Здавалка
Главная | Обратная связь

IV. Вирішення спорів, пов’язаних з укладенням договору та виконанням договірних зобов’язань в іноземній валюті



Найбільш суперечливою та неоднаковою є судова практика щодо виконання зобов’язань в іноземній валюті.

Також матеріали узагальнення свідчать про те, що нерідко мають місце звернення до суду із позовними вимогами про визнання кредитного договору недійсним. При цьому позичальники, як правило, оспорюють кредитний договір, посилаючись на неправомірність укладення таких договорів в іноземній валюті, оскільки це, на їх думку, суперечить чинному законодавству.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2010 року (справа N 2-1131/10), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2010 року, задоволено позов Зимогорова О. С. до АКБ “Трансбанк” та визнано недійсним кредитний договір між сторонами, сторони приведені до попереднього стану. У задоволенні зустрічного позову про стягнення заборгованості відмовлено. Суд мотивував своє рішення тим, що кредитний договір укладено в іноземній валюті – доларах США, що суперечить статті 99 Конституції України, статті 192 ЦК України та статті 35 Закону України “Про Національний банк України”, оскільки банк не мав індивідуальної ліцензії, а лише генеральну ліцензію та дозвіл Національного банку України. Суд також послався на те, що й виконання договору в іноземній валюті є порушенням положення статті 524 ЦК України.

Таких справ останнім часом до судів надійшло багато і судова практика є різною, що свідчить про неоднозначність розуміння норм відповідного законодавства.

В іншій справі ВАТ “Державний ощадний банк України” звернувся до суду з позовом до Парасенюк В. С. про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з невиконанням умов кредитного договору в розмірі 30845,61 доларів США. Парасенюк В. С. звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання кредитного договору та договору застави недійсними з тих підстав, зокрема, що кредитний договір укладено в іноземній валюті.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2009 року первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Проте рішенням апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано: у задоволенні позову ВАТ відмовлено, а зустрічний позов задоволено, зокрема, з тих підстав, що сума кредиту в порушення чинного законодавства України визначена в іноземній валюті.

Ухвалою Верховного Суду України від 12 травня 2010 року рішення апеляційного суду скасовано та залишено без змін рішення районного суду і, зокрема, зазначено, що не є підставою для визнання договору недійсним надання кредиту в іноземній валюті, оскільки Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” не містить такої заборони (ухвала N 6-2751св10).

При вирішенні справ про визнання недійсним кредитного договору з підстав того, що кредит виданий в іноземній валюті, судам треба мати на увазі таке.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” (далі – Декрет КМУ).

Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти(кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити відсотки.

При цьому згідно зі статтею 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” кошти – це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до статті 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього ж Декрету.

Відповідно до пункту 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене постановою Правління НБУ N 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 року за N 730/5921), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких:

- неторговельні операції з валютними цінностями;

- операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами;

- ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

- залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

- залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

- інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту “в” пункту 4 статті 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до пункту 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року N 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Тому при розгляді спорів про визнання недійсними договорів про надання кредиту в іноземній валюті судам треба враховувати, що у випадку наявності у банку відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України, здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Матеріали узагальнення свідчать про те, що суди по-різному вирішують справи, де предметом позовних вимог є виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті: стягують заборгованість в іноземній валюті; деякі стягують лише в гривнях (навіть якщо позовні вимоги визначені в іноземній валюті); інші суди зазначають у рішенні заборгованість в іноземній валюті, указаній у кредитному договорі, проте стягують еквівалент гривні за курсом НБУ на день ухвалення рішення.

Так, рішенням Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 15 липня 2009 року ухвалено стягнути з відповідачів – позичальника та поручителя – солідарно на користь ЗАТ “ПроКредитБанк” заборгованість за кредитним договором у гривневому еквіваленті за курсом НБУ, що становить 131338 грн. 30 коп. З матеріалів справи та позовних вимог вбачається, що кредитний договір укладено сторонами в іноземній валюті – доларах США (справа N 2-168).

Цей же суд ухвалив заочне рішення від 2 грудня 2009 року і стягнув борг в гривнях (справа N 2-270.). Проте висновки суду не мотивовані, позов АКБ “Форум” був пред’явлений про стягнення боргу в іноземній валюті згідно умов кредитного договору.

