Здавалка
Главная | Обратная связь

Перебіг і виконавці спецоперації



 

Її перша стадія розпочалась в рамках ширшої спецоперації, спрямованої на усунення з президентської посади Л. Кравчука, якого російська влада затаврувала як сепаратиста і націоналіста, і припадає на квітень-липень 1994 р. /див. В. Василенко Касетний скандал: геополітичний і національний вимір, К. 2011, с. 5–7/ Тоді Росія зробила ставку на Л. Кучму, виборчим штабом якого керував Д. Табачник. Як свідчать згодом опубліковані у московських ЗМІ матеріали, фінансування виборчої кампанії Л. Кучми забезпечував уряд РФ, очолюваний В. Чорномирдіним /див. «Комсомольська правда», 12 березня 1996 р. № 45/. І тому зовсім невипадковим є те, що одним з ключових пунктів його виборчої програми стала вимога Росії щодо надання російській мові в Україні статусу другої державної мови. Адже діяв принцип — хто платить, той і замовляє музику.

Свідомо пішовши на виконання замовлення російської влади, Л. Кучма зламав започатковану Законом 1989 р. про мови та підтриману українськими елітами і суспільством позитивну тенденцію утвердження державності української мови як безальтернативного, загальнонаціонального пріоритету. З тих пір невід’ємним елементом не тільки виборчих кампаній, а й української, а по-суті антиукраїнської, політики стали деструктивні, інспіровані Кремлем та його агентурою, спекуляції мовним питанням, які розколюють суспільство, провокують конфлікти та загрожують державній єдності України.

В іногураційній промові, виголошеній Л. Кучмою у Верховній Раді після його перемоги у президентських перегонах, він пообіцяв виступити з законодавчою ініціативою про надання російській мові офіційного, а, по-суті, державного статусу. Однак під тиском національно-демократичних сил Л. Кучма був змучений відмовитись від виконання цієї обіцянки, проте згодом ініціював і забезпечив ратифікацію Україною Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. При цьому проявив неабияку наполегливість, подаючи відповідні законопроекти до парламенту тричі 23 жовтня 1998 р., 12 вересня 2001 р. та 26 жовтня 2002 р. Законопроекти суперечили Конституції України, спотворювали зміст і мету Хартії, а їхнє просування відбувалось у нелегітимний спосіб за активної підтримки комуністів і соціалістів, в умовах відвертого тиску російських офіційних чинників та організованої ними кампанії у засобах масової інформації.

Ухвалення Верховною Радою Закону про ратифікацію Хартії у 2003 р. завершувало другу стадію спецоперації проти української мови, яка також була складником ширшої спецоперації проти України, відомої під назвою «касетний скандал». Організований спецслужбами Росії «касетний скандал» був помстою за недодержання Л. Кучмою оплачених Кремлем обіцянок і водночас засобом примусу до їх виконання. В умовах боротьби з опозицією та загострення відносин з лідерами провідних західних демократій Л. Кучма був змушений знову шукати підтримки російського владного істеблішменту і саме тому настирно просував ущербний в правовому плані і стратегічно шкідливий для держави і суспільства законодавчий акт. Зміст і стилістика ратифікаційних законопроектів, які він подавав на розгляд Верховної Ради, свідчили, що їх створювали не в Києві, а в Москві і що в разі їхнього ухвалення вони будуть використовуватись як правова підстава для реалізації вимог Росії щодо надання російській мові в Україні офіційного статусу. Чільні представники його команди поводили себе як агенти впливу іноземної держави, а не як захисники національних інтересів власної держави.

З особливою наочністю це проявилось, коли Л. Кучма влітку 2002 року в черговий раз перетасував свою команду. Тоді главою Адміністрації Президента став В. Медведчук, який відверто заявляв, що очолювана ним СДПУ(о) є форпостом і провідником інтересів Росії в Україні, і публічно висловлювався на підтримку надання російській мові статусу державної. Іншим впливовим членом команди Л. Кучми був попередній глава його Адміністрації В. Литвин, який з червня 2002 р. став Головою Верховної Ради України. Обидва ще з радянських часів були відомі своєю пов’язаністю з КДБ, спадкоємницею якої стала ФСБ Росії.

