Здавалка
Главная | Обратная связь

Зародження та розвиток менеджменту



 

Управління, будучи результатом суспільного поділу праці, налічує багато тисячоліть, оскільки організації як явище суспільного життя з'явились ще на початку виникнення цивілізації. Протягом усього часу існувала й практика управління. Але як наукова дисципліна управління виникло лише наприкінці XIX — на початку XX ст.
Теорія управління (менеджменту) формувалась у вигляді різних концепцій та управлінських шкіл. Дослідження історичних коренів науки управління дає змогу виділити два періоди її формування: емпіричний — заснований на практичному досвіді та інтуїтивному розумінні, і теоретичний — що ґрунтується на глибокому вивченні та осмисленні її основ і логіки, використанні надбань інших наук, зокрема, психології, соціології, антропології, математики.
Розвиток практики управління. Виникнення менеджменту як галузі знань
Із самого початку існування людства його праця носила усвідомлений характер і була певною мірою організована. Щоденні справи вимагали узгодженості дій членів общини, певного підпорядкування одних людей волі інших. З розвитком цивілізацій процеси управління ускладнювалися, у них з'являлися елементи передбачення, розрахунків, і ті, хто вмів це робити, ставали жерцями, фараонами, міністрами. Вони втілювали мудрість, владу і володіли багатством у своїх суспільствах.
Визначальним етапом у розвитку управління стало зародження і становлення державності. Перші приклади свідомого управління належать до V—III тисячоліть до н. є. Це було зафіксовано на глиняних табличках, що дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у Давньому Єгипті та Шумері.
Історія наводить багато прикладів, які ілюструють розвиток управління. Так, у давньоєгипетській пам'ятці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000—1500 pp. до н. е., розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Одна з настанов «Повчання» не втратила актуальності й нині: «Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він полегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання».
У розвиток науки управління істотний внесок зробили мислителі Давньої Греції. Так, Сократ (469—399 pp. до н.е.), наголошуючи на важливості поділу праці та спеціалізації, завдання управління вбачав у тому, щоб кожна людина була на належному місці. Він та інші давньогрецькі філософи стверджували, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність умілого керівництва.
Платон (427—347 pp. до н.е.) у «Політичних діалогах», «Республіці» і «Законах» виклав теорію «ідеальної держави». Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику — мистецтво багатства. Він заклав основи вчення про домашнє господарство (прообраз політичної економії), наголошував на необхідності розробляти «панські науки», які б розвивали у рабовласників навички спілкування з рабами, мистецтво управління ними. Аристотель робив спробу пояснювати життя морально-етичними категоріями. У «Нікомаховій етиці» він обґрунтував моральні принципи управління господарством, акцентуючи на «справедливому обміні» виробленими благами.
Вагомий внесок у розуміння того, як слід керувати державою, зробив і Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У книзі «Правитель» він сформулював власні рекомендації щодо організації управління державою, норми поведінки керівників: «Монарх мусить бути одночасно і людиною і звіром, і левом і лисицею. Він не повинен тримати слова, якщо це може повернутися проти нього. Я насмілюся стверджувати, що бути завжди чесним вкрай невигідно; з іншого боку, корисно здаватися благочестивим і правдивим, гуманним і щирим. Ніщо не є таким корисним, як вигляд доброчесності». Макіавеллі вважав, що для зміцнення держави виправдані будь-які засоби. Тому термін «макіавеллізм» використовують для характеристики політики, яка нехтує нормами моралі.
Неослабна увага державних діячів, мислителів до питання ефективного управління державою простежувалася впродовж століть. Пошуки відбувались у різних напрямах. Наприклад, київські князі (Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) намагалися зміцнити Київську Русь впровадженням «родинної відповідальності». Помісними князями в руських землях ставали їхні сини, виходили заміж за іноземних правителів дочки, що сприяло об'єднанню інтересів і уникненню воєнних сутичок. Важливу роль у підвищенні ефективності управління державою відіграло й віче, де найважливіші проблеми обговорювались всенародно; введення християнства із його системою морально-етичних правил.
Розвиток основ управління на Заході й на Сході Європи відбувався різними шляхами. На Заході схилялись до того, щоб управління охоплювало якомога більше способів впливу на людей, що урізноманітнювало форми і методи управлінської діяльності. На Сході визначальним в управлінні вважали силу. До нас ці методи прийшли разом із татаро-монгольським нашестям і за 300 років так увійшли у традиції народу, який перебував під ярмом примусу, що бажання мати «сильного правителя» донині є характерним для значної частини населення України.
Отже, людство давно усвідомило важливість управління як особливого виду діяльності. Але як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині XVIII ст., а його становлення відбулося на початку XX ст., в епоху індустріалізації і появи великих за розмірами споживаних ресурсів і масштабами діяльності організацій.
Систематизація інформації про передісторію управління, яка дійшла до наших днів, дала змогу виділити п'ять етапів у становленні управлінської науки:
Перша управлінська революція. Характеризується як «релігійно-комерційна». Пов'язана з виникненням писемності у Давньому Шумері (V тис. до н.е.), що сприяло появі особливого прошарку жерців, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і захищеність.
Друга управлінська революція. її називають «світсько-адміністративною» і пов'язують з діяльністю вавилонського царя Хамурапі (1792—1750 pp. до н.е.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціальними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.
Третя управлінська революція. Дістала назву «виробничо-будівельної». Охоплює роки царювання ассирійського правителя Навуходоносора (605—562 pp. до н.е.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розмаху і вимагали посилення контролю за діяльністю у сфері виробництва і будівництва. Такий контроль здійснювала держава.
Четверта управлінська революція. Охоплює період зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (XVII—XVIII ст.). її головним результатом стало виникнення професійного управління. Велика заслуга в цьому належить шотландському економісту Адаму Сміту (1723—1790), англійському соціалісту-утопісту Роберту Оуену (1771 — 1850), англійському математику Чарльзу Бебіджу (1801—1841) та ін. Зокрема, Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства; Бебідж розробив методику вивчення витрат робочого часу на виконання виробничих операцій і опублікував результати власних досліджень у книзі «Про економію матеріалів та обладнання», яка стала першою публікацією в сфері наукового управління. А погляди Сміта на природу вільного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії та практики менеджменту.
Однак ці дослідження були розрізненими. Наука управління як цілісна система зі своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендаціями виникла лише у XX ст. її появу пов'язують із п'ятою управлінською революцією.
П'ята управлінська революція. Відома під назвою «бюрократична». У її основі — концепція «раціональної бюрократії», яка важливу роль у забезпеченні ефективності управління відводила формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінської праці, чіткому визначенню посадових обов'язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання.
Стрімкий розвиток наукової думки в XX ст. прискорив усі соціально-економічні процеси, а також процеси їх управління, що дає підстави стверджувати ще про одну управлінську революцію.
Шоста управлінська революція. її називають «інформаційною». Характеризується всебічним впровадженням у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і оброблення інформації й зробило практично безмежними можливості зростання організацій. Здатність управлінського апарату швидко опрацьовувати великі масиви інформації змістила акценти у системі загального менеджменту з організації виробничих процесів на маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.
У процесі розвитку суспільства змінювалися орієнтири в системі управління, що відповідало змінам у всій системі соціально-економічних відносин. Теоретики і практики менеджменту не переставали шукати відповіді на запитання «Від чого залежить успіх організації і що може зробити керівник для його забезпечення?» Найактивнішим цей пошук став у XX ст.

