Главная | Обратная связь

Поняття, предмет та методи конституційно-процесуального права України, його взаємозв’язок з іншими галузями права.

Для того, щоб визначити суть конституційно-процесуального права України необхідно встановити, що саме регулюють його норми. Адже кожна наука відрізняється від простої сукупності знань про навколишній світ системністю, понятійним апаратом та власним предметом досліджень.

Конституційно-процесуальне право України, як галузь права — це сукупність конституційно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, що визначають порядок реалізації тих конституційно-матеріальних норм, які потребують для цього відповідної процедури у сфері формування та діяльності суб’єктів конституційного права.

Предметом конституційно-процесуального права України є врегульовані нормами права суспільні відносини щодо процедури формування і діяльності суб’єктів конституційного права, прийняття ними публічних та індивідуальних рішень нормативного і ненормативного характеру.

Виділяють такі ознаки суспільних відносин, що є предметом конституційно-процесуального регулювання:

1) політичний характер відносин, оскільки вони складаються між суб’єктами конституційного-процесуального права з приводу здійснення владарювання;

2) публічна сфера виникнення суспільних відносин, адже предметом галузі є державно-політичні відносини владарювання, тобто організації та здійснення публічної влади;

3) процедурний характер суспільних відносин, так як процедури зорієнтовані на досягнення певного юридичного результату, складаються із послідовно змінюючих один одного актів поведінки та є ієрархічною побудовою.

Вищеназваний предмет є тим “водорозділом”, що відокремлює і в той же час взаємопов`язує конституційно-процесуальне право з іншими галузями права. Найтісніше воно, звичайно, пов`язане з конституційним правом, оскільки фактично являється формою його реалізації. Без них неможливе втілення в жит­тя конституційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рі­шень з питань їхньої компетенції, подальша реалізація таких рі­шень тощо. На процесуальні норми є безпосередні вказівки в ба­гатьох джерелах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються "в чистому вигляді", в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційного права України. У цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких інститутів, як виборче право, законодавча влада, зокрема законодавчий процес, міс­цеве самоврядування тощо. Тому не випадково, що існують акти, де процесуальні норми або займають особливе місце, або є домінуючими в їх структурі та змісті. Типовими у цьому відношенні є розділ Конституції, де йдеться про законодавчий процес, Закони України „Про вибори Президента України”, „Про вибори народних депутатів Ук­раїни”, „Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Найбільш "насичені" процесуальними нормами є акти, які визначають порядок роботи та прийняття рішень органами державної влади, зокрема їх регламенти.

Звичайно, що інші галузі права також не можуть існувати взагалі незалежно від конституційного процесу. Так, ми не зможемо застосувати правову норму (кримінальну, цивільну, трудову) без знання того, коли вона набрала чинності. А саме це є одним з елементів предмету вивчення конституційно-процесуального права.

Діяльність будь-якого державного органу влади також опирається на конституційно-процесуальні норми. Вказане пов’язує конституційно-процесуальне право з усіма галузями права, де учасником правовідносин є органи державної влади. Враховуючи, що окремою складовою конституційно-процесуального права є правовідносини, що виникають при ратифікації, погодженні та розірванні міжнародних договорів суб’єктами конституційного права (наприклад порядок ратифікації міжнародного договору), воно також переплітається і з такими галузями, як міжнародне приватне та публічне право.

Метод конституційно-процесуального права України.

Метод (від грецьк. — шлях до чого-небудь) є способом досягнення мети, способом діяльності. Метод правового регулювання — це сукупність прийомів та засобів за допомогою яких норми права впливають на поведінку людини.

Всі методи можна розділити на загальні та спеціальні.

Загальними є аналіз, синтез, індукція, дедукція, метод моделювання та інші.

Із спеціальних юридичних методів в конституційно-процесуальному праві України використовуються, зокрема:

а) формально-юридичний метод, який полягає у з’ясуванні визначеної законом процедури (без урахування економічних, політичних та інших факторів) та її відповідності фактичним відносинам. Вказаний метод, окрім іншого, дає можливість виявити ті прогалини та неузгодженості, які існують в законодавстві України, шляхи їх подолання та можливості подальшого розвитку права;

б) порівняльно-правовий метод, завдяки якому порівнюється певна правова процедура з правовою процедурою, яка існує в подібному державному органі, або у аналогічному органі іншої держави;

в) системно-функціональний метод, тобто вивчення діяльності того чи іншого державного органу в рамках державного механізму та їхнього взаємозв’язку.

За обов’язковістю виконання методи регулювання суспільних відносин в конституційно-процесуальному праві поділяються на:

1. Метод імперативного регулювання, який полягає в обов`язковості (імперативності) виконання тих приписів, які регулюють ті чи інші правила поведінки.

2. Метод диспозитивного регулювання, за яким особа вільна у виборі шляхів своїх дій та обирає їх за власним розсудом.

Особливістю конституційно-процесуального права України, як і більшості процесуальних галузей, є те, що основним методом регулювання є імперативний метод. Порушення встановленої процедури (навіть на певній одній його стадії) веде до незаконності досягнутого юридичного результату в цілому (прийнятого рішення, сформованого нелегітимним шляхом державного органу влади і т.п.).

СХЕМА 1