Главная | Обратная связь

Місце української мови серед інших слов’янських мов

Фонетичні.

1. Перехід голосних О,Ев І в нових закритих складах, тобто в таких, після якого в наступному складі занепав зредукований: ніч – ночі, сіль – солі, село – села, кінь – коня.

2. Давній голосний h (ять) переходить в І: вhче → віче, грhхъ → гріх, лhпити → ліпити, дhти → діти.

3.перехід давнього голосного Е→Онезалежно від місця наголосу в позиції після шиплячих та Й перед наступним споконвічно твердим приголосним: жонатий, жовтий, пшоно, шостий, чоловік, його.

4. Пом’якшення приголосних З, С, Цу суфіксах –СЬК, -ЦЬК-, -ЗЬК-: козацький, волинський, паризький, чеський.

5. Ствердіння губних б, п, в, м, ф:голуб, кров, любов, сім, вісім, насип, поздоров.

6. Часткове збереження палатального Ц: хлопець, боєць, криниця, пшениця.

7. Збереження дзвінкої вимови приголосних перед глухими та в абсолютному кінці слова: берізка, казка, дуб, голубка, гриб.

8. Депалаталізація приголосних перед Е: вересень, середина, день, негода.

Морфологічні

1. Закінчення -ОВІ-, -ЕВІ-у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: синові, братові, коневі.

2. Кличний відмінок іменників: батьку, Україно, Оксано, Катре, мамо, земле.

3. Чергування задньоязиковий приголосних Г, К, Х із свистячими З, Ц, С у давальному та місцевому відмінках однини: вухо – вусі, рука – руці, книга – книзі.

4. Закінчення –У (-Ю) та –А (-Я)у родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: коня, вітру, студента, трактора, інституту, Києва, Китаю.

5. Форми давального відмінка займенників: мені, тобі, собі.

6. Закінчення –МОу дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часів: маємо, пишемо, читаємо, розмовляємо.

8. Паралельні синтетичні і аналітичні форми майбутнього часу дієслів недоконаного виду: буду писати – писатиму, буду говорити – говоритиму, буду вчити – вчитиму.

8. Наявність четвертої відмін іменників: курча, теля, маля, ім’я.

9. Наявність паралельних суфіксів для форм інфінітива дієслова: писати – писать, читати – читать.

10. Форми 3-ої особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів 1 дієвідміни типу: пише, несе, везе (без кінцевого –ТЬ). Це характерно і для білоруської мови.

11. Невідмінювання першого компонента у числівниках на означення назв десятків: 50, 60, 70, 80.

12. Інфінітивна основа на Г, К перед суфіксом –ТИ-: могти, берегти, сікти (пор.: рос. беречь, мочь, сечь; білорус. магчы, берагчы, сечы).

 

Синтаксичні

1. Вживання коротких (нечленних і стягнених) форм прикметників у функції означення. Та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць, угорі (Тич.). У російській і білоруській мовах короткі форми прикметників вживаються лише у функції присудка: Путь далек.

2. Вживання форм родового відмінка однини іменників чоловічого роду, що означають назви предметів, на які спрямована дія, у функції додатка (взяв ножа, відсунув стола). У російській мові взял нож (форма знахідного відмінка).

Поняття сучасна мовавживається у різних значеннях:

1. Мова, носіями якої виступають представники поколінь, що живуть у часовий проміжок, який ми називаємо сучасним.

2. У мовознавстві для ідентифікації сучасної української літературної мови використовуються інші часові виміри. Вихід її на історичну арену пов’язують із виходом у 1798 році «Енеїди» І.П.Котляревського, яка була написана живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користуватися книжною українською мовою.

Немає жодного суспільства, яке б не знало мови. Без мови людське суспільство взагалі не може існувати.

На певному етапі розвитку суспільства виникає письмо, яке поширює функціонування мови у просторі і часі.

