Главная | Обратная связь

Політична культура виконує певні соціальні функції:Виховна функція.Регулююча функція.Захисна функція.Прогностична функція.Комунікативна функція.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Ø Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Ø Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Ø Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території.

Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовило потребу реформувати політичну культуру громадян. Зміст цих процесів пов'язаний з відродженням традиційних українських національних цінностей, з розбудовою української суверенної держави, зі спрямуванням її діяльності на забезпечення прав і свобод громадян.

 

64. Природа та типологія політичного лідерства. Політичні лідери в житті українського суспільства.

Слово «лідер» в перекладі з англійської мови означає «ведучий», «керівний», «керівник іншими людьми».
Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих. Основними аспектами лідерства є:

• здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;
• ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.

Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому.
Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.
Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.
В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.

Типологія політичного лідерства. Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:

• Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
• Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.
• Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).

Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства. Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями (Ш. де Голль - Франція, Рузвельт - США).
По стилю керівництва лідери діляться на три основні типу: авторитарний, демократичний і ліберальний.
Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу чинників: а) якостей самого лідера; б) властивостей його прихильників; в) взаємозв'язки між лідером і прихильниками; г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.
Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів:

• «прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників;
• «служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені.
• «торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани;
• «пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги моменту, адекватно реагувати на них.

Відповідно до даної типології умовно до категорії лідерів - «прапороносців» можуть бути віднесений В.І.Ленін, М.Ганді, Мао-Цзедун, Мартін Лютер Кинг, Р.Хомейні; до категорії лідерів -«служителів» - Р.Рейган», Г.Коль, радянські лідери Л.І.Брежнев і К.У Черненко, виражаючи інтереси партійної бюрократії. Риси лідера - «торговця» властиві В.В.Жіріновському. Як «пожежники» через обставини в тому або іншому ступені виступає більшість лідерів.

65. Базові засади лібералізму як політичної ідеології.

Лібералізм — це насамперед уявлення про самодостатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не «дух свободи» як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Система кон­ституціоналізму своєю чергою спирається на правила й про­цедуру творчого представництва і містить:

1.обмеження ді­яльності законодавців, суворо регламентоване процедурою за­конотворення і встановленням певних його меж, аби воно не могло порушувати основних прав і свобод громадян;

2.меха­нізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системі верховенства законів.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодального суспільства груп власників.

Видатним ідеологом буржуазного лібералізму Франції пер­шої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830). За Констаном, свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Права громадяни­на існують незалежно від державної влади і є для неї недер­жавними.

Констан розрізняв свободу громадську (особисту) й полі­тичну.

Визначним теоретиком класичного лібералізму був також англійський мислитель Ієремія Бейтам (1748—1832). Провідна ідея вчення Бентама — принцип корисності. В основі всіх дій людини, на його думку, лежить практична вигода, тісно пов'язана з почуттям задоволення. Мета люди­ни — шукати задоволення та уникати страждання.

Виникнення в Росії в першій половині XIX ст. ліберальних державно-право­вих ідей і теорій було обумовлено насамперед розвитком капі­талістичного ладу, постійним зростанням кількості мануфак­тур із застосуванням вільнонайманої праці, розвитком внут­рішньої та зовнішньої торгівлі. Найвпливовішими представниками ідеології лібералізму в Росії початку XIX ст. були М. Мордвинов (1754—1845) і М. Сперанський (1772—1839).

М. Сперанський пояснював походження держави договір­ною теорією. Кріпосне право називав таким, що суперечить природі людини. У деяких працях він навіть проголошував на­род творцем конституції, а її саму — фіксацією потреб, що їх пред'являв народ.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.). Під назвою «кейнсіанство» поступово утвердилася відпо­відна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави.

Неолібералізм як політична доктрина існує і в Україні. Його при­хильники дедалі активніше виступають за створення механіз­му вільного ринку, забезпечення умов для різних фори еконо­мічної діяльності, розвиток конкуренції. Приміром, Лібераль­на партія України проголосила такі програмні принципи: за­охочення приватної власності як матеріальної основи свободи особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи особи за змагальності різних форм власності; відрод­ження національної культури, гуманізація виховання та осві­ти; створення правової держави як протидії дестабілізації сус­пільства; приватизація економіки, деполітизація й деідеологі-зація науки й культури.

