Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, її основний зміст, застосування та проблеми

Виконав студент денної форми навчання,

Курсу, групи МДМП 1-14

Стефанов георгі стоянов

Перевірила к.ю.н., доцент Плахотнюк Н.В.

Київ – 2015

Зміст

«Європейська хартія регіональних мов або мов меншин»

Вступ

Кiнець Другої Свiтової Війни надав нового поштовху для розвитку прав людини, у тому числі і щодо мовного питання. Наприкінці ХХ ст. 5 травня 1949 року в Лондоні була утворена міжурядова організація – Рада Європи з метою, яку стаття I Статуту Ради Європи визначає як «збереження і подальшу реалізацію прав людини і основних свобод» [5]. Головною сферою діяльності РЄ від моменту виникнення є захист прав людини та основних свобод.

Держави, що вступають до Ради Європи, повинні визнавати і дотримуватися трьох основних принципів, а саме: принципу верховенства права, принципу демократичного плюралізму та принципу захисту прав і основних свобод людини [5]. Таким чином, утворення РЄ стало новітнім етапом у правовому розв’язанні питань про забезпечення захисту прав національних меншин, зокрема мовних, на регіональному рівні.

Одним із напрямків, у якому працювала Рада Європи є гарантування окремим групам населенню вільно використовувати свою мову в окремих сферах життя. Так у 1992 році було створено Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

Україна, де мовне питання було і є залишається актуальним і дискусійним, приєдналася до Європейська хартія регіональних мов або мов меншин у 2006 році. Тож ми вважаємо за доцільне ознайомитися із положеннями Хартії та розглянути, яким чином Хартія вплинула на дотримання прав людини у Європі та процес розв’язання мовного питання в Україні.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, її основний зміст, застосування та проблеми

Протягом останніх 50 років відбувався стрімкий розвиток інтеграційних процесів, які поступово охоплюють все більшу і більшу кількість країн. З кожним десятиліттям збільшується чисельність міжнародних організацій, інтернаціональних об’єднань. Наслідки інтеграційних процесів проявляються чи не у всіх сферах суспільства, в тому числі й у мовній царині.

Першим міжнародно-правовим документом у європейському міжнародному праві, який мав відношення до мовних прав стала Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 [5]. Вона, хоча він містить посилання на питання, пов'язані з мовними правами, проте займається цим питанням в основному відповідно до загальних положень, що забороняють дискримінацію У статті 14 йдеться, зокрема, про заборону дискримінації за ознакою мови та належності до національних меншин [7].

Втім і Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, і Загальна декларація прав людини лише «надають особам право не бути підданим дискримінації, а зовсім не створює систему рішучого захисту мов меншин та громад, що їх використовують» [7]. Подібні міркування дали поштовх Раді Європі розпочати розробку механізму, який би забезпечив використання регіональних мов або мов меншин в освіті та засобах масової інформації, а також дозволив їхнє застосування в судовому та адміністративному середовищі, економічному й суспільному житті та культурній діяльності.

Процес написання тривав більше 35 років, і ось Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (далі – Хартія), ухвалена Радою Європи 5 листопада 1992 року, – є першим юридичним інструментом, створеним для захисту й підтримки регіональних або міноритарних мов. Хартія набула чинності 1 березня 1998 року після того, як її ратифікувала п’ята держава [7]. Станом на сьогодення із 47 членів Ради Європи Хартію ратифікували 25 країн, вісім країн підписали, але не ратифікували документ (Азербайджан, Ісландія, Італія, Мальта, Молдова, Македонія, Росія, Франція) [9]. Ще чотирнадцять країн не підписали і не ратифікували хартію (Албанія, Андорра, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Ірландія, Естонія, Латвія, Литва, Монако, Португалія, Сан Марино, Туреччина) [9].