Писемна мова виконує роль засобу зносин і з тими членами колективу, яке перебувають на будь-якому віддаленні від того, хто висловлює свою думки.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства звичайно й виникає літературна мова.

Літературна мова – вища, зразкова загальноприйнята унормована й відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери діяльності і найрізноманітніші культурні потреби народу. Вона знаходить своє виявлення в найрізноманітніших сферах духовної діяльності народу (художня література, публіцистика, преса, театр, наука, школа, церква, державні установи тощо).

Ознаки літературної мови:

1. наддіалектна загальнонаціональна форма існування. Літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень і як засіб спілкування об’єднує всіх носіїв незалежно від їх діалектної приналежності. Наддіалектними виступають власне структурні показники літературної мови – лексичний склад, звукова і граматична структура.

2. поліфункціональність.Літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, виступаючи у писемній і усній формах.

3. наявність загальноприйнятих норм (орфоепічних, граматичних, лексичних тощо).

Літературна норма –сукупність найстійкіших традиційних реалізацій мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Обов’язкові й усталені норми літературної мови складаються поступово. Спершу лише мова писемних або духовних творів, тобто мова книжна, вважалася літературною. Роль літературної мови донаціонального періоду обмежена. У функції літературної мови виступала мова мертва або чужа (латинська – у германських народів Західної Європи, мадяр, поляків, чехів; арабська – у багатьох народів Сходу; старослов’янська – у східних слов’ян).

Нормативність мовного явища ґрунтується на взаємодії 3-х ознак:

· відповідність того чи іншого явища структурі мови;

· регулярної відтворюваності відповідного явища у процесі комунікації;

· суспільного схвалення і визнання відповідного явища як нормативного.

 

У поняття мовної літературної норми входить:

· вимова слів, звуків, звукосполук, а також наголошення слів, що регулюється правилами орфоепії (правилами літературної вимови), орфоепічними словниками та словниками наголосу.

· Вживання слів і словосполучень, що регламентуються спеціальними мовознавчими процесами і словниками;

· Творення слів і їхніх граматичних форм, а також побудови словосполучень, речень, надфразових єдностей та складних синтаксичних цілих, що нормується підручниками для СШ та ВНЗ;

· Написання слів та вживання розділових знаків, що регламентується правилами орфографії та пунктуації.

Однак літературна норма – це не тільки відносно сталий і уніфікований, але і значною мірою диференційований комплекс мовних засобів, який передбачає збереження цілого ряду варіантів і синонімічних способів вираження.

4. стандартизованість (за С.Бевзенком);

5. стилістична диференціація (за М.Жовтобрюхом) – наявність різних функціональних стилів мови, в яких відмінності в усній і писемній формах літературної мови зумовлені змістом, функцією і спрямуванням.

 

Писемна і усна форми літературної мови (їм обом властиві основні лексичні і граматичні норми).

УСНА форма:

1. Обслуговує поточні потреби спілкування у суспільстві людей, безпосередньо пов’язаних між собою.

2. Кількість учасників усного мовного спілкування обмежена.

3. Розумінню усної мови сприяє інтонація, жести, умови, в яких відбувається розмова.

4. У діалозі поширені прості неповні речення, бо при безпосередньому спілкування висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова , з натяку і тому не потребує розгорнутого її оформлення.

Писемна форма:

1.Обслуговує різноманітні потреби народу в галузі науки, культури, політики, розрахована на спілкування з необмеженою кількістю людей. Автор і той, кому призначене написане, безпосередньо не спілкуються, тому немає можливості використовувати додаткові засоби. Отже, ці фактори зумовлюють значно вищі вимоги до організації писемного мовлення, ніж до усного.

2. Використовуються переважно повні речення. Широко використовуються складні речення.

3. Слова добираються більш суворо, з урахуванням літературної традиції.

Проте чіткої межі в доборі граматичних засобів між писемної і усної формами літературної мови провести не можна. Публічні монологічні виступи (лекції, доповіді) належать до усної форми спілкування, але вони характеризуються такими лексичними і синтаксичними особливостями, які зближують їх з мовою наукової чи публіцистичної статті, а не з усною діалогічною мовою.

