 |
|
Аналіз статистичних даних
Від 7 жовтня 2010 року
____________
* Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України Луспеником Д. Д. та головним консультантом відділу узагальнення судової практики управління вивчення та узагальнення судової практики Мельник З. П., к. ю. н.
ПЛАН
I. Проблемні питання судової практики щодо кредитних договорів.
II. Звернення стягнення на майно, передане в іпотеку чи в заставу.
III. Проблемні питання судової практики щодо договорів банківського вкладу.
IV. Вирішення спорів, пов’язаних з укладенням договору та виконанням договірних зобов’язань в іноземній валюті.
V. Проблемні процесуальні питання при вирішенні справ з кредитних правовідносин.
Вступ
Неодмінною умовою життєздатності економіки будь-якої держави є нормальне й стабільне функціонування її кредитно-фінансових інститутів.
Інтенсивна, особливо в останні роки, інтеграція вітчизняної фінансової системи в міжнародну стала причиною того, що кризовий стан світової фінансової системи, який розпочався у 2008 році, безпосередньо відобразився й на її функціонуванні. Результатом цього для українських кредитно-фінансових організацій стало погіршення ліквідності в банківському секторі, швидке зростання/коливання курсу іноземної валюти, суттєве зменшення доходів населення та інші чинники, що призвело до великої кількості судових спорів щодо виконання кредитних договорів, договорів банківського вкладу, забезпечення договірних зобов’язань, звернення стягнення на заставлене майно, визнання договорів кредиту, поруки, застави, іпотеки недійсними тощо. Також значна кількість спорів стосується договорів, укладених в іноземній валюті, і це закономірно в умовах, коли в країні активний іноземний капітал, а національні комерційні банки інтегровані в міжнародну фінансову систему.
Проте переважна кількість спорів все ж таки пов’язана з неможливістю своєчасного виконання прийнятих на себе договірних зобов’язань як з повернення кредиту, так і вкладу через зміни у фінансовому стані учасників таких правовідносин, нерідко присутнім є й суб’єктивний фактор небажання з різних підстав повернути отримане за договором.
З огляду на викладене узагальнення судової практики розгляду цивільних справ з кредитно-банківських правовідносин є надзвичайно важливим, оскільки суди нерідко допускають помилки при застосуванні норм матеріального та процесуального права, чим не забезпечується єдність судової практики цієї категорії справ, що, у свою чергу, негативно впливає на кредитні взаємовідносини їх учасників.
Аналіз статистичних даних
Згідно зі статистичними даними, наданими апеляційними судами України, у 2009 році на розгляді місцевих судів у першій інстанції перебувало 197,6 тис. цивільних справ, які випливають з кредитних відносин.
Найбільша кількість таких справ зафіксована у судах м. Києва – 22,5 тис., областей: Миколаївської – 21 тис., Дніпропетровської – 15,8 тис., Харківської – 12,8 тис., Запорізької – 11,2 тис. та АР Крим – 10,8 тис.
Закінчено провадження у 135,4 тис. справ, або 68,5 % від кількості справ, що перебували на розгляді судів. З ухваленням рішення розглянуто 106,4 тис. справ, у тому числі задоволено позов у 98,8 тис. справ, або 92,8 % від кількості справ, розглянутих з ухваленням рішення.
У структурі цивільних справ, які випливають з кредитних відносин, що перебували на розгляді судів, найбільшу питому вагу становили справи щодо укладення, виконання та розірвання договорів – 182 тис., або 92,1 % від усіх справ, які випливають з кредитних відносин. Зокрема, спорів щодо укладення, виконання та розірвання договорів кредиту перебувало 115,8 тис. справ, банківського вкладу – 31,1 тис., позики – 11,1 тис., банківського рахунку – 4,1 тис.
Закінчено провадження у 125,4 тис. справ, або 68,9 % від кількості тих, що перебували на розгляді. Із ухваленням рішення розглянуто 98,5 тис. справ, або 78,5 % від кількості справ, провадження в яких закінчено. Позовні вимоги задоволено у 91,8 тис. справ, їх частка серед числа справ, розглянутих з ухваленням рішення, становила 93,3 %.
За спорами щодо звернення стягнення на майно у провадженні судів перебувало 15,6 тис. справ: із них щодо передачі в іпотеку – 7,4 тис., заставу – 7,9 тис. справ. Закінчено провадження у 10 тис. справ, або 63,9 % від кількості тих, що перебували на розгляді; із ухваленням рішення розглянуто 8 тис. справ, або 79,9 % від кількості справ, провадження в яких закінчено; позовні вимоги задоволено у 7 тис. справ, або 87,4 % від числа справ розглянутих з ухваленням рішення.
Справ, пов’язаних з виконанням договірних зобов’язань в іноземній валюті, у провадженні судів перебувало 25,4 тис. Закінчено провадження у 14,9 тис. справ, або 58,5 % від справ, які перебували на розгляді, із ухваленням рішення розглянуто 11,3 тис. справ, або 75,8 % від кількості справ, провадження в яких закінчено, позовні вимоги задоволено у 10,7 тис. справ, або 94,9 % від числа справ, розглянутих з ухваленням рішення.
За апеляційними скаргами на рішення та ухвали місцевих судів в провадження апеляційних судів у 2009 році надійшло 7,1 тис. цивільних справ, які випливають з кредитних відносин. Розглянуто 5,3 тис., або 74,4 % від справ, що знаходилися в провадженні. Апеляційні скарги задоволено у 2,1 тис. справ, або 39 % від справ, провадження у яких закінчено.
Скасовано у апеляційному порядку 1,7 тис. судових рішень, або 1,6 % від постановлених місцевими судами. За результатами розгляду апеляційних скарг постановлено 735 нових рішень, або 43 % від скасованих.
Найбільшу частку розглянутих в апеляційному порядку справ, які виникають з кредитних відносин, складають справи щодо укладення, виконання та розірвання договорів – 90,6 %. Справи щодо звернення стягнення на майно складають 9,4 %.
У провадження апеляційних судів надійшло 982 скарги на рішення та ухвали місцевих судів у справах, пов’язаних з виконанням договірних зобов’язань в іноземній валюті. Скасовано 237 рішень, у тому числі 123 із ухваленням нового рішення, змінено – 57.