Апеляційним судом Миколаївської області рішенням від 5 листопада 2009 року у справі N 22ц-2211/09 за позовом Савченка А. В. до АТ “Укрінбанк” про повернення банківського вкладу було стягнуто 184736,64 доларів США та 1169,15 доларів США відсотків річних за порушення грошового зобов’язання.

Відповідь на таку неоднозначну практику судів надана в абз. 3 пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року N 14 “Про судове рішення у цивільній справі”, в якому роз’яснено, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК, частина третя статті 533 ЦК; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”).

У зв’язку з наведеним вище треба дійти висновку, що не суперечить чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором чи договором банківського вкладу в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором і позивач просить стягнути суму у валюті. Проте треба переконатись, що у банку наявна генеральна ліцензія та письмовий дозвіл на здійснення валютних операцій, отримані у встановленому порядку.

Крім цього, у судів виникли питання та склалась неоднакова практика щодо можливості не лише стягнення суми заборгованості за договором в іноземній валюті, а й стягнення відсотків за користування грошима та фінансових санкцій в цій же іноземній валюті, а також при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Крім цього, спірним є й питання розрахунку пені за кредитом в іноземній валюті. Так, в одних випадках заборгованість за кредитом в іноземній валюті стягувалась у гривні, з указівкою еквіваленту в доларах США, при цьому в загальну суму включалась пеня, розрахована в доларах США та переведена в гривневий еквівалент. В інших випадках пеня розраховувалася первісно в гривнях, виходячи з суми боргу в гривнях як еквівалент загальної суми боргу.

Так, у справі за позовом Кайлюка Г. А. до ТОВ “Український промисловий банк” про стягнення банківського вкладу та відсотків, внесення змін до договору та відшкодування моральної шкоди рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 червня 2009 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь Кайлюка Г. А. депозитний вклад за договором банківського вкладу в сумі 10020 доларів США та відсотки в сумі 9 доларів 92 центи США.

Апеляційний суд м. Києва 29 вересня 2009 року ухвалив рішення, яким змінив другий абзац резолютивної частини рішення суду першої інстанції, виклавши його у такій редакції: “Зобов’язати ТОВ “Український промисловий банк” повернути Кайлюку Г. А. депозитний вклад за договором банківського вкладу в сумі 10020 доларів США та відсотки в сумі 9 доларів 92 центи США, а у разі неможливості повернення зазначених коштів, стягнути 77732 грн. 50 коп., що складає еквівалент суми банківського вкладу за курсом Національного банку України на час ухвалення рішення у даній справі”.

Також, заочним рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 17 червня 2009 року у справі N 2-289/2009р. задоволено позов ЗАТ КБ “Приватбанк” до Анійчина М. В., Анійчина В. М. та стягнуто заборгованість з пенею за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті, та в резолютивній частині судового рішення зазначена сума в гривнях за курсом НБУ на дату виникнення заборгованості.

Виходячи з того, що виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то наряду зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й відсотки за кредитним договором чи відсотки на банківський вклад (статті 1054, 1061 ЦК України) в іноземній валюті, оскільки такий відсоток не є фінансовою санкцією, а є платою за користування грошима.

Проте при застосуванні частини 2 статті 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, треба виходити з такого.

Аналіз вказаної норми права вказує на те, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, а іноземна валюта, яка була предметом позики, індексації не підлягає.Така правова позиція неодноразово підтверджена рішеннями Верховного Суду України, в яких зазначено, що індекс інфляції – це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для невиробничих цілей. Ціни в Україні встановлюються у національній валюті, тому вказана норма ЦК України може бути застосована лише у випадку прострочення грошового зобов’язання у гривні (зокрема, ухвала N 6-5426св08 від 27 травня 2009 року).

При вирішенні питань про розподіл судових витрат у таких справах треба виходити з вимог Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року N 7-93, Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затв. наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 року N 15. Положення частини 2 статті 7 зазначеного Декрету про те, що з позовів, що подаються до суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті, до правовідносин між резидентами не застосовуються. З урахуванням наведеного, суди не мають правових підстав як вимагати від фінансових установ-резидентів сплати державного мита в іноземній валюті за подання ними позовних заяв про стягнення з боржників-резидентів заборгованості за кредитними договорами, так і вирішувати питання розподілу судових витрат під час ухвалення рішення.

