблення діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщення часових і просторових площин і т. ін)були кладовою поетики письменника, тобто складовою його індивідуального стилю,його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найприкметніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.

Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море».

Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от «Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

64.

Формування О.Довженка як особистості відбувалося під впливом прекрасної природи та українського селянина,який у свідомість молодого юнака прищепив любов до рідного краю,повагу до людської праці,та щирий патріотизм.Довженко як митець жив і творив у досить скрутний час,але попре все він талановитий кінорежисер,драматург,письменник,політичний діяч.Був у лавах УНР та підтримував самостійне майбутнє укр.нації.Під час перебування у Харкові вх.у ГАРТ.ВАПЛІТЕ він багато пише та друкується під псевдонімом Сашко,крім того,знайомиться з багатьма літераторами,так наприклад,Бажан,Рильський,Яновський одразу помітили непересічний талант Довженка.В його творчому арсеналі є безліч кіношедеврів та кіноповістей,так під впливом його сценаріїв почався процес збилеження кінодраматургії з літературою й утвер.новий літер.жанр-кіноповість.Його перу належать повісті"Арсенал","Щорс","Україна в огні","Повісь полумяних літ","Поема про море".Кожен з цих творів має свою специфіку,так Зачарована Десна-яскравий приклад ліричної повість.Його німі фільми "Сумка дипкурєра","Звенигора" монтуються по всій Європі,але до США він так і не потрапив влада не дозволила,а пізніше Довженко працював на студії"Мосфільм".Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданцях. Війна підняла на-ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами . Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці . Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней». Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптового залізною навалою . Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми . Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо». Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача.Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».Так і сталося потім з героїнею твору — Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім іде й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони — провідники державної політики, лінії партії. Автор показує усю глибину народного горя в окупації .Автор називає цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди. Визначальними у кіноповістях Довженка були прославлення людини, якою вона є і, головне, якою повинна бути, а також зромантизоване минуле, уміння поєднувати сьогодення, минуле і майбутнє, близьке і далеке, оспівувати природу, досить часте введення у сюжет прекрасних українських пісень. Перелік новацій Довженка немалий.На міжнародній виставці у Брюсселі (Бельгія) 1958 року Довженка було визнано як одного з десяти провідних митців світової кінотворчості за всю її шестидесятирічну історію, а його фільм “Земля” – одним з кращих фільмів всіх часів і народів.Довженко створив 14 різних фільмів, 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, 2 п’єси, понад 30 оповідань і новел, писав публіцистичні статті та аналітичні праці щодо питань кіномистецтва, живопису, архітектури. Наведемо декілька характерних цитат, прославляючих праці Довженка:– “Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного митця-мислителя і поета” (відомий артист Чарлі Чаплін);– “Фільм “Земля” Довженка мав глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії” (французький мистецтвознавець Жорж Садь);– “Земля” Довженка – це твір генія, йому мусили відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін.Земля”. Сценарій цієї у світі прославленої кіноповісті створено 1929 року, на екрани фільм вийшов у 1930 році, незабаром був заборонений. Через 22 роки Довженко напише по суті новий сценарій фільму, оскільки старий загинув під час війни у 1943 році. Кіноповість “Земля” – перший фільм автора про колективізацію села та останній фільм німого кіно.” (англійський публіцист Айвор Монтегю);Подібні схвальні оцінки можна продовжити. Додамо лише, що після показу у Німеччині кіноповісті “Земля” у берлінських часописах з’явилось біля 50 схвальних рецензій. Захоплений цим фільмом французький режисер Марсель Оме поставив обеззвучену “Землю” омузиченою: події кіноповісті йшли у супроводі “Дев’ятої симфонії” геніального Бетховена. Серед довженківських фільмів, визнаних видатними, назвемо ще кінопоеми “Арсенал”, “Щорс” та автобіографічну “Зачаровану Десну”.

69.