I. Проблемні питання судової практики щодо кредитних договорів
Аналіз судової практики зазначеної категорії справ свідчить про те, що найпоширенішими в 2009 році були спори щодо укладення, виконання та розірвання кредитних договорів.
Зокрема, це були вимоги кредитора про стягнення боргу за кредитним договором, а також відсотків за користування кредитом та відповідних штрафних санкцій за невиконання (несвоєчасне) виконання кредитного договору. Основними причинами виникнення таких спорів є наслідки порушення договору позичальниками у частині виконання зобов’язання належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору. Майже в усіх випадках ця обставина, зокрема, пов’язана з відсутністю коштів, а також іншого майна у позичальника для виконання умов кредитного договору, а також зі збільшенням банком відсоткової ставки за кредитними договорами в односторонньому порядку, що до внесення законодавчих змін передбачалось умовами договору.
Правова природа кредитних правовідносин урегульована в нормах цивільно-правового зобов’язального інституту “Позика. Кредит. Банківський вклад” (глава 71 ЦК України), Закону України “Про банки і банківську діяльність” та інших відповідних правових актах. Зокрема, Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” вперше дав поняття кредитної операції, товарного, комерційного та фінансового кредитів.
Кредитний договір кваліфікується як двосторонній, консенсуальний та оплатний.
Предметом кредитного договору – є лише грошові кошти (на відміну від договору позики). Гроші, як предмет кредитного договору, відносяться до категорії речей, визначених родовими ознаками, які можуть вільно відчужуватись чи переходити від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) чи іншим способом (сингулярне правонаступництво).
Відповідно до статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” операції, визначені пунктами 1 – 3 частини першої цієї статті (у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик), належать до виключно банківських операцій, здійснювати які дозволяється тільки юридичним особам,які мають банківську ліцензію. В силу вищенаведеного треба дійти висновку, що кредитування здійснює саме банк, який отримав відповідну ліцензію, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. І саме банк (а не його структурна одиниця) має бути стороною у справі.
У зв’язку з цим неправильною є судова практика, де суди визнають стороною у цій категорії справ структурні банківські підрозділи, а не сам банк, як юридичну особу.
Так, у порушення вимог частини 1 статті 29 ЦПК України було відкрито і розглянуто з ухваленням рішення Ватутінським міським судом Черкаської області справу за позовом Ватутінського відділення ВАТ “Райффайзен банк Аваль” до Драгун С. І. про розірвання кредитного договору та стягнення боргу, незважаючи на те, що відділення банку не є юридичною особою.
Також в якості кредитодавця можуть виступати страхові організації та кредитні спілки, проте вони з огляду на особливості їхнього правового статусу, не мають права переводити борг чи відступати правові вимоги за кредитним договором.
В якості позичальника за кредитним договором може виступати будь-яка фізична чи юридична особа, яка володіє правосуб’єктністю.
При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності. Вони встановлені як ЦК України (статті 1048 – 1052, 1054), так і Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Зокрема, це:
- досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мета, сума і строк кредиту; умови і порядок його видачі та погашення; види (способи) забезпечення зобов’язань позичальника; відсоткові ставки; порядок плати за кредит; порядок зміни та припинення дії договору; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;
- кредитний договір має укладатись обов’язково у письмовій формі, причому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю;
- сторони кредитного договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення сторін має бути вільним і відповідати їхній внутрішній волі.
Однією з істотних умов кредитного договору, яка має бути чітко виписана в договорі, та на яку суд повинен звертати увагу, є сплата відсотків на грошову суму, отриману в кредит. Відсотки, сплачувані позичальником за користування кредитом, за своїм характером є встановленою договором платою за користування грошовими коштами, а не неустойкою, яка є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язань, а також і однією з форм цивільно-правової відповідальності.
Непоодинокими є випадки звернення із вимогами про визнання недійсним кредитного договору із посиланням на невідповідність його умов загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (стаття 3 ЦК України), а також стаття 18 Закону України “Про захист прав споживачів” щодо справедливості умов договору через застосування для визначення боргу, відсотків за користування кредитом грошового еквівалента гривні до долара США, а відтак покладання, на думку позивачів, усіх ризиків знецінення національної валюти на позичальника.
Зокрема, апеляційним судом м. Севастополя було ухвалено рішення від 18 червня 2009 року у справі N 22ц-489/2009 року та задоволено апеляційну скаргу АКБ “Укрсоцбанк” до Демоненка І. В. Скасовуючи рішення першої інстанції, яким було визнано частину договору недійсною та змінено умови договору, апеляційний суд зазначив, що діючим законодавством не передбачений стабільний курс долара США до національної валюти – гривні і, як убачається з матеріалів справи, при укладенні спірного договору Демоненко І. В. були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили його прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах.
Уявляється, що у такому випадку суду треба входити з того, що за відсутності заборони використання іноземної валюти як засобу платежу за умов дотримання вимог валютного законодавства, що буде детально проаналізовано в 4 розділі узагальнення, це не може бути підставою для визнання його недійсним і, укладаючи такий договір, сторона з’ясовує, на яких умовах він укладається, а відтак з власної ініціативи на момент отримання коштів визначає для себе правила подальшої поведінки, які в подальшому не мають безпідставно змінюватися на вимогу однієї зі сторін.
Крім того, відмова від надання чи одержання кредиту не є односторонньою відмовою від зобов’язання, передбаченого статтею 615 ЦК України, або одностороннім його розірванням.
Отже, складними для судів виявилися спори щодо розірвання або визнання недійсними кредитних договорів у зв’язку зі зростанням/коливанням курсу іноземної валюти, в основному долара США.
Зростання курсу долара США – валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для розірвання кредитного договору, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні у відношенні до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти – гривні та її девальвації й можливість отримання кредиту в національній валюті.
Крім того, пункт 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, передбачено, що в разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов’язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе споживач. Про роз’яснення позичальникові інформації про можливі валютні ризики перед укладенням договору йдеться і в статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”.
