Главная | Обратная связь

зародження та розвиток наукових досліджень менеджменту в україні

Витоки та джерела вивчення управлінської думки в Україні

Управлінська думка в Україні має довшу історію, ніж вважають. Старовинні поселення етнічних територій сьогоднішньої України вже мали визначені уявлення управління. Довгий час, як і в інших народів світу, вони існували на рівні практики, а з часом — мистец­тва, тобто сформованих правил, керівництв з ведення економіки. В контексті розвитку античної культури можна виділити філо­софські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзиса. Але за нестачею письмових свідоцтв того часу, уп­равлінські погляди старовинного поселення України ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Старовинні поселення етнічних територій сьогоднішньої Украї­ни вже мали визначені уявлення управління. Довгий час, як і в інших народів світу, вони існували на рівні практики, а з часом — мистецтва, тобто сформованих правил, керівництв з ведення еко­номіки. В контексті розвитку античної культури можна виділити філософські, економічні, управлінські погляди скіфського мисли­теля Анахарзиса. Але за нестачею письмових свідоцтв того часу, управлінські погляди старовинного поселення України ще не ста­ли предметом спеціального фундаментального дослідження.

Цього вже не можна сказати про Україну княжих часів (Київ­ська держава IX—XIII ст. та Галицько-Волинська держава XIII-XIV ст.). Витоками знань з управлінської думки цього часу є чис­ленні письмові пам'ятки: акти, документи, реєстри, часописи, кодекси правил. Суспільний устрій Київської Русі спирався на три основні влади землеволодіння: княже, боярське, монастирське. На цих видах власності на землю затверджувалися форми господарю­вання, а також управління ними.

Не можна не відзначити велику роль у встановленні управлін­ської думки в Україні, що має Києво-Могилянська академія, яка випускала не тільки Українських єпископів, а й добре підготовлених агрономів-організаторів та економістів, які залишили глибокий відбиток у розвитку агрономічної й економічної культури Східної Європи.

Промислове підприємництво в Росії та в Україні започаткову­валося як державне підприємництво. Держава підтримувала розви­ток промисловості, будівництва, залізничного транспорту через створення акціонерних товариств. Серед інших методів підтримки державою підприємництва — різні податкові пільги, зокрема звіль­нення від усіх видів податків на довгий час, пільгове кредитуван­ня, державні замовлення тощо.

У кінці XIX ст. початку XX ст. в українській економічній літе­ратурі були висвітлені питання державного регулювання економі­ки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і самоврядування місцевих господарчих органів.

Не можна не сказати про велику роль у встановленні управлін­ської думки в Україні, що має Києво-Могилянська академія, яку заснував у 1632 р. митрополит Петро Могила. Академія довгий час (аж до закриття її царським урядом у 1817 р.) була центром освіти та управлінської думки в Україні, а з часів царя Олексія Михайло­вича — і в Росії. Це пов'язано насамперед з високим рівнем викла­дання дисциплін з освіти та управління у сфері економіки та агро­номії.

Глибоке вивчення в Академії античної філософії Платона та Аристотеля давало її вихованцям знання зі сфери економічної, в і ому числі управлінської думки. Вони знали основні положення «ойкономії», розробленої та розвиненої Ксенофонтом та Аристотелем. Випускники Києво-Могилянської академії знали канонічну політичну економію середньовіччя. Одночасно в Академії виклада­лися основи сільської та домашньої економіки. Таким чином, Ака­демія випускала не тільки українських єпископів, але й добре підго­товлених агрономів-організаторів й економістів, які залишили глибокий відбиток у розвитку агрономічної й економічної культу­ри Східної Європи.

Відмітимо деяких випускників Академії.