Головною метою Хартії є культурний розвиток. У Хартії не йдеться про національні меншини або їхній захист, там навіть не застосовується такий термін, захисту підлягають мови меншин. Хартія має захищати й сприяти розвиткові регіональних мов або мов меншин, що перебувають під загрозою, як об’єкти європейської культурної спадщини [5; 7].

Ця мета знаходить своє відображення у Преамбулі, де проголошується: «Держави - члени Ради Європи, які підписали цю Хартію, усвідомлюючи, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи, що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності, вважають, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи» [4].

З огляду на ці завдання вона не лише містить у собі антидискримінаційні застереження, але й передбачає реальні заходи, спрямовані на активну підтримку таких мов. Метою Хартії є також, наскільки це дозволяють умови, забезпечення вживання регіональних мов або мов меншин у сфері освіти й у засобах масової інформації, в судах та адміністративних установах, в економічному, соціальному житті та культурній діяльності. Лише у такий спосіб ці мови можуть отримати компенсацію там, де це є необхідним, за несприятливі умови їхнього існування в минулому, лише так вони можуть бути збереженими та розвиватися як жива грань європейської культурної ідентичності [5].

Основні зобов’язання країн містяться у частинах ІІ та ІІІ Хартії. Частина ІІ містить лише одну статтю, яку всі країни-учасники Хартії мають виконувати безумовно. Частина ІІІ містить перелік прав і свобод для визнаних мов, серед яких країна-учасник Хартії має обрати не менше 35 [4].

Частина ІІ містить основні принципи та цілі, на яких країни-учасники Хартії мають будувати свою політику у мовному питанні. Отже, учасники Хартії ведуть свою політику, законодавство та практику на таких цілях та принципах [4]:

- визнання регіональних мов або мов меншин як засобу відображення культурного багатства;

- поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий раніше або новий адміністративний розподіл не створював перешкод розвиткові відповідної регіональної мови або мови меншини;

- необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин з метою їх збереження;

- сприяння використанню регіональних мов або мов меншин, в усній та письмовій формі, у суспільному та приватному житті і/або заохочення такого використання;

- підтримання і розвиток стосунків з питань, що охоплюються Хартією, між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, та іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або схожій формі, а також започаткування культурних стосунків з іншими групами населення держави, що користуються різними мовами;

- передбачення належних форм і засобів викладання і вивчення регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях;

- передбачення особам, які не володіють регіональною мовою або мовою меншини і які проживають у місцевості, де вона використовується, можливостей вивчати її за своїм бажанням;

- сприяння здійсненню наукових досліджень в галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи аналогічних установах;

- розвиток відповідних форм транснаціональних обмінів з питань, що охоплюються Хартією та що стосуються регіональних мов або мов меншин, які використовуються в такій самій або схожій формі у двох або більше державах.

Також країни-учасники зобов'язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необґрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Вжиття спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення або які належним чином враховують їхній конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови [4].

Хартія не конкретизує, які європейські мови відповідають під поняття «регіональні мови або мови меншин», перелік регіональних мов або мов меншин значною мірою залишається правом кожної із Сторін учасниць. Існують країни, які приділяють увагу не тільки мовам, які знаходяться у критичному стані, а визнають також і мови сусідніх країн, яким вочевидь, загроза зникнення, принаймні найближчим часом, не загрожує [5; 7].

Втім не все так просто із Хартією та її застосуванням. На думку деяких авторів Хартія має ряд недоліків, що або ускладнює процес її підписання і ратифікації з боку певних країн, або ж робить її застосування на національному рівні частковим чи таким, що не вирішує всі мовні проблеми.

Першим недоліком Хартії є те, що держави, які ратифікували її, інтерпретують її по-своєму [1]. Часто це викликає невдоволення у носіїв регіональних і міноритарних мов. Наприклад, деякі з країн розподіляють мови на дві групи: регіональні та міноритарні. При чому кожній із груп надається різний обсяг прав, таким чином країна ніби і визнала декілька мов, яким буде сприяти, однак фактично дискримінувала одну мову у порівнянні з іншою. Крім того, виходячи із політичних міркувань, країни спеціально не визнають окремі мови у статусі регіональних або мов меншин [1].