Так, Вітюк О. Є. звернулась до суду з позовом про розірвання кредитного договору з “ОТП Банк” в сумі 440 тис. доларів США і договорів іпотеки і поруки у зв’язку з тим, що змінились істотні обставини, а саме: значне зростання курсу долара США у відношенні до гривні, що потягло за собою подорожчання кредитного ресурсу та суттєве зменшення ціни об’єктів нерухомого майна, переданого в іпотеку.
Рішенням Замостянського районного суду від 16 жовтня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 7 грудня 2009 року, позов задоволено, зазначивши, що позивачка довела обставини позову і є підстави, визначені статтею 652 ЦК України.
Проте ухвалою Верховного Суду України від 19 травня 2010 року (справа N 6-5403св10) ухвалені судові рішення скасовані з передачею справи на новий розгляд. При цьому, зокрема, зазначено таке. Задовольняючи позов, суди в порушення вимог статей 60, 212 – 214 ЦПК України не дали належної оцінки доводам банка про те, що позивачці перед укладенням договору роз’яснені можливі валютні ризики, вона мала можливість передбачити зміну курсу гривні у відношенні до долара США, виходячи з ситуації в Україні та динаміки зміни курсів з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації. Крім того, ніщо не перешкоджало позивачці отримати кредит у національній валюті.
При розгляді спорів щодо зміни або розірвання кредитного договору у зв’язку із істотною зміною обставин, що передбачено статтею 652 ЦКУ, то суд має мати на увазі, що позичальнику необхідно довести наступне:
1. При зміні договору посилання на істотну зміну обставин можливе лише у тому разі, коли сторони при укладенні договору визначили такі обставини, як істотні.
2. Обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору, у чому саме вони змінились і чому зміна обставин є істотною. Вимагаючи розірвання договору на цій підставі, позивач, з урахуванням положень процесуального законодавства щодо обов’язку доказування, повинен довести, зокрема, впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане.
3. Одночасно наявність чотирьох умов, перелічених у частині 2 статті 652 ЦК, у розрізі конкретної ситуації, акцентуючи, яким чином виконання договору порушує співвідношення майнових інтересів сторін і позбавляє заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
4. Враховуючи те, що за істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається у виняткових випадках(частина 4 статті 652 ЦК), необхідно також довести наявність однієї з двох таких умов: 1) розірвання договору повинно суперечити суспільним інтересам або 2) може потягнути для сторін (чи однієї з них) шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
У будь-якому випадку суд має мати на увазі, що поняття “істотна зміна обставин” є оціночною категорією, законодавець у пункті 2 частини 1 статті 651 ЦК України дає визначення цього поняття, вказуючи на те, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Зокрема, апеляційним судом м. Києва рішенням від 3 листопада 2009 року у справі N 22-9304/09 було скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 серпня 2009 року за позовом Релея Б. В. до АКБ “Укрсоцбанк” про зміну умов договору кредиту у зв’язку із зміною істотних умов.
Апеляційний суд зазначив, що саме по собі зменшення прибутків позивача не є обставинами, які можна віднести до форс-мажорних, а світова фінансова криза є явищем, яке не відноситься до обставин непереборної сили, що позбавляють позивача виконувати умови укладеного договору. Крім того, позивачем не доведено, що зміна умов договору викликана наявністю ідеальної сукупності всіх обставин, передбачених частиною 2 статті 652 ЦК України, що є обов’язковою умовою для вирішення питання про зміну умов договору. Висновок Київської Торгово-промислової палати від 10 червня 2009 року свідчить лише про те, що у позивача є право на зміну умов кредитного договору, і не свідчить про наявність всіх умов, необхідних для такої зміни.
Що стосується позовних вимог про дострокове стягнення кредиту відповідно до частини 2 статті 1050, частини 2 статті 1054 ЦК України або про звернення стягнення на заставлене майно, то судами допускається інша помилка, а саме вказані вимоги нерідко ототожнюються з розірванням кредитного договору.
Так, у справі N 2-347/2009 року ВАТ “Банк інвестицій та заощаджень” звернулося з позовом до Савшак Р. М. про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з невиконанням боржником зобов’язань. Веселинівський районний суд Миколаївської області рішенням від 28 вересня 2009 року позов задовольнив, однак у резолютивній частині рішення, крім стягнення заборгованості, ухвалив також достроково розірвати кредитний договір (при відсутності такої вимоги).
Статтею 651 ЦК передбачені підстави для зміни або розірвання договору. У судовому порядку ці питання вирішуються, якщо сторонами договору не досягнуто згоди і одна із заінтересованих сторін звернулася з вимогою до суду з двох підстав: істотне порушення договору другою стороною; інші випадки, встановлені договором або законом (частина 2 статті 651 ЦК України). Натомість, частина 3 статті 651 ЦК України зазначає, що і без звернення до суду договір вважається розірваним або зміненим у силу самого факту односторонньої відмови від договору у повному обсязі чи частково (якщо таке право передбачене договором або законом).
Виходячи з характеру правовідносин сторін, які регулюються параграфом 2 глави 71 ЦК України (Кредит), змісту норм статей 598 – 599 та статті 653 ЦК України, судам треба звертати увагу на те, що законодавець розрізняє поняття “розірвання договору”, з одного боку, і “припинення зобов’язання/договору”. Зазначені поняття не є тотожними через відмінні підстави їх виникнення та юридичні наслідки, які породжені цими правовими явищами. Розірвання договору треба розглядати як один з видів припинення договору.
Таким чином, в силу зазначених правових норм, за загальним правилом, розірвання договору припиняє його дію на майбутнє і не скасовує сам факт укладення і дії договору включно до моменту його розірвання, а також зберігає в дії окремі його умови щодо зобов’язань сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов’язань і після розірвання договору, виходячи з характеру цього договору, за яким кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання.
До наведеного вище треба додати, що відповідно до положень статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позовних вимог. Вийти за межі позовних вимог суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом, і з дотриманням загальних засад цивільного судочинства. Так, деякі суди розривають кредитні договори у справах за позовами банків та інших фінансових установ про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором, хоча позивачі такої вимоги не заявляли.
Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 грудня 2009 року залишено без змін заочне рішення Золотоніського міськрайонного суду від 16 вересня 2009 року, яким частково задоволено позов ВАТ КБ “Надра” до Матвеєвої Н. С., Кочержинського Г. О. про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором. Судом стягнуто з боржника за кредитним договором та поручителя солідарно на користь банка 16242 грн. 26 коп. заборгованості за кредитним договором, виходячи з розміру боргу на час звернення банка до суду.
