Главная | Обратная связь

II. Звернення стягнення на майно, передане в іпотеку чи в заставу

Право застави не тільки забезпечує виконання основного зобов’язання, а й визначає можливі способи здійснення іпотекодержателем захисту його прав та інтересів у основному зобов’язанні.

При розгляді таких питань суди мають враховувати як визначені частиною 2 статті 16 ЦК України способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа 6 гл. 49 ЦК України (про заставу) та Законів України про заставу та про іпотеку, якими встановлено особливості звернення стягнення на предмет іпотеки/застави та задоволення за рахунок його вартості вимог іпотеко-заставодержателя.

У судовій практиці питання з приводу можливості задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) виявилися чи не найскладнішими. Зокрема, аналіз позовних заяв свідчить про те, що при зверненні до суду з позовом кредитори обмежуються лише вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки/застави без вимоги стягнути відповідну суму заборгованості.

При вирішенні спорів даної категорії принциповим вважається встановлення судом факту невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання, лише за умови якого суд й має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави. Відповідно до положень статей 33, 35 Закону України “Про іпотеку”, згідно з якими у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання відповідно до частини 2 статті 35 Закону України “Про іпотеку”.

Так, заочним рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 3 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 10 лютого 2010 року, відмовлено в задоволенні позову ЗАТ КБ “ПриватБанк” до Ком’якової В. С. та інших про звернення стягнення на предмет іпотеки (двокімнатна квартира) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором і виселення. Суди виходили з того, що позивач у порушення частини 1 статті 35 Закону України “Про іпотеку” та пункт 22 договору іпотеки не направив відповідачам письмової вимоги про усунення порушень з виплати кредиту. Верховний Суд України погодився з такими судовими рішеннями (ухвала від 27 липня 2010 року N 6-12889св10).

Отже, у випадках, коли з матеріалів справи вбачається, що письмова вимога, передбачена статтею 35 Закону України “Про іпотеку” банком іпотекодавцю та/або боржнику не направлялася, то позов про звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним, в його задоволенні може бути відмовлено. Тобто недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові.

Проте в законі передбачені й винятки, які повинен довести позивач – кредитор, та на які суд повинен звертати увагу й відповідно мотивувати своє рішення.

Так, рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 14 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 червня 2009 року, у задоволенні позову ЗАТ КБ “Приватбанк” відмовлено.

Судами встановлено, що 23 червня 2008 року ЗАТ КБ “Приватбанк” та Слюсаренко А. А. уклали кредитний договір з кінцевим терміном повернення кредиту 24 червня 2018 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором ЗАТ КБ “ПриватБанк” і Слюсаренко А. А. 23 червня 2008 року уклали договір іпотеки жилого будинку та земельної ділянки, які належать відповідачеві на праві приватної власності. Відповідач умов договору не виконує, у зв’язку з чим виникла заборгованість.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ЗАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, підставою відмови зазначив ту обставину, що строк погашення кредиту, установлений договором до 24 червня 2018 року, не збіг, а тому у відповідача є можливість належним чином здійснити розрахунок із банком та повністю погасити заборгованість за кредитним договором.

Ухвалою Верховного Суду України від 9 грудня 2009 року зазначені судові рішення скасовані, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (справа N 6-21453св09) й зазначено таке.

Згідно зі статтею 14 ЦК України цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України “Про іпотеку” у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 589 ЦК України та статтею 20 Закону України “Про заставу” встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Частиною 1 статті 35 Закону України “Про іпотеку” передбачено, що в разі порушення основного зобов’язання та(або) умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Аналогічні положення містяться й у пункті 24 договору іпотеки від 23 червня 2008 року, укладеного сторонами.

Зазначивши вказані положення як підставу для відмови в задоволенні позову, суди разом з тим не врахували норми частин 2, 3 статті 35 Закону України “Про іпотеку”, згідно з якими положення частини 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку та не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки.

Визнавши, що боржником порушено умови кредитного договору, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитом, суд, відмовляючи в задоволенні позову ЗАТ КБ “ПриватБанк”, у порушення статей 213, 214 ЦПК України не встановив обставини, що мають значення для справи; дійсних прав і обов’язків сторін, які випливають з кредитного договору та договору іпотеки, не зазначив, на підставі яких правових норм дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Також важливим є врахування положення статті 39 Закону України “Про іпотеку”, згідно з якою суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Зазначене положення закону є оціночним, у зв’язку з цим підлягає детальному мотивуванню і суд має дійти висновку, чи підпадає спірна ситуація, яка ним розглядається, під зміст цього оціночного поняття та чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини. У цьому випадку має бути врахована й співмірність заборгованості з вартістю іпотечного майна.

