 |
|
Тема 6. Технології соціальної профілактики та адаптації, соціальної реабілітації та терапії
План
1. Сутність соціальної профілактики. Об'єкти та рівні соціальної профілактики.
2. Методи соціальної профілактики.
3. Поняття соціальної адаптації, дезадаптації та реадаптації.
4. Стадії, форми, стратегії соціальної адаптації.
5. Технології соціальної адаптації.
6. Поняття соціальної реабілітації та її різновиди.
7. Основні технології соціальної реабілітації.
8. Поняття про соціальну терапію.
9. Основні технології соціальної терапії.
Технології профілактики. Соціальна профілактика − це науково обґрунтований і своєчасно застосовуваний вплив на соціальний об'єкт з метою збереження його функціонального стану і попередження можливих негативних процесів його життєдіяльності.
Соціальна профілактика (від лат. попередження, превенція) − діяльність з попередження соціальної проблеми, соціального відхилення або утримання їх на соціально терпимому рівні шляхом усунення або нейтралізації причин, які їх породжують. Вона направлена на попередження можливих фізичних, психологічних або соціокультурних колізій у окремих індивідів і «груп ризику», збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здоров'я людей; сприяння їм у досягненні поставленої мети і в розкритті їх внутрішнього потенціалу.
Профілактики потребує все населення. Але існують пріоритетні напрями її застосування, категорії населення, які їй потребують найбільшою мірою. До таких соціальних груп можна віднести дітей, підлітків, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які ведуть асоціальний спосіб життя та ін.
Об'єкти соціально-профілактичного впливу можна умовно розділити на чотири групи: 1) негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей (рівень добробуту і житлово-побутові умови, технічне оснащення виробництва, умови праці тощо); 2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних і суспільних органів самоврядування (система освіти, ЗМІ, установи культури та ін.); 3) негативні сторони міжособистісних взаємостосунків і поведінки людей (взаємостосунки між людей в процесі трудової діяльності, в побуті, сімейні відносини тощо); 4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому полі.
Виділяють три рівні соціальної профілактики; загальносоціальний рівень (діяльність держави, суспільства, їх інститутів); спеціальний рівень (цілеспрямований вплив на негативні чинники, які пов'язані з окремими видами відхилень або 
проблем); індивідуальний рівень (профілактична діяльністю щодо конкретних осіб).
Реалізація профілактичних заходів здійснюється за допомогою системи методів: профілактична інформаційно-консультативна бесіда; системне спостереження; профілактичні тренінги; стимулювання розвитку нових навичок, моделей поведінки; метод завчасної нейтралізації конфліктної ситуації; метод профілактичного втручання та ін.
Технології соціальної адаптації. Адаптація (від лат. Adaptation − прилаштування, пристосування) займає важливе місце у змісті соціальної роботи. Вона характеризує, з одного боку, процес взаємодії об'єкту соціальної роботи з соціальним середовищем, а з іншого − є відображенням певного результату соціальної роботи, який може виступати критерієм її ефективності.
Соціальна адаптація − процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності шляхом активного їх засвоєння; вид взаємодії особи або соціальної групи з соціальним середовищем. Це інтеграційний показник стану індивіда і один з основних механізмів соціалізації.
Змістом соціальної адаптації є зближення мети і ціннісних орієнтацій групи і індивіда, який входить до неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, вхід в ролеву структуру групи. Процес соціальної адаптації передбачає прояв різноманітних комбінацій прийомів, способів, стратегій соціальної адаптації.
Стратегія соціальної адаптації є індивідуальним способом адаптації особи до суспільства і його вимог. Вчені визначають такі стадії соціальної адаптації: початкова стадія; стадія терпимості; стадія пристосування; «акомодації»; стадія повної адаптації, «асиміляція».
Залежно від співвідношення стихійних і свідомих механізмів пристосування адаптаційні процеси виявляються в трьох формах: переважно стихійні; з приблизно однаковим співвідношенням стихійних і свідомих елементів; з переважанням свідомих елементів. Успішність адаптації значною мірою залежить від адаптаційного потенціалу особи.
Дезадаптована поведінка буває двох типів: поведінка агресивного типу та уникнення ситуації. При зміні звичайних умов життя з'являються чинники, що вносять дезорганізацію в психічну діяльність. У цьому випадку має включитися механізм реадаптації − процес переходу із стану стійкої адаптації в звичайних умовах у стан відносно стійкої адаптації в нових незвичних умовах існування або результат цього процесу, який є успішним для особи.
У соціальній роботі для розробки ефективних технологій слід враховувати різні види соціальної адаптації. Повна соціальна адаптація включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну психологічну і професійну адаптацію.
Адаптаційний процес відображає: предмет адаптації; час адаптації (необхідний і реальний); показники адаптації; ефективність адаптації; особливості взаємодії учасників адаптаційної технології (бажані і реальні); середовище адаптації; умови адаптації; специфіку і рівень управління технологією адаптації.