Андрій Самборський (1732-1815). Перебувавши при Російсько­му посольстві в Лондоні, він доповнив знання вивченням теорії й практики сільського господарства Англії. Він став представником «англійської системи», тобто системи укріпленого інтенсивного сільського господарства. Повернувшись з Лондона, Самборський став вихователем престолоспадкоємця Павла Петровича, а також вчителем великих князів Олександра — пізніше царя Олександра І та Констянтина. Тому можна говорити про позитивний вплив по­глядів українського економіста на формування політики освітньо­го абсолютизму в першому десятиріччі XIX ст.

Деякий час в Англії знаходився також випускник Києво-Моги­лянської академії Михайло Ливанов (1751-1800). Ливанов був од­ним з перших досліджувачів умов вирощування хліба в степовій Україні. В 1799 р. Він заснував першу в Україні сільськогосподарсь­ку школу біля м. Миколаєва. Відомо також, що Потьомкін, маючи на увазі створення Катеринославського університету, думав запро­сити на кафедру агрономії М. Лиманова.

Серед діячів у сфері прикладної сільської економіки першої половини XIX ст. дуже відомий український пасічник, винахідник розбірного рамочного вулика і власної (української) рамки П.І.Прокопович (1775-1850). У 1828 р. він відкрив у с. Пальчики біля Батурина першу в Східній Європі школу пасічництва, яка проіснува­ла 51 рік.

Зупинимось на деяких представниках української народної думки.

БалудянськийМихайло Андрійович (1769-1847) народився на Закарпатті. Закінчив юридичний факультет Військового інституту. З 1789 р. Працював професором в Академії Гросс-Вардейнс, а потім в Пештському університеті викладав політичну економію. У 1803 р. працює викладачем в головному педагогічному інституті Санкт-Петербурга. У 1819 р. інститут було названо університетом, і Балу­дянський став його першим ректором (1819-1821). Також багато працював і як державний чиновник.

Системи економічних поглядів меркантилістів, фізіократів А.Сміта викладалися ним в об'єднанні з господарським та управ­лінським механізмом. Такий підхід відіграв важливу роль, оскільки Балудянський став одним з ідеологів і розробників програм бур­жуазного реформування економічної системи в Росії. (План фінансів на 1810р.; грошова реформа 1839-1843 рр.)

КармазинВасиль Назарович (1773-1842) — відомий як заснов­ник Харківського університету, ініціатор реформи освіти в Росії. Як учений-економіст представляв погляди фізіократизму. Треба відмітити, що на той час у Росії на першому місці були питання соціально-економічного розвитку імперії. Питання, що хвилювали західні держави, а саме — проблеми управління підприємницькою (ринковою) економікою відходили на другий план.

Піднімав питання, які хвилювали представників неросійських народів, які входили до складу Російської імперії. Це питання про співвідношення в державному управлінні місцевих, національних та загальноімперських інтересів з урахуванням місцевих особливостей.

Реформування він бачив, крім встановлення «мети залежності» селян, у обмеженні панського свавілля, наділення селян громадянсь­кими правами.

Кармазин вважав за необхідність надати селянам права влас­ності на землю на підставі власного володіння (включаючи право продажу її та купівлі) і виплати кожен рік грошової ренти.

Історичний досвід свідчить, що традиційно для України (в складі Російської імперії) роль в економіці була вирішальною. Держава брала участь у встановленні фінансово-кредитної та грошової сис­теми, в їх нормальному функціонуванні.

У першій чверті XIX ст. майже половину всіх мануфактур було засновано державою. Промислове підприємництво в Росії та в Україні започатковувалося як державне підприємництво.

У другій половині XIX ст. держава продовжувала підтримувати розвиток підприємництва, приватної ініціативи. Вона підтримува­ла розвиток промисловості, будівництва залізничного транспорту акціонерними товариствами, а у 80-х роках — за рахунок казни й викупу багатьох приватних доріг. Серед інших методів підтримки державою приватної ініціативи й підприємництва — різні податкові пільги, зокрема, визволення від усіх видів податків на тривалий час, кредитні пільги у формі пільгового кредитування, державні замов­лення і т. ін.

Держава започаткувала протекціоністську («заступницьку») політику.

