Главная | Обратная связь

Принципи цивільного процесуального права

 

§ 1. Поняття принципів цивільного процесуального права

Термін «принцип» у перекладі з латинської означає «основа», «першопочаток». Проте поняття принципів цивільного процесу­ального права в юридичній літературі доволі спірне.

Не завжди є норма, яка безпосередньо фіксує певний принцип. У деяких випадках правовий принцип логічно виводиться із су­купності норм. Тому й тлумачення принципів права в наукових працях не завжди однакове. Так, під принципами цивільного процесуального права розуміють:

1) виражені в ньому керівні засади, що характеризують його зміст та відображають особливості цієї галузі права;

2) основні засади здійснення правосуддя у цивільних справах, що закріплені нормами цієї галузі, або його основну, керівну ідею;

3) теоретичні положення, які виражають необхідність визначення способів та форм регулювання суспільних відносин державою, що обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку;

4) корінні основи цивільного процесуального права;

5) керівні положення, що мають певне значення для всієї системи права, його процесуальних інститутів та виражають найбільш суттєві риси цієї галузі права. Як слушно зазначає В. Комаров, одним із недоліків цього визначення є те, що в ньому не знайшла свого відображення така суттєва ознака принципів, як нормативне закріплення;

6) основні ідеї, уявлення про суд і правосуддя, які закріплю­ються в нормах цивільного процесуального права і внаслідок цього стають його основними положеннями, якісними особливос­тями, які визначають характер процесуального права, порядок його реалізації та перспективи подальшого розвитку. Принципи

будь-якої галузі права — це основні положення, характерні для всіх чи більшості інститутів певної галузі права та закріплені в її нормах. Принципи цивільного процесуального права, як зазна­чається в літературі, виражають панівні в певному суспільстві ідеї щодо суду та правосуддя у цивільних справах.

Значення принципів цивільного процесуального права виз­начається перш за все їх виливом на нормотворчу діяльність. При внесенні різноманітних змін до законодавства нормотворчі органи не повинні допускати суперечностей між новими нормами права та його чинними принципами. Вагомим є значення при­нципів процесуального права і для правозастосовної практики: вони визначають основні форми і методи діяльності суду та ін­ших учасників процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах, суть процесуальної форми цивільного судочинства. Порушення принципів цивільного процесуального права закріп­лених відповідними правовими нормами, зумовлює, як правило, скасування судових рішень (ст. ст. 309, 338 ЦПК).

§ 2. Система принципів цивільного процесуального

права

Принципи будь-якої галузі права, втому числі цивільного про­цесуального, як зазначає М. Треушников, тісно взаємопов'язані й утворюють один логіко-правовий зв'язок. Лише взяті разом як система вони характеризують цивільне процесуальне право як фундаментальну галузь права й визначають публічний характер цивільного судочинства, побудованого на засадах перш за все законності, змагальності й диспозитивності.

Систематизація принципів цивільного процесуального права — це зведення їх у групи відповідно до певних критеріїв, підстав, Принципи можуть бути різними — ті, що характеризують побудову системи судів і здійснення процесуальних функцій одночасно, і при­нципи, що визначають лише процесуальну діяльність суду та інших учасників процесу. Право повинне мати внутрішню однорідність, тому принципи будь-якої галузі права не можуть суперечити один одному. Порушення одного з принципів галузі права призводить, як правило, до порушення іншого принципу. Ці 2 групи принципів перебувають у взаємозв'язку. Почасти один і той самий принцип є і організаційно-функціональним, і функціональним. Тож варто погодитись із В. Савицьким у тому, що немає принципів лише організаційно-функціональних чи лише функціональних. Як зазначалося, систематизація принципів цивільного проце­суального права — це зведення їх у групи відповідно до певного критерію, підстав. Так, розрізняють:

за джерелом закріплення:

1) конституційні принципи;

2) принципи, закріплені в процесуальному законодавстві;

за предметом регулювання:

1) принципи організації;

2) принципи відправлення правосуддя;

за їх функціональною роллю:

1) організаційно-функціональні принципи;

2) функціональні принципи.

Однак найбільш засадничою й практично значущою є сис­тематизація принципів цивільного процесуального права за їх змістом та сферою поширення:

1) загальноправові принципи — притаманні всім галузям права, в тому числі й цивільному процесуальному праву: а) демократизм; б) гуманізм; в) законність;

2) міжгалузеві принципи — принципи цивільного процесуально­го, господарського процесуального та деяких інших галузей права: а) здійснення правосуддя лише судом; б) рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; в) незалежність суддів і підкорен­ня їх лише закону; г) поєднання колегіального та одноособового складу суду при розгляді справ; ґ) національної мови судочинства; д) гласності; є) об'єктивної істини; е) змагальності; ж) забезпечення апеляційного оскарження; з) обов'язковість рішень суду;

3) галузеві принципи — притаманні лише цивільному проце­суальному праву. До них відносять принципи диспозитивності та змагальності. Як буде показано, відповідно до чинного законодавства принципи диспозитивності та змагальності є не галузевими, а міжгалузевими;

4) принципи окремих правових інститутів — це процесуаль­ні принципи, притаманні, наприклад, лише інституту судового розгляду: а) усність; б) безпосередність.

§ 3. Загальноправові принципи

Принцип демократизму. Стаття 1 Конституції України прого­лошує, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Принцип демократизму, харак­терний для держави Україна і права України, виявляється в тому що всі люди є вільні та рівні в своїй гідності та правах. Права і

свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Кон­ституції). Принцип демократизму також виявляється у рівності всіх громадян перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24 Конституції), а також у рів­ності прав, свобод і обов'язків іноземців з правами, свободами і обов'язками громадян України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції). Демократизм цивільного процесуального права України полягає також у тому, що при здійсненні право­суддя у цивільних справах суд покликаний охороняти і захищати соціально-економічні, політичні, особисті права, свободи та інте­реси фізичних осіб; права та інтереси юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права.