У Хартії згадуються діалекти й мови іммігрантів — категорії, на які її дія не поширюється, але Хартія не розмежовує поняття мови і діалекту, мови іммігрантів і міноритарної мови [1]. Тому виникає питання, а коли мова іммігрантів стає міноритарною?

Ці різнотлумачення є наслідком нечітких формулювань Хартії, що в свою чергу спричинені дискусіями і навіть суперечками в процесі розробки цього документа. Кожна держава сама приймає рішення щодо тлумачення відповідних понять і це неминуче справляє враження свавільної чи умисної диференціації при підході до конкретних мов.

Другий недолік стосується проблеми недостатнього співробітництва між державними інстанціями на різних рівнях. У цьому провина не самої Хартії, а радше її виконавців. Територіальна та місцева влади недостатньо поінформовані про Хартію і не схильні впроваджувати в життя її постанови. Наприклад, зазвичай ніхто не запитує, чи хоче підсудний на суді говорити своєю міноритарною мовою, а сам він часто не наважується це робити [2]. Оскільки постанови Хартії стосуються здебільшого тільки частини території держави, то ці області, землі чи міста сприймають Хартію як додаткове навантаження і вважають ситуацію несправедливою, унаслідок чого не виявляють особливої зацікавленості імплементувати Хартію. До того ж вони іноді не знають ким займатися насамперед: меншинами чи мігрантами, становище яких часто буває ще гіршим [2].

Цим зумовлений третій недолік. Ті державні органи, які зобов’язані імплементувати Хартію, часто не мають для цього необхідних коштів. Уряд вимагає від них повного чи часткового фінансування підтримки міноритарних мов, що знов-таки сприймається ними як несправедливість [2].

Четвертий недолік: хоч багато хто стверджує, що вони є членами меншини та носіями мови, насправді тільки незначна кількість людей володіє цією мовою достатньою мірою. Не вистачає учителів та державних службовців, щоб виконувати положення Хартії. Володіння міноритарною мовою часто не вважається особливою ознакою кваліфікованості кандидата, коли йдеться про прийняття на роботу [2].

П’ятий недолік — конкурентна боротьба між меншинами. Одні невдоволені, що Хартія до них не застосовується, оскільки про них немає згадки в національному законі про ратифікацію Хартії, який здебільшого визначає, на які мови поширюється дія Хартії. Вони домагаються зміни закону і включення до категорії мов, що підлягають захисту і підтримці. Разом з тим, ті меншини, мови яких зазначено в законі, не зацікавлені в тому, щоб ділити свій високий статус з іншими [2].

На сьогодення всі мови, які різними країнами Європи були визнані регіональними, можна згрупувати наступним чином:

1) мови, які в жодній країні не мають офіційного (державного) статусу. Наприклад: саамська мова в Норвегії, Фінляндії та Швеції, фризька - в Нідерландах, валлійська й шотландська (галльська) мови - у Великій Британії тощо [8].

2) мови, які в країні, хоча й не мають офіційного (державного) статусу, але в іншій (переважно сусідній) мають його. Тут можливі два варіанти: по-перше, це діалекти мови, літературна форма якої в іншій країні має офіційний статус. Такого типу, наприклад, русинська мова в Словаччині, торнедальна фінська у Швеції; по-друге, це варіант національної літературної мови (про відмінності між варіантами національних мов та національними варіантами мов). Такою є, зокрема, русинська мова в Сербії та Хорватії [8];