V. Проблемні процесуальні питання при вирішенні справ з кредитних правовідносин

Завданням суду є ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Вирішення цього завдання є неможливим без чіткого дотримання норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ будь-якої категорії.

Матеріали проведеного узагальнення показали, що при розгляді справ, що випливають з кредитних правовідносин, судами нерідко допускаються помилки у правильному застосуванні та вірному розумінні норм процесуального права. Також треба звернути увагу на те, що певні процесуальні норми застосовуються з особливостями, характерними лише для справ, що випливають з кредитних правовідносин.

Перш за все суд має з’ясувати два найважливіших процесуальних питання:

1) чи підлягає справа розгляду в порядку цивільного судочинства (питання юрисдикції);

2) чи підсудна справа цьому суду (питання територіальної підсудності), правильне вирішення яких надасть змогу в подальшому для розгляду справи здійснювати наступні процесуальні дії.

1. При з’ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного судочинства суд має виходити з вимог статей 15, 16 ЦПК України: суди розглядають справи, що випливають із цивільних правовідносин і, при цьому, не повинні допускати об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Законодавчі акти, які застосовуються судом при вирішення справ із кредитних правовідносин, не встановлюють ніяких виключень із наведених положень процесуального закону.

Зазначені питання виникають у зв’язку з тим, що в одній і тій справі нерідко беруть участь як юридичні особи, так і фізичні особи, які є кредитором, боржником, поручителем, заставодавцем, майновим поручителем і т. п. Наприклад, позов пред’явлено банком, який є юридичною особою, як до юридичної особи, яка є боржником, так і до фізичної особи, яка є майновим поручителем, про виконання ними як солідарними боржниками кредитного договору.

Зокрема, Ленінський районний суд м. Севастополя постановив заочне рішення від 16.12.2009 року (справа N 2-4754/09) за позовом ПАТ КБ “Приватбанк” до юридичної особи – ТОВ “Стройукринтек” про звернення стягнення на майно, де майновими поручителями є фізичні особи – Ісаєва О. В., Новикова Д. К., Калениченко В. А..

Апеляційним судом Івано-Франківської області розглянуто справу та постановлено ухвалу від 25 листопада 2009 року по суті спору у справі N 22-ц-1659/2009р. за позовом АБ “Брокбізнесбанк” до Янко Н. М., ПП “Івано-Франківська панчішно-шкарпеткова фабрика” про стягнення суми.

Треба зазначити, що судова практика в цій частині є спірною та неоднаковою.

Ухвалою Надвірнянського районного суду від 10 квітня 2009 року було відмовлено у відкритті провадження за позовом АКБ СР “Укрсоцбанк” до МП “Комета” та Іроденка С. С. про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставне майно. На думку судді дана справа підлягає розгляду не загальним, а господарським судом, оскільки сторонами спору є юридичні особи.

З ним не погодився апеляційний суд Івано-Франківської області, який 12 червня 2009 року (справа N 22-ц-845/2009), зазначив, що в частині 2 статті 30 ЦПК України вказано, що позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. В статті 32 ЦПК України зазначено, що позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. При цьому вказується, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

З тексту позовної заяви АКБ “Укрсоцбанк” вбачається, що позов про стягнення боргу пред’явлено до МП “Комета” та до фізичної особи – Іроденка С. С., які згідно іпотечного договору від 23.08.2007 року є майновими поручителями перед банком за борг ТзОВ “екоБіо-Топ”. У даному випадку в наявності є всі ознаки необхідності і доцільності процесуальної співучасті двох відповідачів: юридичної особи – МП “Комета” та фізичної особи – Іроденко С. С., оскільки, по-перше, предметом спору є спільні права і обов’язки; по-друге, їх права і обов’язки виникли з однієї підстави – з іпотечного договору; і, по-третє, права та обов’язки, які є предметом спору, є однорідними.

На підставі зазначеного ухвалу суду першої інстанції було скасовано, а позовну заяву направлено для нового розгляду питання відкриття провадження у справі.

