 |
|
Виникнення національних систем фізичного виховання
ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА В НОВІ ЧАСИ
Фізична культура в перший період нового часу
Розвиток ідейно-теоретичних основ фізичного виховання
Виникнення національних систем фізичного виховання
У міру того, як в надрах феодальних виробничих відносин проростали елементи нового капіталістичного устрою, зростав вплив буржуазії на різні сторони життя суспільства. Вона намагалась взяти владу 11 рук феодалів у свої.
У всесвітній історії особливу роль у цьому відношенні відіграла революція, що відбулась в Англії в середині XVII століття. Капіталістичний лад стверджується спочатку в Англії, а згодом у всьому світі.
Саме з цієї події прийнято початкувати нову історію, хоч вона почалась значно раніше. Але враховуючи, що на різних етапах розвитку капіталістичного суспільства значні відмінності, в новій історії виділяють 3 періоди:
перший — середина XVI століття (Ренесанс) до другої половини XIX століття;
другий — друга половина XIX століття, до світових війн та між ними;
третій — після другої світової війни (для України, як відомо, настав ще один період — признання у 1991 році її незалежності).
Ці періоди відрізняються певними особливостями суспільного розвитку, від чого значною мірою залежить розвиток фізичного виховання та спорту.
1.1.Фізична культура в перший період
V перший період нової історії дворянство, налякане революціями, намагалось всіляко укріпляти феодалізм, хотіло виховувати молодих даорнн сильними, спритними, сміливими, добре володіючими збро- * ю, іотовимизахиститисвоїінтереси.Упобуті — вигідно відрізнятись
від простолюду манерами та поставою. Для цього створюють спеціальні навчальні заклади для підготовки із дворянської молоді офіцерів та державних службовців. Це лицарські академії в Німеччині, Австрії та ін.; учбові заклади єзуїтів (католицький орден), де вчили їздити верхи, фехтувати та іншим прикладним діям.
Друга половина XVII століття характеризується значною кількістю учбової спортивної літератури, як, наприклад, підручників і посібників з фехтування, верхової їзди, гімнастики та інших видів фізичних вправ.
Значне місце серед дворянської молоді відводилось іграм, розвагам та полюванню. Особливо розповсюдженою в Європі була гра «Жьо-де-пом», схожа на сучасний теніс. В пораднику XVII століття у Парижі писали: «Грати треба для відпочинку і розуму, не лаятись та не виголошувати богохульств».
Заможна частина населення — торгівці, купці, власники майстерень — намагались наслідувати дворянство. Тому у перший період нових часів в державах Європи фізичні вправи, що застосовувались дворянами, були недоступні простому люду. Невипадково в його середовищі народні види ігор, боротьба, кулачні бої ретельно зберігались і знайшли широке розповсюдження. Так, наприклад, в Англії практикувались змагання між селянами з боротьби (1661 рік), крокету, гольфа, футболу. В 1719 році початкує історія боксу. На початку XVIII століття розповсюдились змагання на призи з бігу, кулачного бою та інших видів. Зароджується професіоналізм; удачливі борці, бігуни, скороходи використовують свої здібності для заробітку. Елементи професіоналізму простежувались ще в період розладу давніх Олімпійських ігор, коли збіднілі рабовласники використовували ігри для заробітку. Професіоналізм нового часу відіграв позитивну роль, бо сприяв розвитку майстерності спортсменів, інтересу до спортивних видовищ.
4.1.1. Розвиток ідейно-теоретичних основ фізичного виховання
Стрімкий розвиток виробничих сил тих часів сприяв підйому науки і техніки, вивченню природи. Були зроблені важливі відкриття в анатомії та фізіології, котрі відіграли значну роль у розвитку науки про фізичне виховання. Біомеханічні дослідження, здійснені Леонардо да Вінчі та іншими вченими кінця пізнього середньовіччя, створили основу для вивчення будови і функцій організму людини. Вже наприкінці XVIII століття робились спроби застосовувати у фізичному вихованні результати цих досліджень.