 

66. Поняття про глобалістику.

Глобалістика - міждисциплінарна галузь наукових досліджень, спрямованих на виявлення сутності, тенденцій і причин процесів глобалізації, інших глобальних процесів і проблем, пошук шляхів утвердження позитивних та подолання негативних для людини і біосфери наслідків цих процесів. Іншими словами, це комплексна наукова дисципліна, що вивчає загальні об'єктивні закономірності розвитку людства і моделі керованої світової системи в синтезі, єдності та взаємодії трьох основних сфер: глобальної екології, соціальної та економічної діяльності людини в епоху антропогенно перевантаженої Землі.

До основних теоретичних передумов виникнення глобалістики відносять: 1) холізм та образ єдиного взаємопов'язаного світу, так званої «нерозривної єдності»; 2) ідеї постмодернізму щодо множинного розмаїття світу, принцип «усе є усьому» (Ж. Ліотар), заперечення жорстких меж у структурі світового порядку; 3) світо-системний підхід, або розгляд світу як деякої цілісності

 

67. Політична думка епохи середньовіччя

Це епоха формування і розвитку феодалізму. Сильний вплив справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя.У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква досягли у XIII ст. Тоді завершилось створення системи схоластики - релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274).Він вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців, дотримання встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють державу.Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє: монархію (абсолютну і політичну), аристократію, тиранію, різновидом якої є демократія.Інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270- 1342). Він доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру. Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди - в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку - держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо.Джерелом влади в суспільстві виступає народ (представників впливових і заможних суспільних станів військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників), саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені - обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. 68. Поняття про політичну етику Політична етика історично сформувалася в межах політичної філософії. Вона вивчає вплив на політику моральних принципів, норм і уявлень людей. Через призму етики в сучасному світі оцінюють мету і методи функціонування влади, державних інститутів, визначають критерії професійної діяльності бюрократії. Будучи в тісному взаємозв´язку з політикою, а в перехідних умовах продукуючи етику оновлення, виживання і стабільність, засоби досягнення поставлених цілей, етичні начала впливають на характер суспільного розвитку і є своєрідним індикатором політичної ситуації, ступеня розвитку демократичного суспільства. 69. Україна в геополітичній стратегії світового співтовариства. Сучасний світ є ареною взаємодії й протиборства не стільки національних держав, скільки груп держав, згуртованих здебільшого цивілізаційними принципами: західно-християнська цивілізація (Західна Європа, США, ПАР та ін.); східно-православна (Росія, Україна, Греція, Югославія та ін.); ісламська (Близький і Середній Схід); східно-буддійська (Китай, Японія, інші держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону) і нерозвинуті держави з язичницькими віруваннями (північ Євразії, Америки, деякі африканські держави). До визначених варто було б віднести ще одну, так звану приховану цивілізацію — відносно недавно створену державу Ізраїль та її надзвичайно розгалужену й організаційно досконало оформлену світову інфраструктуру, яка живе в надрах усіх інших цивілізацій. Більшість цивілізацій і держав прагне не тільки вижити і зберегти свою неповторну специфіку побуту, звичаїв, моралі, менталітету, політичної культури та відповідної моделі соціально-економічного розвитку, а й, нерідко, досягти своєї зверхності над іншими. У кожної з держав, які оточують Україну, є свої інтереси, а тому вони розглядають Україну через призму корисності для себе і прагнуть впливати на неї, спрямовуючи її політику в той чи той бік. Отже, щоб з´ясувати становище України у світлі геополітичних інтересів цих держав, нам необхідно виробити відповідні правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й водночас відповідатимуть національним інтересам нашої держави. 70. Типи державного устрою та державного правління. Особливості становлення форми державного устрою та державного правління в Україні. Форма державного правліннязалежить від способу організації верховної влади в державі, від того, що визнається формальним джерелом влади: воля однієї особи, небагатьох осіб (панівної верстви) чи спільної волі всього народу (схема 13). Такий принцип класифікації форм державного правління бере початок від Платона та Арі-стотеля, які виділяли три форми: монархію, аристократію, демократію (політію — у Арістотеля) та їхні спотворені чи недоцільні типи. На сучасному етапі виділяють дві форми: монархіюта республіку. Монархії— це держави, влада в яких належить одній особі пожиттєво на підставі спадкоємного права. Монархії можуть бути абсолютними(необмеженими) та обмеженими.