Олександр Довженко здійснив переворот у кіномистецтві, адже український поет екрану займає в російському радянському кінематографі найважливіше місце серед інших діячів пожовтневого кінематографічного руху. Вже після перших серйозних фільмів Олександра Петровича Довженка (1894-1956) дискусії в Україні, Росії, багатьох країнах Європи, в Америці привели до визнання молодого творця тоді ще німих кінофільмів оригінальним новатором у світовому кіномистецтві.

“Поема про море”. Відступаючи від хронології кіноповістей Довженка, виділимо цю останню працю митця, твір багатосюжетний, складний і дійсно співуче-поетичний. В ньому, зокрема, також йдеться про колгосп та його успіхи). Обставини тут : споруджується Каховське море, і старе село мусить зноситись. На новому, більш високому місці вже виникло добротне, красиве нове село, завдячуючи мудрому господарю, голові колгоспу Саві Зарудному. Перед переселенням колгоспників у нові оселі Зарудний викликає з різних кінців СРСР всіх своїх земляків: попрощатися зі своїми старими хатами. Гадаю, що саме ця подія особливо наголошена автором. Кіноповість – це гімн новому життю, колективній праці. На урочистому зібранні всіх односільчан Сава Зарудний виголошує промову-роздум. І є у ній такі слова: “Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим”.

Завдяки «Поемі про море», Довженко став визначним тлумачем часів сталінізму, охоронцем величезної пустки, яка тривалий час ширилась, знищуючи коріння минулого і знецінюючи любов до ближнього. І хоча автор не закінчив свій твір, він все таки досить чітко визначив основу для створення глобальної картини великої трагедії часів сталінізму.

 

Страшну, руйнівну трагедію, яка нищила долі, показав у 1956 році в своєму фільмі Довженко, розкривши прозу скаліченої природи, як символу трагедії суспільного колективізму, що знищив суть людяності. В Довженковому фільмі Проза моря(доречі,він вагався,як назвати фільм,це була перша назва) закрила все, розгорнувши безкраю безодню. В цій сивій безодні залишився лише залізний корабель, на якому під одним небом зібрані всі актори драми — покинуті далеко від берега, невпевнені, змушені плавати через свою нікчемність. На такий завершальний символ, який не зрадив основному змісту алегорії, Довженко відповідає картиною краху колективізму, який протиставив себе величезному потягові людини до свободи, а не знищенню гуманізму та неповторної індивідуальності людини. А в питанні: «навіщо це все?», яке ставить старий мудрець, Довженко зайшов далі від інших авторів, бо був проти глобального знищення всього, тоді як 1956 рік сповіщав про час виправлення помилки, що зветься культом особи. Сама катастрофа виникла через нівеляцію особистості у прозі колективізму.

своїм фільмом-заповітом засуджував нищівну пустку, залишену сталінським колективізмом

82.