Найзначніший вплив на розвиток теорії та практики фізичного виховання мали педагогічні погляди Джона Локка (Англія), Жан Жака Руссо (Франція), Іоганна Песталоцци (Швейцарія), а також педагогічна практика німецьких філантропінів кінця XVIII століття.
Джон Локк (1632—1704) — видатний філософ і педагог епохи англійської буржуазної революції — запропонував систему фізичного виховання, в якій переконливо довів необхідність вдосконалювати органи руху (ноги, руки ...), органи чуття (зору, слуху, нюху, дотику...), гартувати тіло, набувати корисних прикладних навичок (плавання, їзда верхи, веслування, фехтування, стрільба), розвивати силу волі та здатність до максимальної напруги фізичних сил. Він рекомендував вивчати витончені манери, бальні танці, інші елементи галантності, котрі ззовні виділяють «знатних» від простолюдинів. На його думку, все фізичне виховання повинно здійснюватися змагально-ігровим методом.
Педагогічні ідеї Локка були популярні серед педагогів тих часів. Вони суттєво вплинули на практику фізичного виховання в англійських навчальних закладах.
Французький просвітитель XVIII століття Жан Жак Руссо (1712—
1778) у своєму творі «Еміль, або Про виховання» виділив три етапи у фізичному вихованні: 1) загартування тіла; 2) загартування і розвиток органів чуття; 3) загартування, вдосконалення органів чуття та формування рухових вмінь і навичок.
Фізичне виховання вважав основою формування «природно-вільної людини». У фізичному вихованні рекомендував застосовувати змагальний метод як природний шлях підвищення зацікавленості учня до вдосконалення своїх фізичних здібностей та виявлення індивідуальних досягнень.
Руссо пропонував проведення національних народних святкувань до видатних подій в житті народу, в програмі яких повинні бути масові спортивні змагання та ігри.
Іоганн Песталоцци (1746—1827) — видатний швейцарський пе- дагог-демократ послідовно відстоював ідею народної освіти. Вважав за необхідне систематично розвивати тіло. Для цього рекомендував фізичне виховання, що складається із дитячих ігор, участі дітей в домашніх трудових справах, курсу елементарної гімнастики суглобів (фізична освіта), народних ігор і забав. На його думку, діяльність тіла проявляється в рухах, а це залежить від будови та рухливості сугло- (>ів. Для цього він розробив елементарну гімнастику суглобів. Суть полягала в тім, щоб навчити людину виконувати рухи, можливі в кожному окремому суглобі. Далі передбачалось поступове ускладнення вправи за рахунок одночасного виконання рухів у двох, потім і кількох суглобах. На завершення виконувати складний комплекс вправ, коли одночасно здійснюються рухи в плечовому, ліктьовому та лучезап’яст ному суглобах правої руки, інші — в аналогічних лівої, а ще які-небудь рухи в суглобах правої або лівої ноги.
Елементарна гімнастика суглобів була використана потім при створенні елементарних вправ у різних гімнастичних системах фізичного виховання або індивідуальних гімнастиках.
Під впливом педагогічних ідей Локка, Руссо, Песталоцци в багатьох країнах стали виникати товариства сприяння фізичному вихованню дітей, школи нового напрямку та керівництва в гімнастиці. Під словом «гімнастика» тоді розуміли сукупність усіх методів і засобів фізичного виховання.
В 70—90 роки XVIII століття школи нового типу виникли в німецьких державах. Це були так звані «філантропіни» або школи людинолюбства. Фізичному вихованню учнів тут приділялась велика увага як на офіційних заняттях, так і в позаурочний час.
Гімнастика складалась з бігу, стрибків, лазіння, метань, рухливих ігор, підняття та перенесення тягаря, боротьби, вправ на перекладині.