Верховний Суд України виходить з необхідності чіткого дотримання вимог статті 16 ЦПК України, що відповідає роз’ясненню, даному у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 2 “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції”. Така позиція міститься у правових позиціях Верховного Суду України за 2010 рік, що надіслані судам.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 17 лютого 2010 року (справа N 6-27979св09) рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 29 травня 2009 року та ухвала апеляційного суду Тернопільської області від 17 вересня 2009 року, якими вирішено по суті справу за позовом ЗАТ КБ “ПриватБанк” до ФГ “Арос”, СГФГ “Кривчик”, Слободяна Р. Д. про стягнення заборгованості за кредитним договором, скасовані.

При цьому зазначено, що суд у порушення вимог частини 1 статті 15, статті 16 ЦПК України не звернув уваги на те, що в одне провадження об’єднані вимоги юридичної особи – банку до інших юридичних осіб – ФГ “Арос” і СФГ “Кривчик”, що виникли з укладених ними договорів відповідно кредитного та поруки та які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства (статей 1, 12 ГПК України) та позов юридичної особи – банку до фізичної особи Слободяна Р. Д., що виник з договору поруки, який може бути самостійним та окремим предметом вимог.

У зв’язку з цим, оскільки згідно зі статтею 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції (між юридичною особою і фізичною особою), і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства (між юридичними особами). Якщо на стадії відкриття провадження у справі допущена помилка, то суд при розгляді справи має закрити провадження в частині вимог, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини 1 статті 205 ЦПК України).

Таке вирішення цього спірного процесуального питання не порушує прав жодної зі сторін процесу та відповідає вимогам процесуального закону. Так, згідно зі статтею 543 ЦК України у разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Отже, за законом у даному випадку немає так званої обов’язкової процесуальної співучасті, тобто законом передбачено право позивача звернутися до суду до кожного з боржників окремо. Крім того, предметом спору є різні самостійні договірні відносини: між кредитором і боржником за кредитним договором; між кредитором і поручителем (іпотекодавцем тощо) за відповідним договором або ж ці відносини можуть врегульовуватись одним кредитним договором, що не змінює суті окремих договірних відносин).

Немає проблем у цій ситуації й щодо виконання рішень, які можуть бути ухвалені як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стягувачем є одна й та сама особа, банк, і відповідно до статті 20 Закону України “Про виконавче провадження” саме стягувачу належить право вибору органу виконавчої служби, якщо виконавчі дії будуть вчинятися на різній території їх повноважень. А статтею 544 ЦК України врегульовано ситуацію в разі виконання солідарного обов’язку одним з боржників раніше інших.

У судів виникають питання про зміст резолютивної частини рішення за позовом банка до фізичної особи (наприклад, поручителя) в разі, якщо господарським судом на користь банка вже стягнуто заборгованість за кредитним договором з боржника-юридичної особи (така ж ситуація виникає і в разі пред’явлення окремих позовів до боржника і поручителя – фізичних осіб). Крім того, виникають питання й взагалі про можливість задоволення позову в такій ситуації.

У цій ситуації суди повинні враховувати положення статті 543 ЦК України, згідно з якою кредитор у разі наявності солідарних боржників має право на пред’явлення окремих позовних вимог незалежно від того, що іншим судом сума заборгованості стягнута з одного з боржника. Проте суд повинен враховувати положення частини 2 статті 544 ЦК України, зміст якої вказує на те, що якщо кредитор не одержав від одного з солідарних боржників всієї суми боргу, то він має право пред’явити позов до решти солідарних боржників лише на недоодержану суму заборгованості. У зв’язку з цим суди повинні вимагати від позивача надання доказів залишкової суми за кредитним договором та виконання іншого рішення суду.

При цьому в резолютивній частині рішення за спором між банком і фізичною особою суд має зазначити про солідарний обов’язок цієї особи, навівши в мотивувальній частині дані про інше рішення суду щодо стягнення суми з іншої особи. По-перше, це випливає з положень статей 543, 544 ЦК України, а, по-друге, у подальшому надасть можливість державному виконавцю регулювати процес виконання рішення суду щодо повного задоволення вимог кредитора (стягувача).

Матеріали узагальнення свідчать про те, що у судів склалася неоднозначна практика щодо юрисдикційності спору в разі наявності третейського застереження, що містяться у більшості кредитних договорах.