Життя і творчість О. Довженка - яскравий приклад служіння рідному народові. (О. Довженко - талановитий митець і культурний діяч, який своє життя і творчість присвятив своєму народові, своїй країні, переймаючись їх болями, переживаючи разом із народом і радощі, і страждання. Всі його твори (і в літературі, і в кіно) оспівують українців, його сучасників.)Україна - центральний образ в творчості О. Довженка.1. Моральна і духовна краса рідного народу у кіноповісті "Зачарована Десна". (Майже всі твори О. Довженка - це розповіді про українців, людей, серед яких народився митець, яких любив і для яких творив. Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя - і його серце болить за рідний народ. Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитися до проблем, його духовність, любов до батьківщини. Герої "Зачарованої Десни" - яскраве підтвердження цьому. У "Зачарованій Десні" митець прагнув показати працелюбний і красивий душею український народ.)Уславлення героїзму українського народу під час Великої Вітчизняної війни у творах О. Довженка. (Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом О. Довженко присвятив оповідання "Воля до життя", "Ніч перед боєм", "На колючому дроті", "Мати" та кіноповісті "Повість полум'яних літ", "Україна в огні", документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель". Усі твори митця - це гнівний осуд війни, яка забрала життя мільйонів людей, яка полила кров'ю родючі українські землі. Письменник був небайдужим до долі народу, хотів, щоб він був щасливий, бо заслуговував на це.). Історична доля української нації в публіцистиці О. Довженка. (У своєму "Щоденнику" О. Довженко писав: "Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною... Я України син, України". У цих рядках біль митця, його відчай і велика любов до України. "Щоденник" О. Довженка - це його роздуми над трагічною історією нашої країни. Як справжній син своєї Батьківщини О. Довженко вболівав за свій народ, за його мову, відкрито засуджував тоталітаризм, сталінізм, роздумував над своїм вигнанням, над тим, чому змушений жити в Москві, коли серце належить Україні.). "Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті". (Ці слова О. Довженка - наказ нам, його нащадкам, в них запорука сенсу людського життя.)Ще одна повість полумяних літ-І не одна мати не дочекалася свого сина, і не одна дівчина шукала і не могла знайти рідну до,мівку, повернувшись з Німеччини, де була справжньою рабинею, і не один чоловік повернувся додому на милицях або взагалі не повернувся, залишившись лежати зі своїми друзями десь під землею, а де - невідомо. Про це «Повість полум’яних літ» О. Довженка. Та не тільки про це. Вона ще й про великий героїзм нашого народу, про велику мужність нашого народу і про велику любов нашого народу до своєї Батьківщини. Героями не народжуються, героями робить життя, героями робить війна. Хіба вважає себе героєм старий педагог Рясний, який не злякався гітлерівців? Ні. І звучать презирливі слова: «…як зневажаю я всі твої вчинки, фашисте». Не можна зламати мужній народ, не можна його залякати, бо навіть діти допомагають у боротьбі. Йде боротьба у тилу ворога, йде боротьба і на фронті. Скільки довелося пережити солдатам, скільки крові й смертей вони побачили! Але завжди йшли уперед всупереч смерті, всупереч самим собі. Таким був і Іван ОРЛЮК людина, яка заради волі й щастя Батьківщини ладна віддати своє життя. Для нього нікого й нічого не існує, коли треба вступити в бій із загарбниками.Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися.ле Україна — це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Ус е загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинать.

85.

Кіноповість О. Довженка "Україна в огні": доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки

 

«Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва... Україна мусить родити «найсильніші твори про народ у війні...» — читаємо у Довженковому «Щоденнику», що став своєрідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. 1 такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите й передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість «Україна в огні». Ємка, точна назва...

Територія України невідворотно опинялась під важким чоботом німця. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок... Плакала Україна. Вона плакала гірко, гірко ридала, свою долю гірко проклинала». У кіноповісті Довженко ставить питання: чому ж так сталося? І сам намагається відповісти, розібратися. Бо сам уже давно зрозумів, що перемога будь-якою ціною буде здобута. І що чекає тоді його землю, її людей? Тяжким ударом виявилась для Довженка непідготовленість Радянського Союзу до війни. «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато і по-дурному».

Довженко в «Україні в огні» викрив сталінсько-беріївську систему, засудив її потворність і людиноненависництво, той тиск, яким вона душила все нормальне, живе, людяне. Митець розуміє відірваність влади від народу, убивчу байдужість. І тому розуміє, що Україна розривається навпіл сталінською і гітлерівською звірячими системами. І страждає його народ! Його батьки... Яким мірилом виміряти ту трагедію, котру пережила Україна?! У кіноповісті він заступається за свій народ, що несе втрати на війні. Кому ж, як не йому, було це зробити — синові України, який мріяв понад усе жити і творити в рідній стороні, повернутися до неї бодай після смерті.

Він створює «сценарій про народ... про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів».

Він писав «Україну в огні» з огненим болем у серці і палким стражданням за Україну, і тому такою болючою для Довженка стала заборона кіноповісті Сталіним. «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну і він її заборонив для друку і постановки... Тяжко на душі і тоскно... Мені важко від свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».