Найбільш відомими керівниками гімнастики в філантропінах були німці Фіт (1763— 1836) та Гутс-Мутс (1759— 1836). Обидва вони не тільки викладали гімнастику, а й написали ряд книг з питань фізичного виховання. Так, Фіт створив трьохтомну книгу під назвою «Досвід енциклопедії фізичного виховання». В ній виклав відомі факти з історії фізичної культури в стародавньому світі і в середні віки. Зробив спробу теоретично осмислити важливість фізичного виховання, описав техніку фізичних вправ та методику викладання. Найважливішим у книзі Фіта є спроба біомеханічного аналізу фізичних вправ. Крім цього, він спробував обґрунтувати необхідність проведення публічних змагань (за прикладом Олімпійських ігор), описав порядок їх проведення.
Гутс-Мутс написав книгу «Гімнастика для юнацтва», яка неодноразово перевидавалась не тільки в німецьких державах. Її популярність пояснюється тим, що автор зміг поєднати опис фізичних вправ з методикою їх застосування.
На думку Гутс-Мутса, гімнастика повинна зміцнювати м’язи, активізувати кровообіг, загартовувати шкіру, розвивати в окремих м’язах і частинах тіла навички найбільш економних і ефективних рухів, вдосконалювати органи чуття. Серед описаних вправ чільне місце посідали: боротьба, біг, стрибки, метання, плавання, лазіння по канату, жердині, драбині, а також ручна праця та ігри.
Таким чином, перший період нових часів був особливо важливим в історії фізичної культури. В XVII—XVIII століттях утвердились нові погляди на виховання людини, в тому числі фізичне виховання. Думки гуманістів пізнього середньовіччя про корисність фізичних вправ розширюються і збагачуються новими теоретичними положеннями (Локк, Руссо, Песталоцци та інші).
Масові армії, викликані війнами, вимагали фізично підготовлених резервів. Це обумовило виникнення на континенті Європи національних гімнастичних (німецької, французької, скандинавської, сокільської) та спортивно-ігрової (Англія) систем, організацію спортивних клубів з окремих видів спорту.
Відбулось розмежування та уточнення окремих понять. Так, раніше поняття «гімнастика» ототожнювалось з поняттям «фізичне виховання». Тепер під першим стали розуміти переважно штучні, спеціально підібрані вправи для окремих частин тіла, вправи на штучних приладах. Під другим — сукупність усіх засобів і методів впливу на стан організму людини.
Виникають і розвиваються види сучасного спорту, створюються клуби, союзи, ліги, проводяться національні змагання.
4.1.2. Виникнення національних систем фізичного виховання
Війни епохи французької буржуазної революції, завойовницькі походи Наполеона сприяли створенню масових армій, що вимагало попередньої підготовки солдат. Військові потреби стимулювали виникнення самодіяльних військово-гімнастичних об’єднань молоді.
Так, в Прусії (Німеччина) в період наполеонівської окупації, виник так званий Турнерський рух патріотично налаштованої молоді. Очолив його Фрідріх Ян (1778—1852) — переконаний націоналіст, прусоман. Перший гурток гімнастики був створений у 1810 році в Берліні при «товаристві друзів Песталоцци».
Фрідріх Ян був прибічником короля і противником буржуазних перетворень. Але його діяльність вважається прогресивною, бо була спрямована на боротьбу за національну незалежність та єдність Німеччини. Він почав проводити воєнізовані ігри молоді на гімнастичному майданчику (тепер це парк ім. Яна). На ній вже у 1811 році були встановлені гімнастичні прилади (перекладина, драбина для лазіння, паралельні бруси). Постійно зростала кількість учасників занять. За допомогою його помічників молодь займалася гімнастикою, військовими іграми, брала участь в напіввоєнізованих туристських походах. Слово «гімнастика» Ян замінив на «турнкунст» — мистецтво виверткості (по- російськи «изворотливости») , а «гімнаста» назвав «турнером». Разом із співробітниками він описав техніку вправ на гімнастичних приладах. Недостатність знань з біології та педагогіки привели Яна до значних помилок у фізичному вихованні. Так, наприклад, він вважав необхідним одну фізичну вправу виконувати найбільшу кількість разів, не сходячи з гімнастичного приладу.
