Главная | Обратная связь

Глава 1 Цивільне процесуальне право України як галузь права. Поняття цивільного процесу за законодавством України. Предмет, метод і функції цивільного процесуального права України

Цивільне процесуальне право регулює діяльність суду та інших учасників цивільного процесу зі здійснення правосуддя у цивільно-правових спорах, у справах наказного провадження та у справах особливого провадження, а також суспільні відносини, що виникають у зв'язку з цією діяльністю, тобто цивільне судо­чинство. Тому перш ніж характеризувати цивільне процесуальне право треба дати поняття цивільного процесу.

§ 1. Поняття цивільного процесу. Поняття та види проваджень у цивільному процесі. Стадії цивільного процесу

 

Поняття цивільного процесу тісно пов'язане з правом на судо­вий захист. Частина 1 ст. 55 Конституції проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». У ч. 1 ст. 124 Конституції передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Стаття 16 ЦК передбачає захист цивільних прав та інтересів судом. Судовий захист прав та інтересів суб'єктів права здійснюється у певному встановленому законом порядку. Одним із способів здійснення судового захисту прав та інтересів суб'єктів права є розгляд справ у цивільному процесі. Зі ст. 15 ЦПК випливає, що в цивільному процесі розглядаються справи щодо захисту порушених, невиз­наних чи оспорюваних прав, свобод та інтересів, що виникають із цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин, а також справи наказного провадження і справи окремого провадження. У зв'язку з відкриттям провадження у цих справах, провадженням у справах до судового розгляду цих справ, судовим розглядом цих справ, перевіркою законності та обгрунтованості рішень та ухвал у цих справах в апеляційному та касаційному порядку, у зв'язку з винятковими і нововиявленими обставинами виникають цивільні процесуальні правовід­носини між учасниками процесу. Спрощений порядок судового провадження встановлено для розгляду справ про видачу судо­вого наказу (наказне провадження). У цьому виді провадження передбачено лише відкриття провадження у справі й елемент стадії судового розгляду — видача судового наказу. Діяльність учасників процесу відбувається у певному встановленому законом порядку. Тому цивільний процес — це сукупність процесуальних дій суду та осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників процесу, що відбуваються у встановленому законом порядку, та тих , що виникають у зв'язку з цими діями, процесуальних правовідносин, пов'язаних із здійсненням правосуддя щодо цивільно-правових спорів, у справах наказного провадження і у справах окремого провадження. Д. Чечот вважає, що поняття судове провадження з поняттям цивільний процес. Із цим твердженням навряд чи можна погодитись. Сам Д. Чечот визнає, що існує конституційне, цивільне, адміністративне і кримінальне судове провадження. М. Треушников зазначає, що предметом цивільного процесу є конкретні цивільні справи .

Розгляд справ у порядку цивільного процесу є одним із засобів здійснення судової влади (ст. 6 Конституції України). У цивіль­ному процесі, як зазначено в ст. З ЦПК, здійснюється захист суб'єктивних прав, охоронюваних законом інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, а також, як випливає зі ст. 2 ЦК, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права в судах загальної юрисдикції. Водночас завданням розгляду справ у цивільному процесі є не лише захист, а й охорона прав та інтересів фізичних осіб — справи окремого провадження.

Треба розрізняти охорону й захист суб'єктивних прав. Під охороною суб'єктивних прав розуміють правове регулювання суспільних відносин з метою забезпечення їх нормального роз­витку.

Під захистом слід розуміти сукупність процесуальних за­ходів, що вживаються в зв'язку з порушенням, невизнанням чи оспорюванням суб'єктивних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів цивільного права та спрямовані на захист або відновлення суб'єктивних цивільних прав і особистих майнових та нсмайнових інтересів їх володільців. Треба зазначити, що захист суб'єктивних цивільних прав та інтересів здійснюється не лише судом (ст. 16 ЦК), а й у адміністративному порядку — Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Респуб­ліки Крим чи органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК). Захист суб'єктивних цивільних прав можливий також нотаріу­сом (ст. 18 ЦК). Особа має також право на самозахист свого суб'єктивного права (ст. 55 Конституції) і права іншої особи від порушень і протиправних посягань (ст. 19 ЦК). Переважною формою захисту суб'єктивних прав, як це випливає зі ст. 124 Конституції, є судова форма захисту. Як зазначалося, цивільний процес — цс сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників процесу, що здійснюється у встановленому законом порядку, та тих, що виникають у зв'язку із цими діями, процесуальних правовідно­син, пов'язаних зі здійсненням правосуддя у цивільних справах. Як зазначає Д. Чечот, для процесуальних дій характерними є такі риси:

1) зміст і форма процесуальних дій визначаються законом. Так, форма і зміст позовної заяви мають відповідати вимогам ст. 119 ЦПК, а заяви про видачу судового наказу — вимогам ст. 98 ЦПК; порядок прийняття рішень і постановлення ухвал судом першої інстанції мають відповідати вимогам ст. 209 ЦПК; зміст рішення суду першої інстанції має відповідати вимогам ст. 215 ЦПК; форма і зміст заяви про апеляційне оскарження і апеляційної скарги мають відповідати вимогам ст. 295 ЦПК, а форма і зміст касаційної скарги мають відповідати вимогам ст. 326 ЦПК тощо;

2) існує певна послідовність процесуальних дій. Так, не можна подати апеляційну скаргу, якщо немає рішення чи ухвали пер­шої інстанції (ст. 294 ЦПК); не можна також подати касаційну скаргу, якщо справа не була розглянута в апеляційному порядку (ст. 324 ЦПК); існує також певна послідовність у проведенні судового засідання (ст. ст. 163-168, 171, 172, 173, 176, 177, 192, 193, 194, 195 ЦПК) і у допиті свідків (ст. 180 ЦПК).

Відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК у цивільному процесі треба вирізняти 3 види судового провадження: позовне, наказне і окреме. У літературі висловлювалось заперечення проти поділу цивільного процесу на 3 види судового провадження. Цс запе­речення обґрунтовується тим, що поділ цивільного процесу на види проваджень суперечить закріпленому в законі положенню про єдність цивільного процесу. Із цим запереченням навряд чи можна погодитися. Галузі права поділяються на підгалузі, інститути права. Проте це не спростовує положення про єдність певної галузі права.

Водночас В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право складається з підсистем різних рівнів: правових норм, що групуються в інститути і утворюють об'єднання інститутів, які в свою чергу складають комплекси та підгалузі права.

