 |
|
Застосування Європейської хартії регіональних мов або мов меншин в Україні
Україна входить до числа тих, хто не лише підписав, а й ратифікував Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Україна стала членом Ради Європи у 1995 році, і вже через рік 2 травня вона підписала у Страсбурзі Хартію [7].
Однак ратифікація документу відбулася далеко не зразу. За загальною практикою країни у ратифікаційних документах зазначають два основні моменти: 1) перелік регіональних мов або мов меншин; 2) визначення пунктів (підпунктів) частини ІІІ Хартії, які держава буде застосовувати щодо кожної з перелічених у ратифікаційному документі мов [7].
Утім, не все було враховано в українському Законі про ратифікацію, який прийняла рада 24 грудня 1999 року. Щодо виокремлення мов, то варто зазначити, що в Законі про ратифікацію відсутній перелік регіональних мов або мов меншин. Натомість зазначено національності, до мов яких слід застосовувати положення Хартії [7]. Зокрема, це було зазначено в п. 2 Закону про ратифікацію 1999 року: «Положення частини III Хартії застосовуються до мов національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків – таким чином…» [7].
Безумовно, таке положення прямо суперечить положенням Хартії, яка спрямована на охорону і розвиток регіональних мов і мов меншин, а не встановлення прав для їх носіїв (на чому акцентується навіть у преамбулі Хартії та підкреслюється в пояснювальній доповіді до Хартії). Законом про ратифікацію мав ще ряд недоліків, тому оскаржити його прийняття взялися 54 народних депутати, вважаючи, що цей документ не відповідає Конституції України, а також деяким положенням Регламенту Верховної Ради України [7].
Конституційний Суд України 12 липня 2000 року. прийняв рішення, згідно з яким визнано Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Такий висновок зроблено у зв'язку з порушенням конституційно встановлених правил підписання та офіційного оприлюднення законів України (ст. 94 Конституції України) [7].
Друга спроба ратифікації припадає на 2003 року, а саме 15 травня, коли й відбулася друга ратифікація Хартії. У Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 (далі – Закон про другу ратифікацію) відбулися певні зміни на краще [7]. По-перше, вже подано перелік мов національних меншин України, відповідно до яких застосовуються положення Хартії. По-друге, відсутня диференціація регіональних мов або мов національних меншин за кількісним показником. По-третє, кількість пунктів чи підпунктів частини ІІІ Хартії, що застосовуються до відповідних мов зменшилося (лише 42), відтак, знизилися і вимоги щодо застосування мов у певних сферах. По-четверте, відсутня норма щодо недопущення скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, у функціонуванні яких застосовуються мови національних меншин [7].
Були спроби оскаржити і цю ратифікацію Хартії. Зокрема, 46 народних депутатів клопотали про визнання неконституційним Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Конституційний Суд України у рішенні від 19 лютого 2004 року відмовив у відкритті конституційного провадження у справі через невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні [7]. Врешті-решт в Україні Хартія набула чинності лише 1 січня 2006 року.
Ратифікувавши Конвенцію Україна взяла на себе зобов’язання наступні зобов’язання стосовно регіональних мов та мов меншин [3; 4]:
1) у сфері освіти:
- передбачити можливість надання суттєвої частини дошкільної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин принаймні для дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою;
- передбачити можливість надання початкової, середньої та професійно-технічної освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або передбачити можливість надання суттєвої частини початкової освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або передбачити в рамках системи початкової освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину учбової програми - принаймні до учнів з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою;
- заохочувати і/або дозволяти надання університетської або інших форм вищої освіти регіональними мовами або мовами меншин чи створення можливостей для вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської або іншої вищої освіти;
- сприяти викладанню регіональних мов або мов меншин окремих дисциплін у рамках навчання дорослих і безперервного навчання та/або заохочувати таке викладання;
- вжити заходів для забезпечення викладання історії та культури, засобом відображення яких є відповідна регіональна мова або мова меншини;
- забезпечити базову професійну підготовку та удосконалення вчителів з метою виконання тих з пунктів a - g, які прийняті відповідною Стороною;
2) у сфері судочинства [3; 4]:
- передбачити, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини
- не заперечувати дійсність юридичних документів, складених в межах держави, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини;
- не заперечувати дійсність для сторін процесу юридичних документів, складених в межах країни, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини, а також передбачити можливість їхнього використання проти зацікавлених третіх сторін, які не вживають цих мов, якщо зміст документа повідомляється їм особою (особами), яка посилається на нього;
- забезпечити наявність складених регіональними мовами або мовами меншин найбільш важливих національних законодавчих актів і тих документів, які зокрема стосуються осіб, що вживають ці мови, якщо їх наявність не забезпечена іншим шляхом.