Принцип гуманізму. Цей принцип закріплений насамперед у ст. 3 Конституції України, яка проголошує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». На досягнення цієї мети спрямовані всі галузі права України, в тому числі цивільне процесуальне право. Принципу гуманізму відповідає ст. 1 ЦПК, яка передбачає, що завданням цивільного судочинства є справедли­вий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридич­них осіб, інтересів держави. Завданням цивільного судочинства є не лише захист, а й охорона прав, свобод та інтересів суб'єктів цивільного процесу. Гуманізм цивільного процесуального права також здобув свій вияв у ст. 45 ЦПК, яка передбачає участь у цивільному процесі органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Згідно з ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звернутися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено представ­ництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Пункт 5 ч. 1 ст. 121 Конституції покладає на прокуратуру обов'язки з нагляду за додержанням прав і сво­бод людини та громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами. Стаття 36-1 Закону від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» передбачає представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді. Згідно з ч. 2 ст. 36-1 цього Закону підставою для представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захищати свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтереси держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політич­них та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Гуманізм цивільного процесуального права виявляється також у тому, що згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч. 3 ст. 55 Конституції кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 45 ЦПК можуть також звертатися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб органи державної влади, орга­ни місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи й брати участь у цих справах. Так, ст. 19 СК передбачає участь органу опіки та піклування в захисті сімейних прав та інтересів. Згідно зі ст. 42 СК органи опіки і піклування мають право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним. Стаття 165 СК передбачає право органів опіки і піклування звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. Гуманізм цивільного процесуального права також здобуває свій вияв у простоті й доступності цивільного судочинства. Відповідно до ст. З ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Гуманізм цивільного процесуального права також полягає в тому, що: а) учасникам процесу забезпечується рівне становище незалежно від освіти, рівня культури, соціального стану, віку, статі тощо; б) позивачі у ряді категорій справ (про стягнення аліментів, поновлення на роботі, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом) звільнені від оплати державного мита (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито»); в) цивільне процесуальне право встановлює пільгову підсудність щодо ряду категорій справ (ст. 110 ЦПК) тощо.

Принцип законності (верховенства права). В ст. 8 Конституції проголошено: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернен­ня до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

У абз. 1 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її

норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно- правового акта з точки зору відповідності його Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Принцип верховенства права також закріплено в ст. 2 Закону від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» та в ч. 1 ст. 8 ЦПК.

Принцип верховенства права є пріоритетним у правовій дер­жаві. Цей принцип став активно й усебічно утверджуватися в нашій державі після проголошення її незалежності й закономірно отримав конституційне закріплення як одне з основних її надбань та один з напрямів подальшого розвитку. Відображаючи місце та роль права в державі й суспільстві, він означає в першу чергу взаємовідносини права і держави та її інститутів — органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкування держави та її інститутів праву та його пріоритет стосовно них. Крім того, принцип верховенства права означає пріоритет права у взаємовідносинах права і політики, права й економіки, права й ідеології, а також взаємовідносинах прана та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

Нерідко принцип верховенства права називають принципом верховенства закону. Цс виправдано лише в тому випадку, коли поняття «закон» застосовується в широкому (образному) ро­зумінні як нормативно-правовий акт, тобто в нього вкладається той самий зміст, що й у поняття «право».

Якщо термін «закон» вживається у власному розумінні слона як акт, що приймається парламентом, тобто Верховною Радою України, тоді таке тлумачення принципу верховенства права є спрощеним.

Власне принцип верховенства закону означає визначальну, провідну роль закону в правовій системі, а саме - в системі джерел права, його найвищу юридичну силу стосовно незакон­них актів. Тобто принцип верховенства закону означає лише взаємовідносини закону та інших нормативно-правових актів.

Принцип законності — це основоположна ідея, зміст якої визна­чається суттю права, його норм як обов'язкових правил поведінки. Змістовна суть принципу законності в цивільному процесуальному праві визначається спрямованістю його норм, покликаних регу­лювати діяльність суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах. Принцип законності за своїм змістом, як зазначає М. Треушников, містить у собі вимогу до судів правильно застосо­вувати норми матеріального права та вчиняти процесуальні дії на виконання норм цивільного процесуального права. У разі відсут­ності норм права, що регулюють спірні відносини, суд застосовує норми права, що регулюють подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності їх суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права — ст. 8 ЦК, ч. 7 ст. 8 ЦПК). Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідноси­ни, або не застосовано закон, який належить застосувати. Норми процесуального права вважаються порушеними, якщо: 1) суд не повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи; 2) не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) висновки суду не відповідають обстави­нам справи; 4) були порушені або неправильно застосовані норми матеріального або процесуального права (ст. 309 ЦПК). Норми процесуального права також вважаються порушеними, якщо:

1) справа розглянута неповноважним суддею чи складом суду;

2) рішення прийнято чи підписано не тим суддею чи не тими суд­дями, які розглядали справу; 3) справа розглянута за відсутності будь-кого із осіб, які беруть участь у справі і не були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання; 4) суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не беруть участі у справі; 5) суд розглянув не всі вимоги, і цей недолік не був чи не міг бути усунутий прийняттям додаткового рішення..

Одним із найважливіших обов'язків суду є захист цивільних прав громадян та організацій. Цей обов'язок у юридичній літера­турі розглядається в двох аспектах: як обов'язок перед державою і як обов'язок перед особами, які беруть участь у справі.

Принцип законності на відміну від інших принципів про­цесуального права здобуває свій вияв у кожній нормі права, в кожному його інституті, як і в самому праві в цілому. Тому неухильне дотримання принципу законності є основою ефектив­ної дії всіх принципів цивільного процесуального права, норми якого становлять тим самим конкретний прояв змісту законності. Однак важливим є не текстуальний прояв нормативної ідеї, а її спрямованість — захист цивільних прав по справедливості у суворій відповідності з обставинами справи і законом. Лише за такого розуміння принципу законності, його зв'язку з кожною нормою права можна пояснити зв'язок того чи іншого інституту, тієї чи іншої норми права зі змістом принципу законності.

§ 4. Міжгалузеві принципи

Принцип здійснення правосуддя лише судом. Як уже зазна­чалося, міжгалузеві принципи — це принципи, які притаманні ряду галузей права. Відповідно до ст. 124 Конституції, ст. ст. 15, 107 ЦПК і ст. 5 Закону «Про судоустрій України» правосуддя в Україні здійс­нюється виключно судами.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі та суспільстві. Це означає, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, у разі виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду.

