Главная | Обратная связь

Політична культура: сутність та еволюція поняття.

Загальне та особисте у поглядах Платона і Аристотеля на державу і владу.

Платон (427—347 рр. до н.е.). мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію — з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.
Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.
Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім’ї та поселищ як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політію (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, державу уявляє чимось цілісним, як продукт загально історичного розвитку. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною і підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави.

Як і Платон, Арістотель вважав, що будь-якому індивіду властиві неприборкані пристрасті і прагнення. Але, якщо Платон вважав, що цю пристрасть можна приборкати лише за допомогою сили, Арістотель закликав забезпечити пануванням розуму над низинними інстинктами і поміччю політики, держави.

Політична культура: сутність та еволюція поняття.

Політична культура виникла з того моменту, як людина стала “політичною твариною”, тобто відтоді, як з'явилася більш-менш упорядкована система настанов, почуттів, вірувань, що поставляють у соціальне життя постулати і правила, що керують поведінкою у політичній системі. З тих пір, як політичні ідеали й оперативні принципи практичної політики стали групувати психологічні настанови і суб'єктивні мотиви навколо соціальних інтересів. Вже Платон, потім Аристотель проводять блискучий аналіз політичного життя, створюють понятійний апарат і лексикон, що пройшли через усю тривалу історію європейської (і не тільки європейської) політичної культури: аристократія, демократія, охлократія, тиранія, політика, держава (поліс) і т.д. В подальшому та сфера буття суспільства, що у 50-ті роки ХХ сторіччя отримала назву «політична культура», стала предметом дослідження Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Леніна, Плеханова, Богданова, Мартова, Драгоманова та інших. Сам же термін з'явився в ХVIII ст. у працях німецького філософа-просвітителя І.Гердера. Великий внесок у розробку цієї проблеми внесли американці Г.Алмонд, С.Верба, Л.Пай, У.Розенбаум, англійці Р.Роуз і Д.Каванах, німецький теоретик К. фон Бойме, французи М.Дюверже і Р.Ж.Шварценберг, голландець І.Інглхарт та інші.
Теорія політичної культури дозволила подолати обмеженість інституціонального аналізу в політичних дослідженнях, не спроможного пояснити, чому, наприклад, однакові за формою інститути державної влади в різних країнах діють часом цілком по-різному. Зосередивши ж увагу на цінностях локальної міфології, що поділяються людьми, змісті символів і стереотипів, людської ментальності й інших аналогічних явищах, теорія політичної культури дала можливість глибше досліджувати мотивацію політичної поведінки громадян і інститутів, виявити причини великої кількості конфліктів, що неможливо було пояснити, спираючись на традиційні для політики причини: боротьбу за владу, перерозподіл ресурсів і т.д.

За змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.
Політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.