Поділ цивільного процесу на 3 види судового проваджен­ня передбачено ч. З ст. 15 ЦПК, що пов'язано зі специфікою матеріально-правового характеру справ, які розглядаються в кожному з видів проваджень, і ця специфіка обумовлює проце­суальні особливості їх розгляду. Види проваджень, які існують у цивільному процесі, відрізняються один від одного за об'єктом процесуальних правовідносин, що виникають у кожному з видів проваджень, за суб'єктами них процесуальних правовідносин, за змістом процесуальних правовідносин та за іншими ознаками.

Для позовного провадження характерною є наявність спору щодо права цивільного. У позовному провадженні беруть участь 2 сторони — позивач і відповідач, між якими існує спір, що розглядається судом. У позовному провадженні можуть брати участь співучасники, треті особи. Підставою для порушення позовного провадження є подача позовної заяви та прийняття її судом. Відносини між сторонами регулюються притаманним цивільному праву методом рівності.

Для наказного провадження характерною є відсутність спору щодо права. Судовий наказ є особливою формою судового рішен­ня про стягнення з боржника грошових коштів або витребуван­ня майна за заявою особи, якій належить право витребування. У справах цієї категорії немає позивача і відповідача, а є стягувач, якому належить право витребування, і боржник. Підставою для порушення справ цієї категорії є подача заяви про видачу судового наказу.

Для справ, що розглядаються в порядку окремого провадження, характерним є те, що при розгляді них справ немає спору щодо права. Мстою розгляду справ окремого провадження є встанов­лення певних юридичних фактів. У справах цієї категорії немає позивача і відповідача, а є заявник і орган (особа), що дає висновок чи пояснення у справі. Підставою для порушення справ окремого провадження є подача заяви і прийняття заяви судом.

Розгляд справ у цивільному процесі послідовно проходить ряд етапів, які називаються стадіями цивільного процесу. Під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій, об'єднаних певною процесуальною мстою. У цивільному процесі є такі стадії:

а) відкриття провадження у справі. Момент відкриття прова­дження у справі залежить від дій зацікавленої особи (позивача, стягувана, заявника) та від дій судді — прийняття позовної заяви, заяви Суддя у визначених законом випадках може за­лишити позовну заяву без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК), відмовити в її прийнятті (ч. 2 ст. 122 ЦПК) або повернути її (ч. 2 і ч. З ст. 121 ЦПК);

б) провадження у справі до судового розгляду. На стадії провадження у справі до судового розгляду суддя вчиняє ряд процесуальних дій, указаних у главі 3 розділу ІІІ ЦПК. Про­цесуальні дії вчиняє не лише суддя, а й сторони, інші особи, що беруть участь у справі На цій стадії процесу проходить попереднє судове засідання за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Попереднє судове засідання має бути призначене протягом 1 місяця з дня відкриття провадження у справі (ст. 129 ЩІК).

Процесуальні дії, які вчиняються при проведенні попереднього судового засідання, вказані в ст. 130 ЦПК;

в) судовий розгляд. Це — центральна стадія процесу, на якій справа завершується її вирішенням по суті;

г) перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному порядку. Введення цієї стадії відповідає п. 8 ст. 129 Конституції. Апеляцій­ні загальні суди діють у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, також діють апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських сил України. За необ­хідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. В апеляційних судах утворюються судо­ві палати. У складі загальних апеляційних судів утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у складі: судової палати у цивільних справах; судової палати у криміналь­них справах; військової судової палати (п.п. 2, 5, 6 ст. 25 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»). Суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обгрунтованість рішень і ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили, в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 303 ЦПК);

ґ) перегляд рішень і ухвал у касаційному порядку. Судом ка­саційної інстанції є Верховний Суд України (ст. 47 Закону «Про судоустрій України»). У касаційному порядку перевіряється законність та обгрунтованість рішень і ухвал суду, що набрали законної сили. Закон «Про судоустрій України» в п. З ч. 2 ст. 18 і ст. ст. 32, 33 передбачав як касаційну інстанцію Касаційний суд. Однак Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003 визнав, що створення Касаційного суду не відповідає ст. ст. 125, 131 Конституції України;

д) перегляд рішень у зв'язку з винятковими обставинами Судові рішення в зв'язку з винятковими обставинами можуть бути переглянуті після їх перегляду в касаційному порядку в разі їх оскарження з мотивів, указаних у ст. 354 ЦПК. Справа при перегляді рішення в зв'язку з винятковими обставинами розглядається, як правило, колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності двох третин її складу (ст. 357 ЦПК);

е) рішення і ухвали суду, які набрали законної сили, а також судові накази у зв'язку з нововиявленими обставинами перегля­даються судом, що їх постановив (ст. 363 ЦПК).

Перелічені стадії цивільного процесу, як правило, йдуть одна за одною. Конкретна судова справа може й не пройти всіх стадій цивільного процесу. Вона може закінчитися на стадії проваджен­ня у справі до судового розгляду, якщо між сторонами буде укла­дена угода про передачу спору на вирішення третейським судом. У такому разі суд на попередньому судовому засіданні виносить ухвалу про залишення заяви без розгляду (ч. 5 ст- 130 ЦПК). Справа може також закінчитися на стадії судового розгляду, адже не завжди судове рішення оскаржується. До стадій цивільного процесу в літературі також відносять виконавче провадження'. У зв'язку з прийняттям законів України від 24 березня 19.98 р. «Про державну виконавчу службу» і від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» була висловлена й інша думка, згідно з якою виконавче провадження є не стадією цивільного процесу, а самостійним видом провадження, що перебуває поза рамками цивільного судового провадження, а відносини, що виникають у зв'язку з виконанням рішень юрисдикційних органів, є предметом регулювання самостійної галузі права — виконавчого права³. У зв'язку з прийняттям означених законів виконавче провад­ження слід визнати самостійним видом провадження. Однак у ЦПК є розділи VI, VII і VIII, які регулюють ряд питань щодо виконання судових рішень. Закон «Про виконавче провадження» також передбачає ряд питань, вирішення яких при виконанні судових рішень покладається на суд. Крім того, якщо виконавче провадження відмежувати від цивільного процесу, то рішення, що набрало законної сили, за позовами щодо присудження не матимуть такої ознаки, як виконуваність. Тому цивільний процес пов'язаний із виконавчим процесом. Водночас вико­навче провадження пов'язане з господарським, кримінальним, адміністративним процесом. Крім того, відкриття виконавчого провадження можливе у зв'язку з посвідченням комісії з трудових спорів. Тому виконавче провадження не можна вважати стадією цивільного процесу.