На початку 20-х років турнерський рух був заборонений.
В 50-х роках почалось впровадження фізичного виховання (гімнастики) у навчальні заклади. Найбільш відомим діячем гімнастики тих часів був Адольф Шпісс (1810—1853). Він видав книгу «Вчення про гімнастичне мистецтво». Фактично пристосував німецький тур- нер до умов шкільних занять, зберігши переважно всі старі вправи. Особливу увагу приділяв організації занять, розробив певну структуру уроку. Починав його з порядкових, стройових вправ та наведення порядку в класі. Потім йшли вільні вправи без предметів. Тут Шпісс використав засоби, запропоновані Песталоцци. Далі виконувались вправи на приладах, рекомендовані Яном.
Для збільшення щільності навантаження в уроці прилади були груповими (ряди перекладин, жердин, брусів...), що давало змогу одночасно виконувати вправи багатьом учням. Усі вправи Шпісс ділив на чотири групи за ступенем складності. При їх виконанні головна увага зверталась на їхню форму та на дотримання суворої дисципліни.
В 70-і роки турнерський рух був застосований пруською владою у позавійськовій підготовці резервів своєї агресивної армії.
У Франції патріотично налаштована молодь об’єднувалась у так звані юнацькі команди (з 1791 року), котрі стали зародками самодіяльного спортивно-гімнастичного руху. В них здійснювалась фізична, стройова підготовка, проводились воєнізовані ігри на місцевості та туристські походи. При Наполеоні вони були перетворені у шкільні батальйони, а після поразки Наполеона були ліквідовані. Фізичне виховання було виключено із шкільної програми. Лише після виводу із Франції окупаційних військ (1818 р.) в армії вводиться гімнастика. Керівництвом здійснення цього заходу було доручено полковнику Франциско Аморосу (1770—1848). Він відкрив «Нормальну гімнастичну цивільну і військову школу» та був призначений інспектором фізичної підготовки усіх військово-учбових закладів Франції. Він став організатором і творцем системи природно-прикладної гімнастики. Його книга «Посібник з фізичного, гімнастичного та морального виховання» (1830) була відзначена премією та рекомендована для шкільних бібліотек.
Аморос знав педагогічні теорії Локка, Руссо, Песталоцци, практику Суворова, гімнастику Гутс-Мутса, але створив свій оригінальний метод фізичного виховання, який одержав назву природно-прикладної гімнастики.
Аморос вважав, що педагог фізичного виховання повинен розвивати в учнях фізичні та моральні якості. Гімнастику вважав наукою пізнання власних рухів, її співвідношення з почуттями, розумом. На його думку, вона повинна зміцнювати здоров’я, сприяти довголіттю, покращенню людської породи, збільшенню сили і багатства окремих людей та всього суспільства.
Як видно, природно-прикладна гімнастика Амороса мала оздоровче, освітнє та виховне значення.
Від педагогів Аморос вимагав знання анатомії, фізіології, педагогіки, психології, музики, а також індивідуальних особливостей вихованців. Гімнастику він ділив на цивільну, військову, лікувальну та сценічну. Він д&магався, щоб навчальна група була самокерованою общиною, вирішувала виховні задачі.
Природно-прикладна гімнастика Амороса передбачала:
— фізіологічне обгрунтування окремих вправ та всього фізичного виховання;
— лікарський і педагогічний контроль;
— розвиток не тільки фізичних, а й морально-вольових якостей;
— розвиток самодіяльності, творчої активності педагога та учнів.
ВДанії Франц Нахтегаль (1777—1847) створив «товариство заохочення фізичного виховання» (1799), а в 1800 році — школу гімнастики. Випускники її викладали гімнастику в армії та самодіяльних гуртках учнів. Пізніше вона перетворена в інститут гімнастики.