Ось так про те «дантове пекло», в яком опинився український народ, писав Довженко, отак страждав, отак вболівав за Матір — Вдовицю, що, здається, писав не чорнилом, а кров'ю й сльозами: «Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множестві мільйонів, рятуючи себе й стару Європу».

90.

“Мемуарний цикл Ю. Смолича: поява об’єктно-суб’єктного типу” присвячений розглядові книжок “Розповідь про неспокій”, “Розповідь про неспокій триває”, “Я вибираю літературу”, “Розповіді про неспокій немає кінця”, “Мої сучасники”. “Розповіді про неспокій” є взірцем об’єктно-суб’єктного типу мемуарної прози, який передбачає поєднання мемуарного портрета з автобіографією, істотної авторської присутності й настанови на відтворення об’єктивного змісту історичних подій. Автор підкреслював, що пише суб’єктивні “замітки”, але поряд із цим він глибоко усвідомлював, що саме з суми суб’єктивних візій постає об’єктивна картина минулого. Численні характеристики літературної епохи містяться в мемуарних портретах; несподіваним було подане Ю. Смоличем коло класиків. Він будував власну картину літературного життя й концепцію літературного процесу, які істотно різнилися від офіційної, пропонував свою ієрархію мистецьких цінностей та найвизначніших, на його погляд, постатей радянської класики, що порушувало канони офіційного літературознавства. Концепція українського письменника виявилася в Ю. Смолича незрівнянно багатшою за попередні однолінійні інтерпретації. Звичайно, мемуарист не зміг уникнути впливу ідеологічних стереотипів свого часу, йому не вдалося розповісти про голодомор 1933 р., повідомити про спровокований процес неіснуючої насправді СВУ та винищення української духовної еліти. Мемуари написані в широкому діапазоні естетичних відношень письменника до дійсності. У них репрезентована універсальна всебічність епічної візії життя, яка передбачала використання Ю. Смоличем ліричного, трагічного й комічного дискурсу. Яскраво виявлена авторська позиція є однією з ознак суб’єктного типу мемуарів і дає підстави відносити “Розповіді” до об’єктно-суб’єктного їх типу. Авторське Я зцементувало розрізнені епізоди, які виникали в пам’яті й поєднувалися асоціаціями. “Розповіді” Ю. Смолича – це своєрідний репортаж по пам’яті. Його Я відповідно до законів мемуарної творчості подане у часових планах минулого й сучасного. Аналітичні оцінки у спогадах Ю. Смолича збагатили літературознавство глибокими спостереженнями й визначеннями, заклали основу розуміння творчості багатьох письменників, що були викреслені з літератури в часи сталінських репресій (М. Куліш, В. Підмогильний та ін.). “Розповіді” Ю. Смолича були мемуарами й першими науковими працями про реабілітованих авторів. Його оцінки виявилися часом глибшими, ніж у спеціальних наукових працях. Ця риса єднає його твори з об’єктним типом мемуарів. Ю. Смолич створив мемуарний цикл, який і сьогодні сприймається як класика жанру.

70.