Діяльність суду та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних справах і за іншими категоріями справ, що віднесені до компетенції суду в порядку цивільного судового провадження, відбувається у певній процесуальній формі. Під процесуальною формою треба розуміти встановлений цивільним процесуальним правом порядок розгляду й вирішення цивільних справ та інших категорій справ, віднесених до компетенції суду в порядку цивільного судового провадження. Встановлений цивільним процесуальним правом порядок розгляду й вирішен­ня цивільних справ та інших категорій справ судами загальної юрисдикції можна охарактеризувати як сукупність таких, що взаємодіють між собою, позитивних вимог, дозволів і заборон, які створюють відповідну спрямованість правового регулювання. Так, ст. 119 ЦПК передбачено певні вимоги щодо змісту і фор­ми позовної заяви, ст. ст. 209, 213, 214 і 215 -- щодо форми та змісту судового рішення; ст. 210 - щодо змісту ухвали суду, яка постановляється як окремий документ у нарадчій кімнаті, ст. 295 — щодо форми і змісту заяви про апеляційне оскаржен­ня і апеляційної скарги тощо. Стаття 31 Ц1ІК передбачає ряд дозволів сторонам при вчиненні процесуальних дій. Дозволи в діях суду передбачені в ст. ст. 169, 202, 217 та інших ЦПК. Заборони передбачені в ч. 1 ст. 121, ст. ст. 294, 325 та інших ЦПК. Д. Чечот зазначає, що суттєвою рисою цивільної процесу­альної форми є система вимог, закріплених нормами цивільного процесуального права. Як зазначалося вище, зміст цивільної процесуальної форми складається не лише із системи вимог, а й із дозволів та заборон.

 

§ 2. Предмет, метод, функції і системи цивільного процесуального права України

Як відомо, право поділяється на галузі за предметом і методом правового регулювання. Тому, щоб визначити поняття цивільного процесуального права, необхідно визначити його предмет і метод правового регулювання. У літературі зазначається, що предме­том цивільного процесуального права є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя. Це визначення не можна визнати точним, адже здійснення правосуддя відбувається не лише в цивільних справах, а й у кримінальних. В. Тертишников вважає, що предметом цивільного процесуального права є врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини між судом та іншими учасниками процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя у цивільних справах та у зв'язку з реалі­зацією особами суб'єктивних прав та виконанням відповідних обов'язків. М. ІІІтефан зазначає, що цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах. На думку В. Комарова, пред­метом цивільного процесуального права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Цс визначення є надто широким

Судовий захист може здійснюватися не лише в порядку цивіль­ного процесу, а й кримінального, господарського. У літературі висловлювались й інші точки зору щодо предмета цивільного процесуального права. Так, на думку ряду вчених, предметом регулювання цивільного процесуального права є діяльність суду та інших учасників процесу Аналогічну точку зору висловлював М. Гурвіч. Однак якщо дотримуватися висловленої думки, то поза сферою правового регулювання цивільним процесуальним правом лишаються цивільні процесуальні правовідносини, що виникають у зв'язку з діяльністю суду та інших учасників про­цесу щодо здійснення правосуддя у цивільних справах та інших категоріях справ, віднесених до компетенції суду в порядку цивільного судочинства. Цивільні процесуальні відносини, як слушно зазначає ряд авторів, — це суспільні відносини, врегу­льовані нормами цивільного процесуального права На думку інших авторів, предметом цивільного процесуального права є охоронні цивільні процесуальні відносини, які складаються з приводу примусового застосування норм матеріального права між різними суб'єктами. Проте в цьому випадку процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу щодо здійснення правосуддя у цивільних справах не є предметом правового ре­гулювання. У дійсності ж ця діяльність урегульована нормами цивільного процесуального права. Крім того, автори наведеної вище точки зору не враховують, що в цивільному процесі роз­глядаються справи не лише позовного провадження, а й справи окремого провадження. Для справ, що розглядаються в порядку окремого провадження, характерна відсутність спору про право. Метою окремого провадження є встановлення певних юридичних фактів. Предметом судової діяльності у цих справах є охорона прав та інтересів заявника, створення умов для реалізації його особистих і немайнових прав. У справах, що розглядаються в окремому провадженні, суб'єктивні права і законні інтереси заявника не порушені. Суть же охоронних правовідносин, як зазначають автори наведеної точки зору, полягає втому, що вони з'являються тоді, коли порушуються будь-чиї права й законні інтереси М. Треушников вирізняє об'єкт правового регулю­вання норм цивільного процесуального права і предмет цивіль­ного процесуального права. Об'єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права є суспільні відносини в галузі судочинства у цивільних справах. Предметом же самого цивільного процесуального права, як вважає М. Треушников, є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників процесу. Навряд чи можна погодитись із розмежуванням об'єкта та предмета правового регулювання норм цивільного процесуаль­ного права. Вони становлять нерозривне ціле. Більшість авторів говорить про предмет правового регулювання. У зв'язку із цим треба вважати, що цивільне процесуальне право регулює не лише суспільні відносини, що виникають при здійсненні правосуддя щодо цивільно-правових спорів, а й щодо інших категорій справ, віднесених до компетенції суду в порядку цивільного судочинс­тва, а й діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямовану на здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного провадження, а також у справах окремого про­вадження, а також суспільні відносини, що виникають у зв'язку із цією діяльністю. Таким чином, цивільне процесуальне право можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільно-правових спорах, щодо справ наказного, окремого провадження, а також такі, що виникають у зв'язку із цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду та вирішення зазначених категорій справ.

У літературі з урахуванням того, що захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється не лише судом, а й нотаріатом, товариськими судами*, третейськими судами, комісіями з тру­дових спорів (КТС) та іншими органами, яким законом надано право вирішувати цивільні справи, була висловлена думка, що предметом цивільного процесуального права є всі напрями юрис- дикційної діяльності як державних органів, так і громадських організацій із захисту суб'єктивних цивільних прав. Ця точка зору викликала заперечення. Якщо дотримуватись такої теорії, цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути без участі суду тільки, наприклад, за участю третейських судів, КТС, нотаріату. Однак цивільний процес - це діяльність лише судів загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних справах і сукупність процесуальних відносин, які виникають у зв'язку з цією діяльністю. Тому більшість учених не погодились

із наведеною точкою зору, вважаючи, що об'єднати всі форми захисту суб'єктивних цивільних прав, як зазначає Д. Чечот, теоретично неправильно й практично безперспективно'.