В абсолютних монархіях влада максимально централізована — фактично законодавча, судова та виконавча її гілки підлягають управлінню з єдиного центру. Сучасні монархії переважно конституційні, які обмежені в повноваженнях володаря. Конституційні монархії є двох типів: парламентськатадуалістична.У парламентських монархіях реальна влада належить парламенту, а монарху відведено представницькі функції; в дуалістичних — монарх очолює виконавчі структури. Республіки— це такі держави, де головою держави є одна особа чи колективний орган, що обираються всім населенням через процедуру періодичних виборів.Розрізняють республіку за парламентськоюі президентськоюсистемами. Форма державного устрою — це таке територіально-організаціне структуру-вання держави, яке визначається порядком поділу країни на складові частини (штати, кантони, провінції, республіки, землі, області тощо), характером взаємин поміж ними та центральною владою. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарната федеративна. Унітарноює така держава, яка являє собою єдину, політично однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона має єдину конституцію та громадянство, єдину систему права та «урядову вертикаль». Певна автономія адміністративних одиниць не суперечить принципу унітаризму, але її межі встановлює центр. За ступенем наданої автономії (самостійності) великим регіонам унітарні країни поділяються на централізованіта децентралізовані. Головною відмінністю федерації є надання певної політичної самостійності великим територіальним утворенням всередині держави, які разом з народом вважаються суб'єктами державного суверенітету, хоч і не мають права одностороннього виходу зі складу союзної держави. Суб'єкти федерації можуть мати власну конституцію та подвійне громадянство, а також свої виконавчі, законодавчі й судові органи влади. Найнижчим ступенем державної єдності є конфедерація.Це міждержавний союз, який формується на добровільній засаді, задля втілення якихось конкретних спільних цілей. Суб'єкти конфедерації повністю зберігають свій державний суверенітет, відсутня центральна влада (є лише спільні координуючі органи) і щонайважливіше — кожна держава може вийти зі складу конфедерації за власним бажанням, без згоди на те інших членів. 82. Особливості становлення виборчої системи сучасної України. Виборча система – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Існує три моделі виборчих систем – мажоритарна, пропорційна та змішана. В Україні в черговий раз змінилося виборче законодавство. Чергові вибори до парламенту відбуватимуться за новою змішаною виборчою системою. Це вже четверта зміна виборчого законодавства в історії незалежності і як показує практика виборча система в Україні змінюється кожні 6-7 років. Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система – система встановлення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Найбільш поширеним варіантом змішаної системи є рівне комбінування (50 на 50), що передбачає обрання половини депутатів в одномандатних мажоритарних округах, а іншої – в багатомандатних виборчих округах по списках політичних партій. Ця модель вже використовувалась в Україні і в той час вона прийшла на зміну мажоритарній виборчій системі. Згідно останніх запропонованих змін вибори до Верховної Ради України 2012 року пройдуть за змішаною виборчою системою. Таким чином половину мандатів – 225 народних депутатів, – як і в попередніх парламентських виборах, буде обрано за пропорційною системою і буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів, тоді як решта 225 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах. Сама ідея мажоритарності є чудовою, оскільки значно ближча до ідеї прямої демократії, якби не той факт яких рис вона набула в Україні в період з 1991 до 1997 року та схильності українського політикуму довільно трактувати норми законодавства. У тому вигляді, у якому використовуватиметься мажоритарна складова виборчого процесу 2012 року, це буде так званою системою відносної більшості, за якої переможцем у одномандатному виборчому окрузі визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Тобто відносний переможець «забирає усе». Ось тут постає основні недолік та проблема, які знецінюють суть ідеї представництва. На відміну від мажоритарної системи абсолютної більшості (переможцем вважається кандидат, який набрав понад 50% загальної кількості поданих в окрузі голосів), у прийнятому варіанті може трапитись так, що народним депутатом від округу може бути обраний кандидат, який набрав 10% голосів, зате більше, аніж інші кандидати. Саме недоліком мажоритарної виборчої системи є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Це так звані «втрачені голоси». Враховуючи той факт, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не працює (так само як й імперативний мандат), виникають сумніви, щодо можливості контролю виборців за депутатами, яких вони обрали. Ця обставина також породжує ще одну проблему – умовної незалежності депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання безкарно можуть пристати до тієї чи іншої політичної сили. Цю політичну технологію використовують перш за все партії влади, щоб розширити своє представництво в парламенті, надолужуючи в такий спосіб проблему низьких рейтингів. Це так звані «тушки» та депутати-перебіжчики наявність яких нівелює основний принцип мажоритарного представництва та представницької демократії загалом. Разом з тим існує чимало інших загроз та проблем, які