Місце української мови серед інших слов’янських мов

В наш час існують такі слов’янські мов, які об’єднуються у 3 підгрупи:

· східнослов’янська – українська, російська, білоруська;

· західнослов’янська – польська (кашубська – на думку одних лінгвістів, - окрема мова, на думку інших, - наріччя), чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька;

· південнослов’янська – болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська, старослов’янська (мертва).

Усі слов’янські мови походять з єдиного джерела – праслов’янської мови, тому їх фонетична, граматична і лексична основи спільна. В усіх слов’янських мовах зберігаються звукові чергування, які виникли ще на спільнослов’янському грунті внаслідок трансформації приголосних у сполученні з наступним Й, перехідної палаталізації задньоязикових приголосних (друг – дружба, сміх – смішити, болг. другар –дружба, смях – смешен, тих – тишина).

Усім слов’янським мовам властиві ті самі частини мови, багато в них спільних іменникових, прикметникових і дієслівних закінчень, спільних рис у побудові речень. Зберігають вони чимало тих самих слів

українська	Польська	чеська	болгарська	сербохорватська
рід	Rod	rod	род	рôд
мати	Matka	mati	мамка	мäти
брат	Brat	bratr	брат	брäт
кінь	Kon	komoň	кон	кöњ
вода	Woda	voda	вода	вода

 

Риси української мови, спільні з російською, але відсутні у білоруській

Українська мова	Російська мова	Білоруська мова
Розрізнення твердого і м’якого звука Р
Рука – зоря, ріка - рак	Рука – заря, река - рак	Зара, гавару, буряк, куру
Наявність твердих/м’яких приголосних Т, Двідповідно до білоруського ДЗ’, Ц’
Діти, мідь, гість, тихий	Дети, медь, гость, мать	Дзеті, медзь, госць, ціхі, маці
Збереження кінцевого Й у закінченнях прикметників чоловічого роду однини
Новий, добрий, злий	Новый, добрый, злой	Новы, добры
Вживання у функції складеного підмета словосполучення, що складається з числівника у Н.в.+ іменник Н.в. або Р.в.
Там бігає троє дітей	Три брата читают	Там бегае траіх дзяцей

 

Риси української мови, спільні з білоруською, але відсутні у російській

Українська мова	Російська мова	Білоруська мова
Наявність африкат
Ходжу, сиджу, джміль	Хожу, сижу, шмель	Хаджу, ураджай, дзынкать
Фрикативна вимова звука Г
Гора, дуга, друг, книга	Гора, книга, друг	Гара, дуга
Ствердіння губних приголосних в кінці слова
Степ, голуб, сім	Степь, голубь, семь	Степ, голуб, сем
Асиміляція звука Йпопереднім м’яким приголосним
весілля, суддя, знання	Судья, веселье, знание	Жыццë, суддзя,вяселле
Вживання кличної форми (кличного відмінка)
Брате, сину, голубе	Брат, голубь, отец	Браце, сыну, голубе
Збереження закінчення Е у родовому відмінку особових займенників і зворотного займенника себе
Мене, тебе, себе	Меня, себя, тебя	Мяне, цябе, сябе
Втрата кінцевого –ТЬ(білоруського –ЦЬ) у 3-ій особі однини дієслів 1 дієвідміни
Іде, пише, несе	Идет, несет, пишет	Іде, піша, неся
Функціонування дієприслівників з кніцевич –ЧИ(білоруське -ЧЫ)
Працюючи, говорячи	Работая, говоря	Працюючы, гаворачы
Форми іменників чоловічого роду Н.в. множини при числівниках 2,3,4 (відповідно до Р.в. однини у російській мові)
2 брати, 3 сини, 4 столи	2 брата, 3 стола	2 сыны, 3 дубы, 4 сталы