Тож більш правильне положення, відповідно до якого предме­том цивільного процесуального права є діяльність судів загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних спорах, у справах наказного, а також окремого провадження і ті, що виникають у зв'язку з цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду вказаної категорії справ.

Метод цивільно процесуального регулювання — це сукупність закріплених у цивільному процесуальному праві способів впливу норм права на суспільні відносини, що регулюються цією галуззю права. Його специфіка виявляється у правовому становищі суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, у особливостях санкцій, що застосовуються, а також у особливостях юридичних фактів. Ме­тод правового регулювання тісно пов'язаний з предметом правового регулювання й визначається ним. Метод цивільного процесуального права також визначається органічним зв'язком цивільного проце­суального права з цивільним матеріальним правом. Без матеріального права цивільне процесуальне право безпред­метне, а без процесуального права норми матеріального не можуть бути примусово здійснені, тобто не мають юридичного захисту і тому не можуть вважатися юридичними нормами. Цивільне право ре­гулює особисті немайнові й майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК). Ці особливості відносин, що регулюються цивільним правом, відбиваються у особливостях цивільного процесуального методу правового регулювання.

Цивільний процесуальний метод правового регулювання є імперативно-диспозитивним методом. Це пояснюється тим, що владні повноваження суду, який здійснює судову владу (ст. б Конституції), поєднуються 3 рівноправ'ям сторін,диспозитивністю їх поведінки, що виявляється в свободі вибору поведінки сторін (ст. ст. 27, 31 ЦПК) та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). Суть імперативного методу правового регулювання, як зазначав І. Покровський, полягає в тому, що веління виходять від одного єдиного центру, яким є державна влада. Ця влада своїми нормами вказує кожній окремій особі її юридичне місце, її права та обов'язки стосовно цілого державного організму та стосовно окремих осіб. Для диспозитивного ж нача­ла характерним є те, що державна влада принципово утримується від безпосереднього владного регулювання відносин.

Держава не визначає ці відносини від себе й примусово, а лише є тим органом, який охороняє те, що буде визначено ін­шими. У галузі цивільного процесуального права імперативне регулювання виявляється в тому, то суд, як уже зазначалося, наділяється владними повноваженнями. Суд як орган судової влади керує процесом. Інші учасники процесу підкоряються суду. Водночас суд має не лише права, а й обов'язки. Основними правом і обов'язком суду є винесення законного і обгрунтова­ного рішення (ст. 213 ЦПК). Суд також має право й обов'язок вирішувати окремі питання, які виникають у процесі здійснення правосуддя. Певні права та обов'язки мають суди апеляційної та касаційної інстанцій (ст. ст. 303, 307, 308, 309, 310, 312, 333, 335, 336 та інші ЦПК). Імперативний характер має і ряд норм, які регулюють поведінку учасників процесу (ст. ст. 119, 294, 295, 296, 325, 326, 354, 355, 358 та інші ЦПК). Імперативними нормами визначається і правове становище свідків (ст. 180 ЦПК), експертів (ст. 147 ЦПК). Водночас у регулюванні поведінки свідків є й елемент диспозитивності. Так, згідно зі ст. 63 Консти­туції та ст. 52 ЦПК свідок управі відмовитись давати показання у встановлених законом випадках. Є елемент диспозитивності в регулюванні поведінки суду (ст. ст 135, 153, 157, ч. 3 ст. 209, ч. 3 ст. 294 та інші ЦПК).

Специфіка цивільного процесуального методу правового регулювання виявляється, як було зазначено, у особливостях юридичних фактів, які є підставою виникнення, зміни та припи­нення цивільних процесуальних правовідносин. Цими юридич­ними фактами є процесуальні дії суду, осіб, які беруть участь у справі (рішення і ухвали суду, подання позовної заяви, подання апеляційної, касаційної скарг). Підставою виникнення, зміни й припинення цивільних процесуальних правовідносин може бути і сукупність юридичних фактів — юридичний склад. Так, для відкриття провадження у справі необхідним є подання особою заяви до суду і прийняття її судом до провадження. Події також можуть бути елементом юридичного складу, необхідного для виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних від­носин. Так, однією з підстав зупинення провадження у справі є смерть фізичної особи — сторони у справі, якщо допускається правонаступництво та постановляється відповідна ухвала суду (п. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК). До юридичного складу, що породжує або змінює цивільні процесуальні відносини, може входити і бездіяльність. Так, у разі повторної неявки позивача за викли­ком у судове засідання незалежно від причин суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (ч. 3 ст. 169 ЦПК). Водночас не усі процесуальні дії є юридичними фактами. Так, не є юридичними фактами пояснення сторін, виступ їх у деба­тах, виступ прокурора та інших осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновок експерта.

Санкції в цивільному процесуальному праві позитивно зобов'язальні. Це — скасування рішень і ухвал суду, винесених із порушенням або неправильним застосуванням норм матеріального чи процесуального права, примусове припинення неправомірних процесуальних дій, відмова у визнанні дійсною певної проце­суальної дії особи, яка бере участь у справі, що не відповідає закону (подання апеляційної скарги з порушенням установленого законом строку (ст. 294 ЦПК) або з порушенням вимог ст. 295 ЦПК, касаційної скарги з порушенням установленого законом строку (ст. 325 ЦПК) або з порушенням вимог ст. 326 ЦПК, примушування до виконання судових постанов шляхом впливу на майнову сферу правопорушника. Для цивільного процесуального методу, який є імперативно-диспозитивним методом, характерно, що він забезпечується, як слушно зазначає М. Штефан, такими способами впливу на відносини, що регулюються, і поведінку учасників процесу: дозвіл, зобов'язання, заборона і примус.

§ 3. Функції цивільного процесуального права

Для цивільного процесуального права, як і для будь-якої га­лузі права, характерним є виконання певних функцій. Функції права визначаються тими завданнями, які стоять перед певною галуззю права. Поряд з предметом і методом правового регулю­вання функції галузі права є одним із критеріїв для відмежування однієї галузі права від усіх інших. Цивільне процесуальне право, як й інші галузі права, виконує виховну, охоронну й регулятивну функції. Однак спрямуванням цих функцій, співвідношення між ними, способи їх реалізації різні для різних галузей права.