Так, Турійським районним судом Волинської області було відмовлено в задоволенні позову ЗАТ КБ “Приватбанк” до Масюк А. С., Масюка Д. М. про звернення стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок та земельну ділянку і виселення відповідачів з цього будинку. Таке рішення суд з посиланням на частину 3 статті 39 Закону України “Про іпотеку” обґрунтував тим, що крім відповідачів у спірному будинку з моменту свого народження проживають і зареєстровані двоє малолітніх дітей, прострочена заборгованість за кредитним договором є не співмірною з вартістю предмета іпотеки (справа N 2-85).

Верховний Суд України підтримує таку позицію і рекомендує судам давати мотивування всім доводам сторін у справі, що є обов’язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Так, ухвалою Верховного Суду України від 2 червня 2010 року скасовано рішення Дрогобицького міськрайонного суду від 29 грудня 2008 року, яке залишене без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 7 травня 2009 року, з передачею справи на новий судовий розгляд. Судом першої інстанції було задоволено позов АКБСР “Укрсоцбанк” до Бура С. І., Бур Ю. С. про звернення стягнення на квартиру для задоволення грошових вимог банку в розмірі 20 тис. грн. На момент пред’явлення позову заборгованість за доводами позивача становила 139432 грн. 76. коп., проте в ході розгляду справи борг було погашено і до сплати, за висновком суду, залишилось 20 тис. грн.

Скасовуючи судові рішення, суд касаційної інстанції послався, зокрема, на статей 35, 39 Закону України “Про іпотеку”, на умови іпотечного договору та зазначив таке. Судами взагалі не були перевірені доводи відповідачів про безпідставне підвищення відсоткової ставки за кредитом з 17 % до 24 %; суди не навели обґрунтування та розрахунків наявності заборгованості та не з’ясували з яких причин вона виникла, оскільки відповідачі стверджували про повне погашення кредиту; суди не перевірили, чи звертався банк до відповідачів щодо сплати заборгованості в розмірі 756 грн. та відсотків в сумі 750 грн., яка була станом на грудень 2007 року (день останнього платежу за доводами відповідачів) та чи була відмова в сплаті цієї суми; суди не дали оцінки співмірності грошових вимог з вартістю квартири (ухвала N 6-992св10).

З наданих для узагальнення цивільних справ, в яких розглядалися позови про звернення стягнення на предмет іпотеки, вбачається невідповідність резолютивної частини рішення суду вимогами закону, а саме статті 39 Закону України “Про іпотеку” (а отже, і частина 4 статті 215 ЦПК України), відповідно до якої у рішенні зазначаються:

1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

2) опис нерухомого майна за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

3) заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

4) спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки;

5) пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

6) початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Так, у рішенні Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 21 квітня 2009 року у справі N 2-220-2009 року за позовом ТОВ “Український промисловий банк” до Данилка Ю. П. про звернення стягнення на предмет іпотеки в резолютивній частині рішення зазначено: звернути стягнення на користь ТОВ “Український промисловий банк” в особі Вінницької філії на предмет іпотеки за іпотечним договором від 01.06.2007 року – на належну Данилку Ю. П. двохкімнатну квартиру, що знаходиться в смт Дунаєвці, вул. Першотравнева 3, N 2 Дунаєвецького району Хмельницької області.

У рішенні Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 14 травня 2009 року у справі N 2-2177/2009 року за позовом ЗАТ КБ “Приватбанк” до Яшан Д. В. про звернення стягнення на предмет іпотеки в резолютивній частині рішення зазначено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 6 травня 2008 року у сумі 4248,45 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру, розташовану за адресою: Луганська область, м. Молодогвардійськ, вул. Осьмухіна, буд. 7 кв. 53, яка належить на праві власності Яшан Дмитру Вікторовичу, шляхом продажу даної квартири ЗАТ КБ “Приватбанк” (49094, м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, буд. 50) з укладенням від імені Яшан Євгена Сергійовича договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ЗАТ КБ “Приватбанк” всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

З урахуванням принципу диспозитивності, передбаченого в статті 11 ЦПК, та з метою дотримання вимог статті 39 Закону України “Про іпотеку”, судді при отриманні позовних заяв з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки, керуючись частиною 4 статті 119 ЦПК України, повинні вирішувати питання щодо залишення позовної заяви без руху й пропонувати позивачу усунути недоліки щодо відповідності змісту позовної заяви, у тому числі й вимогам статті 39 Закону України “Про іпотеку”.