незмінно не вирішуються від виборів до виборів. З поміж них технологія нарізки округів (джерімендерінг), коли їх поділять в такий спосіб, щоб забезпечити якомога кращий результат для свого кандидата. Для опозиційних кандидатів межі виборчих округів досі залишаються загадкою, тоді як провладні, в переважній більшості, вже розпочали непублічну передвиборну роботу в округах. Це також і нерівномірне представництво політичних партій при формуванні виборчих комісій, коли парламентські партії матимуть по три представника, тоді як усі інші ділитимуть останніх три місця між собою шляхом жеребкування. Окрім цього прохідний відсотковий бар’єр зріс до 5%, з бюлетеня вилучили графу «не підтримую жодного кандидата», а для голосування за межами дільниці достатньо попередньо написати заяву про відсутність фізичної можливості. Виборча система – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. Існує три моделі виборчих систем – мажоритарна, пропорційна та змішана.   84. Політична влада: сутність, особливості, ресурси Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта. Влада - не тільки здатність впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв'язків. Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між суб'єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою. Політична влада - це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтереси в боротьбі з іншими групами. Особливості політичної влади: - здатність і готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю; - верховенство влади, обов'язковість виконання її рішень; - охоплення владною дією всього політичного простору; - наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність; - осмислення політичного інтересу й політичних потреб; - моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень); - володіння і використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них: - нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм; - суб'єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади; - реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів; - марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси; - системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи. - біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу; - інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля; - влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів; - психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості; - за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади; - конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях; - технократичні концепції різноманітних напрямків. Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей. До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією. Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів. Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обов'язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості суб'єкта влади. Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють "внутрішні" й "зовнішні" ресурси, а Д. Ронг акцентує на "колективних" ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще "загальні ресурси влади" й "конкретні ресурси влади". До перших належать засоби, які контролюються суб'єктом і завжди можуть використатися ним для впливу на об'єкт. До других - ті ресурси, які потрібні для підпорядкування об'єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як "здатність мобілізувати ресурси" й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання. Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання. Політична влада має такі характерні ознаки: а) домінування владної волі; б) володіння апаратом впливу й управління; в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства; г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність. Політична влада має свої особливі функції: - інтегративну; - регулятивну; - стабілізаційну; - прогностичну; - визначення напрямків розвитку суспільства; - контрольну; - розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства. У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади: перша - полягає у посиленні процесів демократизації друга - проявляється у зростанні факторів легітимації; третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами; четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади; п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур; шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів. Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють. Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур.   85. Становлення і розвиток інститутів громадянського суспільства в УкраїніГромадянське суспільство – це система інститутів, які діють самостійно, без втручання держави. Їх завдання полягає в забезпеченні умов для реалізації інтересів і потреб як окремої особи, так і всіх членів суспільства. Інститути громадянського суспільства формуються поступово. Як цілісний механізм, воно виникає на певному етапі історичного розвитку. Основними передумовами процесу формування громадянського суспільства є: індивід, який має фундаментальні громадянські права і свободи; існування вільних від прямого державного втручання "зон", необхідних для створення інститутів громадянського суспільства; формалізована законність, свобода підприємництва, публічність, наявність у суспільстві прагнення злагоди, толерантності, взаємоповаги, які