Главная | Обратная связь

Орфоепічні та акцептуальні норми. Милозвучність.

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови.

Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від нихперед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії. Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують. Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків). До особливостей наголошування слів української мови належать: – наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла); – наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних(квартал, кілометр, аристократія); – подвійне наголошування слів (завжди, помилка); – наголошування складних слів (приватнорабовласницький,работоргівля); – наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові(феномен, догмат, генезис); – наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові абов діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий,випадок, віднести,); – наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити івиходити, забігати і забігати).

Евфоні́я — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору.

Милозвучність— уникання складного для вимови нагромадження звуків.

Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:

— певними словами й сполученнями слів, стиліс­тично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій струк­турою речень, котрими гармонійно відтворюється пози­тивний мовно-почуттєвий стан людини;

— стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.

Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і ев­фонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різно­типних одиниць. Евфонія мовлення — це кон­кретне милозвучне використання наявних у мові засо­бів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.

Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — пре­фікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,

від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,

-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін.

Евфонії (милозвучності) також сприяють:

— спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;

— вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);

— додавання голосного на початку окремих слів: ір­жа, імла, вухо, вулиця;

— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;

— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковно­слов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);

— явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цьо­го слова.