Наявність підготовлених вчителів гімнастики дозволила включити фізичне виховання, як обов’язковий предмет, у програми всіх учбових закладів Данії.
Нахтегаль видав підручник гімнастики для сільських та міських народних шкіл. Крім цього, підготував книгу з індивідуальної гімнастики. Він не висунув своєї теорії гімнастики та методики, а популяризував і пристосовував до датських умов гімнастику своїх попередників.
В Швеції П’єр Лінг (1776—1839), ознайомившись з постановкою фізичного виховання в німецьких державах, Данії, вивчив анатомію, вчення Песталоцци і створив свою гімнастику.
У 1813 році відкрив у Стокгольмі інститут гімнастики і став там її викладати. Він виділяв чотири види гімнастики: військову, педагогічну, лікувальну, естетичну; працював над створенням лише військової.
Педагогічну гімнастику розробив його син — Ялмар Лінг (1820— 1886). Він описав техніку виконання та методику викладання гімнастичних вправ, розробив структуру уроку, ввів нові гімнастичні прилади (стінку, бум, лаву та ін.).
Вважаючи організм сумою органів, автори шведської гімнастики вважали за потрібне впливати на окремі частини тіла. Всі вправи вони поділили на групи в залежності від переважного впливу на ту чи іншу групу м’язів (для рук, ніг, спини тощо), а також вправи, пов’язані з пересуванням тіла (ходьба, біг, стрибки...).
Вправи з бігом та стрибками мали впливати переважно на серцево-судинну систему та органи дихання; лазіння — на розвиток певних м’язів, а рівновага — на точність рухів і відпочинок.
Гімнастичні прилади виконували допоміжну функцію, переважно для зручності виконання різних вправ, які можливо виконувати і без них.
Особливого значення Лінги надавали вихідним положенням, вони розробили їх для рук, ніг, тулуба. Багато з них збереглись до сьогодні, наприклад: «руки перед грудьми», «руки на потилицю», «руки в сторони», «ноги на ширину плечей» та ін. Всі рухи виконувались по прямих лініях та кутах. Напруження мали статичний характер (крім ігор та пересування). Після вправи слідувала пауза. За це шведську гімнастику називають гімнастикою поз.
В гімнастиці Лінгів збереглась симетричність рухів. Що зроблено однією рукою, треба виконати другою, що в ліву сторону — треба праворуч та інше.
Складною була структура уроку, яка налічувала від 12 до 18 частин.
Серед слов’янських народів найбільше поширився сокільський рух, започаткований в Чехії, як одна з легальних форм національно- визвольної боротьби. У лютому 1862 року в атмосфері національного пробудження чехів молодий викладач Празького університету Мирослав Тирш (1832— 1884) разом з однодумцями заснував перше чеське гімнастичне товариство «Сокіл». Назва уподібнювала волелюбного птаха, висловлювала прагнення до незалежності свого народу. Він розробив основи техніки і методики гімнастичних вправ.
Члени товариства носили національний одяг, звертались один до одного на «ти», називались братами-сестрами, підкреслюючи цим єдність чеського народу. Товариство проводило регулярні заняття гімнастикою, екскурсії, обладнувало бібліотеки, читальні зали, протипожежні групи, театральні, співацькі гуртки, оркестри, хори та здійснювало серед населення інші культурно-масові заходи. Це було обов’язковим елементом діяльності сокільських товариств.
Вже у 1871 році в Чехії було 130 товариств «Сокіл», видавався спеціальний часопис (журнал) з тією ж назвою. В товаристві сформувалась чеська національна система фізичного виховання, так звана «сокільська гімнастика». Вона дещо нагадувала німецьку через застосування вправ на приладах, але була значно багатшою засобами та досконалішою методами. Від «сокільської» походить сучасна спортивна гімнастика.
Особлива увага зверталась на красоту рухів, перешикувань, на одяг та інше. Для більшої красочності та декоративності застосовували різні предмети: булави, палки, старовинні види зброї (мечі, щити,...), шарфи тощо.