3) у сфері адміністративних послуг [3; 4]:
стосовно органів місцевої та регіональної влади, на території яких чисельність мешканців, що вживають регіональні мови або мови меншин, виправдовує вжиття заходів дозволяти і/або заохочувати:
- використання регіональних мов або мов меншин в рамках регіонального або місцевого самоврядування;
- публікування органами регіональної влади своїх офіційних документів також і відповідними регіональними мовами або мовами меншин;
- публікування органами місцевої влади своїх офіційних документів також і відповідними регіональними мовами або мовами меншин;
- використання органами регіональної влади регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави;
- використання органами місцевої влади регіональних мов або мов меншин у дискусіях, які відбуваються на їхніх зборах, не виключаючи, однак, використання офіційної мови (мов) держави;
- використання або прийняття, у разі необхідності паралельно з назвами офіційною мовою (мовами), традиційних правильних форм написання назв місцевостей регіональними мовами або мовами меншин.
4) у сфері ЗМІ [3; 4]:
- вжити належних заходів для того, щоб радіо- і телеорганізації транслювали програми регіональними мовами або мовами меншин;
- заохочувати трансляцію радіопрограм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції;
- заохочувати трансляцію телевізійних програм регіональними мовами або мовами меншин на регулярній основі та/або сприяти такій трансляції;
- заохочувати створення і/або функціонування якнайменш однієї газети, яка друкуватиме свої матеріали регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти такому створенню та/або функціонуванню;
- сприяти професійній підготовці журналістів та іншого персоналу для засобів масової інформації, які використовують регіональні мови або мови меншин.
5) у сфері культури [3; 4]:
- заохочувати форми виявлення та ініціативи, притаманні регіональним мовам або мовам меншин, і сприяти різними засобами доступу до творів, що створюються цими мовами;
- сприяти різними засобами доступу іншими мовами до творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;
- сприяти доступу регіональними мовами або мовами меншин до творів, що створюються іншими мовами, підтримуючи і розвиваючи діяльність у галузі перекладу, дублювання, озвучування і субтитрування;
- забезпечити, щоб органи, які відповідають за здійснення чи підтримку різноманітної культурної діяльності, під час заходів, які вони проводять або підтримують, поширювали інформацію про регіональні мови та культурні цінності або мови та культурні цінності меншин та використовували їх;
- заохочувати безпосередню участь представників осіб, що вживають відповідну регіональну мову або мову відповідної меншини, у забезпеченні засобів здійснення культурної діяльності та її плануванні;
- заохочувати створення органу (органів), відповідального за збір, збереження примірника та презентацію чи видання творів, що створюються регіональними мовами або мовами меншин, і/або сприяти створенню такого органу (органів);
6) у сфері економічного і соціального життя [3; 4]:
- заборонити застосування у внутрішніх правилах компаній і приватних документах будь-яких положень, що виключають або обмежують використання регіональних мов або мов меншин, принаймні між особами, що вживають одну і ту ж мову;
- запобігати практиці, спрямованій на відмову від використання регіональних мов або мов меншин в економічній або соціальній діяльності;
Із моменту ратифікації і по сьогодення точаться суперечки щодо правильності перекладу Хартії. Так, окремі науковці вважають, що ні про яку мову національних меншин у Хартії не йдеться. Натомість у документі згадується про міноритарні мови, тобто ті, яким справді загрожує зникнення. На цьому наголошує і В. Василенко: «Наш аналіз автентичних текстів Хартії засвідчив, що базовий термін «regional or minority languages» (англ.) («langues regionales ou minoritaires» (фр.) був неправильно перекладений українською мовою як «регіональні мови або мови меншин» [7]. Його правильним українським відповідником є «регіональні або міноритарні мови», тобто ті мови, що використовуються у певному регіоні і є менш поширеними, ніж інші в межах цього регіону» [7]. А що стосується захисту прав європейських меншин, то він регламентується іншим документом – Рамковою конвенцією 1995 році про захист національних меншин [7].
Особливо ситуація загострилася у 2012 році, коли Верховна Рада ухвалила закон «Про засади державної мовної політики» [2], який на думку його авторів мав сприяти практичному застосуванню норм Хартії в Україні. Цим законом був визначений перелік мов, які органи місцевої влади можуть визнавати регіональними мовами і використовувати їх у тих межах, що передбачені ратифікованими Україною пунктами Хартії. Зрозуміло, що найбільші суперечки точилися навколо надання російській мові статусу регіональної та мови меншини, що потребує захисту [6].