Згідно з ч. 4 ст. 124 Конституції, ч. З ст. 5 Закону «Про судо­устрій України» народ безпосередньо бере участь у здійсненні пра­восуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їх громадянським обов'язком. Відповідно до ч. 2 ст. 18 ЦПК у випадках, передбаче­них ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді та двох народних засідателів, які користуються при здійсненні правосуддя всіма правами судді.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функ­цій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність (ч. 2 ст. 5 Закону «Про судоустрій України»).

Мстою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і сво­бод громадян, прав та законних інтересів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України (ч. 1 ст. З Закону «Про судо­устрій України»).

Принцип рівності усіх учасників пронесу перед законом і судом. Відповідно до п. 2 ч. З ст. 129 Конституції, ст. 5 ЦПК, ст. 7 Закону «Про судоустрій України» правосуддя у цивільних справах здійс­нюється па засадах рівності перед законом і судом усіх учасників процесу незалежно від їх етнічного та соціального походження, раси, кольору шкіри, статі, мови, політичних, релігійних та інших переконань, характеру занять, місця проживання та інших ознак. Наведене положення тісно пов'язане із принципом демократизму, одним із проявів якого є свобода й рівність усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції), а також рівність прав, свобод і обов'язків іноземних громадян та осіб без громадянства за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжна­родними договорами України (ст. 26 Конституції).

Принцип рівності всіх учасників процесу перед законом і судом не означає, що всі учасники процесу мають рівні проце­суальні права й обов'язки. Цей принцип виявляється в тому, що всі учасники цивільного процесу, які мають рівне процесуальне становище, мають рівні процесуальні права й обов'язки. Так, сторони в цивільному процесі мають рівні процесуальні права й обов'язки, свідки мають рівні процесуальні права й обов'язки тощо. Водночас різні процесуальні права й обов'язки у сторін і у прокурора в тому разі, коли прокурор бере участь у справі; у сторін і третіх осіб; у сторін і свідків; свідків і експертів тощо.

Це положення виражає ще один аспект принципу рівності: необхідність застосування однакових стандартів прав і обов'язків до всіх осіб, які мають рівне становище в цивільному процесі.

Усі учасники процесу також рівні перед законом і судом. Тобто обов'язок дотримуватись закону, його виконувати, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична від­повідальність перед законом за його порушення є рівними для всіх громадян. Не може бути винятків із цього правила з огляду на будь-які заслуги особи, її соціальний статус тощо.

Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Згідно з ч. 1 ст. 129 Конституції і ст. 14 Закону «Про судоустрій України» при здійсненні правосуддя судді незалежні й підкоря­ються лише закону. Судді вирішують справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вилив на них.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування і їх посадові та службові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, збері­гання, використання і поширення інформації усно, письмово чи у інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вилинути на неупередженість суду забороняються й тягнуть передбачену законом відповідальність.

Суддям забезпечується свобода неупсредженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, яке грунтується на вимогах закону.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпе­чуються:

а) особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності і звільнення суддів;

б) недоторканністю та незмінюваністю суддів;

в) порядком здійснення судочинства, встановленим процесу­альним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

г) відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановле­ною законом;

д) незалежним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів;

с) функціонуванням органів суддівського самоврядування;

є) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Цей принцип має важливе значення як загальний принцип судочинства, закріплений, відповідно, чинним законодавством про судоустрій, статус суддів.

За своїм змістом норма має подвійне значення. Вона забороняє будь-які обмеження й сторонній вплив (примушування, пряме чи непряме втручання тощо) з чийого б не було боку, у тому числі органів законодавчої і виконавчої влади, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів і окремих громадян на процесуальну діяльність професійних суддів.

При вирішенні конкретних справ судді є незалежними також від вищестоящих судів, слідчих органів, прокурорів та від вис­новків і думки кожного з учасників судового пронесу.

Таким чином, у цілому принцип незалежності суддів при здій­сненні правосуддя наділяє їх правом самостійності у провадженні процесуальних дій й одночасно вимагає від них усебічного, пов­ного й об'єктивного розгляду кожної справи, дотримання прав її учасників та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Принцип колегіальності у розгляді справ. Відповідно до ч. 2 ст. 129 Конституції, ст. 18 ЦПК і ст. 13 Закону «Про судоустрій України» цивільні справи в усіх судах розглядаються колегіально або одноособово суддями.

Суддя при одноособовому розгляді справи діє від імені суду.

При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх пи­тань, що виникають при розгляді справи й ухваленні рішення.

Згідно зі ст. 18 ЦПК розгляд цивільних справ провадиться таким чином:

1) цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду;

2) у випадках, установлених ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді та двох народних засідателів, що користуються при здійсненні правосуддя усіма правами судді;

3) цивільні справи в судах апеляційної інстанції розгляда­ються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається у встановленому законом порядку;

4) цивільні справи в суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів;

5) цивільні справи у. зв'язку з винятковими обставинами пере­глядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК — колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за їх ріпного представництва за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;

6) при перегляді рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє у такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Принцип національної мови судочинства. Відповідно до ст. 7 ЦПК і ст. 10 Закону «Про судоустрій України» судочинство проводиться державною мовою.

Особи, які беруть участь у справі й не володіють або недо­статньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому ЦПК, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді та заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, у порядку, встановленому ЦПК.

Судові документи складаються державною мовою,.

Державний статус української мови визначається ст. 10 Кон­ституції України, Законом від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР».

Питання мовної політики в Україні визначені також іншими конституційними нормами. У ст. 24 Конституції закріплено не­припустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а в п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції зазначено, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. Ряд статей міс­тить вимогу щодо обов'язкового володіння державною мовою Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст. 127), суддями Конституційного Суду України (ст. 148).

Принцип гласності судового процесу. Цей принцип, закріп­лений у п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст. 6 ЦПК та ст. 9 Закону «Про судоустрій України», полягає в тому, що розгляд справ в усіх судах відбувається відкрито, за винятком випадків, коли цс суперечить інтересам охорони державної та іншої таємниці. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з мстою забезпечення таємниці усиновлення, із метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні аспекти життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність, про що поста­новляється мотивована ухвала суду.