мають стати основою мотивації поведінки як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. На сучасному етапі політичного розвитку України формування інститутів громадянського суспільства відбувається у рамках процесу модернізації, тобто комплексу соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій. Важливими факторами модернізації в економіці є розширення індустріальних технологій, які базуються на використанні капіталу і наукового знання, широкому освоєнні природних ресурсів, розширенні вторинного (переробка, торгівля) та третинного (послуги) секторів господарства, розвиток ринкових відносин. У соціальній сфері – послаблення застарілих типів соціальності та розширення сфери нових цілераціональних зв’язків, заснованих на професійних чи ринкових критеріях, що супроводжується зростанням майнової диференціації, розподілом діяльності на виробничу, політичну і суспільну. В культурній сфері – диференціація духовних систем і ціннісних орієнтацій, секуляризація й плюралізація громадянської свідомості та освіти, розвиток національної культури, різноманіття ідеологічних течій, свобода засобів масової інформації тощо. В цілому в панорамі складних і суперечливих трансформаційних процесів в Україні чітко простежуються дві основні тенденції: традиціоналізм і модернізм. Кожна з них створює специфічні "коридори" можливостей для розвитку громадянського суспільства. Основними джерелами традиціоналістської тенденції є особливості історичного розвитку, соціокультурні чинники, що виражаються через масові стереотипи мислення. Під їх впливом у суспільстві інституціоналізуються структури і механізми, що закріплюють доіндустріальні форми соціальних відносин. Основними характеристиками цієї тенденції можна вважати поєднання таких компонентів, як закритість соціальної і політичної стратифікації, слабка мобільність соціуму, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури, схильність громадян до неформалізованих методів політичної активності, а також тяжіння державних органів до політики адміністративно-патримоніального типу тощо. Поряд з традиціоналізмом спостерігається й тенденція модернізму. Комплекс пов’язаних з нею перетворень так чи інакше сприяє становленню інститутів громадянського суспільства, що вимагає розв’язання завдань політичної модернізації, основними характеристиками якої є ідеологічний плюралізм, засвоєння масовою свідомістю норм демократії, створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів; територіальне та функціональне розширення сфери центрального законодавства, адміністрації і політичної активності; постійне розширення включеності в політичне життя соціальних груп та груп інтересів; поява і швидке зростання раціональної бюрократії; послаблення традиційних еліт та їх легітимізація; заміна традиційних еліт модернізаторськими тощо.   87. Моделі виборчих систем. Існують два основні типи виборчих систем: мажоритарна (альтернативна) і пропорційна (представницька). Але дуже мало країн, в яких виборчі системи будуються на "чистих" мажоритарному або пропорційному принципах. Прикладом перших є виборчі системи Канади, Великої Британії та США. "Чистий" пропорційний принцип використовує лише Ірландія. Більшість країн Західного світу намагаються поєднати переваги обох принципів і нейтралізувати їхні вади. Тому говорять про мішані системи з домінуванням того чи іншого принципу. Мажоритарна виборча система полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який зібрав установлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної кількості голосів, залишаються непрезентованими в органах влади. Залежно від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна система буває трьох видів. 1.Абсолютної більшості (50 % + 1 голос) від загальної кількості поданих в окрузі голосів. У разі якщо жоден кандидат не одержав більше ніж половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому представлено лише двох кандидатів. Для перемоги необхідно набрати просту більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні. 2.Відносної більшості, де для перемоги досить хоча б на небагато випередити інших претендентів. Отут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25%). Така виборча система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Японії та інших країнах. 3.Кваліфікованої більшості (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів). А ще буває преференційна виборча система. Така виборча система застосовується в багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не одержує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць. Ця процедура виключення кандидатів, які набрали найменшу кількість перших місць, може охоплювати кілька етапів і тривати доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів. Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборників. Кандидатів у члени колегії виборників висувають єдиним списком комітети політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборників дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, вибраних з даного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборників від тієї чи іншої партії. На заключному етапі колегії виборників віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти. Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною з них у межах виборчого округу. Головна перевага цієї системи — представництво партій у виборних органах відповідно до їхньої реальної популярності серед виборців. Це дає змогу всім групам суспільства повніше виражати свої інтереси, активізує участь громадян у виборах і в політиці загалом. Пропорційна система, виявляючи складність і барвистість політичної палітри, сприяє створенню ефективних зворотних зв´язків між громадянським суспільством і державою, стимулює розвиток плюралізму в політичній системі. Існує три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (в Іспанії, Португалії, Ізраїлі); напівтверді — коли мандат обов´язково одержує кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, що їх одержала партія, здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат, — преференція (в Італії, Австрії, Швейцарії); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій виборців, уподобань (ставлень) до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати перевагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут переможець визначається на основі кількості голосів, які одержав той чи інший кандидат, незалежно від його порядкового номера в партійному списку (у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах). Тому під час голосування відбувається насамперед добір персоналій, а не тільки вибір партійної програми.   88. Основні концепції політичної думки доби Відродження та епохи європейського Просвітництва. Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху Відродження(Ренесансу) XV - XVI ст. Основний вміст цієї епохи - розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження - гуманізм, антропоцентризм: человек - центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукові зробив Никколо Макиавеллі - великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах "Держава", "Історія флоренції" і ін. Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. "Государ" - це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін "stato" (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичній організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис "лева і лисиці": "необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків". Томас Мор в своїй "Утопії" (у перекладі - місце, якого немає) критикує той, що існує в сучасній йому Англії суспільний і політичний устрій, заснований на приватній власності, викриває паразитизм і користь аристократії і духівництва, їх байдужість до положення знедолених. Джерелом всіх бід і зла в державі він рахує приватну власність і в другій частині книги малює якісно нове суспільство - ідеал, де немає приватної власності і грошей, встановлена загальна майнова рівність, держава організовує виробництво і розподіл, бореться із злочинністю. Подібні погляди через століття виразив в Італії Томмазо Кампанелла. У своїй книзі "Місто сонця" він змальовує ідеальну державу, в якій ліквідована приватна власність, немає багатих і бідних, введена загальна праця, завдяки чому різко скорочений робочий день і є можливість для різностороннього розвитку особи. Ідеальне держава-місто походить не від Бога, а є прямим результатом діяльності розуму. У державі Сонця існує розподіл праці. Головний його компонент - отделение розумової праці від фізичного. Як і Мор, Кампанелла виступає проти Макіавеллі зіставлення політики і моралі, що допускався. Наступник значним кроком у розвитку світової політичної думки став Новий час, ранній етап якого пов’язують із встановленням капіталістичних суспільних відносин та епохою Просвітництва (ХVІІ - ХVІІІ ст.) Подальший розвиток наукового трактування політики пов’язаний з ім’ям англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679), який у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської” (1651 р.) обґрунтував наявність зв’язку між приватною власністю і створення держави. Держава, що її Гоббс уподібнював до міфічного біблійного чудовиська Левіафана, є наслідком домовленості між людьми, що поклала край природному станові й небезпеці виникнення “війни всіх проти всіх”. Він був одним із перших мислителів, які досліджували державу раціональним методом, вільним від будь-яких теологічних прикрас. Т.Гоббс пов’язав посилення всевладдя держави з пануванням у суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів. На відміну від Гоббса, Джон Локк (1632-1704 рр.) у праці “Два трактати про управління державою” зробив спробу політологічного розгляду англійської революції ХVІІ ст. Дав обґрунтування встановлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він вперше чітко розрізняв такі поняття як “особа”, “суспільство”, “держава”, причому особу поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права “на життя, свободу і власність”. Приватна власність – не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності. Важливим у політичній доктрині Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із “природного стану речей”, її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємовизнання. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівноваженням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. На думку Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини – на життя, свободу та власність. Праця є визначальною формою людської життєдіяльності. Великий внесок у розробку політичної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск’є і . У праці “Про дух законів”, розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажання людини. Вони мають розумну підставу, їхня причина – в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв’язку з іншими законами. Монтеск’є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої її законодавство. Досягнення Монтеск’є є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну. Ж.