Окремі автори заперечують проти такого підходу, вони вважають, що в Україні, фактично, відбулася підміна понять, і регіональним мовам надані такі права на регіональному рівні, що ці мови меншин можуть розцінюватися як другі державні мови в окремих адміністративно-територіальних одиницях [6]. Також, спираючись на статтю 10 Конституції України, де говориться про можливість законодавчого регулювання застосування мов у нашій державі, вони стверджують, таку можливість не слід сприймати як право законодавчого органу розширювати перелік державних мов або делегувати це право органам місцевого самоврядування чи органам виконавчої влади на місцях [6].
Пилипенко П. стверджує, що регіональною мовою або мовою меншин може вважатися лише така, яка властива для певної географічної місцевості [6]. А отже, якщо такі територіальні параметри не є чітко визначеними і відповідна мова, як засіб спілкування певної категорії осіб, виходить поза просторові межі, зазначені у Хартії, то вона не може претендувати на особливі охоронні заходи щодо неї з боку держави [6]. І ось тут, у переліку визначення термінів, що містяться у ст. 1 Хартії, є ще одне поняття – «нетериторіальні мови». Такими вважаються зокрема мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови, що використовується рештою населення держави, але які, не зважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави [6]. З цього визначення можна зробити висновок, що стосовно України термін нетериторіальна мова цілком характеризує російську мову, яка за сферою свого найбільшого поширення в Україні не має якогось конкретного просторового використання для певної географічної місцевості. Вона, як відомо, у тій чи іншій мірі використовується на всій території держави.
Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин визначив такі мови: білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку та угорську [3].
Всього 13 мов, серед яких і російська, хоч за усіма ознаками характер її поширення та використання дає підстави вважати, що найбільш для неї пасував би статус нетериторіальної мови. У законі «Про засади державної мовної політики» при визначенні регіональних мов або мов меншин України (щодо яких застосовується заходи, спрямовані на використання таких мов) налічується вже 18 позицій, тобто на п’ять більше. І це при тому, що замість єврейської тут закономірно вказана ідиш, а замість грецької – новогрецька [6].
Зіставляючи закон «Про засади державної мовної політики» та Хартію, можна віднайти ще чимало взаємосуперечливих підходів до вирішення проблеми регіональних мов або мов меншин кожним із цих документів. Наприклад, положення закону про те, «що за рішенням місцевої ради найменування органів влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій можуть виконуватись державною та регіональною мовою, як і напис на їхніх печатках та штампах, офіційних бланках і табличках», зовсім не вписується в норми Хартії [6]. Так само, як не відповідає міжнародному акту передбачене законом «право засновників приватних навчальних закладів усіх освітніх рівнів визначати самостійно мову навчання». Чимало суперечливих положень спостерігається при зіставленні тих статей закону і Хартії, де викладені правила використання регіональних мов або мов меншин у сфері судочинства, юридичної діяльності тощо [6].
Однак, ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є позитивним кроком, оскільки наближає Україну до європейських стандартів з прав людини.
Висновки
Отже, незважаючи на всі дискусії, суперечки та спекуляції, Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин діє в Україні із 2006 року. Нею у відповідності із європейськими нормами та стандартами гарантовані права використання 13 мов у сфері освіти, культури, судочинства, адміністративних послуг, засобів масової інформації, соціального та економічного життя.
Законом України «Про засади державної політики» норми Хартії були невиправдано розширені, що викликало значну напруженість в українському суспільстві. Тому юридичне врегулювання мовного питання в Україні потребує подальшого доопрацювання.
Якщо казати взагалі про Хартію та її застосування у Європі, то це міжнародний документ, який підписали та ратифікували 25 країн. Головне її спрямування є не політичним, а соціально-культурним. Абсолютна більшість країн при її ратифікації та подальшій імплементації керувалися бажанням зберегти історико-культурну спадщину народностей, що у незначній кількості мешкають на території цих країн.
Хартія залишається не ратифікованою переважно в тих країнах (Болгарія, Грузія, країни Прибалтики, які бояться, що вступ до Хартії порушить існуючий статус-кво та призведе до значного суспільного протистояння всередині країни.
Це свідчить, що незважаючи на всі свої плюси, Хартія також потребує якісного переосмислення та доопрацювання.