Главная | Обратная связь

Диференціація регіонів за рівнем розвитку продуктивних сил

Побудова типологій регіонів може використовуватись як для системного опису і діагностики соціально-економічного розвитку регіонів, так і для вирішення завдань державної регіональної політики. Методи, механізми і заходи економічної політики мають ураховувати особливості типів регіонів, що можуть бути виділені з урахуванням економічних, соціальних, природних, геополітичних та інших існуючих умов.

Розглянемо кілька підходів до побудови регіональних типологій.

1.Типізація регіонів за початковим станом та динамікою відповідного індикатора. Суть цього підходу полягає в такому. Вся сукупність регіонів розподіляється на дві й більше групи за рівнем індикатора в базовому році. Потім відбувається розподіл регіонів за відносною величиною індикатора в році, що досліджується. В самому найпростішому вигляді такий метод дозволяє виділити 4 групи (типи) регіонів:

1.1 — регіони, які і в базовому і в році, що досліджується, мали рівень індикатора вище середнього;

1.2 — регіони, в яких рівень індикатора в базовому році був вище середнього, а в році, що досліджується, став нижче середнього;

1.3 — регіони, в яких рівень індикатора в базовому році був нижче середнього, а потім перевищив середній рівень;

1.4 — регіони, в яких рівень індикатора і базовому, і в році, що досліджується, був нижче середнього.

2.Типізація регіонів за головними проблемами регіонального розвитку. Цей підхід ґрунтується на виділенні основних проблем в економічному і соціальному розвитку окремих регіонів держави. Він орієнтується на цілі, завдання і механізми регіональної політики. Основна типологія має три виміри:

- рівень соціально-економічного розвитку,

- динамічність розвитку;

- природні умови.

Сутність поняття „проблемний регіон" полягає в тому, що ця територія (район, область), самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує активної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон - це категорія державної фінансової підтримки.

На основі цих типологічних ознак можна запропонувати виділення трьох головних типів проблемних регіонів, щодо яких доцільно застосовувати особливі методи регулювання: відсталі, депресивні, прикордонні.

До групи відсталихабо слаборозвинених належать регіони, які традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на периферії.

Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави, основним напрямом є забезпечення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг. Збільшення суми між бюджетних трансфертів на користь відсталих регіонів відбуватиметься по мірі прискорення економічного росту в країні.

Депресивнірегіони — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. В межах таких регіонів темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг вищі за макрорегіональні, загальнодержавні.

Тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною причиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на:

- старопромислові;

- аграрно-промислові;

- добувні.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях. Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту. Зростає роль держави, яка шляхом перерозподілу ресурсів, а також створенням спеціальних економічних механізмів (податкових, фінансових) може сприяти вирішенню питань активізації розвитку регіону, підтриманню стабільності відтворення в регіоні. Це і є метою регіонального розвитку як одного з найважливіших державних інтересів.

Якщо у великому регіоні проблема депресивності економічного розвитку характерна лише для окремої його частини, тобто субрегіону нижчого рангу, то тоді питання активізації його господарської діяльності вирішується через розроблення та запровадження регіональних програм розвитку з найбільш важливих галузей економіки. Джерелами фінансування цих програм можуть бути регіональний, а в окремих випадках і національний бюджети. В умовах ринку прерогатива повинна належати суб'єктам господарювання регіону, виробленню та самостійному прийняттю рішень і їх реалізації. Органи управління в регіонах повинні усвідомити нову ситуацію у зв'язку з ринковими умовами господарювання і переконатись у її вигідності для розвитку регіональної економіки.

Прикордонні регіони відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки і міжнародного співробітництва. Прикордонні регіони мають потенціал для активного залучення до інтеграційних процесів, які охоплюють на сьогоднішній день увесь континент. Поняття "прикордонний регіон" означає, що територія, яка до нього відноситься, перебуває під впливом державного кордону. Основними функціями такого регіону є бар'єрна, фільтруюча, контактна.

Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів на світовій арені збільшуються повноваження місцевих влад, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішити конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Вищою формою прикордонного співробітництва у країнах ЄС стали єврорегіони. Єврорегіони — це міждержавні транскордонні регіональні асоціації, які охоплюють прикордонні області та розвиваються за погодженими планами та проектами. Співробітництво тут відбувається у вигляді розробки спільних комплексних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, конкретних транскордонних економічних проектів, розв'язання проблем зайнятості, інфраструктури, екології. В Україні існує можливість створення та ефективного функціонування ще однієї форми регіонального співробітництва — вільних економічних зон на прикордонних територіях.

Оскільки регіони не однакові за своїм економічним потенціалом, то формуються регіони-донори і дотаційні регіони. Ці об'єктивні умови примушують державу з позицій єдиного господарського комплексу впливати на бюджети окремих територій через трансферти, надання дотацій та інші економічні механізми регіональної орієнтації, без яких неможливо було б вплинути на природну неоднорідність економічного розвитку регіонів. Таким чином, механізм перерозподілу загальнонаціонального багатства з метою підтримки окремих регіонів свідчить про єдність господарського комплексу країни, в якому економіка кожного конкретного регіону виступає як окрема ланка.