До цієї двійки слід додати А. Орла, який з серпня 1999 р. був призначений заступником глави Адміністрації, Керівником Головного управління зовнішньої політики Президента України і який, за твердженням колишнього очільника військової розвідки України генерала О. Скіпальського, свого часу був офіцером Головного розвідуправління Генштабу Міністерства оборони СРСР. Не приховуючи своєї проросійської налаштованості, він прагнув протидіяти євроатлантичному вектору розвитку України. За словами В. Горбуліна, в Україні важко було знайти «розумнішого і витонченішого антинатівця».

В. Медведчук, будучи другою особою у створеній Л. Кучмою жорсткій президентській вертикалі, відігравав неабияку роль у формуванні та здійсненні курсу внутрішньої та зовнішньої політики держави. А. Орел, серед іншого, відповідав за забезпечення ратифікації міжнародних договорів України. В. Литвин як Голова Верховної Ради України керував роботою парламенту відповідно до визначених президентською адміністрацією пріоритетів.

Один з таких пріоритетів для кучмівської команди полягав у завершенні ратифікації Хартії, бо цього вимагали московські імпершовіністи. Залежні від російської влади і широко представлені в українському інформаційному просторі, російські ЗМІ протягом 2001–2002 рр. постійно агітували і закликали українську владу ратифікувати Хартію. До цієї кампанії активно долучились офіційні речники. Так, після того, як 26 жовтня 2002 р. на розгляд Верховної Ради було втретє подано законопроект про ратифікацію Хартії, Департамент інформації та преси МЗС РФ 2 листопада 2002 р. зробив заяву, в якій підкреслювалось, що в Москві сподіваються на ратифікацію Хартії Україною «у пріоритетному порядку». В заяві цинічно зазначається, що Україна, яка є членом Ради Європи, досі не ратифікувала цей документ, хоч на той час Російська Федерація, також будучи членом цієї організації, навіть не започаткувала процедури ратифікації Хартії і не ратифікувала її і досі. Питання Хартії було серед питань, обговорюваних під час візиту до Києва Голови Державної Думи Російської Федерації Г. Сєлєзньова, який 16 грудня 2002 р. зажадав від парламенту України прискореної її ратифікації. Напередодні ратифікації Хартії з робочим візитом Україну відвідав Президент Росії В Путін (30 квітня-4 травня 2003 р.) і з офіційним візитом делегація Ради Федерації РФ, очолювана її головою С. Мироновим (6–8 травня 2003 р.).

Ганебну роль у ратифікації Хартії відіграв В. Литвин. Свідомо нехтуючи своїми функціональними обов’язками, він просував законопроект про ратифікацію Хартії з порушенням вимог українського законодавства та правил регламенту Верховної Ради. Поданий на розгляд Верховної Ради законопроект про ратифікацію Хартії ґрунтувався на невірному її перекладі на українську мову, зробленому не з копій автентичних примірників, а з тексту російського перекладу. У пояснювальній записці до законопроекту було відсутнє фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов’язань, що суперечило частині четвертій статті 3 чинного тоді Закону України «Про міжнародні договори України».

Як голова Верховної Ради, В. Литвин був зобов’язаний, принаймні, запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами правильного офіційного перекладу Хартії, результатів ретельного експертного вивчення питання та докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 чинного тоді Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же, або на наступній позачерговій сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри офіційну відсутність в переліку законопроектів, зареєстрованих для розгляду на третій сесії Верховної Ради IV скликання, він знову був внесений до порядку денного її пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02–02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знову внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України», яка передбачала, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.