Згідно з ч. 8 ст. 6 ЦПК та ч. 2 ст. 9 Закону «Про судоустрій України» учасники цивільного процесу та інші особи, присутні па відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні при­строї. Проведення в залі судового засідання фото- та кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання про радіо і телебаченню допускаються па підставі ухвали суду за наявності на це згоди осіб, які беруть участь у справі.

Розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться із дотриманням усіх правил судочинства в присутності осіб, які беруть участь у справі, а за необхідності — експертів, свідків, пере­кладачів. Рішення суду проголошуються публічно, крім випадків, якщо розгляд проводився у закритому судовому засіданні.

Принцип гласності дозволяє суду здійснювати виховну функ­цію. Цей принцип спрямований на досягнення одного з основних завдань цивільного судочинства — зміцнення законності, запобі­гання правопорушенням, виховання громадян у дусі неухильно виконання законів та поваги до них.

Принцип об'єктивної істини. У теорії цивільного процесуаль­ного права визнано, що суть цього принципу полягає у вимозі, що висувається до суду як до органу правосуддя, вирішувати цивільно-правові спори та інші цивільні справи у цілковитій відповідності з дійсно існуючими фактичними обставинами, на основі їх правової оцінки (кваліфікації), що створює мож­ливість отримання вірного висновку щодо суб'єктивних прав і обов'язків. Отримання вірного висновку суду про підстави ви­никнення цивільних прав та обов'язків сторін і третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги стосовно предмета спору, а також щодо правового становища осіб і фактів, що мають юридичне значення, у справах окремого провадження (п. п. 1 —5 ч. 2 ст. 234 ЦПК), а також у інших категоріях справ, що розгля­даються в порядку окремого провадження (п. п. 6 —11 ч. 2 ст. 234 і ч. 3 ст. 234 ЦПК) є найважливішою умовою правосуд­дя й одночасно мстою доказової діяльності в судовому процесі. Відповідно до принципу, що розглядається, рішення суду має глибоко, всебічно, правильно й повно відображати юридично значимі фактичні обставини справи і стосовно позовного провад­ження містити вірний висновок суду щодо суб'єктивних прав та обов'язків сторін. Цей принцип, як зазначає В. Тертишников, передбачає такий характер діяльності суду, що спрямований на з'ясування дійсних взаємовідносин сторін, їх прав і обов'язків, усіх обставин справи, яка розглядається.

ним, відповідати усім обставинам справи (ст. 213 ЦПК).

Недотримання цього принципу тягне скасування судових рішень з огляду на їх необґрунтованість .(пп. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК).

§ 5. Галузеві принципи

Принцип диспозитивності. Як зазначалося, принцип диспозитивності є одним із міжгалузевих принципів, тобто принципів, властивих кільком галузям права. Принцип диспозитивності — це передбачена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами або лише процесу­альними правами в межах, установлених законом. Принцип диспозитивності означає також можливість осіб, з ініціативи яких може бути відкрито провадження у справі, визначати матеріальні й процесуальні межі судового захисту.

Безпосередньо цей принцип закріплений у ст. 11 ЦПК.

У літературі висловлено припущення, що принцип диспози­тивності треба розуміти як право (свободу) сторін розпоряджати­ся своїми матеріальними та процесуальними правами за активної допомоги суду, прокуратури і компетентних органів державного управління в сукупності з контролем суду за розпорядчими діями сторін. Із наведеним положенням не можна цілковито погодитись. Право розпоряджання своїми матеріальними і проце­суальними правами мають не лише сторони, а й треті особи, які заявляють самостійні вимоги стосовно предмета спору, законні представники у випадках, передбачених СК (ч. 1 ст. 179); заяв­ник, боржнику наказному провадженні. Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають суд, представники, треті особи, які не заявляють самостійних вимог стосовно предмета спору, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, фізичні та юридичні особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. ст. 45, 46 ЦПК). Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають також інші учасники процесу: свідок (ст. 63 Конституції, ч. 4 ст. 50 ЦПК, ст. 52 ЦПК), експерт (ст. 53 ЦПК), спеціаліст (ст. 54 ЦПК), перекладач (ст. 55 ЦПК). можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами. Так, І. Поляков вважає, що принципом диспозитивності є ідея, що здобула закріплення в нормах цивільного процесуального права, відповідно до якої особи, що беруть участі» у справі, можуть віль­но здійснювати свої процесуальні права та розпоряджатися ними, впливаючи на просування процесу, для досягнення цілей, які від­повідні особи ставлять перед собою у конкретній цивільній справі. З наведеним міркуванням не можна погодитись, адже І. Поляков включає до поняття диспозитивності лише можливість розпоряджа­тися процесуальними правами. Між тим, як зазначалося, певні особи, які беруть участь у справі, можуть розпоряджатися не лише своїми процесуальними, а й матеріальними правами, а також визначати межі судового захисту своїх прав. Отже, принцип диспозитивності — не закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпо­ряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами або лише процесуальними правами в межах, установлених законом. Принцип диспозитивності також означає можливість осіб, з ініціативи яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні та процесуальні межі судового захисту.

Зміст принципу диспозитивності і межі його дії, як буде по­казано, різні залежно від процесуального становища учасників цивільного процесу.

Принцип диспозитивності притаманний усім видам провадження в цивільному процесі. Найбільше він виражений у позовному про­вадженні. Водночас він притаманний і наказному, і окремому про­вадженню. Цей принцип, як пише А. Боннер, визначає просування процесу в справі, перехід його від однієї стадії до іншої. М. Гуринч зазначає, що принцип диспозитивності виражає рушійне начало в цивільному судочинстві. Рушійне начало принципу диспозитивності у цивільному судочинстві виражено в тому, що в ньому визначений механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільного процесу.