Особливості розвитку сучасного менеджменту
В умовах переходу України на інноваційний шлях розвитку економіки виникла нагальна потреба в розробці нових форм і методів управління, що дозволяють підприємствам адаптуватися до динаміки зовнішнього середовища, раціонально використовувати виробничо-ринковий потенціал, нарощувати конкурентні переваги і створювати на цій основі реальні передумови до забезпечення стратегічної стійкості.
Ринкові відносини призводять до серйозної зміни змісту та організації процесів управління, управлінської праці. Кардинальні зміни в технології виробництва і характер трудових процесів, зростання ролі людини в організації, глобалізація процесів в економіці, загострення конкуренції та інші явища і чинники призводять до необхідності трансформації парадигми менеджменту. Тому необхідно розгляд нової концепції менеджменту як інтегрованого, сучасного підходу до стратегічного, інноваційного та конкурентного управління на основі ефективного використання потенціалу сучасного менеджера і нових управлінських технологій.
У зв'язку з цим виникає необхідність вивчення і освоєння напрямків розвитку сучасного менеджменту, націлених на вирішення проблем організаційно-економічного розвитку організацій, вироблення навичок постановки та вирішення проблем управління, розробку механізмів підвищення конкурентоспроможності.

Сучасна ситуація в теорії та практиці світового менеджменту характеризується співіснуванням і взаємодією трьох основних підходів:

Системний підхід має власну специфіку. Існує два основних типи систем: закриті і відкриті [19, 140]. Закрита система має жорсткі фіксовані межі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.
Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали - це об'єкти обміну з зовнішнім середовищем через проникні межі системи. Відкрита система має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і повинна робити це для того, щоб продовжити своє функціонування.
Керівники в основному займаються системами відкритими, тому що всі організації є відкритими системами. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу.
При системному підході будь-яка система (об'єкт) розглядається, як сукупність взаємопов'язаних елементів, що має вихід (мета), вхід, зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок, у системі «вхід» переробляється в «вихід» [2, 74]. Найважливішими принципами системного підходу на думку дослідників є наступні:
· Процес прийняття рішення повинен починатися з виявлення і чіткого формулювання конкретних цілей;
· Необхідне виявлення та аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;
· Цілей окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт з цілями всієї системи;
· Сходження від абстрактного до конкретного;
· Єдність аналізу і синтезу логічного та історичного;
· Прояв в об'єкті різноякісних зв'язків і взаємодій [2, 76-83].
Процесний підхід описує функції управління як взаємопов'язані. Відповідно до даного підходу управління - це процес, що складається з взаємопов'язаних дій - функцій управління. Кожна функція в свою чергу представляє собою процес, що складається з взаємозалежних дій [18, 17].
Таким чином, процес управління є сума всіх функцій (прогнозування і планування, організації, координації, регулювання, контролю).
Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається конкретною ситуацією [2, 85]. Оскільки існує безліч факторів, як у самій фірмі, так і у зовнішньому середовищі не існує кращого єдиного підходу управляти об'єктом. Найефективнішим методом, який відповідає даною ситуацією, максимально адаптований до неї.
Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час [2, 85]. Через те, що в центрі уваги виявляється ситуація, ситуаційний підхід підкреслює значимість «ситуаційного мислення». Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть більшою мірою сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації.
Методологію ситуаційного підходу обгрунтовують як чотирьох кроковий процес [2, 86-89]:
1. Керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, які довели свою ефективність (розуміння процесу управління, системного аналізу, методів планування і т.д.).
2. Кожна з управлінських концепцій і методик має сильні і слабкі сторони. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки, як позитивні, так і негативні.
3. Керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який ймовірний ефект може спричинити за собою зміни однієї або декількох змінних.
4. Керівник повинен уміти пов'язувати конкретні прийоми, які викликали б найменший негативний ефект і приховували б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.
Таким чином, ситуаційний підхід розширює практичне застосування теорії систем, визначивши основні змінні, які впливають на організацію. Ситуаційний підхід часто називають «ситуаційним мисленням». З точки зору ситуації «кращого способу» управління не існує.
Зазначені підходи спрямовані на синтез і розвиток розроблених раніше поглядів основних «шкіл управління», а також на розробку нових уявлень про управління. У зв'язку з паралельним існуванням ряду підходів загальний спектр сучасних теоретичних і прикладних розробок надзвичайно широкий і різноманітний. Результатом цього є фактично вичерпний охоплення сучасними дослідженнями всіх основних проблем управління. Разом з тим ситуація в даній області - саме в силу труднообозримой числа концепцій, підходів, шкіл, трактувань - таїть і певні труднощі. Це труднощі узагальнення, синтезу результатів.
Дослідники виділяють основні тенденції сучасного етапу розвитку теорії управління. Перша пов'язана з наданням більшої, ніж раніше, значущості матеріальної, технологічній базі організацій в плані управління нею [8, 112]. Величезну роль у цьому плані зіграла «комп'ютерна революція», яка створила якісно нову за своїми можливостями технічну базу управління, а також інші великі досягнення науково-технічного прогресу.
Друга, ще більш потужна тенденція полягає в подальшій демократизації управління [8, 114]. Зараз вже не підлягає сумніву, що майбутнє менеджменту - за демократичними «партисипативного» (соучаствующее) формами управління. Залучення персоналу до виконання управлінських функцій є головна умова для дії фундаментального соціально-психологічного феномена, що позначається поняттям «розморожування потенціалу групи». Простіше кажучи - це механізм повної реалізації потенціалу організації для управління нею, перетворення її з об'єкта управління в суб'єкт самоврядування.