Поведінка гаранта також була невідповідною та безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л. Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект. Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. На це промовисто вказували не лише багато народних депутатів України у своїх виступах в комітетах і під час пленарних сесій Верховної Ради, але й офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 року і підписаний директором Інституту членкором НАН України В. Німчуком та кандидатом філологічних наук В. Радчуком, висновки Головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені в листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки авторитетних фахівців, зокрема професора В. Євтуха, кандидатів юридичних наук В. Мармазова, С. Піляєва та інших.

Отже, у травні 2003 р. за ініціативи і підтримки Л. Кучми, Верховна Рада ухвалила законопроект, положення якого через невідповідний переклад Хартії спотворювали її зміст і мету, суперечили основоположним принципам ст. 10 Конституції України і були невдовзі протиправно використані для офіціалізації російської мови шляхом надання їй статусу регіональної та послаблення позицій української мови. Судячи з розмірковувань на сторінках його книги «Україна — не Росія», яка побачила світ у 2003 р., Л. Кучма не міг не розуміти ключової ролі статусу української мови як єдиної державної мови у забезпеченні політичної, суспільної та територіальної єдності України та для її нормального розвитку як національної демократичної держави європейського типу. Однак, у боротьбі за владу за допомогою зовнішньої сили і збереження себе у владі власний інтерес переважив державний. Це призвело до того, що керовані Росією антиукраїнські сили одержали інструмент для підриву статусу української мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.

Початок третьої стадії спецоперації проти української мови припадає на першу половину 2006 р., коли з посиланням на Хартію та необхідність виконання Закону про її ратифікацію, місцеві ради різного рівня на Сході та Півдні України на порушення Конституції України ухвалили рішення щодо надання російській мові офіційного статусу регіональної. Парад «мовних суверенітетів» було інспіровано і оркестровано з-зовні. Йому передували численні вояжі в Україну таких відомих своєю антиукраїнською налаштованістю російських політиків як Ю. Лужков, К. Затулін, Д. Рогозін, їхні інтенсивні контакти з речниками Партії регіонів, інших проросійських політичних партій та громадських організацій. Промовистим фактом є зміст запису телефонної розмови між ідеологом партії регіонів Є. Кушнарьовим та Д. Рогозіним, яка відбулась 31 травня 2006 р. Д. Рогозін докоряв Є. Кушнарьову за зволікання в офіціалізації російської мови через прагнення «бабки срубить», вимагав, з використанням нецензурної лексики, запровадження російської мови як регіональної у Харківській області, просив зрозуміти, що «гроші у такій справі не головне» та повідомляв про свій приїзд до Харкова для її обговорення «не по телефону» (Сайт http://stringer-news.com/publication.mhtml?Part=48&PubID=5945).

Вочевидь наслідком цього «обговорення» стала поява проекту базового мовного законопроекту, анонсування якого у листопаді 2006 р. Є. Кушнарьовим стало початковою публічною стадією спецоперації по законодавчій офіціалізації російської мови з використанням Хартії. Показовим є той факт, що розроблений для нього законопроект був невідомий українському експертному середовищу і громадськості. Як заявляв голова «Русской общины Украины»К. Шуров, про цей документ знали, але його зміст не розголошувався. За словами В. Колесніченка, законопроект, аноносований Є. Кушнарьовим, не обговорювався навіть у фракції Партії регіонів. /Див. Материк. Информационоо-аналитический портал постсоветского пространства, 23.11.2006, www.russian.kiev.ua/.

Натомість 13 грудня 2006 р. у Верховній Раді V скликання було зареєстровано Проект базового закону № 2634 «Про мови України», авторами якого значились Є. Кушнарьов (Партія регіонів), В. Волга (Соціалістична партія) та Л.Грач (Компартія). Просування цього законопроекту було пригальмоване через несприятливу для Партії регіонів розстановку політичних сил в Україні після помаранчевої революції та загибелі у січні 2007 р. самого Є. Кушнарьова.