Ю́рій Корні́йович Смо́лич— український письменник, журналіст, театральний критик. Діяч УНР. Редактор журналів «Сільський театр» (1926–1929), «УЖ» (1928–1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936–1937), «Україна» (1943–1950).Протягом 1929–1934 працював позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», потім «Комуніст». Редагував журнали «Сільський театр» (1926–1929), «УЖ» (1928–1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936–1937), «Україна» (1943–1950).Подіям Другої світової війни присвячено його романи «Вони не пройшли» (1946), «Ми разом були в бою». У 1950-х pp. Смолич звертається до подій громадянської війни в Україні: «Світанок над морем» (1956) та дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Це публіцистичні романи-памфлети про діячів УНР, їхня мистецька вартість зведена нанівець ґротесковим стилем політичної аґітки.Юрій Смолич яко письменник уповні реалізувався в жанрі спогадів. Його найвище літературне досягнення — мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), а також окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) та «Мої сучасники» (1978)- це мемуарний цикл Ю. Смолича поява об’єктно-суб’єктного типу” присвячений розглядові книжок “Розповідь про неспокій”, “Розповідь про неспокій триває”, “Я вибираю літературу”, “Розповіді про неспокій немає кінця”, “Мої сучасники”. “Розповіді про неспокій” є взірцем об’єктно-суб’єктного типу мемуарної прози, який передбачає поєднання мемуарного портрета з автобіографією, істотної авторської присутності й настанови на відтворення об’єктивного змісту історичних подій. Автор підкреслював, що пише суб’єктивні “замітки”, але поряд із цим він глибоко усвідомлював, що саме з суми суб’єктивних візій постає об’єктивна картина минулого. Численні характеристики літературної епохи містяться в мемуарних портретах; несподіваним було подане Ю. Смоличем коло класиків. Він будував власну картину літературного життя й концепцію літературного процесу, які істотно різнилися від офіційної, пропонував свою ієрархію мистецьких цінностей та найвизначніших, на його погляд, постатей радянської класики, що порушувало канони офіційного літературознавства. Концепція українського письменника виявилася в Ю. Смолича незрівнянно багатшою за попередні однолінійні інтерпретації. Звичайно, мемуарист не зміг уникнути впливу ідеологічних стереотипів свого часу, йому не вдалося розповісти про голодомор 1933 р., повідомити про спровокований процес неіснуючої насправді СВУ та винищення української духовної елітиМемуари написані в широкому діапазоні естетичних відношень письменника до дійсності. У них репрезентована універсальна всебічність епічної візії життя, яка передбачала використання Ю. Смоличем ліричного, трагічного й комічного дискурсу. Яскраво виявлена авторська позиція є однією з ознак суб’єктного типу мемуарів і дає підстави відносити “Розповіді” до об’єктно-суб’єктного їх типу. Авторське Я зцементувало розрізнені епізоди, які виникали в пам’яті й поєднувалися асоціаціями. “Розповіді” Ю. Смолича – це своєрідний репортаж по пам’яті. Його Я відповідно до законів мемуарної творчості подане у часових планах минулого й сучасного. Аналітичні оцінки у спогадах Ю. Смолича збагатили літературознавство глибокими спостереженнями й визначеннями, заклали основу розуміння творчості багатьох письменників, що були викреслені з літератури в часи сталінських репресій (М. Куліш, В. Підмогильний та ін.). “Розповіді” Ю. Смолича були мемуарами й першими науковими працями про реабілітованих авторів. Його оцінки виявилися часом глибшими, ніж у спеціальних наукових працях. Ця риса єднає його твори з об’єктним типом мемуарів. Ю. Смолич створив мемуарний цикл, який і сьогодні сприймається як класика жанру.

40.