Промислові підприємці потребували більш високих та можли­вих тарифів, вважаючи їх головним фактором успішного розвитку національної промисловості. Ряд економістів України (П.Мічурін, М.Соболєв та ін.) також були прибічниками протекціонізму при ак­тивному втручанні держави в економічне життя. Інші, серед яких був і Вернадський, виступали за незалежне підприємництво. Але Вернадський не повністю відкидав необхідність втручання уряду в економіку. Він вважав, що таке втручання не потрібно, коли ринки виз­волилися від феодальної залежності, але створення таких ринків — справа уряду. Для Росії середини XIX ст. це значило ліквідування кріпацтва.

Таким чином, наприкінці XIX ст. промислове підприємництво достатньо зміцніло й було спроможне вирішувати складні проблеми господарського розвитку.

У зв'язку з розробкою, зокрема, питань управління промисловим виробництвом увійшло в історію світової науки ім'я ще одного еко­номіста і суспільного діяча — Михайла Івановича Туган-Барановського (1865-1919). Він народився в Україні. Закінчив Харків­ський університет. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію в Московському університеті («Промислові кризи, їх причини і вплив на народне життя»). Захистив докторську дисертацію. Працював про­фесором у Московському університеті. В 1917 р. приїжджає в Украї­ну, обіймає пост міністра фінансів у Центральній Раді. За його учас­тю створюється Українська академія наук, у складі якої вперше в світі було засновано відділення соціально-економічних наук.

Розвиток управлінської науки в Україні

Наприкінці XIX на початку XX століть в українській економічній літературі були висвітлені питання державного регулювання еко­номіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного центра­лізму і самоврядування місцевих господарчих органів. Одночасно розвивалася історія управління, а саме школа наукового менедж­менту.

У сучасній Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Хоча дослідження спрямовувалися врешті-решт на вдосконалення адміністративно-командної системи, певний досвід (позитивний і негативний) у галузі управління був накопичений.

Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.

I етап (жовтень 1917 р. – березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовано принципи централізму, організаційні методи управ­ління, диктатури та державного регулювання.

II етап (1921 – 1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби зас­тосування госпророзрахунку як основи економічних методів уп­равління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивча­лася можливість участі трудящих в управлінні.

V етап (1965–1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етан підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміні­стративно-командної системи.

VI етап (1975–1985) характеризується все глибшим усві­домленням неможливості реформування адміністративно-команд­ної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни еконо­мічних відносин і докорінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу.

VII етап можна поділити на п'ять підетапів, започаткованих у1985 р.

І підетап – робота підприємства за першою моделлю госпо­дарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку.

II підетап – застосування другої моделі господарського розра­хунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.

III підетап – упровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

Період формування національної економіки України і здійснен­ня економічних реформ потребує окремого вивчення та викладу.

На різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий вклад в неї внесли такі відомі українські вчені – О.Терлецький, М.Павлик, М.Драгоманов, М.Зібер, С.Подолинський, М.Туган-Барановський, І.Вернадський, М.Вольський, Г.Цехановецький, К.Воблий, Т.Войнаровський, В.Бандера, І.Коропецький та ін.

Розвиток менеджменту як науки не є ланцюгом послідовних кроків уперед. Швидше його можна охарактеризувати як розвиток паралельно-послідовних підходів до управління, які в чомусь збіга­лися, а в чомусь відрізнялися.

В Україні система управління почала своє формування з почат­ку XX ст. і продовжує формуватися та вдосконалюватися дотепер.

Система управління складається і функціонує не тільки у відпо­відності зі змістом функції управління й характером відносин, які лежать в основі управлінських взаємозв'язків, а й у відповідності з умовами, в яких формується система управління, а також у відпо­відності з іманентно належними системі управління принципами її побудови, функціонування й перетворення.

Розвиток управління – це не одноразове перетворення управ­ління з метою досягнення «найкращого» стану управління, а без­перервний у