Деякі автори вважають, що принцип диспозитивності є га­лузевим принципом цивільного процесуального права. Із цим твердженням не можна погодитись. Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві, як зазначає Н. Чечіна, виявляє зв'язок цивільного процесу з матеріальним правом. Відмінною ознакою цивільних прав є те, що фізичні особи (правильніше сказати — суб'єкти цивільного права) розпоряджаються ними вільно, тобто користуються автономією, яка лише у виняткових випадках обмежується законом. С. Алєксєєв зазначає, що зміст принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві обумовлений змістом однойменного принципу цивільного права. Частина 1 ст. 1 ЦК вказує, що цивільне законодавство регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві тісно пов'язаний і обумов­лений однойменним принципом цивільного матеріального права. У зв'язку із цим неправильним є твердження, згідно з яким при­нцип диспозитивності є галузевим принципом цивільного процесу­ального права. Треба зазначити, що Є. Васьковський стверджував, що свобода сторін розпоряджатися правами в процесі є наслідком їх приватноправової автономії.

Принцип диспозитивності й змагальності характерний і для господарського процесуального права. Так, ст. 4-3 ГПК перед­бачає принцип змагальності, а ст. 61 ГПК вказує, що питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею.

Принцип диспозитивності і змагальності закріплений і в нор­мах КПК (ст. 16-1). Частина 1 ст. 27 КПК передбачає розгляд справ приватного обвинувачення, до яких належать справи за об­винуваченням у заподіянні умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК), умисних побоїв (ч. 1 ст. 126 КК). Крім того, у кримінальному процесі може бути розглянутий цивільний позов, пред'явлений обвинуваченому, що також є виявом принципу диспозитивності. Отже, принцип диспозитивності слід вважати не галузевим принципом цивільного процесуального права, а міжгалузевим.

Найбільш повний свій вияв принцип диспозитивності здобуває в наданій законом сторонам у позовному провадженні можли­вості розпоряджатися своїми суб'єктивними матеріальними і процесуальними правами. Ці права, як зазначалося, можуть бути спрямовані на відкриття провадження у справі (ст. З ЦПК), на розвиток процесу — право подання апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), право оскарження судових рішень у зв'язку з винят­ковими обставинами (ст. 353 ЦПК) і право подання заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинам (ст. 361 ЦПК), право на зміну суб'єктного складу учасників процесу (заміна первісного відповідача належним відповідачем за клопотанням позивача — ч. 1 ст. 33 ЦПК); припинення про­цесу (ст. ст. 17, 174, 175 ЦПК). Треба зазначити, що перелічені повноваження сторін зумовлюють вказані наслідки за наявності відповідної ухвали суду. Найбільш повно принцип диспозитив­ності сторін виражений у ч. 2 і ч. 3 ст. 31 ЦПК, які передбачають право позивача протягом усього часу розгляду справи змінювати підстави або предмет позову, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач вправі визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Частина 4 ст. 31 ЦПК передбачає право кожної зі сторін вимагати виконання судового рішення в частині, іцо стосується цієї сторони.

Як слушно зазначає В. Тертишников, спроби вичерпно перелі­чити всі статті ЦПК, у яких закріплено принцип диспозитивності, малоперспективні, адже принцип диспозитивності виявляється і здобуває нормативне закріплення на всіх стадіях цивільного процесу і у всіх видах його провадження. Тому варто перелічити основні права сторін, у яких здобуває свій вияв принцип диспо­зитивності. Крім указаних прав, сторони, як і будь-які особи, що беруть участь у справі, мають права, перелічені в ч. 1 ст. 27 ЦПК. Сторони також управі передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом Сет. 17 ЦПК). Позивач має право вибору підсудності у випадках, коли закон встановлює альтернативну підсудність (ст. 110 ЦПК). Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких установлена виключна підсудність (ст. 112 ЦПК). На стадії судового розгляду, як уже зазначалося, позивач може від­мовитися від позову, а відповідач — визнати позов (ст. 174 ЦПК), сторони можуть також укласти мирову угоду (ст. 175 ЦПК). Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, мають право вимагати від суду виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК), а також можуть просити суд ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК).

На стадії перегляду судових рішень і ухвал у апеляційному порядку сторона, яка подала апеляційну скаргу, має право допов­нити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, а також відкликати скаргу до початку розгляду справи в апеляцій­ному суді, а інша сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині (ст. 300 ЦПК). Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право визна­чити межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

На стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити, змінити її про­тягом строку, передбаченого для касаційного оскарження, а також відкликати її до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції або відмовитись від неї до закінчення касаційного провадження (ст. 330 ЦПК). Особа, яка подала касаційну скаргу, має право визначити межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до принципу диспозитивності в цивільному про­цесуальному праві треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог стосовно предмета спору, не є суб'єктами спірного матеріального правовідношення. Вказані особи перебувають у допроцесуальних матеріальних відносинах з однією зі сторін позовного провад­ження. Тому вони не мають прямої матеріальної зацікавленості у вирішенні справи. їх матеріальний інтерес має опосередкований характер, адже рішення у справі може мати для них преюдиційне значення. Оскільки вони не є суб'єктами спірного матеріального правовідношення, їх зацікавленість у вирішенні справи має про­цесуальний характер. Вони захищають не свої суб'єктивні права й інтереси, а суб'єктивні права й інтереси особи, на стороні якої виступають. Тому вони відповідно до принципу диспозитивності мають можливість розпоряджатися лише своїми процесуальними правами в межах, передбачених законом. Треті особи, які не за­являють самостійних вимог стосовно предмета спору, належать до числа осіб, які беруть участь у справі позовного провадження (ч. 1 сті 26 ЦПК) і мають усі відповідні права (ст. 27 ЦПК).

Особами, які беруть участь у справі, є також представники сторін і третіх осіб у справах позовного провадження, а також представники заявника та інших заінтересованих осіб у справах наказного і окремого провадження. Представники, як зазна­чалося, мають право розпоряджатися своїми процесуальними правами в межах, установлених законом, а законні представники у випадку, передбаченому ч. 1 ст. 179 СК, мають право розпо­ряджатися своїми матеріальними правами. Представники мають усі процесуальні права та обов'язки, якими наділені особи, що беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). Представник, що має пов­новаження на ведення справи в суді, як це вказано в ч. 1 і ч. 2 ст. 44 ЦПК, може вчиняти від імені того, кого він представляє, всі процесуальні дії, які вправі вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення процесуальної дії має бути обумовлене у виданій йому довіреності: Якщо обмеження повноважень представника не обумовлені в довіреності, то він може вчиняти не лише процесуальні дії, передбачені в ст. 27 ЦПК, а й процесуальні дії, вказані в ст. 31 ЦПК.