Деякі суди, відмовляючи у відкритті провадження у справі за наявності договору про передачу справи на розгляд третейського суду, не враховували положення статті 17 ЦПК України та роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 2 “Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції”. У пункті 2 цієї постанови зазначається, що договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (стаття 17 ЦПК) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. Пред’явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статей 121, 122 ЦПК), за винятком передбаченого пунктом 6 частини 1 статті 207 ЦПК обов’язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 16 березня 2009 року позовну заяву Іванової Л. М. до ВАТ “Банк Столиця” про розірвання депозитних договорів та стягнення коштів залишено без розгляду з тих підстав, що між сторонами існує договір про вирішення спору третейським судом. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 квітня 2009 року ухвалу місцевого суду скасовано, справу направлено до місцевого суду для її розгляду по суті, оскільки та обставина, що договором передбачений розгляд спору третейським судом, який є недержавним органом, не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі, так як це є обмеженням права на звернення до суду.

Ухвалою Верховного Суду України від 12 травня 2010 року скасовано ухвалу апеляційного суду та залишено без змін ухвалу місцевого суду. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з підпунктом 5.2 пункту 5 договору банківського вкладу між сторонами всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні даного договору чи у зв’язку з ним або випливають з нього, підлягають розгляду в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків згідно з його регламентом. У попередньому судовому засіданні від представника відповідача до суду надійшло клопотання, в якому відповідач заперечує проти вирішення спору в суді загальної юрисдикції. Тому суд першої інстанції правильно застосував положення статей 17, 207 ЦПК України (ухвала N 6-15406св09).

2. При з’ясуванні процесуальних питань територіальної підсудності суди повинні виходити з положень статей 108 – 117 ЦПК України. При цьому найбільше проблемних питань виникало щодо дотримання правил договірної підсудності, оскільки, як правило, у спірному договорі (кредитному, поруки тощо) нерідко зазначається суд, який має вирішити наявні між сторонами суперечки щодо виконання умов договору.

Так, відповідно до статті 112 ЦПК України, яка виключена з процесуального кодексу Законом України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року, сторони мали право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність. Якщо сторони у письмовій формі, в тому числі у самому договорі, визначились із підсудністю, такий правочин є обов’язковим не тільки для сторін, які в односторонньому порядку не можуть від нього відмовитись чи змінити, але й для суду. Наявні інші умови договору, які порушують, наприклад, виключну підсудність чи інстанційну компетенцію судів (родова підсудність) прийматись судом до уваги не можуть.

Так, ухвалою Кам’янобрідського районного суду м. Луганська від 6 квітня 2009 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 22 жовтня 2009 року, відкрито провадження у справі за позовом Кузьміної А. Ю. до ТОВ “ПростоФінанс” про визнання недійсними умов кредитного договору. При цьому суди не звернули уваги на те, що відповідно до пункту 9.7 кредитного договору, укладеного сторонами, усі спори між сторонами при недосягненні згоди шляхом переговорів передаються на вирішення до місцевого суду за місцезнаходженням кредитора, який знаходиться у м. Києві (ухвала Верховного Суду України N 6-28061св09 від 3 лютого 2010 року).

Місцеві суди допускали порушення правил й про виключну підсудність при розгляді справ, що випливають із кредитних правовідносин. Відповідно до статті 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, мають розглядатися за правилами виключної підсудності за місцезнаходженням цього майна.

Так, заочним рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 26 серпня 2009 року було задоволено позовні вимоги ЗАТ КБ “Приватбанк” до Мізери Л. Л., Соколової Л. О. та Соколової Ю. А. про звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру, яка знаходилася в м. Рівне. Ухвалою апеляційного суду від 12 лютого 2010 року вказане заочне рішення суду було скасоване із підстав порушення судом правил про виключну підсудність і справа направлена до суду першої інстанції на новий розгляд.

Вирішуючи питання щодо підсудності справ, які стосуються договору іпотеки або застави нерухомого майна у випадку, якщо майно відповідача може знаходитись у різних місцях, треба виходити з того, що позивач має право вибору підсудності. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна (наприклад, договору іпотеки) та застосування наслідків недійсності такого договору пред’являються за правилами частини 1 статті 114 ЦПК України, тобто за місцем знаходження майна або основної його частини.

Отже, якщо предмет позовних вимог зводиться до стягнення заборгованості за кредитом, то суд має застосувати положення про підсудність, визначену статей 109, 110 ЦПК України. Якщо ж предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки (статей 33, 39 Закону України “Про іпотеку”) тощо, то суд застосовує положення про виключну підсудність.