Узагальнення судової практики показало, що в окремих випадках банки пред’являють вимоги про припинення права власності іпотекодавця на предмет іпотеки та визнання вказаного права за банком, маючи на увазі спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність. Проте у судах виникло питання про те, що такий спосіб захисту порушеного права кредитора в судовому порядку не відповідає положенням розділу 5 Закону України “Про іпотеку”, оскільки задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на майно за положеннями статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку” передбачено лише в порядку позасудового врегулювання спору.

Відповідно до частини 1 статті 37 Закону України “Про іпотеку” іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателю на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

Разом із тим, частиною 3 статті 33 Закону України “Про іпотеку” передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі: 1) рішення суду, 2) виконавчого напису нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (тобто шляхом позасудового врегулювання). При цьому правовою підставою для передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання є договір про задоволення вимог іпотекодержателя (або застереження в іпотечному договорі).

Отже, наведеними вище нормами законодавства (насамперед, статей 36, 37 Закону України “Про іпотеку”) не виключається можливість звернення стягнення в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду. У цих нормах задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки ототожнюється передусім із способом звернення стягнення, який, поряд з іншими, може застосовуватися, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення у договорі іпотекодержатель на підставі частини 2 статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом.

Крім того, було б нелогічно, що сторони за законом можуть це питання врегулювати в позасудовому порядку, але позбавлені цього права в судовому порядку за рішенням суду. Це б суперечило й статей 55, 124 Конституції України.

Так, Дніпропетровський районний суд рішенням від 3 червня 2008 року задовольнив позов Калюжного Е. В. до Руденка В. І. та визнав за ним право власності на предмет іпотеки – приміщення клубу у зв’язку з невиконанням договору позики. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 4 лютого 209 року скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову, пославшись на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, як це передбачено статтею 37 Закону України “Про іпотеку”, між сторонами не укладався і лише цей договір є підставою для передачі права власності на предмет іпотеки.

Верховний Суд України ухвалою від 27 травня 2010 року (справа N 6-8565св09) скасував рішення апеляційного суду та залишив без змін рішення місцевого суду, пославшись на те, що частина 1 статті 37 Закону України “Про іпотеку” передбачає підставою набуття права власності на предмет іпотеки не лише договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а й відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання. Договір іпотеки в пункті 3.3 містить застереження про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, тому висновки місцевого суду відповідають як вимогам цього Закону України, так і положенням статей 589, 590 ЦК України, зокрема про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за рішенням суду.

Крім того, можливість саме в судовому порядку вирішувати питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на нього, незалежно від можливості вирішення цього питання в позасудовому порядку, пов’язана й з тим, що нерідко в іпотечному договорі такі умови виписані нечітко і зазначається лише загальне правило про таку можливість. Отже, не зазначивши в договорі всі умови переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а вказавши лише загальну можливість цього, будуть відсутні й підстави для перереєстрації права власності на предмет іпотеки (пункт 2.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року N 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 року за N 157/6445, та пункт 1 його Додатка N 1).

Як уже зазначалось, статтею 39 Закону України “Про іпотеку” передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

При цьому суд у своєму рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України “Про іпотеку”.

Відсутність в Законі України “Про іпотеку” чіткої процедури виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки викликає складнощі при вирішенні судами вимог іпотекодержателів про виселення мешканців. Зокрема, спірним є питання щодо застосування частини 2 статті 39 цього Закону в контексті вимог статті 40 цього ж Закону та частини 3 статті 109 ЖК України.

Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.

Статтею 39 Закону України “Про іпотеку” передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців.

Разом з тим, у частині 1 статті 40 цього ж Закону зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей.Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

У частинах 2 і 3 цієї ж статті 40 законодавець встановлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в частині 3 статті 109 ЖК України. Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною 1 статті 35 Закону України “Про іпотеку”.