До осіб, які беруть участь у справі, належать Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи держав- мої влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, які можуть звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах (ч. З ст. 26, ч. 1 ст. 45 ЦПК). Перелічені органи і і особи не є учасниками спірного матеріального правовідношення. Тому вони мають лише процесуальні права, вказані в ст. ст. 27, 46 ЦПК, і відповідно до принципу диспозитивності можуть ними розпоряджатися в межах, установлених законом. Перелічені органи й особи втому випадку, коли вони звернулись до суду в інтересах інших осіб, або в державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК).- Тобто вказані органи і особи, якіцо вони звернуться до суду з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 2 ст. З і ч. 1 ст. 46 ЦПК), можуть не лише вимагати від суду в установленому законом по­рядку відкриття провадження у справі, а й з моменту відкриття провадження мають права позивача, передбачені ст. 31 ЦПК, за винятком права укладати мирову угоду.

Принцип диспозитивності застосовується щодо суду, коли він здійснює розпорядження належними йому процесуальними правами. Так, відповідно до ст. 73 ЦПК суд має право поновлю­вати або продовжувати строк, установлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК суд мас право, якщо він визнає поважними причини пропущення строку позовної давності, захистити порушене право. Відповідно до ст. 82 ЦПК суд своєю ухвалою може відстрочити чи розстрочити оплату судових витрат, зменшити їх розмір, звільнити від їх оплати. Згідно зі ст. 126 ЦПК суддя чи суд вправі постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або про роз'єднання кількох поєднаних у одному провад­женні вимог. Стаття 191 ЦПК передбачає право суду відкласти розгляд справи чи оголосити перерву в її розгляді. Відповідно до ст. 217 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може визначити по­рядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити ви­конання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Відповідно до ст. 219 ЦГІК суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Суд, що ухвалив рішення, також має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвали­ти додаткове рішення Ст. 220 ЦПК). Суд згідно з принципом диспозитивності може здійснювати й інші права. Так, апеля­ційний сул мас право за заявою особи, яка подала заяву про апеляційне оскарження чи апеляційну скаргу після закінчення строків, передбачених ч. 1 і ч. 2 ст. 294 ЦПК, поновити пропу­щений строк (ч. 3 ст. 294 ЦПК), а суддя касаційної інстанції може поновити строк на касаційне оскарження (ч. 2 ст. 325

ЦПК). Суд першої інстанції розглядає справу в межах заявлених вимог (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Частина 1 ст. 303 ЦПК встановлює межі розгляду справи апеляційним судом, ач. 1 ст. 335 ЦПК — межі розгляду справи касаційним судом.

Принцип диспозитивності застосовується й до інших учасників процесу в тому випадку, коли вони розпоряджаються належни­ми їм процесуальними правами. Так, свідок може у визначених законом випадках відмовитись від давання показань (ст. 63 Конституції, ст. 52 та ч. 3 і ч. 4 ст. 180 ЦПК).

Відповідно до ч. 12 ст. 53 ЦПК експерт може відмовитись від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків.

Згідно з ч. З ст. 55 ЦПК перекладач має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу.

Спеціаліст має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навич­ками (ч. 5 ст. 54 ЦПК).

Як зазначалося, принцип диспозитивності — це закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами в межах, встановлених законом.

Суб'єктивне право — це конкретне право, що належить певній особі. Суб'єктивне право — це передбачена нормами об'єктивного права міра можливої поведінки правомочного суб'єкта, якій відповідає обов'язок іншої особи або осіб¹. Суб'єктивному ма­теріальному праву може відповідати обов'язок певної особи чи невизначеного кола осіб. Так, суб'єктивному праву кредитора в зобов'язанні відповідає обов'язок боржника належним чином ви­конати зобов'язання (ст. ст. 509, 527 ЦК). Суб'єктивному праву власності конкретної особи відповідає обов'язок невизначеного кола осіб не порушувати його. Процесуальному ж суб'єктивному праву власності завжди відповідає обов'язок певної особи. Так, праву особи на звернення до суду за захистом відповідає обов'язок суду розглянути її заяву про захист порушених, не­визнаних чи оспорюваних прав, свобод або інтересів (ч. 1 ст. 3 ЦПК). Будь-яке суб'єктивне право має свої межі. Так, відповід­но до ч. 1 ст. 174 ЦПК відповідач може визнати гіозов. У тому разі, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону чи порушує права, свободи та інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову й продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК). Сторони та­кож, як зазначалося, можуть укласти мирову угоду (ч. 1 ст. 175 ЦПК). Однак якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постанов­ляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди й продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК).

Принцип змагальності. Принцип змагальності спрямований на забезпечення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкої можливості в захисті своїх прав, свобод та інте­ресів, а також прав, свобод та інтересів інших осіб. Цей принцип закріплено в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і в ст. 10 ЦПК. Як указано в п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції і принцип змагальності сторін полягає в свободі у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні передсудом їх переконливості. Принцип змагальності в позовному провадженні обумовлений тим, що в ході провадження у цих справах суд розглядає спори між суб'єктами, які мають протилежні правові інтереси. Як зазначає Н. Чечіна, судове провадження має характер спору (правильніше було б не зазна­чати стосовно позовного провадження), змагання перед судом у доведенні обставин, покладених у основу їх вимог і заперечень. Такий спосіб організації судочинства має назву змагального начала,чи принципу змагальності.

Як зазначає В. Комаров, змагальність у цивільному судо­чинстві грунтується на особистій автономії сторін у цивільному процесі. Варто додати, що правову автономію мають не лише сторони, а й інші особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу. Однак обсяг правової автономії різний для різних учасників процесу.

Суб'єктами змагальності є особи, які беруть участь у справі. Усі вони мають рівні можливості для користування та розпо­ряджання процесуальними засобами, необхідними для вислов­лювання й обгрунтування власних правових позицій з метою за­хисту суб'єктивних прав та інтересів, що охороняються законом. Наділення сторін рівними процесуальними правами дозволяє їм змагатися перед судом.

