Здавалка
Главная | Обратная связь

Основні норми усного професійного мовлення



Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови. Живе усне переконливе мовлення - важливий засіб багатоманітного та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту. Прагматично-інформаційне XXI ст. зараховує риторику до соціально активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві1. Одного неточного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. "Головна складність в оволодінні усним мовленням,-наголошують автори сучасних посібників з ділової мови, - полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку"2. Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації. Вони пов'язані з: а) ерудицією і світоглядом людини; б) культурою мислення; в) ступенем оволодіння технікою мовлення; г) психологічною та комунікативною культурою мовця.

Отже, можна стверджувати, що вміє говорити та людина, яка висловлює свої думки ясно, вибирає аргументи та мовні засоби, які найбільш доцільні, надає їм найбільш переконливого оцінного характеру.

Мовна норма.

Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис».

Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.

47)Засоби милозвучності української мови

Милозвучність української мови досягається насамперед рівномірним розпо­
діленням голосних і приголосних звуків у мовному потоці. Для усунення збігів
голосних і приголосних наша мова має спеціальні фонетичні засоби.
1. Найуживанішим засобом милозвучності мови є фонетичне чергування [у] з [в]
тж[і)з(й].
Прийменник і префікс в звучить і пишеться між двома голосними {успіхи в
економіці), після голосного перед приголосним (вишні в саду; дорога повилася вгору),
перед голосними на початку речення (В Одесі тепло).
Прийменник і префікс у вимовляється і пишеться між літерами, що позначають
приголосні (був у жовтні, почав учити), на початку речення перед приголосним
(УКарпатах сніг), перед наступними в, ф та сполученням літер хв, льв незалежно від
того, на який звук закінчується попереднє слово (жити у Львові; книга у Федора),
після паузи перед приголосним (сад, у якому безліч квітів).
[і] з [й] чергуються у тих самих випадках, що й [у] з [в].
Іноді прийменник у вживається у варіантах ув, уві, вві: Стало так легко, як уві сні
(Ю. Яновський). Щоб уникнути важких збігів приголосних вв, вф навіть після
голосних вживається Сумний був час; товариші м ої пішли у військо (Леся Українка).
У деяких випадках чергування [у] з [в], [і] з [й] не відбувається: у власних назвах
(Удод, Вроцлав); у словах, де зміна початкового [у] чи [в] веде до зміни значення слова
(вправа і управа, вдача і удача); [і] з [й] не чергуються при зіставленні понять (минуле і
сучасне); у словах іншомовного походження (до інституту).
2. У кінці деяких префіксів, у прийменниках та прислівниках можуть додаватись
або відкидатись голосні звуки: відірвати, переді мною.
Прийменник з може мати варіанти із, зі, зо: із хмари, зі свого.
3. Після приголосних вживаються частки би, же, після голосних — б, ж: зробив би,
зробила б, зібрав же, зібрала ж.
4. Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними на ~сь:
зібралися всі; зібрались усі; але після приголосного — завжди -ся: дивляться,
дивишся







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.