Відмовляючи банку в стягненні суми кредиту в повному обсязі, суди послалися на те, що вимоги статті 1050 ЦК України про право позикодавця вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків у разі прострочення позичальником повернення чергової частини позики, не можуть бути застосовані, оскільки стягнення всієї суми боргу достроково може мати місце лише в разі, коли сторона, що ставить питання про дострокове повернення всієї суми боргу, заявить вимоги про розірвання договору, що передбачено частиною 2 статті 651 ЦК України, а банк таких вимог не заявляв.
Аналогічні судові рішення ухвалювались в інших справах у багатьох областях.
Необхідно зазначити, що дострокове присудження до виконання основного зобов’язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішення суду і не виключає стягнення відсотків, пені і збитків та інших штрафних санкцій, передбачених угодою, до дня фактичного задоволення (повного розрахунку).
Звернення до суду з вимогою про дострокове повернення всіх сум за кредитним договором у зв’язку з порушенням умов договору згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України не означає односторонньої відмови від договору, а є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань. Це спосіб цивільно-правової відповідальності боржника. У подальшому при невиконанні рішення суду у кредитора виникає право стягувати суми, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язальні правовідносини не припинилися. У статті 599 ЦК України зазначено, що зобов’язання припиняються його виконанням, проведеним належним чином (а не в силу ухвалення рішення суду).
Треба зазначити, що наявність виконавчого напису за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін. Тобто саме по собі вчинення виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання відсотків за користування кредитом і пеню за несвоєчасну сплату кредиту.
Зокрема, на цій підставі Верховний Суд України ухвалою від 4 листопада 2009 року у справі N 6-9224св09 задовольнив касаційну скаргу ЗАТ КБ “Приватбанк” до Мельниченко І. М., рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2009 року скасував та залишив в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2008 року, зазначивши, що вчинення виконавчого напису нотаріусом не є підставою для відмови у захисті права позивача на отримання відсотків за користування кредитом та пені за несвоєчасну сплату кредиту, так як виконавчий напис не виконано.
Поряд із вимогами про стягнення заборгованості банки у деяких випадках заявляли вимоги і про розірвання кредитних договорів. У переважній більшості суди задовольняли такі вимоги.
Однак Ленінський районний суд м. Кіровограда у справі N 2-533/9, визнавши обґрунтованими вимоги ТОВ “Укрпромбанк” про дострокове стягнення з Логвиненка В. І. заборгованості за кредитним договором, відмовив у вимозі про його дострокове розірвання, зазначивши, що позивач не довів передбачених статтею 651 ЦК України підстав: істотного порушення позичальником договору, наявності шкоди.
Уявляється правильною практика судів щодо розірвання кредитних договорів у тому випадку, коли банком одночасно ставиться питання про розірвання кредитного договору та про стягнення сум заборгованості за вказаним кредитним договором.
Коли ж банком ставиться питання лише про стягнення сум заборгованості за кредитним договором, то правильним є задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, відповідно до вимог статті 11 ЦПК України, лише щодо стягнення сум заборгованості.
Є непоодинокі випадки ухвалення судами рішень без з’ясування обставин щодо невиконання чи неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. У таких справах самі позовні заяви не містять таких даних, а лише констатують факт наявності розміру всієї суми непогашеного кредиту (наприклад, справи NN 2-337, 2-102, 2-340 Устинівського районного суду Кіровоградської області, NN 2-3092, 2-1507, 2-710 Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області та інші).
Треба звертати особливу увагу на наявність у позовній заяві обставин, передбачених пунктами 5, 6 частини 2 статті 119 ЦПК України, а саме: виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги та зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
При стягненні сум за кредитним договором суду треба керуватись положенням частини 1 статті 1050 ЦК України та виходити з того, що стягнення сум (відсотків) за статтею 1048 ЦК України є платою (винагородою) за користування грошовими коштами, а стягнення сум згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України є заходом цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання.
У справах, що розглядалися судами, предметом неустойки були лише грошові кошти, розмір яких встановлювався договором. Як правило, суди вірно визначали цей розмір. При цьому враховували положення частини 3 статті 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищував розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Проте суди не завжди застосовували зазначене вище положення закону та стягували неустойку в сумі, що в кілька разів перевищувала розмір заборгованості.
Зокрема, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 3 лютого 2009 року у справі N 2-502-09 достроково розірвано договір кредиту, який укладений між кредитною спілкою “Альянс Україна” і Власовчуком С. П., та стягнуто з останнього на користь кредитної спілки: неповернутий кредит у сумі 5610 грн. 79 коп., відсотки за користування кредитом у розмірі 11417 грн. 94 коп. і неустойку в сумі 32429 грн. 46 коп.
Хоча зазначене положення закону є правом, а не обов’язком суду, однак, якщо наявні такі обставини, то вони мають ураховуватися судом у разі, якщо на це посилається боржник і просить зменшити розмір неустойки. При цьому на виконання вимог статті 215 ЦПК України суд повинен в обов’язковому порядку мотивувати свій висновок.
Істотними обставинами в розумінні статті 551 ЦК України можна вважати ступінь виконання зобов’язання боржником, наприклад, дострокове погашення кредиту та відсотків, доведений матеріалами справи тяжкий майновий стан боржника, інші інтереси сторін (а не лише боржника), які заслуговують на увагу.
Так, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2009 року задоволено позов ТОВ “КБ “СоцКом Банк” до Венедиктової С. Г., Венедиктова С. В., Венедиктова Є. В. про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором у розмірі 70115 грн. 64 коп., що становила штрафні санкції за прострочення сплати кредиту та судові витрати, виходячи з того, що позичальники допустили порушення істотних умов договору і заподіяли кредиторові матеріальну шкоду в такому розмірі.
Рішенням апеляційного суду Одеської області рішення суду першої інстанції скасоване, ухвалене нове про стягнення з Венедиктової С. Г., Венедиктова С. В., Венедиктова Є. В. солідарно на користь ТОВ “КБ “СоцКом Банк” 5 тис. гривень штрафу за прострочення позичальником зобов’язань.