Детально були розроблені вправи на перекладині, коні, брусах, а також вільні вправи під музику із предметами, акробатичні вправи та піраміди.
Усі вправи діляться на 4 групи:
а) вільні вправи — без предметів; б) на приладах; в) групові — піраміди, ігри; г) бойові вправи з фехтуванням, боротьбою.
При виконанні вправ на приладах учні ділились на групи, а потім мінялись місцями. На заняттях зберігалась чітка дисципліна. Однострої, різноманітна декоративність надавали заняттям привабливості.
Надзвичайно красочними були сокільські свята, що періодично проводились в Празі (їх звали «Здвиги», що в російській мові «Сльоты»), Масштаби їх підтверджували популярність сокільської ідеї. В них брали участь одночасно до 20 тисяч спортсменів.
З 1863 року утворюються сокільські організації в Словенії, Хорватії, Польщі та ін. Наприкінці XIX століття почали проводити Всеслов’янські сокільські здвиги. На них з’їжджались соколи Чехії, Хорватії, Болгарії, Польщі, Словенії, була і делегація українців.
Сокільська ідея, що виникла в Чехії, ввібравши в себе кращий досвід шведської, німецької, французької систем, відіграла важливу роль в житті багатьох поневолених слов’янських народів другої половини XIX століття. Поява сокільства зумовлена рядом подій того часу — крах феодальної системи, посилення національно-визвольної боротьби тощо. Як засвідчив відомий угорський історик Ласло Кун, «... обставини зародження ... (сокола) були пов’язані з боротьбою слов’янських народів імперії Габсбургів ... за культурну автономію, а в перспективі — за національну незалежність».
Для чехів «Сокіл» став всенародним рухом. «... Наші прагнення до розвитку не можуть бути завершені, поки кожен чех не стане соколом» (М. Тирш). Сокільська система виховання приваблювала своїм демократизмом, гармонійним поєднанням духовності й тілесності, сприяла національному самоутвердженню.
В Англії склалась спортивно-ігрова система фізичного виховання, відмінна від гімнастичних. Цьому сприяли: економічний, політичний та культурний розвиток після буржуазної революції середини XVII століття.
Вагомий вплив на цей процес мало і географічне розташування Англії, як острівної держави. Англійська буржуазія не намагалась створити масову армію, як це було в континентальних державах Європи. Тому відомі системи гімнастики тут не розповсюдились.
В той час Джон Локк обгрунтував доцільність змагально-ігрового методу у фізичному вихованні дітей. Розпочався поступовий процес відбору із народних засобів фізичного виховання найбільш доцільних вправ та ігор, їх деяка стилізація та регламентація.
Одним із творців спортивно-ігрової системи в Англії був Томас Арнольд (1795—1842) — директор коледжу в м. Регбі, педагог. Він намагався створити такий колектив, в якому б розвивалась самодіяльність і активність учнів, вміння швидко орієнтуватись у складній ситуації, приймати сміливі рішення. Кращим засобом досягнення цієї мети вважав заняття спортом та іграми, легкою атлетикою, боксом, веслуванням, плаванням, футболом, крокетом, регбі.
Значна увага в системі Арнольда приділялась вихованню заповзятливості, дотепності, морально-вольових якостей.
Таким чином, коли на континенті Європи виникли і розвивались національні системи гімнастики, в Англії поширювався спортивно- ігровий метод. В коледжах у позанавчальний час культивували легку атлетику, плавання, футбол та інші.
Випускники цих навчальних закладів підтримували зв’язок з їх спортивним клубом, а згодом почали створювати свої клуби для дорослих і проводити змагання.
З 30-х років XIX ст. проводились змагання між командами учнів шкіл з бігу, стрибків, спортивних ігор.
В 40-і роки фізичне виховання, здійснюване через спорт та ігри, було впроваджене як обов’язковий предмет, спочатку в окремих, а згодом у всіх школах Англії.