З перемогою на президентських виборах у лютому 2010 р. В. Януковича у Верховній Раді VI скликання 7 вересня 2010 р. було зареєстровано законопроект № 1015-3 «Про мови в Україні», авторами якого значились О. Єфремов (Партія регіонів), П. Симоненко (Компартія), С. Гриневецький (Народна партія Литвина). Однак 1 лютого 2011 року згаданий законопроект було знято з розгляду через його нищівну критику представниками українського експертного середовища та міжнародними інституціями, а також з огляду на триваючі протести громадськості.

25 серпня 2011 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 9073, який мав назву «Про засади державної мовної політики» і авторами якого значились С. Ківалов та В. Колесніченко. Внесення мовного законопроекту під новою назвою і під новими прізвищами являло собою імітацію подання начебто удосконаленого документу з метою введення в оману української громадськості і міжнародної спільноти. Законопроект Ківалова-Колесніченка ряснів косметичними поправками, але практично не враховував жодних суттєвих і конструктивних пропозицій українських академічних установ і міжнародних інституцій. Саме тому цей законопроект також зазнав ґрунтовної критики як з боку представників як українського, так і міжнародного експертного середовища, і викликав нові протести громадськості.

В пояснювальній записці до законопроекту № 9073 «Про засади державної мовної політики» його автори визнали генетичну спорідненість свого законопроекту з мовним законопроектом № 1015-3 «Про мови в Україні» і мовним законопроектом № 2637 «Про мови України», який Є. Кушнарьов почав просувати ще з осені 2006 р. Порівняльний аналіз трьох зазначених законопроектів свідчить про їхню концептуальну, змістовну, структурну і значною мірою текстуальну тотожність. Їхні положення передбачали встановлення статусу мов національних меншин у спосіб, несумісний з вимогами Конституції України, стосувалисьпереважно російської мови і були спрямовані на підрив статусу української мови як єдиної державної.

Опрацювання кожного із згаданих законопроектів без залучення всіх заінтересованих структур громадянського суспільства, представників експертного середовища та опозиційних парламентських фракцій, тотальне ігнорування їхньої думки, як і висновків міжнародних інституцій, відмова привести положення цих законопроектів у відповідність з вимогами Конституції України, а також цілями та об’єктом Хартії вказують на замовний характер започаткованої Є. Кушнарьовим законодавчої ініціативи.

Після смерті Є. Кушнарьова рушієм російської спецоперації став В. Колесніченко, який давно увійшов в роль псевдозахисника прав російськомовного населення і якого російська влада почала активно використовувати для реалізації своєї мовної політики в Україні. За підтримки посольства РФ в Україні у першій половині 2007 р. В. Колесніченка було обрано, а, по суті, призначено головою «Всеукраинского Совета российских соотечественников» (ВСРС), незважаючи на несприйняття його кандидатури керівниками низки проросійських організацій, оскільки в той період він не очолював жодної такої організації. Восени 2008 р. його включають до керівництва «Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников» (ВКСОРС), який було сформовано за допомогою, в тому числі і фінансовою, забезпеченою директором Департаменту по роботі із співвітчизниками закордоном А. Чепурніним та тодішнім представником "Росзарубежцентра" в Україні В. Богачем. (Див. С. Проваторов "Движение соотечественников на Украине: вчера, сегодня, завтра. Статья первая. Почему и как зародилась идея строить "консолидированное Движение соотечественников" — Русский век, 14.04.2011, портал для российских соотечественников: www.ruvek.ru). Згодом В. Колесніченко стає головою ВКСОРС та членом «Всемирного Координационного Совета организаций российских соотечественников». За дорученням ВКСОРС В. Колесніченко бере активну участь в організовуваних російськими офіційними інституціями конференціях "российских соотечественников" і в своїх публічних виступах свідомо спотворює мовну політику власної держави, змальовує мовну ситуацію в ній в чорних фарбах, наголошуючи на неіснуючих утисках мовних прав російськомовних громадян, і закликає Росію до "культурної експансії" в Україні. Етнічний українець, громадянин України, народний депутат Верховної Ради України В. Колесніченко, який записав себе до "российских соотечественников", 3 грудня 2008 року одержує від президента Росії Д. Медведєва орден дружби «за збереження російської мови і культури», а наступного року очолює засноване під нього «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина».