Змагальна форма цивільного процесу має певну систему взаємопов'язаних і взаємообумовлених процесуальних повнова­жень, реалізація яких дозволяє, з одного боку, зацікавленим осо­бам обгрунтувати свої вимоги й заперечення, а з іншого — суду встановити об'єктивну істину в цивільній справі.

В. Тсртишников вважає, що принцип змагальності полягає у здійсненні в змагальній формі ініціативи й активності осіб, які беруть участь у справі, та суду при здійсненні прав та виконанні обов'язків із визначення кола обставин, які мають значення для вирішення справи, та зі збирання, дослідження та оцінки доказів, які підтверджують чи спростовують ці обставини.

М. Треушников стверджує, що принцип змагальності харак­теризується такими компонентами:

а) кожна сторона має довести обгрунтування своїх вимог і заперечень, обстоювати свою позицію в суді;

б) суд не може лишатися в становищі безстороннього арбітра, а має за недостатності доказів доповнити їх;

в) наявність змагальної форми цивільного процесу, відповідно до якої не лише надання й дослідження доказів, а й усе цивільне судочинство проходить у формі спору, змагальності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

B. Магницький, досліджуючи принцип змагальності, визнавав його як першопочатковий принцип цивільного процесу (разом із незалежністю суддів, законністю) на відміну від функціо­нальних принципів (диспозитивність, рівноправ'я). Він дав такс визначення принципу змагальності, згідно з яким сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть брати участь у цивільному процесі, надавати докази в обгрунтування своїх вимог і заперечень, заявляти клопотання, користатися допомогою суду, який має в доказовій діяльності керівні інструктивні та забезпечувальні повноваження.

C. Шишкін, досліджуючи принцип змагальності, формує 3 основні елементи змагального процесу:

— нейтральний неупереджений суддя;

— обов'язок сторін та інших учасників процесу надавати докази у справі;

— процесуальний формалізм у питаннях доказів і доказування.

Об'єднуючи змагальні й слідчі начала в процесі, він дійшов

висновку, що змагальність як елемент судового механізму захисту прав включає в себе 2 органічно взаємопов'язаних засоби — ініціативу й самодіяльність сторін як приватноправову приводу цивільного судочинства та суддівське керівництво як публічний аспект. При цьому суд досить органічно керує діяльністю учас­ників процесу. На його думку, найбільш раціональним є процес змішаний — змагальний з елементами слідчого.

Саме тому змагальність як демократична процесуальна засада створює максимально прийнятні умови для відшукання істини. Широкі можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати та використовувати докази й засоби доказуван­ня під час провадження у справі за сприяння суду, ідо й стано­вить зміст принципу змагальності, спрямовуються на виконання обов'язку з доказування фактичного складу у справі, на який вони посилаються як на обгрунтування своїх вимог і заперечень, на встановлення дійсних обставин справи.

Відповідно до принципу змагальності ст. 60 ЦПК передбачає, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як па підставу своїх вимог і заперечень, крім ви­падків, встановлених ст. 61 ЦПК. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рі­шення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Таким чином, під принципом змагальності цивільного процесу треба розуміти становище, за якого на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок з доказування обставин, на які вони посилаються для обгрунтування своїх вимог і заперечень. Суд як зазначалося, сприяє особам, які беруть участь у справі, за їх клопотанням у збиранні доказів (ч. 4 ст. 10 і ч. 1 ст. 137 ЦПК). Під час реалізації цього обов'язку діяльність осіб, які беруть участь у справі, набуває характеру змагальності, а її суттю є протистояння. Якщо розглядати цей принцип передусім як обов'язок, то природно, що невиконання його тягне для осіб, що не виконали цього обов'язку, процесуальні санкції у виг­ляді несприятливих наслідків. Водночас принцип змагальності включає в себе і право осіб, які беруть участь у справі, надавати докази, па які вони посилаються в обгрунтування своїх вимог та заперечень, і доказувати ці обставини. Це положення закріплено в ст. 27 ЦПК.

Метою процесуальної доказової діяльності суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу (наприклад, експертів — ст. 53 ЦПК) є встановлення наявності чи відсут­ності обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, що мають значення для її вирішення. Ця діяльність має здійснюватися у певному встановленому законом порядку.

Принцип змагальності притаманний усім стадіям позовного про­вадження й розгляду певних категорій справ в порядку окремого провадження. Так, згідно зі ст. 119 ЦПК позивач у позовній заяві має викласти, зокрема, зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджу­ють кожну обставину тощо. Про відкриття провадження у справі суддя постановляє ухвалу. У цій ухвалі суддя повинен, зокрема, запропонувати відповідачу надати в указаний судом строк письмові заперечення проти позову з посиланням на докази, якими вони обґрунтовуються (п. 5 ч. 4 ст. 122 ЦПК). Відповідач управі не лише подати письмові заперечення, а також пред'явити зустрічний позов до чи під час судового засідання (ст. 123 ЦПК).

На стадії провадження у справі до судового розгляду відпові­дач після отримання копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви вправі подати до суду письмові запе­речення проти позову (ст. 128 ЦПК), а також, як зазначалося, пред'явити зустрічний позов (ст. 123 ЦПК). На цій же стадії суд проводить попереднє судове засідання, якому також притаманна змагальність. У попередньому судовому засіданні, якщо спір не врегульовано до судового розгляду, суд уточнює позовні вимоги чи заперечення проти позову, визначає факти, які необхідно вста­новити для вирішення спору і те, які з них визнаються стороною, а які підлягають доказуванню; з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо не­визнаних обставин та встановлює строки їх надання (п. п. 1, 3, 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Суд також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів; у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд пись­мових і речових доказів (гі. п. 5, 6 ч. 6 ст. 130 ЦПК). Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до чи під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК). Суд, як зазначалося, має сприяти особам, які беруть участь у справі, у збиранні доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК). У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції Украї­ни при здійсненні правосуддя» сказано, що при вирішенні цивіль­них справ суд повинен виходити із наданих сторонами доказів. Поряд із цим він може запропонувати позивачу чи відповідачу надати додаткові докази, а у разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо, — за клопотанням сторін сам витребувати такі докази.

