Мета проведення політики українізації.

Стр 1 из 2Следующая ⇒

Зміст

Вступ…………………………………………………………………..2

I. Причини запровадження політики українізації в Україні…..3

II. Головні провідники політики українізації…………………...10

III. Значення українізації для України……………………………12

Висновок………………………………………………………………15

Список використаної літератури та джерел………………………...17

Додатки………………………………………………………………..18

Вступ

Актуальність теми.

Завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції українізація вийшла за межі формально-адміністративної політики "коренізації". Якби цей курс був повністю здійсненим, то досягнення України в економіці, науці, мистецтві були б просто вражаючими. Тим не менше українська мова тоді вперше за попередні 400 років історії на більш-менш тривалий час посіла провідне місце в Україні. Попри суворий ідеологічний нагляд зберігався певний світоглядний і естетичний плюралізм у сфері літератури та мистецтва, і вони переживали бурхливе піднесення, що дає підстави називати цей час добою культурного відродження України.

Саме українізації ми повинні завдячувати тим, що наша мова і культура знайшли в собі сили пережити нову хвилю русифікації, котра за своїми масштабами набагато перевершувала всі попередні.

Мета дослідження.

1)Поглибити знання з теми «Українізація».

2)Визначити роль політики українізації для України.

Ознайомитися з діяльністю М. Хвильового,М.Скрипника,О.Шумського

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядомУСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваноїАнтантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Робітництво

Держ.апарат

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

Мета проведення політики українізації.

Політика "коренізації" ініціювалася з Москви і спочатку нагадувала просто кампанію укорінення радянських владних структур. Почалися масові набори до партії місцевих кадрів. З 1922 по 1937 pp. загальна кількість українців-членів КП(б)У зросла у 5,4 рази. ² У нагоді стала внутрішньопартійна боротьба за владу, яка розгорнулася ще за життя Леніна між Сталіним і Троцьким разом із Бухаріним, Риковим, Зинов'євим… У цій боротьбі Сталін потребував підтримки найбільшої "обласної організації" РКП(б) – КП(б)У. Апаратна і суспільна підтримка з боку України посилювала позиції Сталіна в "колективному керівництві" ВКП(б) і СРСР. Тому він навіть стимулював українізацію, розраховуючи на нові національні партійні кадри в боротьбі з кадрами старими. Проте завдяки старанням українських комуністів та інтелігенції вона перетворилася на широку політичну концепцію під назвою "українізація", яка включала в себе:

1) виховання трудящих України в революційно-класовому дусі, з відчуттям власної національної свідомості і гідності та інтернаціональним ставленням до інших народів;
2) виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя;
3) українізація партійного, радянського, господарського, всього суспільного життя;
4) українізація великих міст і промислових центрів;
5) опанування пролетаріатом української мови та культури;
6) українізація культурно-освітньої справи;
7) наповнення української радянської державності в складі СРСР реальним змістом;
8) забезпечення національно-культурних потреб українців в інших республіках СРСР.

Перші реальні кроки в напряму майбутньої українізації було зроблено у 1923 p., коли з'явилися декрети Раднаркому і ВУЦВК "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" і "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак реально проблема мови у партії постала після масових наборів до неї місцевих кадрів, котрі почалися в 1924 р.

Партія повинна була дбати про видання української преси і книг, якщо хотіла спілкуватися з трудящими їхньою мовою. Передумови цього визріли у 1925 p., коли, по-перше, витворився український елемент в партії, а по-друге, з'явилася нова українська інтелігенція в містах. Як наголошує відомий культуролог Ю.Шерех (Шевельов) у праці "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941)", саме з цього моменту і починається низка наполегливих та послідовних заходів по українізації життя в УРСР. Підтверджує цю тезу думка секретаря ЦК КП(б)У з ідеології М.Попова, який свого часу зазначав, що "широка робота партії в галузі українізації розгорнулася… десь за літа 1925 року".

Фундаментом політики українізації став декрет ВУЦВК і Раднаркому України від 30 квітня 1925 р. "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату". Нагадаємо, що більшість чиновників складали росіяни та євреї, і їх опір впровадженню української мови влада ламала адміністративними заходами. Від урядовців у наказовому порядку вимагали цілковитого переведення діловодства на українську мову не пізніше 1 січня 1926 р. У деяких регіонах цей процес проводився навіть раніше і у більш жорсткі терміни (дивися додаток №5). Кожен службовець мав скласти іспит з української мови й культури, а для тих, хто не знав мови, організовували спеціальні курси. Спочатку їх проводили після роботи безплатно, але після 1927р. особи, які не спромоглися вивчити мову, мусили платити за таке навчання. Щоб попередити прихований опір українізації з боку урядовців, постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 липня 1927 р. "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури" вводилися конкретні санкції до порушників: "За ламання правил цього положення винні підлягають кримінальній відповідальності. Співробітників, що не вживали належних заходів щодо вивчення української мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також тих з них, що виявляють негативне відношення до українізації, керівники відповідних установ й організацій адміністративно звільняють, не надаючи вихідної допомоги й без попереджень"

12 Следующая ⇒