Оскільки, як зазначалось вище, Закон України “Про захист прав споживачів” не поширюється на спори щодо виконання кредитних договорів, що впливає на визначення підсудності спору за місцем проживання споживача, то виникає питання підсудності за місцем знаходження філії банку.

Так, згідно зі статтею 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Статтею 95 ЦК установлено, що філією юридичної особи є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Відповідно до частини 7 статті 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтись за їх місцезнаходженням.

Статтею 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що філією банку є відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені Банку.

3. Матеріали узагальнення свідчать про те, що в деяких випадках суди до участі у справі залучали Національний банк України (в якості відповідача або, здебільшого, в якості третьої особи). В основному це стосується позову про визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним чи стягнення заборгованості за таким договором.

Згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства відповідач – це особа, яка має безпосередній зв’язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред’явленими вимогами; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог – це особа, яка вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача для захисту особистих прав чи інтересів, оскільки рішення у справі може вплинути на його права і обов’язки у відношенні до однієї зі сторін.

Проте наведені вище позовні вимоги ніяк не стосуються діяльності НБУ чи його територіальних управлінь, прийняті рішення не можуть вплинути на його права чи обов’язки стосовно жодної із сторін, а стосуються безпосередньо сторін кредитного договору.

У зв’язку з цим суди не повинні залучати до участі у справі Національний банк України у таких справах, а в разі їх зазначення позивачем у позовній заяві – виключати з числа осіб, які беруть участь у справі, оскільки згідно зі статтею 119 ЦПК України позивач лише зазначає таких осіб, проте лише суд вирішує питання про склад осіб, які беруть участь у справі (пункт 2 частини 6 статті 130 ЦПК України).

Проте, треба враховувати, що банки мають залучатись до участі у судовому розгляді спорів про право власності на майно, щодо якого вони виступають обтяжувачами (заставодержателями) у порядку, встановленому частини 2 статті 35 ЦПК, для визначення наявності таких обтяжувачів необхідно використовувати інформацію з відповідних реєстрів обтяжень.

4. У судів виникають процесуальні питання, пов’язані з визначенням ціни позову. Зокрема, у деяких випадках, у спорах, пов’язаних з виконанням договірних зобов’язань в іноземній валюті, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі виникали складнощі із визначенням ціни позову, а відповідно суми судового збору, яку необхідно сплатити при зверненні до суду, оскільки стаття 80 ЦПК України не закріплює порядок визначення ціни позову у зазначених справах.

Так, у справі за позовом ЗАТ “ОТП Банк” до Слободанюка В. П., Шевчук Л. П. про стягнення заборгованості за кредитним договором Печерський районний суд м. Києва 8 грудня 2009 року ухвалив рішення, яким позов задоволено, стягнуто з відповідачів судові витрати в розмірі 110,39 доларів США. Судовий збір було сплачено позивачем у доларах США (справа N 6-3438/09).

Проте у цій ситуації суди можуть використовувати положення пункту 4 частини 1 статті 55 Господарського процесуального кодексу України, в якому зазначено, що у позовах про стягнення іноземної валюти ціна позову визначається в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Тому судовий збір резидентами має сплачуватись у національній валюті, так як відповідно до частини 1 статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Положення частини 2 статті 7 Декрету КМУ “Про державне мито” про те, що з позовів, які подаються до суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті поширюється лише на нерезидентів.

Повернення коштіву валюті не суперечить ЦК України, оскільки у конкретному випадку валюта не виступає засобом платежу. У разі не можливості повернення коштів у валюті, суд може визначити порядок виконання рішення суду, зазначивши про стягнення кредиту у гривнях, що складає еквівалент суми за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення у справі. Це питання є актуальним з точки зору захисту порушених прав позивача (стаття 1 ЦПК України), оскільки державні виконавці відмовляють у відкритті виконавчого провадження, якщо в рішенні суду не зазначено гривневого еквіваленту боргу.

При пред’явленні позову про визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави таким, що не підлягає виконанню, судовий збір та витрати на ІТЗ повинні обчислюватись не як з майнового спору, виходячи з того, що вчинення виконавчого напису є одним із видів досудового врегулювання вирішення справи.

У справах за позовами про визнання недійсними кредитних договорів, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.