Виховна функція цивільного процесуального права спрямо­вана на забезпечення належної поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та матеріальних правовідносин, з яких виникають спори і справи, що розглядаються у цивільно­му процесі. Виховна функція цивільного процесуального права забезпечується тим, що норми цивільного процесуального права встановлюють порядок і спосіб впливу на поведінку правопоруш­ника і тим самим стимулюють потрібну суспільству поведінку суб'єктів права.

Охоронна функція цивільного процесуального права спря­мована на відновлення майнових і особистих иемайнових прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права.

—

Регулятивна функція цивільного процесуального права при розгляді цивільно-правових спорів спрямована шляхом захисту прав, свобод і таких, що охороняються законом, інтересів суб'єктів цивільного права на забезпечення виливу на економічну сферу і цим сприяє створенню та розвитку нормальних економічних відносин у суспільстві; при розгляді справ наказного проводження регуля­тивна функція цивільного процесуального права спрямована на забезпечення належного виконання обов'язків і сприяння тим самим захисту суб'єктивних прав і законних інтересів суб'єктів права; При розгляді справ окремого провадження регулятивна функція цивільного процесуального права покликана шляхом встановлен­ня юридичних фактів і фактів цивільно-правового становища осіб сприяти охороні прав і законних інтересів суб'єктів права.

Як зазначає Є. Суханов, цивільне процесуальне право, що належить до публічно-правової сфери, під впливом приватнопра­вових начал різко посилює змагальність у спорах між підприєм­цями. Безперечно, що цивільне процесуальне право належить до публічно-правової сфери, адже здійснення правосуддя у цивільних справах є одним із засобів реалізації судової влади (ст. 6 Конституції). Водночас слід зазначити, що в цивільному процесуальному праві є елементи приватного права. Так, одним із завдань цивільного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб є характерним для приватного права, а не для публічного. Крім того, право на звернення до суду за захистом має, як правило, особа, яка вважає, що її права та інтереси порушені, не визнані або оспорюються. Це -— також ознака приватного права.

§ 4. Система цивільного процесуального права

Нормам цивільного процесуального права притаманна внут­рішня єдність, вони характеризуються спільними предметом, методом регулювання і функціями.

Система цивільного процесуального права — цс сукупність правових інститутів, зумовлених предметом правового регулю­вання. Система цивільного процесуального права поділяється на Загальну та Особливу частини. Загальна частина об'єднує норми, які є визначальними для всієї галузі цивільного проце­суального права. У цій частині передбачені завдання цивільного судочинства, регулюється право на звернення до суду за судо­вим захистом, відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду, передбачені основні принципи цивільного процесуального права. До Загальної частини входять норми, що визначають склад суду, порядок вирішення питань судом, підстави для відводу суддів, прокурора, експерта, сек­ретаря судового засідання. До Загальної частини входять також норми, які регулюють питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, питання підсудності цивільних справ, норми, які регулюють поняття і види доказів, питання збору та дослід­ження доказів. Загальна частина також охоплює норми щодо судових витрат, заходів процесуального примусу, процесуальних строків. До Загальної частини також входять норми права, які регулюють правове становище осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, їх права та обов'язки.

Норми Особливої частини цивільного процесуального права регулюють провадження в суді першої інстанції у різних категоріях справ, перегляд судових рішень і ухвал в апеляційному та касаційно­му порядку, а також перегляд рішень, які набрали законної сили, в зв'язку з винятковими і нововиявленими обставинами. До Особливої частини цивільного процесуального права належать також норми: які регулюють процесуальні питання, пов'язані з виконанням су­дових рішень у цивільних справах та рішень інших органів; щодо здійснення судового контролю за виконанням судових рішень; щодо визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні; щодо провадження у справах за участю іноземних громадян.

§ 5. Цивільне процесуальне законодавство

Під цивільним процесуальним законодавством треба розуміти систему цивільних процесуальних нормативних актів, розташо­ваних у певному порядку залежно від їх юридичної сили. Норми цивільного процесуального права можуть бути закріплені в зако­нах та підзаконних нормативних актах. Серед законів найвищу юридичну силу має Конституція України. Норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8) і водночас нормами різних галузей права. Серед них — і норми цивільного процесуального права. До цих норм належать положення Конституції про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), про державну мову в Україні (ст. 10), про право спростування в судовому порядку недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї та право ви­магати відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32), право на судовий захист (ст. 55); пра­во на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на правову допомогу (ст. 59); право на відмову давати показання чи пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63); обов'язок кожного неухильно додержуватись Конституції і за­конів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей (ст. 68). Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції). У Конституції міститься розділ VIII «Правосуддя», в якому передбачені норми, що виз­начають засади здійснення правосуддя в Україні. Норми цього розділу передбачають здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виника­ють у державі, визначають систему судів загальної юрисдикції, принципи здійснення правосуддя та інші питання діяльності судів. Для цивільного процесуального права має також велике значення положення п. 2 і п. 5 ст. 121 Конституції, яким пере­дбачено представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, і нагляд за додержанням прав і свобод людини й громадянина, дотриман­ням законів із цих питань органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Далі в системі цивільного процесуального законодавства йдуть галузеві кодифіковані акти у вигляді кодексів, серед них перш за все треба назвати ЦПК, який є основним законодавчим актом, що регулює порядок судочинства у цивільних справах. ЦПК був прий­нятий 18 березня 2004 р. і мав вступити в дію із 1 січня 2005 р., але не раніше набрання чинності Адміністративним процесуаль­ним кодексом України. ЦПК набрав чинності 1 вересня 2005 р. одночасно з Кодексом адміністративного судочинства України. Наступним кодифікованим актом, який має значення для регу­лювання цивільного судочинства є ЦК. Норми ЦК мають суттєве значення для визначення осіб, які можуть звертатися до суду за захистом своїх суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів (ст. 2 ЦК), ними передбачено порядок захисту цивільних прав (ст. ст. 16, 17, 18, 19 ЦК), регулюється питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених з недотриманням обов'язкової простої письмової форми (ст. 218 ЦК). Для застосування норм ЦПК мають значення норми ЦК, які регулюють питання щодо цивільної дієздатності фізичних осіб (ст. ст. 30 — 42 ЦК), щодо встановлення й припинення опіки й піклування (ст. ст. 60, 75 ЦК) та інші. У ряді норм ЦК, як зазначає М. Штефан, вказано обставини, юридичні факти, які є підставою позову, предметом доказування.