У переважній більшості суди не звертають уваги на дотримання вищезазначеного порядку. Зокрема, рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 9 грудня 2009 року задоволено позов ЗАТ КБ “ПриватБанк” до Удальцова В. М., Удальцової А. І. та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 28461 грн. 25 коп. звернено стягнення на квартиру N 11 по вул. Леніна N 48 у смт Теофіполі шляхом її продажу банком іншій особі, з правом отримання правовстановлюючих документів на квартиру та укладення договору купівлі-продажу. Одночасно відповідачів виселено з цього житлового приміщення із зняттям з реєстраційного обліку.

Проте в матеріалах справи відсутня письмова вимога про добровільне звільнення квартири, а в ході судового розгляду не обговорювалось питання щодо дотримання процедури виселення відповідачів.

Аналогічні рішення ухвалювались й іншими судами.

Таким чином, Закон України “Про іпотеку” містить в собі суперечливі позиції щодо процедури проведення виселення мешканців житлового будинку чи житлового приміщення, оскільки передбачає можливість їх виселення в судовому порядку як під час задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, так і в подальшому, але з дотриманням обов’язкової процедури письмового попередження про звільнення житлового приміщення протягом одного місяця.

Уявляється, що недотримання вищевказаної процедури є підставою для відмови в позові про виселення мешканців житлового приміщення, що є предметом іпотеки, і на яке звертається стягнення.

Виходячи із аналізу вказаних правових норм закону, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Оскільки на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні виконання імперативно-диспозитивних приписів, встановлених частиною 2 статті 40 Закону України “Про іпотеку” та частиною 3 статті 109 ЖК України, щодо примусового виселення за рішенням суду мешканців із житлового будинку або житлового приміщення, на які здійснюється звернення як на предмет іпотеки, то такі позовні вимоги на цій стадії не можуть бути задоволені, оскільки на цей момент відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника щодо звільнення вказаних житлових приміщень їх мешканцями, в розумінні вимог статті 3 ЦПК України щодо права особи для звернення до суду за захистом.

Матеріали узагальнення показали, що при розгляді справ щодо звернення стягнення на іпотечне майно в судів виникають й ряд інших питань.

Зокрема, це питання, що стосуються оцінки майна – предмета іпотеки. В одних випадках в якості ціни позову береться початкова вартість, яка зазначена у договорі, в інших – встановлена вартість предмета іпотеки на час розгляду справи при видачі витягу із державного реєстру. При вирішенні цих питань суди мають виходити з того, що ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі. Якщо при розгляді справи сторони з такою оцінкою погоджуються, то в суду немає підстав її не приймати до уваги, оскільки вона є умовою договору. Якщо між сторонами виникає спір щодо такої оцінки, то в залежності від того, яка сторона її оспорює, вона зобов’язана за змістом частини 3 статті 10 ЦПК України довести інший його розмір, зокрема клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи.

Стосовно звернення стягнення на рухоме майно, то відповідно до статті 24 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим законом.

Обтяження рухомого майна реєструється в Державному реєстрі в порядку, встановленому цим Законом (стаття 11). Позивач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження (стаття 25).

Так, встановивши у судовому засіданні про відсутність витягу з Державного реєстру письмових повідомлень всіх обтяжувачів, Олександрійським міськрайонним судом Кіровоградської області заочним рішенням від 27 березня 2009 року відмовлено у задоволенні позову ВАТ “Мегабанк” до Сарафанова Е. В. про звернення стягнення на предмет застави – автомобіль (справа N 2-214.).

Треба зазначити, що нерідко суди, розглядаючи справи з позовними вимогами про звернення стягнення на заставлене (іпотечне) нерухоме майно, у мотивувальній частині рішень посилаються на норми Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, не звертаючи уваги на те, що згідно зі статті 1 цього Закону ним визначається правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна. Таким чином, суди, вирішуючи правильно по суті спір, застосовують закон, який регулює інші правовідносини.

Іноді суди відмовляли у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись при цьому на відсутність у боржника правовстановлюючих документів на таке майно.

Наприклад, рішенням Бородянського районного суду Київської області від 3 квітня 2009 року у задоволенні позову ВАТ Акціонерний банк “Укргазпромбанк” до Поліщука А. Л. про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено, оскільки спірна земельна ділянка, яка була предметом іпотеки, придбана відповідачем за договором купівлі-продажу від 6 червня 2008 року, але державного акту на право власності на вказану земельну ділянку відповідач не одержав, у зв’язку з чим у нього не виникло права на земельну ділянку.

Ухвалою апеляційного суду від 3 вересня 2009 року було скасовано рішення суду першої інстанції та направлено справу на новий розгляд з підстав, що не всі вимоги були розглянуті.