Установлено, що Венедиктовою С. Г. 25 жовтня 2007 року отримано кредит в сумі 5 тис. доларів США на строк користування 18 місяців. З боку позичальниці було прострочення платежів по кредиту та відсотках, що дало право банку відповідно до положення пункту 4.1 кредитного договору вимагати дострокового стягнення заборгованості за договором. Станом на 2 вересня 2008 року із загальної суми заборгованості в розмірі 70115,64 грн. заборгованість за кредитом складала у гривневому еквіваленті за курсом НБУ – 17766 грн. 68 коп. та 52118 грн. штрафних санкцій за прострочення, оскільки умовами кредитного договору передбачена сплата штрафу в розмірі 253 грн. за кожен день прострочення. 23 грудня 2008 року (до ухвалення судом рішення) позичальницею повністю погашено кредит та відсотки за користування ним і станом на 14 січня 2009 року заборгованість Венедиктової С. Г. складалась лише із штрафних санкцій за прострочення зобов’язань з погашення кредиту.
З огляду на зазначені обставини та той факт, що заявлена до стягнення сума штрафу значно перевищує суму самого кредиту та відсотків, апеляційним судом було застосоване правило частини 3 статті 551 ЦК України про співмірність вимог із розміром заподіяних збитків із врахуванням таких істотних обставин справи, як дострокове погашення позичальником кредиту та відсотків (до спливу строку договору), майновий стан позичальника, який будучи суб’єктом господарювання, у 2007 – 2008 роках не мав доходу, достатнього для погашення кредиту в силу об’єктивних причин (зменшення товарообігу), наявність на утриманні малолітніх дітей та того факту, що непомірні для сім’ї грошові зобов’язання негативно відобразяться на утриманцях та викличуть загрозу позбавлення житла, на яке накладено арешт в порядку забезпечення позову.
Також у ході проведення узагальнення виявлені випадки, коли суди без належного правового та фактичного обґрунтування зменшували розмір неустойки або відмовляли у задоволенні вимог про її стягнення, а також відмовляли в позові про стягнення неустойки з тих підстав, що позивачі не надали відповідних розрахунків її розміру.
Зокрема, рішенням від 12 серпня 2009 року Ізяславського районного суду Хмельницької області у справі N 2-358/2009 року за позовом АКБ “Правекс-Банк” до Горбачука А. І. про стягнення заборгованості за кредитним договором позов задоволено частково, в решті позову було відмовлено, оскільки суду не були надані розрахунки розміру пені.
Правильним є те, що розрахунок пені є обов’язком позивача (стаття 10 ЦПК України). Проте треба звернути увагу на те, що при відкритті провадження у справі, перевіряючи позовну заяву на відповідність її змісту вимогам статті 119 ЦПК України, суд на це не звернув уваги та призначив не підготовлену справу до судового розгляду, що є недопустимим.
У таких випадках суду треба мати на увазі, що положення частини 3 статті 551 ЦК України щодо зменшення розміру неустойки може бути застосоване лише до відсотків, які нараховуються як пеня, оскільки вони є засобами цивільно-правової відповідальності, чи згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України, враховуючи її компенсаційну природу, а відсотки, які підлягають сплаті, згідно з положеннями статей 1054, 10561ЦК України у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність з розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.
У ході проведення узагальнення з’ясовано, що певну складність для судів становлять справи щодо правомірності підвищення відсоткової ставки згідно з частиною 2 статті 10561 та статті 1061 ЦК України у зв’язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року N 661 (Закон N 661), яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір відсотків не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір відсотків на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Цей закон набув чинності з 10 січня 2009 року, проте, як вбачається з матеріалів справ, банки надіслали повідомлення про підвищення відсотків за кредитним договором з січня – лютого 2009 року з посиланням, зокрема, на те, що ще у грудні 2008 року банком прийнято таке рішення, і на підставі цього банком в наступному зроблені перерахунки відсотків за договором.
При розгляді таких справ у судів виникали питання, а саме:
- яка процедура та форма прийняття банком постанови або рішення і чи може братися до уваги це рішення, якщо воно прийнято після набрання чинності Законом;
- чи є належним повідомленням боржника, наявність у банку поштового реєстру, який містить інформацію про відправлення листа боржникові про підвищення відсоткової ставки;
- чи достатньо в даному випадку тільки повідомлення боржника про підвищення відсоткової ставки, в якому зазначається дата отримання листа банку та підпис особи, яка її отримала.
Вважаємо, що суди мають виходити з такого:
-зважаючи на закріплений Конституцією України принцип незворотності діїв часі законів та інших нормативно-правових актів (частина 1 статті 58), всі рішення банку у будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення відсоткової ставки в односторонньому порядку після 10 січня 2009 року є неправомірними (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99 “У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)”;
- належним повідомленням боржника щодо підвищення відсоткової ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином. Для підтвердження доведення цього факту суд, на нашу думку, може використовувати положення ЦПК України, що стосуються процедури направлення повісток і повідомлень (так званий локальний предмет доказування);
- неправомірною є зміна відсоткової ставки, навіть у разі належного повідомлення, якщо договором чітко передбачено підписання в таких випадках додаткової угоди;
- потрібно також враховувати поведінку сторін після прийняття рішення банком щодо зміни відсоткової ставки у контексті положень цивільного законодавства про укладення та зміну договору, зокрема:
а) якщо боржник сплачує відсотки за новою ставкою, то пропозицію треба вважати прийнятою і правочин вчиненим, враховуючи частини 2, 3 статті 205, частину 2 статті 642 ЦК України (навіть за відсутності доказів належного повідомлення боржника), оскільки фактичні дії вказують на прийняття пропозиції;
Так, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 28 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2009 року задоволено позов Косінського О. В. до АКБСР “Укрсоцбанк” та визнано неправомірними дії банку щодо одностороннього підвищення ставки за кредитними договорами та зобов’язано банк виконати умови договорів у первинній редакції, а також зарахувати сплачені платежі в рахунок погашення кредиту.