спорів, що виникають із сімейних правовідносин, велике значення має СК України, який є одним із джерел не лише сімейного, а й цивільного процесуального права. СК містить ряд норм, що мають велике значення для розгляду означених спорів (ст. ст. 18, 19, 20, 40, 41, 57, 60, 61, 6.9, 70, 73, 74, 75, 76, 80, .91, 109, 110, 114, 128, 130, 131, 132 та іи.). Крім того СК містить ряд статей (ст. ст. 223, 224, 225, 236, 238, 240, 242), які регулюють порядок усиновлення, скасування усиновлення, визнання його недійсним та позбавлення батьківських прав.

Джерелом цивільного процесуального права є також КЗпП, який встановлює особливості розгляду ряду спорів (ст. ст. 231, 232). До джерел цивільного процесуального права слід віднести ЖК і ЗК. У ЖК для застосування норм цивільного процесуаль­ного права мають значення ст. ст. 72, 87, .98, 99, 104, 105, 106, 109, 116. У ЗК для застосування норм цивільного процесуального права має значення ст. 158, яка встановлює підвідомчість вирішен­ня земельних спорів. Джерелом цивільного процесуального права також є КАС (наприклад, ст. 21 цього Кодексу регулює питання щодо підсудності кількох пов'язаних між собою вимог у порядку адміністративного, господарського чи цивільного судочинства).

Серед законів України, які входять до складу цивільного про­цесуального законодавства й відповідно є джерелами цивільного процесуального права України, слід відзначити Закон «Про судо­устрій України». Цим Законом визначено завдання правосуддя, засади його здійснення, систему і порядок утворення судів загаль­ної юрисдикції, їх повноваження, принципи судочинства. Джере­лом цивільного процесуального права України є також Закон від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», яким передбачено засади участі прокурора в цивільному процесі (ст. ст. 32 — 37, 40, 42). До джерел цивільного процесуального права слід віднести Закон від 19 ірудня 1992 р. «Про адвокатуру», де містяться норми, що передбачають участь адвоката в цивільному процесі, Закон від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 1 грудня 2005 р.), у якому визначені питання судового захисту прав споживачів (ст. 22); Закон від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», яким передбачено право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх представників на звернення до суду за захистом прав відповідної територіальної громади (п. 4 ст. 38, п. 15 ст. 42); Закон «Про виконавче прова­дження», в якому є ряд статей (ст. ст. 24, 26, 32, 33, 34, 36 та ін.), що стосуються здійснення правосуддя у цивільному процесі; Закон від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», в якому містяться норми, що визначають засади судового провадження у справах за участю іноземних осіб (розділ XI), та норми, що ре­гулюють підсудність судам України справ з іноземним елементом (розділ XII), а також норма, що передбачає відсилання до права третьої держави (ст. 9) та колізійні норми (розділи III —IX); Закон від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу».

Джерелом цивільного процесуального права згідно із Законом від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та протоко­ли до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Стаття 17 Закону передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У ст. 9 Конституції України вказано, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У ті. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» підкреслено, що виходячи із поло­жень ст. 9 Конституції про те, що чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розгля­даються, інакше як міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Джерелами цивільного процесуального права також е укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, на­кази та інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори про правову допомогу, ратифіковані Верховною Радою України. Серед документів Кабінету Міністрів окремо відзначимо Декрет Кабінету Міністрів від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито».

Важливе значення для правильного та однакового застосу­вання норм права, втому числі норм цивільного процесуального права, мають постанови Пленуму Верховного Суду України. Вони не є джерелом права, адже Пленум Верховного Суду не наділений повноваженнями створювати нові норми права, однак його постанови є обов'язковими для судів, інших органів і поса­дових осіб, які застосовують певні норми права, щодо яких надані роз'яснення у постановах Пленуму Верховного Суду України.

Частина 3 ст. 2 ЦПК встановлює правило, згідно з яким провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, тобто встановлює правило згідно з яким закон не має зворотної сили. Відповідно до ч. 4 ст. 2 ЦПК закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Положення ч. 4 ст. 2 ЦПК відповідає ч. 1 ст. 58 Конституції, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Дія цивільних процесуальних норм у часі і просторі та за ко­лом осіб. Питання щодо дії будь-яких норм права в часі, зокрема норм цивільного процесуального права, має 3 підпитання:

1) про момент набрання чинності нормативним актом;

2) про те, на які відносини поширюється дія нормативного акта;

3) про момент втрати чинності нормативним актом.

Питання про момент набрання нормативними актами чинності

регулюється Указом Президента України від 10 червня 1997 р. Л!Ь 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». Згідно із цим Указом закони України, інші акти Верховної Ради, акти Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України не пізніше 15 днів після їх при­йняття в установленому порядку й підписання підлягають оприлюд­ненню в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти Верховної Ради і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не перед­бачено цими актами. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Відповідно до ч. З ст. 2 ЦПК дія цивільних процесуальних нормативних актів, як правило, не має зворотної сили щодо процесуальних відносин, якщо інше не передбачено самим актом. Провадження в цивільних справах здійснюється за нормами про­цесуального законодавства, які діють на момент розгляду справи. Як передбачено п. 6 розділу XI «Прикінцеві та перехідні поло­ження» ЦПК, заяви і скарги, подані до набрання чинності ЦПК 2004 р. відповідно до ЦПК 1963 р., розглядаються в порядку, встановленому ЦПК 2004 р. Наприклад, для перегляду рішень і ухвал, що не набрали законної сили, в апеляційному порядку відповідно до ст. ст. 294, 295, 296 ЦПК 2004 р. необхідно подати заяву про апеляційне оскарження і апеляційну скаргу. Статті 290, 292 ЦПК 1963 р. передбачали подання тільки апеляційної скарги і не встановлювали, що поданню апеляційної скарги має передувати подання заяви про апеляційне оскарження. Пункт 10 розділу XI «Прикінцевих та перехідних положень» ЦПК 2004 р. встановлює, що ті судові рішення, які прийняті судом першої інстанції до вступу в дію ЦПК 2004 р. і не вступили в законну силу, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляційного оскарження відповідно до ЦПК 1963 р. не сплив, тобто статті ЦПК 2004 р. щодо апеляційного оскарження, як й інші його статті, не мають зворотної сили. Разом із тим цивільні процесуальні нормативні акти можуть застосовуватися у спо­рах з матеріальних відносин, які виникли до набрання ними законної сили. Так відповідно до ч. 1 ст. 109 ЖК особи, які самоправно зайняли житлове приміщення, підлягали виселенню в адміністративному порядку. Норми Конституції, як уже зазна­чалося, є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції). Тому особа, яка самоправно зайняла житлове приміщення до набрання чин­ності Конституцією, тобто до 28 червня 1996 р., підлягає тепер виселенню не в адміністративному, а в судовому порядку. Це положення випливає з п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції й наголошено в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. М? 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Таким чином, цивільні процесуальні нормативні акти поширюють свою дію на порядок розгляду судових спорів, з матеріальних відносин, іцо виникають до набрання цими нормативними актами чинності, тобто в даному випадку при виникненні спору з матеріальних відносин застосовуються цивільні процесуальні нормативні акти, які діяли не в момент виникнення цих правовідносин, а в момент виникнення спору із цих правовідносин, тобто процесуальні норми мають зворотну силу щодо матеріальних відносин, які виникають до набрання чинності процесуальними нормами і не мають, як зазначено в законі (ч. З ст. 2 ЦПК), зворотної сили щодо процесуальних відносин.