Розроблену московськими аналітиками ідею створення в Україні контрольованого з Кремля «движения» під назвою «Русская Украина» (інші варіанти назви «Общая Родина», «Родина»), як ключового елементу проекту «Русский мир», вперше озвучив 7 червня 2006 р. Д. Рогозін. /Див. «Русская Украина как альтернатива "пророссийской". Проект Института национальной стратегии. Агенство политических новостей, 24 апреля 2006 г./

Однак практична її реалізація розпочалась в Москві 27 квітня 2009 р. під час круглого столу на тему: «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации». Круглий стіл було ініційовано МЗС Російської Федерації і проведено інститутом СНД за дорученням Урядової комісії РФ у справах співвітчизників за кордоном. Російську сторону представляли: Інститут СНД — К. Затулін (директор, перший заступник голови комітету держдуми РФ у справах СНД та зв’язках із співвітчизниками, член Урядової комісії у справах співвітчизників), В. Єгоров (заступник директора), К. Фролов (заввідділом України), Н. Смірнова (директор по міжнародних зв’язках), О. Докучаєва (заввідділом діаспори і міграції); МЗС РФ — А. Чепурнін (директор Департаменту по роботі із співвітчизниками, відповідальний секретар Урядової комісії РФ у справах співвітчизників), В. Сібілєв (заступник директора Департаменту); В. Богомазов (посол, експерт), А. Селезньова (третій секретар), В. Ліхачов (головний радник 2-го департаменту СНД МЗС РФ), С. Жильцов (директор Центру по вивченню СНД Інституту актуальних міжнародних проблем Дипакадемії МЗС РФ), В. Лоскутов (радник-посланник Посольства РФ в Україні); Россотрудничество — В. Жуколенко (заступник керівника Агентства); РПЦ — В. Чаплін (керівник синоідального відділу по зв’язках Церкви та суспільства Московського патріархату).

Від України для участі в роботі круглого столу, крім В. Колесніченка, були запрошені В. Корнілов (директор філіалу Інституту СНД в Україні), Д. Денісов (заступник директора українського філіалу Інституту, експерт у питаннях діяльності громадських об’єднань в Україні), В. Анісімов (керівник прес-служби УПЦ МП), Л. Кудрявцева (голова Української асоціації викладачів російської мови), О.Кривошея (голова правління міжнародної громадської організації «День хрещення Русі»), С. Проваторов (головний редактор газети «Русская правда», голова правління всеукраїнської організації «Русское содружество»), представники проросійських партій та організацій з Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Луцька, Одеси, Полтави, Рівного, Севастополя, Ужгорода. Учасники «круглого столу» мали зустріч із заступником міністра закордонних справ Російської Федерації Г. Карасіним.

В. Колесніченко і Ко одержали вказівки, як і для чого створювати в Україні структуру під назвою «Русскоязычная Украина». У вступному слові К. Затулін констатував, що «протягом всіх років незалежності України з 1991 р. робилось вже немало спроб створити такий загальний російський рух на Україні», і що «за всієї поваги до організаторів цих спроб, всіх цілей своїх, поставлених перед собою, вони, на жаль, досягти не спромоглись». А у своєму виступі заявив: «Ми запросили вас для того, щоб ви, насамперед, зрозуміли та вислухали одне одного, а також для того, щоб передати вам своє переконання», що створюваний рух, "не підміняючи Партію регіонів, Компартію, та інші дружні Росії партії, буде зосереджено на тому, щоб надати будь-якій виборчій кампанії на Україні характеру вирішального референдуму з питань федеративності, мови, позаблокового статусу та єдності православ’я".