Ухвалою Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року судові рішення були скасовані з передачею справи на новий розгляд та зазначено таке. У кредитних договорах від 6 липня 2006 року та від 8 квітня 2008 року чітко зазначені підстави зміни відсоткових ставок за рішенням кредитора та наслідки непогодження з ними позичальника, тобто в разі незгоди з підвищенням ставки боржник зобов’язаний повністю повернути кредит у певний строк. 8 жовтня 2008 року банк надіслав позивачу листа про підвищення розміру відсоткової ставки, мотивувавши своє рішення, та надіслав проекти додаткових угод для підписання. При цьому було встановлено, що позивач після отримання такого листа сплачував кредит з підвищеними відсотками, чим відповідно до частини 2 статті 642 ЦК України вчинив дію, яка засвідчує його бажання укласти договір, і ця дія є прийняттям пропозиції, хоча й не підписував додаткові угоди (ухвала N 6-509св10).
б) якщо боржник сплачує відсотки за попередньою ставкою та не вчиняв інших дій щодо прийняття пропозиції, то це свідчить про відсутність домовленості – у такому випадку треба виходити з умов договору.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 вересня 2009 року задоволено позов Горської О. В. та визнано незаконними дії АКБСР “Укрсоцбанк” щодо підвищення відсоткових ставок за кредитними договорами, зобов’язано банк здійснити перерахунок здійснених платежів, зарахувавши їх на погашення кредиту. Верховний Суд України ухвалою від 2 червня 2010 року скасував рішення апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2009 року, яким рішення першої інстанції скасовано та відмовлено в позові, та залишив без змін рішення місцевого суду. Суд касаційної інстанції виходив із того, що 21 жовтня 2008 року банком було надіслано позивачці листи з пропозицією підписати додаткові угоди про підвищення відсоткових ставок за кожним кредитом. Проте Горська О. В. такі пропозиції не прийняла, угоди не підписала, продовжувала сплачувати відсотки згідно з первинними умовами договорів і одночасно звернулась до банку з проханням надати обґрунтування причин підвищення відсоткових ставок, оскільки, у порушення умов договору, надіслані їй листи не містили такого мотивування, на що відповіді не отримала (ухвала N 6-5257св10).
Суди мають враховувати, що згідно з частиною 3 статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови підвищення відсоткової ставки, то вони мають виконуватись і вважаються такими, що момент досягнення домовленості настав.
Тобто, спочатку відбувається зміна відсоткової ставки, а потім надсилається повідомлення про це. Отже, якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити відсоткову ставку, то це вже є домовленістю сторін. Якщо банком прийнято таке рішення до 10 січня 2009 року (при підтвердженні цього юридичного факту відповідними доказами), а позичальник отримав повідомлення після цієї дати, то це є лише механізмом виконання цієї домовленості. У цьому разі важливим є визначений договором механізм виконання цієї домовленості: отримання повідомлення та, відповідно, прийняття пропозиції позичальником, чи укладання шляхом підписання додаткової угоди щодо підвищення відсоткової ставки.
У будь-якому випадку всі зазначені вище обставини (підписання додаткової угоди про зміну відсоткової ставки, повідомлення про це боржника, поведінка сторін після зміни відсоткової ставки тощо) мають враховуватись судом у сукупності, але визначальним у вирішенні питання правомірності такої зміни в контексті Закону N 661 є саме дата рішення про зміну ставки банком (а саме: до 10 січня 2009 року).
Разом із тим, незважаючи на згоду позичальника на наявність подібних умов договору при його укладенні, дії з боку кредитора щодо підвищення відсоткової ставки підлягають оцінці в кожному конкретному випадку в контексті положення статті 652 ЦК України та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, про те, що банки мають право ініціювати зміну відсоткової ставки за кредитом лише в разі настання події, незалежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку, та банки не мають права змінювати відсоткову ставку за кредитом в зв’язку з волевиявленням однієї зі сторін. Тобто зміна відсоткової ставки, виходячи з цього, можлива лише у разі істотної зміни обставин, проте не кожна обставина, передбачена договором, може вважатися такою, оскільки сама по собі істотність передбачає зміну обставин настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали його на інших умовах.
Заслуговують на увагу й питання правомірності підвищення відсоткової ставки банком у разі настання певних випадків, зокрема порушення позичальником кредитної дисципліни, погіршення фінансового стану позичальника, здійснення поточних коливань відсоткових ставок за вкладами або кредитами, девальвації національної валюти до долара США тощо. Як правило, таке право передбачається безпосередньо у кредитному договорі із зазначенням вичерпного переліку таких випадків. Про визнання незаконними таких умов договору звертаються боржники, які посилаються на порушення кредиторами статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів” та невідповідність цих дій принципам зобов’язальних правовідносин.
Ухвалою Верховного Суду України від 25 березня 2009 року у справі N 6-9644св07 за позовом Федоренко І. П. до ВАТ КБ “Надра”, третя особа – Юрченко Б. М., про захист прав споживача, відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишено без змін ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 21 березня 2007 року, якою рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 7 лютого 2007 року про відмову в задоволенні позову Федоренко І. П. залишено без змін.
Установлено, що 23 листопада 2006 року Федоренко І. П. звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 листопада 2005 року між нею та філією ВАТ КБ “Надра” укладений кредитний договір, пунктом якого забороняється проведення повного погашення кредиту протягом перших двох років користування кредитом. Вважала, що вказана умова договору суперечить пункту 8 статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”. Маючи намір достроково повернути кредит, вона звернулась до вказаної банківської установи із такою заявою, але їй було запропоновано сплатити штраф у розмірі 2 % від суми кредиту відповідно до пункту 4.3.15 укладеного з нею кредитного договору.
Відповідно до вимог статті 58 Конституції України, статей 5, 6, 549 ЦК України, Закону України “Про захист прав споживачів”, просила надати їй можливість достроково погасити кредит без застосування штрафних санкцій.
У січні 2007 року позивачка змінила свої позовні вимоги та просила визнати за нею право на дострокове погашення кредиту шляхом виключення з кредитного договору, укладеного між нею та ВАТ КБ “Надра” пункту 4.3.15, яким заборонено повне погашення кредиту протягом перших двох років користування ним, та пункт 5.4, що зобов’язує сплатити штраф у разі дострокового погашення кредиту та стягнути з відповідача сплачені нею відсотки за користування кредитом у сумі 24,23 долари США та 2 тис. грн. моральної шкоди, яку вона обґрунтовує спричиненими їй душевними стражданнями внаслідок порушення її прав на дострокове погашення кредиту.