Припинення дії цивільних процесуальних нормативних актів, якщо не передбачений певний строк їх дії, відбувається внаслідок офіційного їх скасування шляхом прийняття нового нормативного акта. Дія цивільних процесуальних нормативних актів у просторі поширюється на всю територію України. Як випливає із ч. 1 ст. 2 ЦПК, законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді цивільних справ.

Дія цивільних процесуальних актів поширюється на всіх громадян України, на організації, що мають права юридичних осіб (ст. 28 ЦПК), на іноземців, на осіб без громадянства, на іноземних юридичних осіб, іноземні держави та міжнародні організації (ст. 410 ЦПК).

§ 6. Місце цивільного процесуального права в системі права України

Цивільне процесуальне право, будучи самостійною галуззю права України, тісно пов'язане й взаємодіє з іншими галузями права, без чого неможливе нормальне функціонування будь-якої галузі права. Цивільне процесуальне право належить до сфери публічного права, адже правосуддя здійснюється виключно судами (ст. 124 Конститу­ції) , а суд є органом судової влади. Водночас цивільне процесуальне право має ряд ознак приватного права. Воно спрямоване на захист інтересів фізичних та юридичних осіб. Для нього є характерними принципи змагальності и диспозитивності.

Визначальними для цивільного процесуального права, як і для інших галузей права, є норми конституційного права. Кон­ституція України містить норми прямої дії (ст. 8). Серед них є норми цивільного процесуального права (ст. ст. 6, 9, 10, 32, ч. 4 ст. 55, 56, 57, 59, 63, 68 Конституції). Норми розділу VIII Кон­ституції передбачають здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виника­ють у державі, визначають систему судів загальної юрисдикції, принципи здійснення правосуддя та врегульовують інші питання діяльності судів. Норми цивільного процесуального права мають не лише відповідати положенням Конституції, а й забезпечувати реалізацію цих положень щодо права громадян на: судовий за­хист (ст. 55), відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (ст. 56), захист у судовому порядку права на житло (ст. 47), правову допомогу (ст. 59), тобто захист прав та інтересів суб'єктів відносин, урегульованих нормами права.

Цивільне процесуальне право, як зазначалося, органічно пов'язане з цивільним правом. Без цивільного права та галузей, які виокремилися із цивільного — трудового, сімейного, земельного та ін. — цивільне процесуальне право було б безпредметним, а без нього норми зазначених галузей матеріального права не могли б бути примусово здійснені, тобто не мали б юридичного захисту і тому не могли бути нормами права. Норми означених галузей матеріального права встановлюють, що необхідно захищати, а норми цивільного процесуального права визначають, як треба захищати. Органічний зв'язок цивільного процесуального права із цивільним правом також має значення для встановлення особли­востей цивільного процесуального методу правового регулювання. Зв'язок між цивільним матеріальним та цивільним процесуальним правом також виявляється в тому, що ЦК України передбачає, як уже зазначалося, порядок захисту прав (ст. ст. 16, 17, 18, 19 ЦК), регулює питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених без дотримання обов'язкової письмової форми. СК містить ряд норм, які мають суттєве значення для розгляду спорів, що випливають із сімейних відносин.

Цивільне процесуальне право тісно пов'язане із господарським процесуальним правом. Висловлювалась навіть думка, що зако­нодавство про арбітражний суд — органічна частина цивільного процесуального права і має бути включено до його складу. Однак з огляду на розвиток підприємницької діяльності та законодавс­тва, зокрема у зв'язку з прийняттям ГК України, що регулює цю діяльність, із такою думкою навряд чи можна погодитись. Разом із тим між цивільним процесуальним і господарським процесуальним правом є багато спільного. Обидві ці галузі, як і кримінальио-процесуальне право, регулюють діяльність суду та інших учасників процесу і відносини щодо здійснення право­суддя у справах, віднесених до їх компетенції, а також суспільні відносини, що виникають у зв'язку із цим. Спільними є й принципи цивільного процесуального та госпо­дарського процесуального права. Однак цс не виключає відмінностей між цими галузями права. Цивільне процесуальне право регулює, як зазначалося, діяльність суду та інших учасників процесу здійс­нення правосуддя у цивільно-правових спорах, у справах наказного провадження, а також у справах окремого провадження та суспільні відносини, що виникають у зв'язку із цією діяльністю, щодо розгляду й вирішення вказаних категорій справ. Господарське процесуальне право регулює діяльність господарського суду та інших учасників господарського процесу щодо розгляду й вирішення господарських спорів, справ про банкрутство, а також справ щодо спорів, які вини­кають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів та з інших підстав і такі, що виникають у зв'язку із цією діяльністю, а також суспільні відносини щодо розгляду й вирішення вказаних категорій справ. У господарському процесі розглядають­ся, як правило, спори між суб'єктами підприємницької діяльності (ст. 1 ГПК). Цим і визначається відмінність між цивільним про­цесуальним і господарським процесуальним правом. Різною є підвідомчість цивільних справ, які розглядаються судами загальної юрисдикції (ст. 15 ЦПК), та господарських спорів, які розгляда­ються господарськими судами (ст. 12 ГПК). Господарські суди, як зазначено, розглядають також справи щодо спорів, які виникають при укладенні та зміні господарських договорів (ст. 12 ГПК).