Атлетичні клуби дорослих влаштовували клубні змагання та зустрічі між клубами, а після об’єднання атлетичних клубів (1858) були впроваджені регламентовані правила змагань з основних видів спорту.
Фізичне виховання за системою Арнольда розповсюдилось не тільки в навчальних закладах Англії, але й ряду інших країн. Спортивно- ігрова система була завезена у США і там успішно розвивалась серед учнів і дорослих.
Так, проникнення у США (20—30-і роки XIX століття) педагогічних ідей Песталоцци привело до введення фізичного виховання в школах та університетах, а в 50-і роки — до створення ігрових та атлетичних спортивних клубів і проведення змагань.
Спортивно-ігрова система США створювалась на базі спортивних ігор, завезених із Європи (передусім з Англії) та незначного впливу традицій корінного населення. Племенам американських індіанців були відомі численні ігри з м’ячем, стрільба із лука, метання списа, біг на довгі дистанції, стрибки, боротьба та інші.
В Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, ці процеси розпочались пізніше, особливо після скасування кріпацтва (1861).
Але зміни, що відбулись в державах Європи, позначились і на житті в Росії. Реформи Петра 1 викликали ще у XVIII столітті пожвавлення у державному управлінні, реорганізації армії, промисловості, мореплавстві та ін. Такі перетворення загострили потребу в кадрах, а це змусило створити деякі навчальні заклади, як, наприклад, «школу математичних і навігаційних наук» (Москва, 1701), «Морську академію» (Петербург, 1719), Московський університет (1755).
Була зроблена спроба впровадити фізичне виховання у навчальні заклади, але, на жаль, тільки у привілейовані (наприклад Царсько- сільський ліцей і йому подібні).
Прийнятий статут учбових закладів (1804) та реформи (1828,1852) не внесли жодних змін у постановку фізичного виховання. В «приходских» та «уездных» училищах фізичне виховання дітей не передбачалось. В гімназіях та університетах значилось як необов’язковий предмет і здійснювалось за наявності коштів, приміщень та вчителів, а вони були відсутніми у більшості навчальних закладів.
Представники прогресивної педагогічної думки — А. Радіщев, М. Новіков, Г. Сковорода, В. Бєлінський та інші — висловлювались про необхідність та корисність фізичного виховання у навчальних закладах. Але ці ідеї царським урядом не були підтримані.
Таким чином, дворянство Росії не створило системи чи оригінальних засобів фізичного виховання, а лише запозичило їх у сусідніх держав або у свого народу. Правда, наслідуючи досвід Європи, воно зробило деякі кроки у розвитку спорту. Так, наприклад, був збудований іподром, почали створюватись стрілецькі товариства, яхт-клуби (імператорський, 1846) та інше.
У побуті дворян Росії, України, Прибалтики, Закавказзя популярними були: фехтування на різних видах зброї (шабля, рапіра, меч, кинджал), стрільба із лука, пістолета, полювання, їзда верхи. Вони застосовувались переважно для розваги, підготовки офіцерів.
В цей період в Російській імперії ще панували феодальні відносини, кріпацтво прийняло найгрубіші форми і «... нічим не відрізнялось від рабства» (Ленін).
У вкрай важких матеріальних умовах та при дефіциті вільного часу лише у святкові дні, зимою, у міжсезоння проводились в народі традиційні змагання з фізичних вправ та ігор, що побутували у різних народів, люди любили і цінували переможців. Значне місце серед народних фізичних вправ посідали такі, як боротьба, кулачний бій та інші. І як не прикро, кулачні бої були заборонені в 1832 році, цар Микола І вважав їх забавою шкідливою.
У народному побуті XVIII— першої половини XIX століть зберігались види ігор та фізичних вправ, хоча царські укази (1726, 1832) забороняли їх.
4.1.3. Створення спортивних клубів та розвиток спорту
Бурхливий розвиток на початку нової історії промисловості, науки, техніки, культури, військової справи, а також переміщення великих мас сільського населення до міст сприяли формуванню і розвитку спорту та ігор, створенню клубів, організації і проведенню змагань.