«Цей рух, в умовах, що склалися, — вів далі К. Затулін, — свого роду загородзагін для політиків, які бажають виражати інтерес Сходу і Півдня України. При чому я хочу відзначити — він не повинен, на мій погляд, називатись «Русская Украина», або ще якось в такому роді. Він повинен називатись правильно. Народним фронтом, якщо бажаєте. Рух має об’єднувати навколо цілей, які є абсолютно безпомилковими не тільки і не стільки для нас, скільки для вас». Він визначив, що рух має бути зорієнтовано на досягнення:

- офіційного проголошення та законодавчого закріплення нейтрального позаблокового статусу України;

- конституційного оформлення федеративного державного устрою України;

- надання російській мові, поряд з українською статусу державної;

- збереження православної російсько-української єдності в лоні Московського патріархату.

При цьому К. Затулін підкреслив, що сформульовані ним тези є не лише його особистою думкою, а «колективною точкою зору на стратегію Росії у російсько-українських взаєминах» /Материалы «круглого стола» : «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации», Москва 27 апреля 2009 г. — Правительственная комиссия по делам соотечественников за рубежом. Институт диаспоры и интеграции (Институт стран СНГ — М. 2009, с. 4, 13–17/.

Результатом круглого столу стало сформування Комітету по створенню нової всеукраїнської організації «соотечественников» з робочою назвою «Народное движение «Русскоязычная Украина». Через місяць 1 червня 2009 р. в Москві за ініціативою керівника Департаменту міжнародних зв’язків Уряду РФ Г. Мурадова було проведено засідання консультативної групи Комітету, до складу якої, окрім В. Колесніченка, входили В. Корнілов, С. Цеков (перший заступник Голови Верховної Ради АРК, голова «Російської спільноти Криму»), В. Голенко (голова Луганської облради) та інші. А вже 10 серпня 2009 р. Міністерство юстиції України зареєструвало загальноукраїнську громадянську організацію «Правозахисний громадський рух «Російськомовна Україна». Головою його Ради став В. Колесніченко, якого у вирішальний момент і було підключено до продовження спецоперації по законодавчій офіціалізації російської мови.

Ключовим співучасниками В. Колесніченка у здійсненні спецоперації стали голова Верховної Ради України В. Литвин та його перший заступник А. Мартинюк. При їхньому сприянні від моменту внесення законопроекту Ківалова-Колесніченка його проходження у Верховній Раді супроводжувалось системними та грубими порушеннями ст. ст. 82 і 84 Конституції України та ст. ст. 91, 102, 117 та 119 Закону «Про регламент Верховної Ради України». На останньому етапі просування цього законопроекту, по суті, перейшло в режим заздалегідь спланованої силової акції під час якої парламентську опозицію було зухвало і повністю проігноровано — жодна поправка до законопроекту жодного її представника ні в профільному Комітеті, ні на пленарних засіданнях навіть не обговорювалась.

Стараннями А. Мартинюка 3 липня 2012 р. і картками 248 народних депутатів, за відсутності багатьох з них в залі, було підтримано фіктивний в правовому сенсі документ, оскільки підготованого до голосування у другому читанні законопроекту, завізованого, як того вимагає ч.1 ст. 117 Регламенту, головою профільного комітету, керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апаратів Верховної Ради, не існувало як такого. Інакше кажучи, 3 липня 2012 р. у Верховній Раді було ухвалено не закон, а шахрайським чином сфабриковано юридично нікчемний документ, оформлений як закон «Про засади державної мовної політики». Цей документ не був результатом законодавчої роботи, а просто відтворював без жодних змін первинний текст законопроекту Ківалова-Колесніченка з його численними помилками, навмисними перекрученнями змісту міжнародних документів та положеннями, що суперечать ст. ст. 10 та 92 Конституції України. Поставивши на голосування законопроект, який не пройшов друге читання після належного обговорення всіх внесених народними депутатами поправок, А. Мартинюк не тільки знехтував правилами регламенту, а й грубо порушив право народних депутатів на законодавчу ініціативу та участь у законотворчому процесі.