Верховний Суд України зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди правильно виходили з того, що позивачкою порушені умови кредитного договору, зокрема пункт 4.3.15, відповідно до якого Федоренко І. П. взяла на себе зобов’язання не здійснювати повного погашення кредиту протягом перших двох років користування ним, за винятком випадків, коли на підставах, зазначених у цьому договорі, дострокове виконання своїх обов’язків від позичальника вимагає банк. Такої вимоги з боку банку не було.
Крім того, відповідно до вимог пункту 4.4.1 кредитного договору передбачена можливість достроково повного або часткового погашення кредиту та нарахування відсотків, у разі письмового попередження банку про свої наміри не пізніше як за п’ять робочих днів до дати погашення, крім випадків, передбачених пунктом 4.3.15.
При укладенні договору позивачка була ознайомлена з його умовами, не заперечувала проти них та їй наданий кредит в обумовленій договором сумі.
Обґрунтування позивачкою заявлених нею позовних вимог пункту 8 статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів” правильно судами не був взятий до уваги, оскільки між сторонами виникли договірні відносини (його виконання), які, перш за все, регулюються нормами ЦК України, а не Законом України “Про захист прав споживачів”.
Спірним у судовій практиці, ураховуючи й наведений вище приклад, є питання про застосування Закону України “Про захист прав споживачів” при вирішенні спорів, які виникають з кредитних правовідносин.
Відповідно до пункту 10 статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”, якщо кредитодавець згідно із договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п’ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.
Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.
У статті 1 Закону України “Про захист прав споживачів” визначено, що послуга – діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. У пункті 23 статті 1 зазначеного Закону споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Нерідко суди застосовують ці положення закону.
Так, ЗАТ КБ “Приватбанк” звернувся в суд з позовом до Лосінець С. М. про звернення стягнення на квартиру за невиконання умов кредитного договору (Долинський районний суд Кіровоградської області, справа N 2-401). Відповідач, посилаючись на наведені вище вимоги Закону України “Про захист прав споживачів”, зазначав, що розмір заборгованості з несплати щомісячного платежу за січень 2009 року в сумі 348,88 грн. складає менше 2,5 % від суми кредиту, який залишився до сплати (16521,73 грн.), і залишок сплати платежу за один місяць в сумі 348,88 грн. не перевищує п’яти відсотків суми кредиту; на момент пред’явлення позову порушення умов договору було усунуто. За заявою представника позивача ухвалою суду від 26 листопада 2009 року позовна заява залишена без розгляду.
Проте, треба мати на увазі, що відповідно до статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів” договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
У наведеному Законі чітко прописана процедура укладання договору, яка включає питання щодо надання інформації кредитодавцеві та споживачеві один про одного та щодо умов кредитування: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, тип відсоткової ставки, сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, та варіанти його повернення. При цьому в разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.
Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один із оригіналів якого передається споживачеві. Споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені в договорі.
Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок, що застосування Закону України “Про захист прав споживачів” до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.
У судовій практиці виникають проблеми у розумінні та визначенні поняття припинення зобов’язання, забезпеченогопорукою.
Так, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 2 листопада 2007 року задоволено позов ВАТ КБ “Надра” та стягнуто на його користь із поручителя Тесленко-Пономаренко Є. В. заборгованість за договором поруки в розмірі 1022397 грн 90 коп. та судові витрати.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, зазначив, що з ухваленням 19 грудня 2005 року господарським судом Харківської області рішення, що набуло законної сили, з боржника ГІП “Автомар” уже стягнуто заборгованість за кредитним договором на користь ВАТ КБ “Надра”, та відповідно до вимог частини 4 статті 559 ЦК договір поруки припинив свою дію.
Іншим рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2008 року в задоволенні позовних вимог ВАТ “Кредобанк” до поручителя Бухіної Ю. Е. про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено з посиланням на те, що рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 липня 2007 року, що набуло чинності, вказана сума боргу уже стягнута з другого поручителя Рябенького А. В., у зв’язку з чим немає підстав стягувати вказану суму повторно.
Апеляційний суд, скасовуючи це рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, зазначив, що згідно з частинами 1, 2, 4 статті 543 ЦК України в разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати неодержане від решти солідарних боржників. Зобов’язання боржником та поручителем Рябеньким А. В. за договором та рішення суду не виконані. За таких обставин суд першої інстанції фактично усунув поручителя від відповідальності, установленої законом та договором. Касаційна скарга Бухіної О. Е. Верховним Судом України була відхилена.
Щодо наведених судових рішень, то треба зазначити таке.
Обставини, за яких припиняється порука, чітко визначені у статті 559 ЦК України.
Відповідно до статті 554 ЦК України, в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Із конструкції статті 554 ЦК України випливає, що хоча поручитель і пов’язаний із боржником певними зобов’язальними відносинами, він є самостійним суб’єктом у відносинах із кредитором. Це підтверджується його правом висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина 2 статті 555 ЦК).
Разом з тим, суди повинні звертати увагу на те, що у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної відсоткової ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком (частина 1 статті 559 ЦК України).
Згідно зі статтею 543 ЦК України, у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов’язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі. Виконання солідарного обов’язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Таким чином, при солідарному обов’язку кредиторові надається право на власний розсуд вимагати виконання зобов’язання в повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного окремо. Пред’явивши вимогу до одного із солідарних боржників і не одержавши задоволення, кредитор має право пред’явити вимогу до іншого солідарного боржника.
З огляду на викладене, наявність, наприклад, рішення господарського суду про стягнення заборгованості за кредитним договором із боржника – юридичної особи не є перешкодою для пред’явлення окремого позову до поручителя – фізичної особи.
Крім того, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 201 ЦПК України суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.
Розгляд справи в загальному суді за позовом банку до поручителя-фізичної особи не залежить від наслідків розгляду справи господарським судом за позовом банку до боржника-юридичної особи. Таким чином, підстави для зупинення провадження у такій справі відсутні.
У судів виникають питання і щодо строку припинення поруки, що зазначено в частині 4 статті 559 ЦК України.