Основу спорту склали фізичні вправи, що побутували в народі та дворянському середовищі, з наявним елементом змагання (їзда верхи, фехтування, ігра в гольф, крокет, полювання, стрільба із лука). Учасниками змагань були студенти та заможні громадяни.
В різних країнах переважали певні види спорту. В Англії — веслування та вітрильний спорт. В США (з 1851 р.) —перші змагання з веслування. Плавання переважало в Угорщині, Греції, Австрії, США. В Англії у 1845 р. — перші змагання з легкої атлетики. Швеція, Фінляндія, Норвегія, Росія практикували лижний спорт. В 50-і роки XIX століття початкує футбол, в Англії створена футбольна ліга (1863). Фехтування переважало серед дворянства Франції, Італії, Німеччини, Росії.
Таким чином, у перший період нового часу в державах Європи та США відбувається становлення багатьох сучасних видів спорту, як закономірний процес, обумовлений усім ходом розвитку суспільства. Поступово (спочатку в училищах, а потім в коледжах і університетах, пізніше в містах) створюються спортивні клуби, союзи, ліги, проводяться національні змагання.
4.2. Особливості фізичного виховання та спорту у другий період нових часів
Другий період нової історії характеризується тим, що старий «чистий» капіталізм переростає в імперіалізм з властивими йому явищами: розгорається національно-визвольний рух в колоніальних державах, загострюється боротьба між державами за ринки збуту та сировину, імперіалістичні війни стали неминучими.
Нові способи ведення війни вимагали від солдата ініціативи, кмітливості, вміння швидко і економно долати відстань та перепони, здатності витримувати максимальні напруження фізичних і моральних сил. На розвиток фізичної культури значно вплинуло також скорочення служби в армії до 4—6 років.
У різних країнах, особливо Європи, буржуазія вдалася до створення напіввійськових, напівспортивних організацій, котрі виховували молодь в націоналістичному дусі.
Так, на самому початку XX століття в Англії виникли загони бойскаутів (хлопчик-розвідник), у Франції були поновлені шкільні батальйони, в Росії створювались загони «потєшних», посилилось військове та націоналістичне виховання в організаціях «Сокола». В гімнастичних організаціях Німеччини почалась активна пропаганда війни за переділ світу.
Із нових систем фізичного виховання активно застосовувались ті, що мали воєнну і військово-спортивну спрямованість.
Швидкий розвиток воєнно-спортивних організацій та їх підтримка урядами пояснюється тим, що спорт краще, ніж гімнастика, готував молодь до військової служби.
Буржуазні, налякана подіями Паризької комуни (1871), вживає заходів по обмеженню участі робочого люду в революційному русі, намагається відвернути його від активної боротьби. Серед важливих заходів іастосовує спортивну гімнастику, ігри. На фабриках і заводах створює гак звані «підприємницькі спортивні клуби».
У великих державах створювались численні національні і міжнародні спортивні організації з метою розповсюдження спорту та проведення міжнародних змагань. Але, крім зміцнення зв’язків між державами, спорт використовували і для тиску великих держав на менш розвинені.
Процеси, що відбувались в економіці, політиці, на ідеологічному і культурному фронтах, торкнулись і фізичної культури, призвели до V і норення двох напрямків у спортивно-гімнастичному русі — буржуа- іного і робітничого. У другій половині XIX століття стали виникати самостійні робочі спортивні, гімнастичні та туристичні організації. Це було пов’язано з ростом промислового виробництва, концентрацією робітників на фабриках і заводах, створенням політичних партій та 11 рофесіональних спілок.
Перші такі робочі спортивні організації виникли в Німеччині, а на початку XX століття — в Бельгії, Угорщині, Франції, Чехії, Болгарії га ін. Але головну роль у фізичному вихованні відігравали буржуазні спортивні утворювання.