Найповніше принцип змагальності проявляється на стадії судового розгляду (ст. ст. 173, 176, 177, 179, 193 ЦПК). Так, згідно з ч. 1 ст. 173 ЦПК розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог і про визнан­ня сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з'ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача і чи не бажають сторони укласти мирову угоду або ж звернутися для вирішення спору до третейського суду. Відповідно до ст. 193 ЦПК у судо­вих дебатах виступають із промовами особи, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні.

Принцип змагальності повною мірою притаманний і стадії перегляду судових рішень та ухвал у апеляційному порядку. Стаття 304 ЦПК встановлює, що справа розглядається апеля­ційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції.

Принцип змагальності застосовується і на стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку. Так, відповідно до ст. 333 ЦПК у касаційному порядку справа розглядається колегією у складі 5 суддів. Суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, дають свої пояснення. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

Принцип змагальності, як зазначалося застосовується й при розгляді окремих категорій справ в порядку окремого провад­ження. При розгляді судом справ про обмеження цивільної дієз­датності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності особи (глава 2 розділу IV ЦПК), справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3 розділу IV ЦПК). Принцип змагальності застосовується й при встановленні ряду юридичних фактів: факту родинних відносин між фізичними особами, перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва; реєстрації та розірвання шлюбу, усиновлення; проживання чоловіка і жінки однією сім'єю без шлюбу тощо (ст. 256 ЦПК). У вказаних у ст. 256 ЦПК ви­падках суд розглядає спори не про право, а про факт. Справи, передбачені главою 2 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, представника органу опіки і піклування. Питання про виклик фізичної особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров'я (ст. 240 ЦПК). Справи, передбачені главою 3 розділу IV ЦПК, суд розглядає за участю заявника, одного чи обох батьків (усиновлювачів) чи піклуваль­ника, а також представників органів опіки та піклування (ст. 244 ЦПК). При розгляді вказаних категорій справ можливий спір не про право, а про психічний чи фізичний стан особи. Тому при розгляді вказаних категорій справ також проявляється принцип змагальності. У зв'язку із цим не можна цілковито погодитись із положенням, встановленим ч. З ст. 235 ЦПК, згідно з яким справи окремого провадження розглядаються із додержанням загальних правил, установлених ЦПК, за винятком положень про змагальність і межі судового розгляду.

Принцип змагальності не застосовується у наказному провад­женні, адже при видачі наказу відсутній спір про право (п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК).

Як зазначає М. Треушников, принцип змагальності пов'язаний із принципом диспозитивності. Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо розпорядження об'єктом спору й щодо руху процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості й обов'язки щодо доказування підстав заявлених вимог і заперечень. Зв'язок принци­пів диснозитивності й змагальності відзначає В. Тсртишников.

Принцип змагальності пов'язаний із принципом рівності учасників судового процесу перед законом і судом (н. 2 ч. З ст. 12.9 Конституції, ст. 5 ЦПК, ст. 7 Закону «Про судоустрій України»). Цей зв'язок виявляється в тому, що особам, які беруть участь у справі й мають рівне процесуальне становище, повинно бути забезпечено рівні процесуальні можливості доказування тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог ,і заперечень (ч. 1 ст. 27, ст. 60 ЦПК).

Деякі автори вважають, що принцип змагальності так само, як і принцип диспозитивності, є галузевим принципом. Із цим твердженням не можна погодитись. Принцип змагальності закріп­лений, зокрема, у господарському процесуальному праві (ст. 4-3 ГПК) та в кримінально-процесуальному праві (ст. 16-1 КПК). Таким чином, принцип змагальності слід відносити до міжгалузе­вих принципів, а не до галузевих. Водночас треба зазначити, що дія принципу змагальності в цивільному процесуальному праві й у вказаних галузях права має свої особливості та межі.

До міжгалузевих принципів, як зазначалося, належать також принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження, рі­шення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст. 13 ЦПК, ст. 12 Закону «Про судоустрій України») і принцип обов'язковості рішень суду (п. 9 ч. 3 ст. 12.9 Конституції, ст. 14 ЦПК, ст. 11 Закону «Про судоустрій України»),

Принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень суду. Встановлення принципу забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішень суду відповідає загальноправовим принципам демократизму й законності. Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону «Про судоустрій України» для забезпечення все­бічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. У ЦПК (ст. 13) закріплено принцип забез­печення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень і міститься розділ V «Перегляд судових рішень», глава 1 якого передбачає стадію перегляду рішень і ухвал у апеляційному порядку. Принцип забезпечення апеляційного і касаційного ос­карження рішень суду спрямований на забезпечення законності та обгрунтованості судових рішень, захисту та охорони прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права. Згідно із цим принципом особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, мають право па апеляційне і касаційне оскарження судових рішень і ухвал у порядку, встановленому ЦПК.

У апеляційному порядку оскаржуються рішення й ухвали суду першої інстанції, які не набрали законної сили. У апеляційному порядку можна також оскаржити ухвалу про відмову в прийнят­ті заяви про видачу судового наказу чи ухвалу про скасування судового наказу в наказному провадженні (ст. ст. 100, 106, п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Подібну думку висловив і В. Аргунов. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції (ч. 1 ст. 304 ЦПК). При розгляді справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє закон­ність та обгрунтованість рішень суду першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (ч. 2 ст. 303 ЦПК). Суд апеляційної інстанції може досліджувати нові письмові й речові докази, а також показання свідків, якщо в дослідженні їх було неправомірно відмовлено або неподання їх було зумовлене поважними причинами, а також може досліджувані висновок експерта, якщо цей висновок було досліджено судом пер­шої інстанції з порушенням встановленого порядку. Дослідження доказів судом апеляційної інстанції здійснюється з дотриманням процедури, встановленої главою 4 розділу III ЦПК.

Суд апеляційної інстанції, як зазначає Е. Чернушенко, при перегляді справи розглядає як питання факту, так і питання права, тобто перевіряє як юридичний, так і фактичний бік справи у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному пор