Главная | Обратная связь

Система та структура кримінологічних знань.

У кримінології виділяють Загальну та Особливу частини.

 

Загальна частина розглядає:

- загальнотеоретичні вчення про злочинність

- особу злочинця

- причини та умови злочинності

- протидію злочинності

- а також ви­вчає розвиток самої кримінології як науки.

 

Зазначені кримінологічні явища та категорії досліджуються уза­гальнено, без виокремлення специфіки окремих видів злочинності.

 

В Особливій частині визначається:

- кримінологічна характеристика окремих видів злочинності, яку поді­ляють за видами злочинів, змістом злочинних діянь, особливостями контингенту злочинців.

Останнім часом предметом вивчення кримінології стала економіка:

- аналізується кримінологічна харак­теристика злочинів, які вчиняються у різних сферах еко­номіки (кредитно-банківській; зовнішньоекономічній; па­ливно-енергетичній; агропромис -ловому комплексі тощо).

 

Сім'ю з кримінологічних позицій вивчають у рамках сімейної кримінології:

- досліджують специфіку злочинів, які вчиняються на ґрунті сімейно-побутових відносин

- а також об'єктивні й суб'єктивні чинники, які сприяють різним видам злочинів (насильницьким, корисливим; злочинів, що вчиняються жінками, неповнолітніми)

- кримінологія розробляє шляхи та методи запобігання злочинів за допомогою впливу на сім'ю.

 

Так звані «фонові» чи негативні соціальні явища:

- ал­коголізм

- наркоманія

- токсикоманія

- проституція

- СНІД

- безпритульність

- бездоглядність тощо.

 

Кримінологія ви­вчає тією мірою, якою ці явища взаємопов'язані з меха­нізмом вчинення злочинів, оскільки чинники, тенденції та профілактика всіх соціальних відхилень як злочинно­го, так і незлочинного характеру мають багато спільного.

 

Основне завдання кримінології на сучасному етапі переходу суспільства до утвердження демократичних цінностей полягає в науковому поясненні й прогнозу­ванні кримінологічних явищ з метою більш ефективної профілактики злочинності.

 

 

Мета вивчення кримінології складається з двох частин:

 

1. теоретична мета

2. практична мета

Теоретична метакримінології полягає у словесно­му формулюванні бажаного майбутнього результату наукової діяльності з виявленням актуальних проблем протидії злочинності.

Практична мета— у виробленні наукових і практичних рекомендацій, положень та вис­новків з підвищення ефективності запобігання злочин­ності.

Вона формулюється з урахуванням професійної підготовленості кадрів, їх матеріально-технічного, фі­нансового забезпечення та реального часу.

 

Мета і предмет кримінології визначають її основні завдання, а саме:

 

1.вивчення об'єктивних і суб'єктивних чинників, які впливають на рівень, структуру, динаміку, характер зло­чинності, її регіональні особливості;

2.соціально-кримінологічне дослідження окремих видів злочинності для визначення способів боротьби з ними

3.вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів зло­чинних проявів і типів особи злочинців;

4.вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємо­зв'язку між жертвою та злочинцем;

5.визначення основних напрямів і заходів протидії злочинності, правове регулювання профілактичної діяльності.

 

 

Історія розвитку кримінології

 

Вважається, що термін «кримінологія» було введено у 1879 році французьким антропологом П. Топінаром. У 1885 році вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало.

 

Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше і в своєму розвитку пройшло три основні періоди:

1.Класичний, що тривав з другої половини XVHT ст. до останньої тре­тини XIX ст.;

2.Позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.;

3.Сучасний — з 20-х років XX ст. дотепер.

 

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувалися в межах так зва­ної класичної школи кримінального права.

 

Класична школа кримі­нології відмовилася від пануючих раніше уявлень про надприродні сили, що визначають поведінку людини, включаючи й злочинну по­ведінку, і замінила все це концепцією вільного волевиявлення лю­дини та її намірів.

 

Погляди цієї школи були спрямовані проти безглуздя і непос­лідовності практики карного правосуддя, що існувало тоді, у діяння якого судді вносили свої власні судження.

 

Результатом були жор­стокі покарання, що свідчили не про правий суд, а про помсту.

 

Виникнення позитивістського періоду було обумовлено, з од­ного боку, значним поширенням злочинності в середині XIX ст. в багатьох європейських країнах, з іншого — стрімким розвитком при­родничих і гуманітарних наук.

 

У науки, які вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що призвело до виникнення антропології, со­ціології та статистики.

 

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

 

При цьому якщо кла­сична школа звертала основну увагу на діяння, а ще раніше — на провину, то позитивістська школа спрямовує увагу на злочинця, на його долю і небезпеку для суспільства. Якщо класична школа орі­єнтована на захист інтересів правової держави, то позитивістська — на виправлення злочинця.

 

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних на­прямах:

- біологічному

- соціологічному

Залежно від того, ви­знають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів у генезисі злочинної поведінки чи ні.

До кримінологічних теорій біологічної орієнтації відносяться:

— біологічна школа;

— генетичні теорії причин злочинності;

— психіатричні концепції причин злочинності;

— клінічна кримінологія та інші.

До соціологічного напряму в кримінології відносяться:

— концепція аномії;

— теорія стигми;

— теорія диференційованої асоціації;

— теорія множини факторів;

— теорія соціальної дезорганізації та низка інших.

 

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський про­фесор М. Чубинськийназивав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний (І. Фойницький, Є. Не- мировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традиційний нормати- вістський (М. Таганцев, А. Трайнін).

 

Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психоло­гічні (С. Познишев).

 

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кри­мінології.

Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статис­тики, особи злочинця тощо.

 

У 20-х роках XX ст. у великих містах Росії, зокрема, у Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.) було відкрито кабінети кримінальної антропології та судово-медичної експертизи, у яких проводили наукові дослідження з вивчення злочинця та злочинно­сті, пошуку найбільш раціональних методів перевиховання злочин­ців і проведення експертиз для судових органів.