Основні процедури технології адаптації: 1) визначення мети спільної діяльності суб'єктів даної технології; 2) розробка програми загальних дій; 3) організація адаптаційного процесу (кожній процедурі відповідають свої операції).
Система методів соціальної адаптації включає методи, які застосовуються при реалізації інших функціональних процедур технологій соціальної роботи. Під час адаптації використовують універсальний метод інформаційно-консультативної бесіди, метод підтримки і стимулювання нових навичок, моделей поведінки у соціальній профілактиці, атакож адаптаційні тренінги, персональний соціальний патронаж та ін.
Технології соціальної реабілітації. Соціальна реабілітація (від лат. rehabilitatio < re − назад, знову + habilitatio − право) − комплекс заходів, направлених на відновлення людини в правах, соціальному статусі, на поліпшення її здоров'я, дієздатності. Цей процес направлений також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності, порушених або обмежених із певних причин.
У практиці соціальної роботи реабілітаційна допомога надається різним категоріям клієнтів, залежно від цього і визначаються найважливіші напрями реабілітаційної діяльності. До них можна віднести: реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими можливостями; людей літнього і старого віку; осіб, що відбули покарання в місцях позбавлення волі; дезадаптованих дітей і підлітків та ін.
Здійснення соціальної реабілітації значною мірою залежить від дотримання її основних принципів: етапності, диференційованої, комплексності, спадковості, послідовності, безперервності в проведенні реабілітаційних заходів, доступності і переважно безкоштовності для тих, хто її найбільш потребує (інваліди, пенсіонери, біженці та ін.).
Реабілітація − комплекс медичних, соціально-економічних, педагогічних, професійних і юридичних заходів, направлених на відновлення (або компенсацію) порушених функцій, дефекту, соціального відхилення.
Реабілітація може бути стихійною або організованою.
Процес соціальної реабілітації має тривалий характер. Важливою є розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації. Вона є системою, яка включає на кожному з виділених етапів (визначення початкового реабілітаційного потенціалу, розробка індивідуальної комплексної програми реабілітації і реалізація розробленої програми і її періодична корекція) ряд заходів у різних сферах (напрямках) реабілітації: а) соціально-побутова реабілітація; б) медико-фізіологічна реабілітація; в) медико-психологічна; г) психолого-педагогічна реабілітація; д) соціально-трудова реабілітація.
Слід враховувати, що ефективність соціальної реабілітації досягається всім комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних, соціальних, педагогічних). Ступінь її ефективності визначається також рівнем соціалізації клієнта, його здатністю адаптуватися в суспільстві.
Технології терапії. Соціальна терапія («терапія» − в перекладі з лат. турбота, лікування) − тісно пов'язана з психотерапією, в якій використовуються методи впливу на психіку. Соціальна терапія − це систематичні цілеспрямовані заходи з надання допомоги особі або групі осіб в питанні врегулювання відчуттів, імпульсів, думок, звертань і зняття психологічних симптомів, що викликають тривожність, дискомфорт у пацієнтів.
Відомі чотири основні моделі психотерапії: психотерапія як метод лікування, тобто вплив на соматичний або психічний стан клієнта (медична модель психотерапії); психотерапія як метод маніпулювання, який служить меті суспільного контролю (соціологічна модель); психотерапія як метод, який приводить в дію процес навчання особи (психологічна модель); психотерапія як комплекс явищ, що виникають під час взаємодії між людьми (філософська модель).
Соціальний працівник у процесі роботи з індивідами або соціальними групами постійно стикається з соматичними і психологічними проблемами, тому йому необхідно володіти основними терапевтичними і практичними методами, які застосовуються психотерапевтами. Для надання першої допомоги він повинен сам проводити терапевтичну роботу або організовувати а спільно з іншими фахівцями. Якщо ж виявляються серйозні відхилення у здоров'ї клієнта, то соціальний працівник рекомендує звернутися до лікаря або психотерапевта для більш повного проведення необхідного лікування.
У змістовному плані соціальний працівник, використовуючи терапевтичні методи, спирається на досягнення психології, психіатрії, психотерапії. В цілому методи соціальної (психологічної) терапії ґрунтуються на двох формах роботи − індивідуальній і груповій.
Найважливіші терапевтичні загальні і конкретні технології: трудова терапія, терапія самовиховання, соціотерапія, арттерапія, епістолярна терапія, натурпсихотерапія, ігрова терапія, казкотерапія.
На сьогодні система спеціальної підготовки кадрів у галузі соціальної терапії ще не склалася. Разом з тим слід зазначити, що професійним соціальним працівником є не той, хто просто вивчає різні терапевтичні методи і методики, а той, хто через глибокі контакти з кожним клієнтом намагатиметься якнайкраще зрозуміти іншу людину, бо розуміння іншої людини залежить не стільки від методу, скільки від людських якостей соціального працівника.