Ухвалення мовного законопроекту, до якого було запропоновано 2054 поправки, тривало з 16 год. 09. хв. 02 сек. до 16 год. 09 хв. 35 сек., тобто 33 секунди. Мовний бліцкріг відбувся після того, як глава адміністрації президента Росії генерал російських спецслужб Сергій Іванов прибув до Києва і заявив, що закон про мови конче потрібен Україні.

Всупереч своїм обіцянкам Голова Верховної Ради України В. Литвин підписав юридично нікчемний акт під назвою закон «Про засади державної мовної політики», ігноруючи вимоги ст. 130 і у шахрайський спосіб використовуючи ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України». 27 липня 2012 р. В Литвин адресував Верховній Раді України листа, в якому йшлося про «виявлення неузгодженостей та окремих неточностей при опрацюванні тексту Закону України «Про засади державної мовної політики» у редакції, яка була запропонована до першого читання" і пропонувалось усунути їх в порядку, встановленому ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України». Відповідно до змісту і духу статей 116–129 і ст. 130 в разі, коли до законопроекту ухваленому в першому читанні, запропоновані поправки, його текст на підпис Голові Верховної Ради може подаватись лише після обговорення поправок і затвердження у другому чи третьому читанні. Однак, через численні порушення керівництвом Верховної Ради і парламентською більшістю Закону «Про регламент Верховної Ради України», тексту мовного закону, ухваленого в другому читанні з внесеними до нього поправками та змінами, як того вимагає регламент, фізично не існувало. Показово, що в статистиці діяльності народних депутатів, яка завжди розміщена на офіційній сторінці Верховної Ради, була відсутня інформація про поправки, запропоновані ними до законопроекту Ківалова-Колесніченка після першого читання. Це свідчить про спробу керівництва Верховної Ради приховати факт наявності поправок, які мали стати, але не стали предметом розгляду спочатку на засіданнях профільного Комітету, а потім на пленарних засіданнях парламенту під час розгляду законопроекту у другому читанні. Адже за наявності таких поправок В. Литвин мав право застосувати ст. 131 лише щодо тексту законопроекту, підготовленого до підписання після розгляду всіх поправок під час другого читання.

Застосування ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» у прив’язці до редакції тексту законопроекту, ухваленого в першому читанні, суперечить цілям і змісту згаданої статті і є грубим порушенням вимоги щодо забезпечення порядку роботи Верховної Ради, передбаченої частиною четвертою ст. 82 Конституції України. Юридичний виверт, до якого вдався В. Литвин, а вірніше шахрайський трюк, знадобився йому для створення ілюзії легітимності підпису Голови Верховної Ради під фіктивним документом, оскільки, відповідно до п. 9 ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» у разі відхилення Верховною Радою всіх пропозицій Голови Верховної Ради, він зобов’язаний в той же день підписати раніше поданий йому текст закону.

Як і слід було очікувати, 30 липня 2012 р. під час позачергової сесії Верховної Ради України перший заступник Голови Верховної Ради А. Мартинюк, знову діючи на порушення Закону «Про регламент Верховної Ради України», поставив на голосування непередбачене порядком денним питання про розгляд пропозицій Голови Верховної Ради щодо усунення неточностей та неузгодженостей у по-шахрайськи сфабрикованому мовному законопроекті. Провладна парламентська більшість без будь-яких обговорень відкинула всі пропозиції Голови Верховної Ради і, тим самим, створила фіктивну підставу для підписання В. Литвином неіснуючого закону. Чим він і скористався, нехтуючи своїми обіцянками, службовими обов’язками та вимогами Конституції України.

Співучасником кремлівської спецоперації став і В. Янукович. Незважаючи на численні звернення представників наукових установ, експертного середовища та громадських організацій, він 8 серпня 2012 р. своїм підписом освятив юридично нікчемний акт, а отже, діяв не як гарант Конституції України, а як її порушник. Його підпис під нелегітимним актом, оформленим як закон «Про засади державної мовної політики», засвічував зелене світло для активізації діяльності кремлівської «п’ятої колони» в Україні по нищенню української мови та підриву її статусу як державної.