Іноді (в українській літературі таке буває нечасто) літературні портрети постають як компоненти складнішої жанрової структури. Прикладом може бути тетралогія Юрія Смолича «Розповідь про неспокій», що є велетенським мемуарним нарисом, в якому, крім характеристики суспільно-політичного життя впродовж кількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представлені літературні портрети багатьох письменників, учених, політиків. Такий характер мають і «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка."Розповіді про неспокій" є взірцем об'єктно-суб'єктного типу мемуарної прози, який передбачає поєднання мемуарного портрета з автобіографією, істотної авторської присутності й настанови на відтворення об'єктивного змісту історичних подій. Автор підкреслював, що пише суб'єктивні "замітки", але поряд із цим він глибоко усвідомлював, що саме з суми суб'єктивних візій постає об'єктивна картина минулого. Численні характеристики літературної епохи містяться в мемуарних портретах; несподіваним було подане Ю. Смоличем коло класиків. Він будував власну картину літературного життя й концепцію літературного процесу, які істотно різнилися від офіційної, пропонував свою ієрархію мистецьких цінностей та найвизначніших, на його погляд, постатей радянської класики, що порушувало канони офіційного літературознавства. Концепція українського письменника виявилася в Ю. Смолича незрівнянно багатшою за попередні однолінійні інтерпретації. Звичайно, мемуарист не зміг уникнути впливу ідеологічних стереотипів свого часу, йому не вдалося розповісти про голодомор 1933 р., повідомити про спровокований процес неіснуючої насправді СВУ та винищення української духовної елітиу 1930-і рр. Щодо цих подій він обмежився фігурою умовчання.Мемуари написані в широкому діапазоні естетичних відношень письменника до дійсності. У них репрезентована універсальна всебічність епічної візії життя, яка передбачала використання Ю. Смоличем ліричного, трагічного й комічного дискурсу. Яскраво виявлена авторська позиція є однією з ознак суб'єктного типу мемуарів і дає підстави відносити "Розповіді" до об'єктно-суб'єктного їх типу. Авторське Я зцементувало розрізнені епізоди, які виникали в пам'яті й поєднувалися асоціаціями. "Розповіді" Ю. Смолича – це своєрідний репортаж по пам'яті. Його Я відповідно до законів мемуарної творчості подане у часових планах минулого й сучасного. Аналітичні оцінки у спогадах Ю. Смолича збагатили літературознавство глибокими спостереженнями й визначеннями, заклали основу розуміння творчості багатьох письменників, що були викреслені з літератури в часи сталінських репресій (М. Куліш, В. Підмогильний та ін.). "Розповіді" Ю. Смолича були мемуарами й першими науковими працями про реабілітованих авторів. Його оцінки виявилися часом глибшими, ніж у спеціальних наукових працях. Ця риса єднає його твори з об'єктним типом мемуарів. Ю. Смолич створив мемуарний цикл, який і сьогодні сприймається як класика жанру.Підрозділ 3.3. присвячено "Мемуарній епопеї Г. Костюка "Зустрічі і прощання", у якій крізь образ і долю приватної людини подавалися кульмінаційні події національної історії. Сам Г. Костюк – знакова постать в українській літературі діаспори. Його талант слід відзначити в двох аспектах: чисто художньому, розповідному і науковому, аналітичному. Г. Костюк яскраво описав важливі історичні події, свідком яких він був, створив образи письменників, науковців, колег – студентів та аспірантів. Водночас він мислив панорамно, масштабно розглянув літературний процес, зрозумів значення і місце художніх явищ, подав вичерпну картину літературного життя свого часу. Поєднання художнього й наукового мислення, доведене в "Зустрічах і прощаннях" до оптимального співвідношення, дозволило побачити добу в колоритних описах подій та героїв і подати глибокі фахові коментарі.У цій мемуарній праці можна виділити три рівні викладу матеріалу: автобіографічний, історичнийілітературний. Мемуарист прагнув створити саме епопею, автобіографічний елемент у творі не є домінуючим. Г. Костюкові вдалося органічно поєднати його з глибоким відображенням історії, яка разом із образом автора стає другим головним героєм мемуарів. "Зустрічі і прощання" – важливе джерело літературного процесу і літературної критики, це мемуари літературознавця, який кваліфіковано пояснив складні явища своєї доби: "феномен Хвильового", "естетику Яновського" та ін. Найбільше багатство спогадів зосереджено в мемуарних портретах, коло яких надзвичайно широке. Їх герої – це професори і студенти Київського ІНО, члени літугруповань ПРОЛІТФРОНТу, МУРу, "Слова", учителі й колеги по харківській аспірантурі. Поряд із визнаними класиками української літератури ХХ ст. мемуарист умістив цікаві матеріали про авторів, котрих поверхово знають навіть у колах фахівців (В. Державин, В. Коряк, А. Шамрай).