Третя тенденція - інтернаціоналізація менеджменту і бізнесу і породжені нею нові проблеми управління [8, 115]. Це, наприклад, проблема крос-культурного перенесення принципів і форм управління, проблема врахування національних менталітетів у сфері управління та ін
На думку більшості дослідників, всі ці та інші тенденції призвели до того, що сьогодні сформувалася нова парадигма управління. Вона позначається, як «тиха управлінська революція», а її ключовими рисами є такі [17, 187]:
1. Відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, що складається в переконанні, що ключ до успіху управління лежить в правильній дії на внутрішні чинники організації. Замість цього на перший план висувається проблема гнучкості й адаптації до постійних змін зовнішнього середовища. Остання диктує стратегію і тактику управління, визначає структуру організації та форми управління нею.
2. Використання в управлінні теорії систем дозволило не тільки сформулювати новий погляд на організацію як «органічне ціле», що має свою логіку і закони, а й виділити ряд універсальних змінних будь-якої системи, контроль за якими становить основу ефективного управління.
3. Ситуаційний підхід до управління, що становить домінанту сучасної теорії і практики управління. Головна його теза - вся організація всередині підприємства є не що інше, як відповідь на різні за своєю природою впливи ззовні.
4. Визнання соціальної відповідальності менеджменту як перед суспільством у цілому, так і перед індивідом, що працюють в організаціях. Найважливішою характеристикою менеджменту на сучасному етапі є орієнтація на нову соціальну групу в організаціях - когнітаріат. Він вже не може розглядатися як тільки один з економічних чинників, а трактується як ключовий ресурс, ефективне використання і нарощування якого стає самою основною задачею менеджменту. Ці та інші положення є основними принципами сучасної теорії управління.
Таким чином, процеси глобалізації суспільного життя, що відображають постійно зростаючу взаємозалежність країн і регіонів, стають головним чинником, що визначає розвиток теорії та практики управління в сучасному світі [10, 138].
Вплив глобалізації викликало необхідність пошуку нових підходів до управління компаніями різного напрямку діяльності.
Так, з позицій стратегічного менеджменту для компаній сьогодні дуже важливо навчитися працювати одночасно в двох вимірах - у системі глобальної світової економіки і політичної роз'єднаності. Дослідники стверджують, що межі сучасного менеджменту більше не збігаються з державними кордонами [11, 139]. Усунення торгових бар'єрів між державами, створення нових ринків, зростаюча конкуренція привели до того, що сьогодні сучасні компанії працюють не на регіональні чи національні ринки, а на глобальний, при цьому прийняті управлінські рішення, як в комерційній, так і в некомерційній сферах, все в більшою мірою визначаються інтересами самих компаній, а не політичними інтересами держави. У зв'язку з цим основною запорукою зростання і безконфліктного співіснування стає партнерство різних типів, а не пряме володіння, примус і контроль.
Розпад СРСР та відкриття його ринків і ринків країн Східної Європи, введення єдиної валюти в рамках Європейського співтовариства, вступ в силу Північноамериканської угоди про вільну торгівлю відкрили перед компаніями нові перспективи розвитку та стимулювали підвищення якості товарів і послуг. Більшою мірою цьому сприяло прийняття нових міжнародних стандартів якості. В даний час будь-яка організація (і не тільки комерційна) повинна орієнтуватися на стандарти, досягнуті в тій чи іншій галузі світовими лідерами.
На думку більшості дослідників, у сфері виробничого менеджменту постійно зростаюча конкуренція з боку іноземних виробників сприяла зниженню рівня витрат і більш гнучкого взаємодії зі стрімко мінливого зовнішнього середовища [10, 142]. В маркетингових стратегіях пріоритетним напрямком стали розробка нових товарів і постійні інновації, пов'язані з підвищенням рівня обслуговування споживачів. Терміни створення і виведення на ринок новинок при цьому різко скоротилися.
Однією з найбільш сильних тенденцій розвитку сучасного менеджменту є посилення процесу наділення владою співробітників, їх залучення до процедури прийняття рішень [10, 146]. Традиційна модель, коли менеджер контролює працівників, в умовах високотурбулентной зовнішнього середовища перестала бути ефективною. Під наділенням владою мається на увазі не стільки передача владних повноважень, скільки оцінка потенціалу працівників та її розкриття. У співробітників зростає потреба в довірі, спілкуванні, у зв'язку з чим зростає значення особистих контактів персоналу, що дозволяє зрозуміти, чого чекати один від одного. Особливу важливість в умовах інформаційної революції і введення системи трудових відносин, при якій співробітники працюють спільно, але не разом, набуває адекватне інформування кожного працівника, особливо про зміни. Найціннішим активом будь-якої компанії XXI століття стають працівники розумової праці та їх продуктивність. Найбільшою і швидкозростаючою групою персоналу в категорії працівників розумової праці стають «нові службовці», які займаються не тільки інтелектуальною працею, але і фізичним, гармонійно поєднуючи їх.