Ж.Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані, й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес. Мислитель затаврував полярну відмінність між багатими. Котрі не працюють, і бідними, які працюють, щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку – переходу від дикості до цивілізації. Руссо вказав на збільшення політичної залежності людини у зв’язку з розвитком майнової нерівності. Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. В Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки ХІХ ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануіл Кант (1724-1804 рр.), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1830 рр.). Зокрема Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціально-політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм – єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях, як “Ідеї загальної історії”, “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право” та ін. І.Кант вперше обґрунтував поняття “права держава”. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній волі народу; виконавча зосереджена в руках правителя за законом; судова призначається виконавчою. Соціально-політична доктрина Фіхте розвивалася в русі, характерному для німецької класичної філософії природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами Канта дуже багато спільного. В соціальні філософії Ф.Гегеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Перехід до нових форм виробництва він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад. Гегель ввів у політичну науку розмежування понять “громадянське суспільство (сукупність економічних відносин) і держава”, що є основою громадянського суспільства й розв’язує суперечності між його членами. Водночас суперечності між багатством і бідністю. Він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, їх практично подолати неможливо й вони не залежать від держави. Політичні питання розвитку суспільства досліджувалися й мислителями Росії: Так. М.М. Сперанський (1772-1839 рр.) обґрунтував необхідність проведення ряду реформ, пропонував скасувати кріпосне право, залишаючи прийнятною формою врядування для Росії самодержавне й необмежене правління. Ці думки підтримував і М.М. Карамзін (1786-1826 рр.). Центральна ідея його праці “Записки про давню й нову Росію” полягає в тому, що “Росія засновувалася перемогами й одноосібною владою, гинула від різновладдя, врятувалася мудрим самодержавством”.   90. Політична культура: її сутність, складові та функції. політична культура – це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, поглядів, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі. Політична культура є сукупністю позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами. Отже, до політичної культури можна віднести: -знання політики, фактів, зацікавленість ними; -оцінку політичних явищ, оцінні думки, що стосуються того, як повинна здійснюватися влада; -емоційну сторони політичних позицій, наприклад, любов до батьківщини, ненависть до ворогів; -визнання в даному суспільстві зразків політичної поведінки, які визначають, якомога і слід поступати. Функції політичної культури: - пізнавальна – вивчає політичні уявлення, знання та політичну ідеологію; - інтегративна – аналізує досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи; - комунікативна – дозволяє встановити зв’язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід; - забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей; - регуляторна – забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій; - виховна – формування “політичної людини” на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп; - прогностична – передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних умовах. До найпоширеніших структурних компонентів політичної культури належать: політичні уявлення; політичні переконання; політичні традиції; політичні установки; політичні орієнтації. Політичні уявлення — це образи політичних об'єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об'єктивному політичному знанні або бути у вигляді політичних почуттів та настроїв, справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Стійкості політичній культурі надають політичні традиції — нормативні зразки політичної поведінки, які історично виникли, передаються з покоління в покоління та зберігаються упродовж тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими чи новими, національними чи світовими, динамічними чи статичними, з високою чи слабкою стійкістю. Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб'єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтації. Політичні орієнтації — це установки, що ґрунтуються на системному уявленні об'єкта про цілі, плани та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.   83. Критерії оцінки політичної культури (за проявом у зовнішній політиці). 86. Критерії оцінки політичної культури ( за характером політичного режиму). 89. Критерії оцінки політичної культури ( за формою державного правління ).