3) мови, які в країні мають статус офіційної, проте мала кількість носіїв загрозлива для збереження мови. Тут також можливі два варіанти: частіше це мова (мови), поширена (поширені) лише на території цієї країни, як-от ретороманська з тою самою назвою кантона в Швейцарії або ґаліційська мова в автономній ґаліції - частині Іспанії; по-друге, мова з офіційним статусом також у іншій країні, наприклад італійська з тою самою назвою кантона в Швейцарії; шведська в Фінляндії [8];

4) діалекти, що належать до мови з офіційним статусом у цій країні, проте істотно відрізняються від неї. Наприклад Німеччина до компетенції Хартії відносить нижньонімецьку мову. При цьому вона створює прецедент розрізнення регіональних мов (саме так вона кваліфікує названий вище діалект німецької мови) та меншинних (інакше - міноритарних) мов, якими вважає данську, верхньосорбську (верхньолужицьку), нижньосорбську (нижньолужицьку), північнофризьку, східнофризьку мови, ромську (циганську) мову німецьких синтів та ромів (циган) [8].

Зіставивши мови, які ввійшли до відповідних документів різних країн, із положеннями Хартії та Пояснювальної записки до неї, можна зробити висновок, що країни-підписанти керувалися метою, визначеною Хартією, тобто прагнули поставити під захист Хартії мови, існування яких під загрозою у конкретній країні навіть тоді, коли її (їх) проголошено офіційною мовою чи офіційними мовами цієї ж країни, як-от у випадку з італійською чи ретороманською у Швейцарії [8].

Інша справа, що об'єкт і мету Хартії не узгоджено. Неузгодженість або суперечність полягає в тому, що метою Хартії є збереження шляхом сукупності правових заходів мов, які взагалі можуть зникнути з лінгвістичної карти Європи, а про об'єкт Хартії, означений терміном "регіональні або міноритарні мови", сказано, що такими є мови, відмінні від офіційної мови (офіційних мов) цієї держави [8]. Керуючись таким критерієм, країни-підписанти фактично залишилися вірними букві Хартії, коли поряд із такими мовами, як меякієлі, торнедальна фінська (Швеція), асирійська, єзидська, курдська (Вірменія) тощо, називають російську (та ж таки Вірменія), болгарську, хорватську, чеську, німецьку, угорську, польську мови (Словаччина), італійську, сербську, угорську, чеську, словацьку мови (Хорватія) тощо. Вочевидь, загрози зникнення принаймні найближчим часом для таких мов немає, тому вони не мають бути об'єктом Хартії [8].

Механізмом перевірки застосування Хартії є те, що її країни-учасники подають Генеральному секретарю Ради Європи на періодичній основі і у форматі, визначеному Комітетом міністрів, доповідь про політику, яку вони проводять відповідно до частини II Хартії, і про заходи, вжиті ними на виконання тих положень частини III, які вони прийняли [4].

Перша доповідь подається через один рік після набрання Хартією чинності стосовно відповідної Сторони, наступні доповіді подаються кожні три роки після першої доповіді [4].

Доповіді, які подаються Генеральному секретарю Ради Європи, розглядаються Комітетом експертів. Законно створені органи або асоціації країни-учасника можуть звертати увагу Комітету експертів на питання, які стосуються зобов'язань цієї Сторони за частиною III Хартії. Після консультацій з відповідною Стороною Комітет експертів може врахувати таку інформацію під час підготовки доповіді.

Комітет експертів складає доповідь Комітету міністрів. Ця доповідь супроводжується коментарями, які Сторони надсилають на відповідне прохання, і може оприлюднюватися Комітетом міністрів. Доповідь містить, зокрема, пропозиції Комітету експертів стосовно підготовки Комітетом міністрів необхідних рекомендацій одній або декільком Сторонам [4].

Отже, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин є документом, що спрямований на захист мов, що не мають статусу офіційної або перебувають під загрозою зникнення. Відповідно до Хартії країни зобов’язані забезпечити право використовувати такі мови для їх носіїв у сферах, освіти, судочинства, адміністративних послуг, засобів масової інформації, культурі, економічному та соціальному житті.