Цивільне процесуальне право також пов'язане з кримінально- процесуальним правом. Цивільне процесуальне, господарське про­цесуальне і кримінально-процесуальне право регулюють діяльність суду та інших учасників процесу щодо здійснення правосуддя у справах, віднесених до їх компетенції, та суспільні відносини, які виникають у зв'язку із ним. Цим і визначається зв'язок між цивільним процесуальним та кримінально-процесуальним правом. Цивільне процесуальне та кримінально-процесуальне право мають ряд спільних принципів: законності, рівності всіх учасників судово­го процесу перед законом і судом, змагальності, гласності судового процесу, здійснення правосуддя професійними суддями, застосуван­ня національної мови у судочинстві, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, обов'язковість рішень суду, безпосередності. Між тим, цивільне процесуальне і кримінально- процесуальие право відрізняються одне від одного предметом та методом правового регулювання. Одним із провідних принципів цивільного процесуального права є принцип диспозитивності, що означає свободу осіб, які беруть участь у справі, щодо розпоряд­жання своїми матеріальними і процесуальними правами в межах, установлених законом. У кримінально-процесуальному праві цей принцип застосовується у значно обмеженому обсязі. У цивільному процесі немає стадії досудового розслідування справи.

Зв'язок між цивільним процесуальним і кримінально-проце­суальним правом виявляється і в тому, що вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, є обов'язковим для суду, який розглядає справу щодо цивільно-правових наслідків дій особи, стосовно якої ухвалено вирок суду, з питання, чи мали місце ці дії і чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК), тобто ці фак­ти є преюдиційними і не підлягають доказуванню у цивільному процесі при розгляді справи, учасником якої є особа, стосовно якої винесено вирок суду в кримінальній справі, який набрав за­конної сили. Наприклад, вироком суду, що набрав законної сили, встановлено, що водій машини — він же володілець машини — невинуватий у автотранспортній пригоді, але здійснив наїзд, унаслідок якого була заподіяна матеріальна шкода. У зв'язку із цим суд виніс виправдальний вирок. При розгляді позову щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), факт наїзду доказуванню не підлягає.

§ 7. Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права, як і будь-яка наука — це система знань про певні явища, що їх вивчає ця наука. Наука цивільного процесуального права вивчає закономірності цивільно-процесуального правового регулювання певних суспільних відносин, що виникають у зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, способи досягнення ефективності правового регулювання цих відносин. Наука цивільного процесуального права, як і будь-яка інша наука, — це вчення, яке складається із системи взаємопов'язаних та взаємоузгоджених понять, поглядів, висновків, суджень і теорій. Предметом науки цивільного проце­суального права є перш за все норми цивільного процесуального права, сукупність яких утворює цивільне процесуальне право як галузь права України, а також цивільний процес, що, як уже зазначалося, становить собою діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюється у встановленому законом порядку, та певні суспільні відносини, врегульовані цивільно-процесуальними нормами, які виникають у процесі цієї діяльності, тобто цивільні процесуальні правовід­носини. Предметом науки цивільного процесуального права є також цивільне процесуальне законодавство України і практика його застосування, тобто судова практика. Вивчення судової практики необхідне для вивчення питання про ефективність дії тієї чи іншої процесуальної норми чи процесуального інституту, для вироблення пропозицій щодо вдосконалення цивільного про­цесуального законодавства і практики його застосування. Наука цивільного процесуального права також вивчає історію розвитку цивільного законодавства та науки цивільного процесу­ального права. Таке вивчення має не лише суто пізнавальне значен­ня, а й необхідне для вироблення пропозицій щодо вдосконалення норм цивільного процесуального законодавства, підвищення ефек­тивності їх застосування, виявлення тенденцій та закономірностей розвитку цивільного процесуального права. Предметом науки цивільного процесуального права є також вивчення цивільного процесуального права зарубіжних країн, їх цивільного процесуаль­ного законодавства та практики його застосування. Це необхідно для сприйняття позитивного досвіду цивільного процесуального законодавства іноземних держав, для підвищення ефективності захисту прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави. Таким чином, наука цивільного процесуального права — це вчення, яке складається із системи взаємопов'язаних і взаємо- узгоджених понять, суджень, висновків, ідей, концепцій і теорій про цивільне процесуальне право як галузь права, про цивільний процес, про цивільні процесуальні правовідносини, про цивільне процесуальне законодавство і практику його застосування. Пред­метом науки цивільного процесуального права, як зазначалося вище, є також вивчення історії розвитку цивільного процесуаль­ного законодавства і науки цивільного процесуального права та цивільного процесуального законодавства зарубіжних країн.

Метою науки цивільного процесуального права є пізнання закономірностей цивільно-процесуального правового регулю­вання певних суспільних відносин та діяльності, пов'язаних зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, виявлення тенден­цій розвитку цивільного процесуального права і законодавства, розробка пропозицій щодо вдосконалення цивільно-процесуаль­них правових норм, підвищення ефективності їх застосування.

Система науки цивільного процесуального права визначається системою галузі права. Вона, як і система галузі права, скла­дається з двох частин — Загальної і Особливої. Однак наука цивільного процесуального права включає ряд положень, яких немає в галузі права. Це — теоретичні положення про понят­тя галузі права, про поняття цивільного процесу, про поняття цивільного процесуального законодавства, його джерел, про цивільне процесуальне правовідношення, про принципи цивіль­ного процесуального права. Крім того, якщо галузь цивільного процесуального права, як уже зазначалося, — це система норм права, що регулюють діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу щодо здійснення правосуддя у цивільних справах та в інших категоріях справ, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства, і ті, що виникають у зв'язку із цим, певні суспіль­ні відносини, то наука права — це система взаємопов'язаних та взаємоузгоджених понять, суджень, висновків, концепцій і теорій щодо правових явищ, які вивчає ця наука.

Від цивільного процесуального права як галузі права і науки цивільного процесуального права слід відрізняти цивільне процесу­альне право як навчальну дисципліну, яка становить собою систему взаємопов'язаних поглядів, суджень, ідей про цивільно-процесуальне право як галузь права, про науку цивільного процесуального права і про цивільне процесуальне законодавство та практику його застосування, тобто предметом цивільного процесуального права як навчальної дисципліни є цивільне процесуальне право як галузь права, наука цивільного процесуального права, цивільне процесуальне законодавство і практика ного застосування.

Глава 2