В рішенні керованої В. Колесніченком ВКСОРС, яке було ухвалене у вересні 2011 р. у зв’язку з реєстрацією в Верховній Раді законопроекту Ківалова-Колесніченка, говорилось: "вважати підтримку зазначеного законопроекту вимушеним заходом, проміжним кроком для досягнення головної мети — надання російській мові статусу державної".

Сам В. Колесніченко вже після нелегітимного ухвалення Верховною Радою юридично нікчемного мовного законопроекту заявив, що буде добиватись включення норми про державний статус російської мови до проекту нової Конституції України, який розробляє створена президентським указом конституційна асамблея. В коментарі, зробленому В. Медведчуком після підписання В. Януковичем мовного законопроекту, йшлося про те, що створений ним у березні 2012 р. рух "Український вибір" прагнутиме «до того, щоб російська мова отримала зафіксований Конституцією України статус державної» (Маски скинуто — «Слово просвіти», 16–22 серпня 2012 р.). С. Ківалов, одержуючи разом з В. Колесніченком медаль Пушкіна, — державну нагороду Росії, яку їм 19 лютого 2013 р. вручив в Кремлі В. Путін "за великий внесок у збереження і популяризацію російської мови і культури закордоном" підтердив, що в Україні планують змінити Конституцію і зробити російську мову другою державною. (День, 23.02.2013 р.).

Можливість ухвалення такої Конституції, всупереч порядку зміни Основного Закону, встановленому чинною Конституцією, відкриває Закон України «Про всеукраїнський референдум», який також було ухвалено в нелегітимний спосіб 6 листопада 2012 р. наприкінці роботи Верховної Ради VI скликання. Положення цього закону можуть бути використані керованими з Москви антиукраїнськими силами і для ініціювання окремих референдумів щодо надання російській мові державного статусу, запровадження подвійного громадянства, федералізації України, її приєднання до Митного союзу, тощо. На це вказують програма очолюваного В. Медведчуком віртуального руху «Український вибір» та зміст поширюваної його структурами нав’язливої пропагандистської продукції, яка поки що закликає до федералізації України та пошуку українцями щастя у Митному Союзі, де домінує Росія.

Натомість В. Колесніченко 18 грудня 2012 р. зареєстрував у Верховній Раді законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про засади державної мовної політики». Пропоновані ним новації спрямовані не на усунення антиконституційних положень юридично нікчемного закону, а на посилення привілеїв для російської мови та ще більшого послаблення статусу і ролі української мови.

Непересічну роль у здійсненні кремлівської спецоперації проти української мови, української ідентичності та державності відіграє Д. Табачник в іпостасі міністра освіти і науки. Не приховуючи своїх расистських українофобських поглядів, він системно і послідовно запроваджує заходи, спрямовані на деукраїнізацію освіти, скорочення мережі українських шкіл та відновлення в учбовому процесі радянських версій української історії. Дії Д. Табачника, який на відміну від минулих часів не приховує своєї ролі агента впливу російської влади, повністю вписуються в сценарій кремлівської гуманітарної політики щодо України. Російські офіційні речники і в Москві і в Києві, зокрема посол РФ в Україні М. Зурабов, заявив, що Росія готова до посилення співпраці з відомством Д. Табачника та надання допомоги українським освітнім закладам із використанням потенціалу нового мовного закону, маючи на увазі юридично нікчемний акт під назвою закон «Про засади державної мовної політики». Неважко зрозуміти, що кінцева мета такої співпраці полягає у відновлені тотальної русифікації всієї вертикалі системи української освіти і перетворення її у кузню підготовки еліти, ментально виховуваної на радянських історичних міфах та сучасних ідеологемах російської влади, а, отже, ментально готової до сприйняття ідеології проекту «Русского мира».

Таким чином, війна російської влади проти української мови і державності із залученням представників режиму В. Януковича та кремлівської п’ятої колони в Україні триває.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.