При цьому в ухвалі апеляційний суд правильно, крім іншого, зазначив, що договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки був нотаріально посвідчений 6 червня 2008 року та внесений до державного реєстру правочинів. Іпотекою забезпечено зобов’язання за кредитним договором на суму 744257 грн. 28 коп., строк погашення якого визначений 5 червня 2013 року, кредитним договором передбачено право банку вимагати повернення всього кредиту у разі порушення позичальником умов договору щодо погашення кредиту.

Місцевий суд не звернув уваги на положення статті 5 Закону України “Про іпотеку”, відповідно до якої предметом іпотеки може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.

Є випадки вирішення справ щодо звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно зі стягненням заборгованості за кредитним договором.

Так, у справі N 2-1387 за позовом ВАТ “Укргазбанк” до Ламазян Л. А., Ткаченко А. А. Ленінський районний суд м. Кіровограда заочним рішенням від 1 червня 2009 року стягнув з відповідачів у солідарному порядку на користь банку заборгованість у розмірі 37192,70 доларів США та звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру.

Убачається, що суд фактично здійснив стягнення в подвійному розмірі.

Такі помилки допускались й іншими судами: рішення, ухвалені у справах N 2-2867 (Кіровський районний суд м. Кіровограда), N 2-1954 (Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області), при тому, що в пред’явлених позовах вимоги про стягнення заборгованості взагалі не заявлялися.

Правильним вбачається, що у такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а розрахунок суми заборгованості має зазначатись у мотивувальній частині рішення.

Також предметом узагальнення були справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки чи застави за зверненням одного з подружжя, мотивуючи відсутністю їх згоди на укладення такого договору.

Так, рішенням Рівненського міського суду від 20 жовтня 2009 року було задоволено позов Швороб І. В. до Швороба О. М. та АТ “Укрінбанк” про визнання кредитного договору між Шворобом О. М. та АТ “Укрінбанк” недійсним.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний договір виходить за межі дрібнопобутових договорів, а тому на його укладення необхідна згода іншого члена подружжя, а Швороб І. В. такої згоди своєму чоловіку не надавала.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 29 грудня 2009 року вказане рішення було скасоване і ухвалене нове рішення про відмову в позові. В ухвалі апеляційного суду зазначено, що кредитний договір не є договором на розпорядження майна, належного подружжю, а тому обов’язкової згоди іншого із подружжя на укладення такого договору законом не передбачено.

Іншим рішенням визнано недійсним договір поруки.

Так, Ужгородський міськрайонний суд рішенням від 14 грудня 2009 року задовольнив позов Лазун Г. С. до ВАТ “Кредобанк”, Лазуна Д. С. про визнання договору поруки недійсним з тих підстав, що, укладаючи такий договір та беручи на себе зобов’язання із забезпечення кредитного договору, Лазун Д. С. не врахував інтереси сім’ї, розпорядившись без згоди дружини-позивачки її майновими правами та обов’язками на об’єкти спільної сумісної власності, якими є заробітна плата та спільне нажите майно подружжя. При цьому суд також зазначив, що в разі стягнення боргу з поручителя, буде нанесена майнова шкода подружжю в цілому, а не окремо поручителю, оскільки для права спільної сумісної власності подружжя характерне те, що розмір частки кожного з них до поділу спільного майна не визначений, а борг, який виникне в разі стягнення суми за договором поруки, обтяжуватиме спільне майно дружини і чоловіка. Суд керувався положеннями статей 63, 67 СК України (справа N 2п-3816/09).

Разом із тим, при оспорюванні кредитних договорів чи договорів поруки іншим з подружжя судам треба враховувати таке. Положеннястатті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов’язків для другого із подружжя, а лише для позичальника, як сторони договору (частина 1 статті 1054 ЦК України).

Щодо договору поруки, то відповідно до статті 553 ЦК України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Таким чином, порука є способом забезпечення виконання зобов’язання (як правило, грошового), а не правочином щодо розпорядження майном, належним поручителю; договір поруки не створює обов’язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором, а відтак до даних правовідносин норми статті 65 СК України не застосовуються.

Ця правова позиція підтверджена й судовою практикою Верховного Суду України, яка міститься в Правових позиціях, що регулярно надсилаються судам.

Не є розпорядженням майном подружжя і укладення договору застави (іпотеки). Проте суду треба звертати увагу на положення статті 578 ЦК України, згідно з якою майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

III. Проблемні питання судової практики щодо договорів