 

Сучасна фаза

Кількісна школа (нова школа)

Сучасний менеджмент, заснований на науковому дослідженні управління, займається використанням наукового підходу до прак­тики управління. Саме це дало можливість розвинути нову концеп­цію менеджменту шляхом використання математичних методів та комп'ютерної техніки, дав їй відповідну назву «кількісна (управ­лінська) школа».

Представники цієї школи вважають управління процесом логіч­ним та піддаючимся формалізації, який можливо виразити матема­тично.

Завдяки застосуванню економіко-математичних методів можна вирішувати такі завдання, як наприклад:

Для сучасної фази характерним є застосування «суворих» методів дослідження, які ґрунтуються на формалізації процесів управління і є складовими частинами таких наук, як математика, статистика, інженерні науки. Ці науки і пов'язані з ними галузі знань внесли суттєвий внесок у теорію управління на всіх фазах її розвитку. їх вплив можна простежити ще в працях Тейлора з наукового аналі­зу праці. Проте до Другої світової війни кількісні методи викорис­товувались у науці і практиці управління ще недостатньо. Під час війни в Англії для управління ефективною протиповітряною обо­роною від нальотів фашистських літаків було вперше застосовано кількісні методи, згруповані під загальною назвою «дослідження операцій». Пізніше ці методи виявились ефективними у вирішенні інших проблем управління, а в самій математиці розвинувся окре­мий напрям досліджень, названий прикладною математикою.