Так, ухвалою Верховного Суду України від 7 жовтня 2009 року у справі N 6-6486св09 за позовом Запорізької обласної кредитної спілки “Довіра” до Бившевої І. В., Бившева Ю. В., Павленка Р. Ю. про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості скасовано рішення апеляційного суду Запорізької області від 14 січня 2009 року в частині відмови в задоволенні позову до Бившевої І. В. та в цій частині залишено без змін рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 листопада 2008 року. В іншій частині судові рішення залишено без змін.
Установлено, що 5 лютого 2003 року згідно з кредитним договором Бившевій І. В. надали кредитні кошти в розмірі 2800 грн. зі сплатою 4 % щомісячно наперед від залишку суми неповернутого кредиту на строк до 5 серпня 2003 року. Взяті на себе зобов’язання Бившева І. В. не виконала. 9 грудня 2005 року судовим наказом з неї стягнута заборгованість за договором та штрафні санкції за період з 5 лютого 2003 року до 27 жовтня 2005 року. У зв’язку з тим, що судовий наказ не був виконаний, за період з 10 листопада 2005 року до 11 липня 2008 року в неї виникла заборгованість за нарахованими відсотками в розмірі 2176 грн., яку й просили з неї стягнути.
Оскільки відповідачі Бившев Ю. В. і Павленко Р. Ю. згідно з договором поруки поручилися перед кредитором за виконання Бившевою І. В. свого зобов’язання, то КС “Довіра” просила стягнути вказану суму солідарно зі всіх відповідачів та розірвати кредитний договір у зв’язку з істотним порушенням його умов.
Ухвалюючи судове рішення, Верховний Суд України зазначив таке. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Загальні умови виконання зобов’язання зазначені в статті 526 цього Кодексу. Оскільки Бившева І. В. своїх зобов’язань за договором не виконала й після видачі судового наказу заборгованість за кредитним договором КС “Довіра” не повернула, то кредитор мав право нараховувати відсотки за користування кредитними коштами.
Посилання апеляційного суду на те, що видачею судового наказу як різновиду судового рішення припиняються кредитні зобов’язання між сторонами, а кредитний договір фактично є припиненим не ґрунтуються на законі, тому що зобов’язання припиняються не внаслідок ухвалення судового рішення, а в результаті належного виконання грошового зобов’язання. Таке грошове зобов’язання не було виконане належним чином.
Верховний Суд України погодився з висновками судів про те, що КС “Довіра” пропустила строк пред’явлення вимоги до поручителів, оскільки він відповідає вимогам закону (частина 4 статті 559 ЦК України) і в цій частині доводи касаційної скарги є безпідставними. З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов’язання перед Спілкою або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань (пункт 6) не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України. Згідно з цією нормою права строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Цього в договорі поруки не встановлено.
У зв’язку з наведеним у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів судами правомірно відмовлено.
Разом з тим, суди помилково виходили з того, що порука припиняється, якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, оскільки такий строк у кредитному договорі чітко визначений – строк повернення кредиту встановлено до 5 серпня 2003 року (пункт 1). Тому відмовити в позові треба було виходячи з того, що в договорі поруки не встановлено строку припинення поруки, а тому порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.
Неоднаковою є практика стосовно виконання зобов’язань за кредитним договором у випадку смерті боржника за наявності поручителя, спадкоємців. У деяких випадках суд, з’ясувавши факт смерті боржника, закривав провадження у справі на підставі пункту 6 частини 1 статті 205 ЦПК України, виходячи з того, що дані правовідносини не допускають правонаступництва.
Як приклад, можна навести справу N 2-2063/2009 року за позовом ЗАТ КБ “ПриватБанк” до Мостіпана О. Б. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Судова повістка про виклик в судове засідання відповідача Мостіпана О. Б. повернута на адресу суду з відміткою “адресат помер”. Прилуцьким міськрайонним судом Чернігівської області 9 грудня 2009 року постановлено ухвалу про закриття провадження у справі у зв’язку зі смертю відповідача у правовідносинах, які не допускають правонаступництва. Зазначене судове рішення не було оскаржено позивачем і набрало законної сили.
Прикладом іншого вирішення зазначеної спірної правової позиції є справа за позовом ВАТ “Ерсте Банк” до Смолко В. К., Мозгового В. І., ЗАТ “Страхова компанія “Українська страхова група”, Насановської Я. А. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 14 травня 2009 року частково задоволено позовні вимоги та стягнуто заборгованість за кредитним договором солідарно зі Смолко В. К., як спадкоємиці померлого боржника Смолка Ю. Г., та з Мозгового В. І. як поручителя за кредитним договором. Суд дійшов висновку, що смерть боржника Смолка Ю. Г. не припинила зобов’язання за кредитним договором, оскільки воно не вважається таким, що нерозривно пов’язано з його особою. Апеляційний суд, змінюючи рішення та ухвалюючи нове рішення, посилався на те, що Смолко В. К. та Мозговий В. І. відповідно до положень статті 1282 ЦК України зобов’язані задовольнити вимоги кредитора, але в межах вартості спадкового майна. Касаційною інстанцією судові рішення були скасовані і справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
При вирішенні цих спорів судам треба виходити з такого.
Згідно зі статей 553, 554 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за невиконання ним свого обов’язку. У разі порушення такого зобов’язання боржник і поручитель відповідають як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Якщо боржник помер, то в силу статті 1282 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину.
Таким чином, спадкоємці боржника при умові прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину.
При наявності кредитного договору та договору поруки поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника, а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника (якщо таке зазначено в договорі поруки).
При цьому треба мати на увазі, що якщо в договорі поруки є умова про згоду поручителя відповідати за нового боржника, поручитель є відповідальним за виконання зобов’язання спадкоємцями (частина 3 статті 559 ЦК).
Відповідно до статті 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником.
Також треба враховувати, що за статтею 607 ЦК зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
У зв’язку з цим, враховуючи, що спадкоємці відповідають за борги спадкодавця в межах вартості майна, одержаного в спадщину, то при відсутності чи недостатності спадкового майна кредитне зобов’язання припиняється неможливістю виконання чи недостатністю спадкового майна.
Це о