Дослідження операцій за своїм змістом — це застосування ме­тодів наукового дослідження до операційних проблем організацій. Послідовність застосування методів дослідження операцій така. На першому етапі фахівці-управлінці ставлять завдання, тобто структурують управлінські проблеми, формулюють перелік обмежень і вимоги до критеріїв ефективності їх розв'язання. Другий етап здій­снюють фахівці з дослідження операцій. Вони розробляють модель ситуації. Модель, як правило, спрощує реальність або подає її абст­рактно, що дає змогу краще зрозуміти складності реальності. Спро­щення реальності за допомогою моделі відбувається скороченням кількості змінних після оцінки суттєвості виливу їх на кінцевий результат. Кількість змінних скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням другорядних. Отже, в моделі залишаються найбільш суттєві змінні. Третій крок полягає у «випробуванні» моделі надан­ням змін кількісним значенням. Це дає змогу об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і відношення між ними. Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та описового ана­лізу моделями, символами та кількісними значеннями.

Звичайно, моделі ситуацій, проблем та процесів управління досить складні, тому поштовхом до застосування їх був винахід і удосконалення комп'ютерів. Комп'ютери дали змогу дослідникам операцій сконструювати математичні моделі зростаючої складності, які досить наближені до реальності і із значною точністю описують її. Отже, кількісні методи є ефективним знаряддям наукових дос­ліджень в управлінні, у вирішенні практичних завдань його оптимізації.

У колишньому СРСР дослідження операцій використовувалося в основному для розробки варіантів планових завдань. Однак такі дослідження не завжди були успішними, оскільки в моделі складно було закласти суб'єктивні моменти, пов'язані з функціонуванням адміністративно-командної економіки. Сьогодні це перспективний напрям оптимізації управління в умовах ринкової економіки.

Сучасний менеджмент, заснований на науковому дослідженні управління, займається використанням наукового підходу до прак­тики управління. Саме це дало можливість розвинути нову кон­цепцію менеджменту шляхом використання математичних ме­тодів та комп'ютерної техніки, дало їй відповідну назву «кількісна школа».

Представники цієї школи вважають управління процесом логіч­ним та таким, що піддається формалізації, який можливо виразити математично.

Внесок кількісної школи: розробка та застосування моделей для поглибленого розуміння управлінських проблем; розвиток кіль­кісних методів на допомогу керівникам у складних ситуаціях.

До недоліків школи відноситься: вузькоспеціалізований підхід до управління; неможливість повного врахування людського фактора.

Треба усвідомити, що на кожному етапі управління допомагало вирішувати питання свого часу. Глибокі перетворення в управлінні економікою не можуть бути реалізовані без відповідних змін у полі­тичній системі, соціальній та духовній сферах.

Школа соціальних систем

Ця школа являє собою системний підхід до науки управління, загальний спосіб мислення, суть якого полягає в пошуку простого у складному, декомпозиції проблеми на складові частини, до вихо­ду на прості запитання типу «є — потрібно визначити».

Представниками є Парсон, Мертон. Школу характеризує праг­нення розглядати соціальну організацію як комплексну систему з рядом складових її частин у динаміці.

Внеском школи соціальних систем можна вважати те, що вчені цього напряму розглядали організацію як відкриту або закриту ком­плексну систему.

Представники школи відводили особливу роль зовнішнім силам, наголошуючи на тому, що тільки вони мають бути визначальними для ефективного функціонування організації. Цей погляд можна вважати за недолік школи соціальних систем.

Емпірична школа менеджменту

Емпірична школа менеджменту стала синтезом попередніх шкіл. Це прагматична орієнтація, що будується на практичному вивченні управління з метою обґрунтування рекомендацій, які ма­ють практичне значення, що є внеском цієї школи в менеджмент.

Представником емпіричної школи є Пітер Друкер, який вивчає практику управління. Одним з відомих положень Друкера є його концепція управління за цілями, в якій він стверджує, що управ­ління повинно починатися з розробки цілей, а потім переходити до визначення функцій, системи взаємодії та процесу.

До недоліків школи можна віднести те, що однакові рекомендації управління не можуть бути ефективними для всіх підприємств через різні умови функціонування організацій.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.